Дух Карпатських гір
Қайта жіберілді:
Мигаль Чикивдя
06.05.202522:18
***
Так на Юря в нас ся знало,
Ож вдовиця'м ся орало.
Булї в землю тай пасулю,
В нас садили лиш по Юрю.
Днись череду гнали в поле,
Сперед тым - худōбі соле,
Вбы ни ймали ся хвороты,
Врокы злі тай нечистоты.
Но а даґде в нас, на Юря,
За вōдōв, та мокне цуря!
Бо є звык ся поливати,
Й кріпости при тым желати.
Тōму красно днись желаву,
Вбы Юрко ся файно мав.
Серенчі Вам й благодати,
Й шуга за біду ни знати!
05. мая 2022.
М.Чикивдя
Так на Юря в нас ся знало,
Ож вдовиця'м ся орало.
Булї в землю тай пасулю,
В нас садили лиш по Юрю.
Днись череду гнали в поле,
Сперед тым - худōбі соле,
Вбы ни ймали ся хвороты,
Врокы злі тай нечистоты.
Но а даґде в нас, на Юря,
За вōдōв, та мокне цуря!
Бо є звык ся поливати,
Й кріпости при тым желати.
Тōму красно днись желаву,
Вбы Юрко ся файно мав.
Серенчі Вам й благодати,
Й шуга за біду ни знати!
05. мая 2022.
М.Чикивдя
06.05.202511:39
06.05.202510:28
Йиго вхопила заздрість: «То єму вна дала тоти дві писанці, окроме завиті в платнику». Він прикро всміхнувси: «Аж тепер я впав на дорогу — чього то Иванчік вид Бечкової неділі зачєв си коло мене так дуже ластити, йик котюга коло ніг ґазді».
В нім закєпіла така погана заздрість за Марічку, шо, видколи він си з нев зійшов докупи, то ні за одного мушшінина її так пудно ни поревнував, йик за Иванчіка.
Усєко нараз подумав у своїй голові. Думав: «Най би си вна й любила з Иванчіком при нім євно, але перед людьми — то аби си крила... Але шо будет, йик він направду є такий упрямий до люби, йик то за него, ніби жертом, сказав сегодне Шкиндя?» — ним аж то здригнуло.
«А шо то будет, — шибнула йиму болюча гадка в голов, — йик уна полюбит Иванчіка ліпше вид мене тай подаст йиму ни лиш свій розум, але й серце?» Він цего найбірше побоївси, бо казав, шо майже в кождої жінки то довгий волос, а короткий розум.
«Хто то знаєт, шо то может війти з Марічіної люби з Иванчіком? Тай хто знаєт Иванчікову натуру тай сумлінне, ци ни годен він мене понизити, або поважити мині навіть и смерти. Хто то может знати? Любаси є всєкі на світі», — бивси він з такими гадками у своїй голові, бо хоть ни мав він ніколи уставичної любаски, то однако знав, шо то значіт у чілідини уставичний любас. Нираз він видів, йик ни одни любаски в’їдалиси та дуріли за уставичними любасами, йик си з ними занадили в любі. Ні одна з них так би ни банувала по-шірости за своїм чьоловіком, йикби її лишив, хоть би йик добре з нев жив, йик за любасом, коли її полишит.
Д’нему наближиласи на цвинтари Шкиндівска молодиця. Він си їй зрадував у души, бо вже здавну мав на ню гадку, лиш через близке сусідство ни хотів її зачєпати на то «діло», аби почерез «пусте» ни мати чєсом в сусідстві йикогос перегону з її чьоловіком, Шкиндиним Иваном, бо знав, шо він її ревнував навіть вид плотів, а ни повид людий. Стала оперед ним тай, усміхаючіси д’нему жєдними люби очіма, дала йиму дві писанці.
Він пообзерав писанки тай, моргаючі куражисто очіма на ню, дєкував їй за писанки. А Марічка, йик уздріла її оперед Федьком, то так си на ню осердила, шо аж здрижєла, бо здавну її нинавиділа. Тай тимунь нираз за ню поревновувала Федька, а тепер, йик уздріла, шо вна стоїт оперед ним на цвинтари тай мижи народом розчіпірєєтси оперед ним та, покліпуючі на него, вискірєєтси д’нему, то таки ни зрозуміла, шо й дієти. Хотіла вже бічі д’ній. Тай мижи народом висипати їй зуби з рота буком вид свого чьоловіка. Але Федько, йик уздрів сердите Мірічіно лице, видразу здогадавси, чого вна си дуєт. Ни корив їй бирше, лиш викрутивси вид Шкиндивскої молодиці тай пишов помижи чєлідь за писанками, а Марічька тогди втихомириласи, бо на другу чєлідь, шо з ними говорив Федько, то вна ни сердиласи. А хоть сердиласи, то мовчєла, уважєла почерез Федька, бо він був чємний чьоловік, уважєв її, а ни так, йик другі мушіне, шо лихо жиют з своїми жинками тай хотєт, аби лиш їм було всьо можна, а ни їх жинкам. Вна навіть рідко ни знала такого розумного чьоловіка, йик її Федько, шо аби з люби до жинки позволєв їй любитиси з любасами, йик вна того хотіла тай любиласи.
