Мене інколи питають: "Юра, а ти не сереш?". Кажу відверто — серу! Майже все життя проходить у страхах бути не там, не таким, не сяким, зробити щось стидне, не виправдати сподівань, не стати «успішним» і тому подібне. Стандартний набір для людини, мені здається. Серу короче. Ще й як серу! Єдине шо, маю за правило— срати тільки з розслабленою жопою. Коли жопа повністю віддана сранню і не стримується зажимами, все гамно спокійно виходить, і нам лишається тільки підтертися, аби інші не бачили слідів наших переживань. Звісно, що всі знають, що ця жопа тільки-но какала, але хто не сере, скажіть мені?! Хто не сере, коли організм просить цього?
Тож я віддаюсь страхам і даю продумати собі абсолютно кожну лякаючу деталь. Це допомагає вивільнити назовні засівший кал і подивитись на нього в реальності. І аби не вдаватися в додаткові метафори та приклади, скажу одразу — це звільняє та дає розуміння, що страхи придумані чи навіяні минулим яке диктує можливості майбутнього. У тибетських практиках Чод, описаних у трактаті «Відсікання его», монахи спеціально вирушали на кладовища та в місця кремації, щоб зустрітися зі своїми найглибшими страхами, візуалізуючи, як демони пожирають їхнє тіло. Зараз вже не XIV століття щоб залякати когось хробаками що їдять наше тіло, тож мозок вигадав нам іншу штуку— соціальну тревожність. Взагалі це основний страх який керує нами так наче він елєкторат Бібі, а ми Шкода Октавіа з салоном у плівці. Соціальна тривожність пожирає нас з середни вигаданими реакціями. В багатьох випадках— осудом нас за якісь дії
Колись тато не дав поцілувати його в щоку зі словами: «Е! Ти шо, баба?» — і можна багато років прожити, думаючи та шукаючи проблему у собі, а можна висрати той страх і подивитись на нього. Побачити батька, який жива людина зі своїми загонами та сподіваннями на самого себе. Можна побачити мене 5-річного, який сідає в автобус до Криму і думає наступні 25 років: "Я шо, баба?". Можна побачити інших дітей, яким абсолютно похую на цю ситуацію, бо їх в цілому не може привести батько на той автобус, бо батько десь дівся. І ця нєлєпа ситуація з мого життя коштували мені тисячі годин роздумів і зневірення у близкість до мене. Але коли дивишся не неї реальністю, то хочеться підійти і обійняти свого батька і сказати: "Да, батя, я баба! Дай поцілую в щоку, йобана рот". Хочеться підійти до себе малого і сказати: «Пиздуй в той лагерь і відпочинь там малий. Поплавай в тих вонючих хвойних ваннах та полежи під пакетами з грязюкою, що підключені проводами до якогось апарата. Живи щасливе життя чорнобильця у санаторії, дитино».
А підійти неможливо. Бо ну як ти підійдеш до самого себе у себе ж в голові? Ми ж з вами не єбануті тут зібрались, правда? Неможливо говорити з собою малим? Чи можливо? Можливо? Ну ось і я вважаю, що можливо, але коли страх вивільнений назовні, і ми його бачимо та впираємо очі в нього, вивчаючи кожну деталь, а не коли боїмося те гамно давити та дивитись на нього. Коли стримуєш висирання страху, то нічого не виходить. Буквально та метафорично.
Через зажате очко нічого не вилізе, і ми так і лишимось з гамном всередині. І ладно, коли те гамно нас пушить вперед і дає якийсь стимул добігти до свого улюбленого унітазу і тільки там дати газу, але зачасту воно просто лишається жити з нами до наступного разу, коли ми зажмемо його випустити.
Очко — дуже важливий інструмент нашого тіла, який дозволяє одночасно і відчувати, і вивільнятися, і насолоджуватися. Вивільняйте страхи. Говоріть з ними. Поспілкуйтеся про них. Запитайте, що хулі вони в вас сидять. Можливо, розкажуть вам якихось таємниць, які ви самі і закрили від себе, аби "ніколи більше..."
"Визнання 'Я боюся' — це не прояв слабкості, а акт надзвичайної сміливості і перший крок до справжньої свободи…", — Сьюзан Бетсон