Люди, йик війшли з церкви, то всу царинку вкрили на Дубовий коло корчьми. А в корчьмі жиди так си звивали, йик гадя в клубку, насипаючі ґаздам, ґаздиням та ґаздивським дітям горівку у відра, берівки та баклаги. А народу то так було повно в корчьмі, шо ни було де иглу пустити. Було повно мушін, жинок, дівок, а навіть малих дітий, шо повертали в корчьму з своєв старинев. Всі вни вид горівки були веселі, усміхнені, з розпаленим лицем та палкими світючісими очіма. Там, в корчьмі, тої днини було троє таких людий, шо в року лише два рази в ню ходили: в той Поливаний великодний понедівнок тай на Петра, йик був храм у Дідушковій Річці. А бирше то николи їх нога в корчьму ни ходила. А у Великодний понедівнок — то майже всі люди в ню повертали тай оден з одним виталиси. Одни одних величали тай у воросі набувалиси, забуваючі при горівці свою журу та ґаздівку гаразд.
В нім закєпіла така погана заздрість за Марічку, шо, видколи він си з нев зійшов докупи, то ні за одного мушшінина її так пудно ни поревнував, йик за Иванчіка.
Усєко нараз подумав у своїй голові. Думав: «Най би си вна й любила з Иванчіком при нім євно, але перед людьми — то аби си крила... Але шо будет, йик він направду є такий упрямий до люби, йик то за него, ніби жертом, сказав сегодне Шкиндя?» — ним аж то здригнуло.
«А шо то будет, — шибнула йиму болюча гадка в голов, — йик уна полюбит Иванчіка ліпше вид мене тай подаст йиму ни лиш свій розум, але й серце?» Він цего найбірше побоївси, бо казав, шо майже в кождої жінки то довгий волос, а короткий розум.
«Хто то знаєт, шо то может війти з Марічіної люби з Иванчіком? Тай хто знаєт Иванчікову натуру тай сумлінне, ци ни годен він мене понизити, або поважити мині навіть и смерти. Хто то может знати? Любаси є всєкі на світі», — бивси він з такими гадками у своїй голові, бо хоть ни мав він ніколи уставичної любаски, то однако знав, шо то значіт у чілідини уставичний любас. Нираз він видів, йик ни одни любаски в’їдалиси та дуріли за уставичними любасами, йик си з ними занадили в любі. Ні одна з них так би ни банувала по-шірости за своїм чьоловіком, йикби її лишив, хоть би йик добре з нев жив, йик за любасом, коли її полишит.
Д’нему наближиласи на цвинтари Шкиндівска молодиця. Він си їй зрадував у души, бо вже здавну мав на ню гадку, лиш через близке сусідство ни хотів її зачєпати на то «діло», аби почерез «пусте» ни мати чєсом в сусідстві йикогос перегону з її чьоловіком, Шкиндиним Иваном, бо знав, шо він її ревнував навіть вид плотів, а ни повид людий. Стала оперед ним тай, усміхаючіси д’нему жєдними люби очіма, дала йиму дві писанці.
Він пообзерав писанки тай, моргаючі куражисто очіма на ню, дєкував їй за писанки. А Марічка, йик уздріла її оперед Федьком, то так си на ню осердила, шо аж здрижєла, бо здавну її нинавиділа. Тай тимунь нираз за ню поревновувала Федька, а тепер, йик уздріла, шо вна стоїт оперед ним на цвинтари тай мижи народом розчіпірєєтси оперед ним та, покліпуючі на него, вискірєєтси д’нему, то таки ни зрозуміла, шо й дієти. Хотіла вже бічі д’ній. Тай мижи народом висипати їй зуби з рота буком вид свого чьоловіка. Але Федько, йик уздрів сердите Мірічіно лице, видразу здогадавси, чого вна си дуєт. Ни корив їй бирше, лиш викрутивси вид Шкиндивскої молодиці тай пишов помижи чєлідь за писанками, а Марічька тогди втихомириласи, бо на другу чєлідь, шо з ними говорив Федько, то вна ни сердиласи. А хоть сердиласи, то мовчєла, уважєла почерез Федька, бо він був чємний чьоловік, уважєв її, а ни так, йик другі мушіне, шо лихо жиют з своїми жинками тай хотєт, аби лиш їм було всьо можна, а ни їх жинкам. Вна навіть рідко ни знала такого розумного чьоловіка, йик її Федько, шо аби з люби до жинки позволєв їй любитиси з любасами, йик вна того хотіла тай любиласи.
Люди, йик війшли з церкви, то всу царинку вкрили на Дубовий коло корчьми. А в корчьмі жиди так си звивали, йик гадя в клубку, насипаючі ґаздам, ґаздиням та ґаздивським дітям горівку у відра, берівки та баклаги. А народу то так було повно в корчьмі, шо ни було де иглу пустити. Було повно мушін, жинок, дівок, а навіть малих дітий, шо повертали в корчьму з своєв старинев. Всі вни вид горівки були веселі, усміхнені, з розпаленим лицем та палкими світючісими очіма. Там, в корчьмі, тої днини було троє таких людий, шо в року лише два рази в ню ходили: в той Поливаний великодний понедівнок тай на Петра, йик був храм у Дідушковій Річці. А бирше то николи їх нога в корчьму ни ходила. А у Великодний понедівнок — то майже всі люди в ню повертали тай оден з одним виталиси. Одни одних величали тай у воросі набувалиси, забуваючі при горівці свою журу та ґаздівку гаразд.
06.05.202509:51
06.05.202509:15
Закарпаття #жарти
05.05.202520:25
Қайта жіберілді:
спився козак
06.05.202518:45
Верховина.. Моє музичне зізнання в щирій та палкій любові💋
https://youtu.be/1oU918zI4Tk?si=jkhWjMV0qpG47p1v
https://youtu.be/1oU918zI4Tk?si=jkhWjMV0qpG47p1v
06.05.202511:37
Столітня жителька Прикарпаття співає ліричні пісні зі страшними сюжетами
https://youtube.com/shorts/EP2r_6AqXqU?si=zPEDqRp06idNgnFA
https://youtube.com/shorts/EP2r_6AqXqU?si=zPEDqRp06idNgnFA
06.05.202510:28
Иванчік лишив буйний данец, любу Марічьку тай загонистого Федька посеред корчьми далі веселитиси, а сам, кривавий, йик єрчук,
06.05.202509:48
Гаївки біля церкви святого архистратига Михаїла
Печеніжин Гуцульсько-покутське порубіжжя Галицька Гуцульщина Галичина Прикарпаття Великдень гаївки Карпати Прут
https://youtu.be/eDuDfkiyZMo?si=4wa7Hk_ysr5DoyPS #Карпати
Печеніжин Гуцульсько-покутське порубіжжя Галицька Гуцульщина Галичина Прикарпаття Великдень гаївки Карпати Прут
https://youtu.be/eDuDfkiyZMo?si=4wa7Hk_ysr5DoyPS #Карпати
05.05.202521:12
05.05.202519:41
ВІДГОМОНИ ВІКІВ
Збірка народних балад, історнчних пісень та пісень-хронік
Зібрав і упорядкував
д_р філологічннх наук ІВАН РЕБОШАПКА
БІБЛІОТЕКА
ВИДАВНИЦТВО КРИТЕРІОН
БУХАРЕСТ
- 1974
МИРОНА І МАРТИ БАРАБАШ
Пісні українців Румунії
Мармарощина Гуцульщина Банат
Збірка народних балад, історнчних пісень та пісень-хронік
Зібрав і упорядкував
д_р філологічннх наук ІВАН РЕБОШАПКА
БІБЛІОТЕКА
ВИДАВНИЦТВО КРИТЕРІОН
БУХАРЕСТ
- 1974
МИРОНА І МАРТИ БАРАБАШ
Пісні українців Румунії
Мармарощина Гуцульщина Банат
06.05.202513:09
Чудова доповідь Євгенії Кромпотич про гуцульські трембіти Закарпаття
https://youtu.be/od_0-bivh7Q?feature=shared
https://youtu.be/od_0-bivh7Q?feature=shared
06.05.202510:28
Тай жонаті того дня ни сиділи крітко на приспах попід церкву, бо и вни крутилиси помижи чєлідь за писанками, бо, йик то кажут, и в них душа ни калафуска, хочєт того, шо й людска. Навіть ни одни жонаті мушшіне діставали так богато писанок, шо ветили й на найгордійших писанчєрів-леґінів. А хто дістав тої днини найбірше писанок, тот мав найбірший гонір. Тимунь то так писанчєрі неслиси над писанками. Тої днини ни оден писанчєр задайкав писанку й у такої біданки, шо з гордости инак ніколи би був ни зваживси навіть з нев заговорити, а ни то д’ній приступити. А в тот понедівнок через писанку то й вна була в гонорі та завелиці.
Нираз писанка була мижи молодими людьми зачєпков до любовного житя мижи ними. Бо ни оден молодєк ци й жонатий чьоловік нираз и довго гадкував за пишнов молодицев, але ни смів икос зачепити її на бесіду. Тай ни міг си зважити д’ній приступити, бо вна була для него або загонорова, або заповажна. Або й така, шо він гадав собі в своїй голові, шо то вара було будь-кому д’ній приступити тай будь-йик з нев шош про любу заговорити. Бо хоть він за нев гиб, то вна могла ним ни трабувати. Тимунь боєвси, шо йикби її будь-йик зачепив на бесіду, то годен був вид неї укритиси таким устидом, шо ніколи би си вид него ни умив, так би могла на него стеремкати, тай пропало. А в тот понедівнок почерез писанку то міг д’ній приступити. Була, правда, й така ни одна горда чєлідь, шо ни оден мушшінин навіть и в тот Великодний понедівнок, то ни смів будь-йик до неї наближитиси, лиш мусів поделеку за нев вудити. Обода її заходити. Але вна, йик йиго навиділа, то й сама д’нему прийшла тай дала йиму писанку, бо у тот понедівнок то чєлідь могла й сама собі виберати, кому хотіла дати писанку, тай за це на ню ніхто ни смів си сердити — ні чьоловік, ні її любас.
У тот Великодний понедівнок ни одному мушшінинови пишна молодичка завернула так голов писанков, шо він лиш про ню гадав: де би то тай коли би, и йикби то дес бути з нев на самоті, на любій бесіді?
Иванчік на цвинтари проходив попри Марічку.
«Ива’!» — стиха закликала вна.
Обіздрівси.
Усміхнуласи д’нему.
Став.
Вна прийшла д’нему тай, схєлєючіси трошки вид него в бік, шукала у фустці коло поєса писанку. Витєгла з платники окроме завиті дві красні писанці тай, любо всміхаючіси, дала їх Иванчікови.
А в тот раз Федько йшов из церкви надвір тай то заздрів. Але Иванчік з Марічков то ни пошнюпили. Він ґречно їй вклонивси тай облесно подєкував за писанки. А, обзераючі їх у руках, довго любувавси тими писанками, а шє бірше Марічков.
«Дуже файні ці писанки! Видко, шо в Космачі писані, бо понад космацке писанє нима крашших писанок. Тай понад тебе, Марічко, то нима на світі крашшеї жінки, — сказав то, чєрвоніючі в лице, йик устидлива дівчинка. А по хвили додав: — Але то гей забогато, Марічко, мині аж дві писанці, бо я вже застарий, аби вид молодої чєліди діставати аж по дві писанці нараз. Тай боюси, шо молодєки мут си на мнє сердити, — говорив згорда Иванчік, — бо ади, йик си зависливо див’єт, шо ти їм, молодим, дала лиш по одній писанці, а мині, старому — та дві».
Марічка засмієласи весело на всий рот, розсипаючи голосний сміх по цвинтари, тай подуфално сказала: «Бо мині си так хотіло дати, тай шо кого то обходит? Я тобі, Иванчіку, навмисне дала дві писанці, аби ти вірив, шо я тебе шшіре люб’ю, тай аби ти знав, шо ти в мене того варт. А оттим дурним молодєчкам то ни варт було дати й по одній писанці, а ни то по дві».
У тот раз Иванчік уздрів нидалеко вид них на цвинтари Федька, шо стоєв сам на боці тай дививси заздрісно на них.
Иванчік вергси, аби Федько шош ни додумавси тай ни погріхувавси за него на Марічку. Сховав борзо писанки в дзьобню тай утік вид Марічки, йик опарений. Навіть ни сказав їй и «Будь здорова».
А Федько йик то вздрів, то в нім видразу сійнуло: «Чього Иванчік, йик мене вздрів, то вид неї втік?»
У нім нараз зродилоси підозрінє тай торкнуло йиму в голов: «Йик би си Иванчік ні в чім ни чюв, то би це ни робив, бо сегодне такий день, шо через писанку є приліж говорити з кождов чілідинов».
Нираз писанка була мижи молодими людьми зачєпков до любовного житя мижи ними. Бо ни оден молодєк ци й жонатий чьоловік нираз и довго гадкував за пишнов молодицев, але ни смів икос зачепити її на бесіду. Тай ни міг си зважити д’ній приступити, бо вна була для него або загонорова, або заповажна. Або й така, шо він гадав собі в своїй голові, шо то вара було будь-кому д’ній приступити тай будь-йик з нев шош про любу заговорити. Бо хоть він за нев гиб, то вна могла ним ни трабувати. Тимунь боєвси, шо йикби її будь-йик зачепив на бесіду, то годен був вид неї укритиси таким устидом, шо ніколи би си вид него ни умив, так би могла на него стеремкати, тай пропало. А в тот понедівнок почерез писанку то міг д’ній приступити. Була, правда, й така ни одна горда чєлідь, шо ни оден мушшінин навіть и в тот Великодний понедівнок, то ни смів будь-йик до неї наближитиси, лиш мусів поделеку за нев вудити. Обода її заходити. Але вна, йик йиго навиділа, то й сама д’нему прийшла тай дала йиму писанку, бо у тот понедівнок то чєлідь могла й сама собі виберати, кому хотіла дати писанку, тай за це на ню ніхто ни смів си сердити — ні чьоловік, ні її любас.
У тот Великодний понедівнок ни одному мушшінинови пишна молодичка завернула так голов писанков, шо він лиш про ню гадав: де би то тай коли би, и йикби то дес бути з нев на самоті, на любій бесіді?
Иванчік на цвинтари проходив попри Марічку.
«Ива’!» — стиха закликала вна.
Обіздрівси.
Усміхнуласи д’нему.
Став.
Вна прийшла д’нему тай, схєлєючіси трошки вид него в бік, шукала у фустці коло поєса писанку. Витєгла з платники окроме завиті дві красні писанці тай, любо всміхаючіси, дала їх Иванчікови.
А в тот раз Федько йшов из церкви надвір тай то заздрів. Але Иванчік з Марічков то ни пошнюпили. Він ґречно їй вклонивси тай облесно подєкував за писанки. А, обзераючі їх у руках, довго любувавси тими писанками, а шє бірше Марічков.
«Дуже файні ці писанки! Видко, шо в Космачі писані, бо понад космацке писанє нима крашших писанок. Тай понад тебе, Марічко, то нима на світі крашшеї жінки, — сказав то, чєрвоніючі в лице, йик устидлива дівчинка. А по хвили додав: — Але то гей забогато, Марічко, мині аж дві писанці, бо я вже застарий, аби вид молодої чєліди діставати аж по дві писанці нараз. Тай боюси, шо молодєки мут си на мнє сердити, — говорив згорда Иванчік, — бо ади, йик си зависливо див’єт, шо ти їм, молодим, дала лиш по одній писанці, а мині, старому — та дві».
Марічка засмієласи весело на всий рот, розсипаючи голосний сміх по цвинтари, тай подуфално сказала: «Бо мині си так хотіло дати, тай шо кого то обходит? Я тобі, Иванчіку, навмисне дала дві писанці, аби ти вірив, шо я тебе шшіре люб’ю, тай аби ти знав, шо ти в мене того варт. А оттим дурним молодєчкам то ни варт було дати й по одній писанці, а ни то по дві».
У тот раз Иванчік уздрів нидалеко вид них на цвинтари Федька, шо стоєв сам на боці тай дививси заздрісно на них.
Иванчік вергси, аби Федько шош ни додумавси тай ни погріхувавси за него на Марічку. Сховав борзо писанки в дзьобню тай утік вид Марічки, йик опарений. Навіть ни сказав їй и «Будь здорова».
А Федько йик то вздрів, то в нім видразу сійнуло: «Чього Иванчік, йик мене вздрів, то вид неї втік?»
У нім нараз зродилоси підозрінє тай торкнуло йиму в голов: «Йик би си Иванчік ні в чім ни чюв, то би це ни робив, бо сегодне такий день, шо через писанку є приліж говорити з кождов чілідинов».
06.05.202510:28
На то Шкиндя, хєтро всміхаючіси, жертом сказав: «Та ти, Федю, ни будь дурний! Послухай-ко ти мене тай ни дуже ти так цего застав’єй дайкати в жінки писанку, бо це ворог. Хто знаєт, йику писанку цес ворог может у неї дайкати? Ти ни дивиси на то, шо він виглєдаєт такий благонький. Тай ни дивиси, шо він ніби такий дуже стєгливий до чєліди. Ой ні! Ни вір йиму, бо то, ади, лиш така біда потайна. А шо в нім кипит всередині, то ніхто ни знаєт? А ти, Федю, забув, шо старі люде кажут, шо «бистрої води ніколи ни бійси, лиш тихої, бо то тиха вода береги рвет».
«Та воно би, може, могла це й правда бути, йикби я в тебе вдавси, вороже», — боронивси Иванчік, ніби сміючіси, але направду — то Шкиндя добре потрафив сказати, бо Иванчік почєрвонів у лице, йик рак, вид тої бесіди, так вна йиго обійшла дуже.
«Я си ни сержу, брате, бо в жінки є доста того, людем тай мині. Лиш ни люб’ю, йик хтос зачєпаєт мою жінку мижи людьми при мині».
«Ой, май гадку, бо цес вид того», — смієвси Шкиндя.
«Я си ни бою», — вже трохє сердито відтєв Федько.
«Та ти таке дуже ни безпечси, — навмисне зачєв бунтувати Шкиндя Федька протів Иванчіка, — бо цес, Федю, йикби си котроїс уселепив, то її чьоловік уже би ретенно лиш воду пив, так би вна вдуріла за ним».
«Ану най лиш спробуєт зачепити! То — ади!» — гордовито потрєс у руці бартков Федько Иванчікови оперед носа, грозічі, шо нев би видразу поломив ребра жіночьому любасови, йикби шош було ни по йиго. А відтак засмієвси, аби показати всім, шо то він лиш жертом грозивси за свою жінку. А направду — то він ніби ни требуєт, хоть най з нев жертуєт, хто хочєт. Тай, аби скрутити бесіду на инче, запитавси: «Ива’! А ти будеш сегодне на Дубовій, в «бородатого»?»
«Буду», — видповів Иванчік про людске око.
«Тай я поверну», — сміючіси, додав Шкиндя.
«Я таки вас обох прошу: поверніт на Дубову. То побудемо трохє у воросі, бо ми хоть близкі сусіде тай добре жиємо в сусідстві, то однако счєста ни видаємоси. А укупі дес на забаві — то шє смих и раз усі три разом ни були тай у воросі ни пили. А сегодне, ади, йикраз добра днина на то. Прото Поливаний понедівнок».
То сказав Федько тай разом з Шкиндев пішов у церкву. А Иванчік лишивси на цвинтари тай далі крадьми вудив зором за Марічков, куда вна си повертала. Ни питав тим, шо почерез ню может бути йиму й голов провалена, бо ни міг з неї спустити своїх лакомих очій.
День був такий погідний, шо вітер навіть и ни дихав. Хмарочки на небі ни було видко. Пригріта сонечьком земня пахла правдивов веснов, наповнєючі нев и людий.
На цвинтари, коло чєліди, так си увихали писанчєрі за писанками, шо аж упрівали. Навіть дайкали писанку й у такої молодиці або дівки, шо зроду їх и на очі ни виділи. Вни ловили майже кожду дівку й молодицу тай сами в них шукали за попружков писанок та обмацували їх руками попід кіптар наокола поєса, шукаючі писанок. Ни оден молодєк то й вшіпив легонько пальцями пишну молодичку за ребро так, шо ни одна з них аж півкнула, але ни сердиласи за то. А ни одна, може, й рада була тому. А, зрештов, тої днини можна було мушшінинови пошукати писанки скрізь у кождої чєлідини тай можна було мушшінем при тім з чєлідьов жертувати. А навіть була й така чєлідь, шо без шуканя в неї писанки би була її ни дала, бо хотіла, аби мушшінин коло неї трошки попомучівси, з нев пожертував та пошурубурив у неї за поєсом руками. А котра ни хотіла дати писанку, йик найшов її в неї писанчєр, то тогди він мав право тоту писанку їй за поєсом и роздушити, тай нічьо ни сміла за це йиму сказати. Навіть малі хлопці-підристки то вже пробували дайкати писанок тай рвати їх навіть и в матерої чєліди, а ни лиш у дівчєт. Правда, ни одна горда молодиця то й відпітькнула малого підристка вид себе так, шо всий си нарід смієв. А підристок пізмливо лупав очіма тай присєгавси, шо тот встид він скупит на ній бартков по голові, коби лиш борше пидріс. Навчіт її, йик посміватиси з підристка.
«Та воно би, може, могла це й правда бути, йикби я в тебе вдавси, вороже», — боронивси Иванчік, ніби сміючіси, але направду — то Шкиндя добре потрафив сказати, бо Иванчік почєрвонів у лице, йик рак, вид тої бесіди, так вна йиго обійшла дуже.
«Я си ни сержу, брате, бо в жінки є доста того, людем тай мині. Лиш ни люб’ю, йик хтос зачєпаєт мою жінку мижи людьми при мині».
«Ой, май гадку, бо цес вид того», — смієвси Шкиндя.
«Я си ни бою», — вже трохє сердито відтєв Федько.
«Та ти таке дуже ни безпечси, — навмисне зачєв бунтувати Шкиндя Федька протів Иванчіка, — бо цес, Федю, йикби си котроїс уселепив, то її чьоловік уже би ретенно лиш воду пив, так би вна вдуріла за ним».
«Ану най лиш спробуєт зачепити! То — ади!» — гордовито потрєс у руці бартков Федько Иванчікови оперед носа, грозічі, шо нев би видразу поломив ребра жіночьому любасови, йикби шош було ни по йиго. А відтак засмієвси, аби показати всім, шо то він лиш жертом грозивси за свою жінку. А направду — то він ніби ни требуєт, хоть най з нев жертуєт, хто хочєт. Тай, аби скрутити бесіду на инче, запитавси: «Ива’! А ти будеш сегодне на Дубовій, в «бородатого»?»
«Буду», — видповів Иванчік про людске око.
«Тай я поверну», — сміючіси, додав Шкиндя.
«Я таки вас обох прошу: поверніт на Дубову. То побудемо трохє у воросі, бо ми хоть близкі сусіде тай добре жиємо в сусідстві, то однако счєста ни видаємоси. А укупі дес на забаві — то шє смих и раз усі три разом ни були тай у воросі ни пили. А сегодне, ади, йикраз добра днина на то. Прото Поливаний понедівнок».
То сказав Федько тай разом з Шкиндев пішов у церкву. А Иванчік лишивси на цвинтари тай далі крадьми вудив зором за Марічков, куда вна си повертала. Ни питав тим, шо почерез ню может бути йиму й голов провалена, бо ни міг з неї спустити своїх лакомих очій.
День був такий погідний, шо вітер навіть и ни дихав. Хмарочки на небі ни було видко. Пригріта сонечьком земня пахла правдивов веснов, наповнєючі нев и людий.
На цвинтари, коло чєліди, так си увихали писанчєрі за писанками, шо аж упрівали. Навіть дайкали писанку й у такої молодиці або дівки, шо зроду їх и на очі ни виділи. Вни ловили майже кожду дівку й молодицу тай сами в них шукали за попружков писанок та обмацували їх руками попід кіптар наокола поєса, шукаючі писанок. Ни оден молодєк то й вшіпив легонько пальцями пишну молодичку за ребро так, шо ни одна з них аж півкнула, але ни сердиласи за то. А ни одна, може, й рада була тому. А, зрештов, тої днини можна було мушшінинови пошукати писанки скрізь у кождої чєлідини тай можна було мушшінем при тім з чєлідьов жертувати. А навіть була й така чєлідь, шо без шуканя в неї писанки би була її ни дала, бо хотіла, аби мушшінин коло неї трошки попомучівси, з нев пожертував та пошурубурив у неї за поєсом руками. А котра ни хотіла дати писанку, йик найшов її в неї писанчєр, то тогди він мав право тоту писанку їй за поєсом и роздушити, тай нічьо ни сміла за це йиму сказати. Навіть малі хлопці-підристки то вже пробували дайкати писанок тай рвати їх навіть и в матерої чєліди, а ни лиш у дівчєт. Правда, ни одна горда молодиця то й відпітькнула малого підристка вид себе так, шо всий си нарід смієв. А підристок пізмливо лупав очіма тай присєгавси, шо тот встид він скупит на ній бартков по голові, коби лиш борше пидріс. Навчіт її, йик посміватиси з підристка.
06.05.202509:23
Прокурава Галицька Гуцульщина Галичина Прикарпаття Ложкарі
Фільм Володимира Мороза лижки
https://youtu.be/50b7BrU_xkA?si=7rrj4gjmFMBUEGRF #Карпати
Фільм Володимира Мороза лижки
https://youtu.be/50b7BrU_xkA?si=7rrj4gjmFMBUEGRF #Карпати
05.05.202521:08
05.05.202513:31
Ілів, Львівська область, гаївки
06.05.202513:00
06.05.202510:28
Навіть Шкиндя з Довгим тай Иванчік в тот понедівнок повернули оперед корчьми на данці, хоть, окрим сити, вни иначе ничо ни пили. Але повернули, аби мижи побути людьми тай одни на одно подивитися, бо инде ни мож так добре повидіти людску натуру, йик при пійці. Коло дороги, над берегом річьки, данцували килаві данці. Дмитра Савчука, шо малого хлопця грав у скрипку в тій корчьмі шонеділі людем до данців, то аж рука єго зболала того понедівка грати до данців, тай однако ни міг диграти завзєтим данцивникам. Вид мнєсниц, через говінє, кождий страшно вижєдавси данцу, а шє, пидчмелений горівков, то данцував так завзєто та охічно, шо навіть ніхто ни питав. А шє, йик ишов у данец з таком молодицев чи дівков, шо вна була подєчна в души, то тогди так данцував, шо ничім ни питав: ни людьми, шо си на него дивили, ни своїм здоровєм, навіть житєм своїм ни трабував, так з нев завзєто та охічно данцував. Навіть Иванчік пишов у данец з Марічьков, ни питаючі тим, шо Бог знає коли він оперед корчьмов на данци данцував. А через пишну Марічьку — то ничьо ни повстидавси, ни на шо ни зважєючі, крутивси з нев так буйно в данци, шо мало коли до землі дотікавси. В тим данци Марічька крадьма поцулувала в лице Иванчіка. Тай тим поцулунком узєла Иванчіків розум собі пид ноги. Він онімів вид того поцулунку. Тай, ни зважєючі на шо, при великому народови, на очєх у Федька, поцулував по-шірості Марічьку, впиваючі довго своїми палкими губами, в її тверді губи. Тай, обчіпаючі її обіруч позашию, люто притискав її до себе, довго ни випускаючі її з своїх гарєчих обіймів. А Федько, йик то уздрів, то така заздрість єго охопила за Марічьку, шо з серця на Иванчіка аж головов шош стелепало єму на вєзах то в д’горі, то в долину; ни втерпів: єго чьорні очі блиснули вогнем гніву на Иванчіка, тай, забуваючі за всі молодиці любі, шо саме був з ними куражисто розданцовувавси, пидохочений горівков, висковив з данцу, остро кричучи: «Ива’!!! Їв би їс штуку тай калюшє, ти, мой, цулував чію жинку в данци при чьоловікови, чи лиш мою?» — тай в той раз морснув Иванчіка по голові мосєжнов бартков так, шо нараз облила єго горєча тирба ціле лице. Иванчік ни впав, виддав и Федькови сталєнков бартков по голові так, шо тот ни закрутивси на ногах, лиш, йик онуча, війнув під плит.
А тота чєлідь, шо ненавиділа на Марічьку через її гордість, красу та буйність, то гадев на ню засипіла. Пудно зачєли на ню дути пацирку, шо через ню Федько на таке велике свєто при такому великому збирному народови споблічів пусто-дурно нивинного Иванчіка. Споблічів чьоловіка через таку вийгру, шо завше лиш виливаєт в ріці воду з берегив. Челідь, маючі вже здавна злисть на Марічку, ревнуючі її вид своїх чоловіків, репали на ню, йик ворони на слоту. Тай давно би були їй нираз голову розтовкли, йик гадині, коби лиш їм то було можна було, тай тепер сердиласи челідь на дурного Федька, шо ни розумів то, йик уб’єт вид суки одного пса, то вна видразу на єго місце й сто псив собі найдет. А йик би вбив суку, то ни оден пес ни прийшов би єму д’хаті, бо ни було би д’кому ити. Говорила чєлідь мижи собов, бо за все винували Марічьку, а ни Иванчіка. Але Федько на то ни турав, шо чєлідь говорила, бо він знав, шо ни одна чєлідина на лице силов ни одного любаса д’собі ни тєгнет, лиш мушінин д’чєлідині набивом лізет, хоть би чєсом вна єму ни рада. Тай тимунь Федько, йик си схопив з земні, то до Марічьки й ни слова ни писнув, ничьо їй ни сказав, лиш осовито скочів знов д’Йванчікови: «Ива-а-а! Йик Марічька дурна, то ти ни дурний, ни бери мене, мой, межи дюдьми пид ноги! Тай ни май мнє на очєх оцего всего народу за никого, бо то я, а ни ти до неї чьоловік, тай так. Розумієш». Тай махнув знов шворкнути Иванчіка бартков по голові так, аби він уже бирше ни одну чєлідину при її чьоловікови в данци межи народом, йикби навкірки чьоловікови, ни цулував. Тай бізивно, шо мало си зробити головництво, йикби в тот раз ни ймив був за бартку Федька Дмитро Шкиндя, а Иванчіка — Довгий, тай ни розборонили, та ни розгетькали сусідив, аби над нічім кров з себе ни проливали.
А тота чєлідь, шо ненавиділа на Марічьку через її гордість, красу та буйність, то гадев на ню засипіла. Пудно зачєли на ню дути пацирку, шо через ню Федько на таке велике свєто при такому великому збирному народови споблічів пусто-дурно нивинного Иванчіка. Споблічів чьоловіка через таку вийгру, шо завше лиш виливаєт в ріці воду з берегив. Челідь, маючі вже здавна злисть на Марічку, ревнуючі її вид своїх чоловіків, репали на ню, йик ворони на слоту. Тай давно би були їй нираз голову розтовкли, йик гадині, коби лиш їм то було можна було, тай тепер сердиласи челідь на дурного Федька, шо ни розумів то, йик уб’єт вид суки одного пса, то вна видразу на єго місце й сто псив собі найдет. А йик би вбив суку, то ни оден пес ни прийшов би єму д’хаті, бо ни було би д’кому ити. Говорила чєлідь мижи собов, бо за все винували Марічьку, а ни Иванчіка. Але Федько на то ни турав, шо чєлідь говорила, бо він знав, шо ни одна чєлідина на лице силов ни одного любаса д’собі ни тєгнет, лиш мушінин д’чєлідині набивом лізет, хоть би чєсом вна єму ни рада. Тай тимунь Федько, йик си схопив з земні, то до Марічьки й ни слова ни писнув, ничьо їй ни сказав, лиш осовито скочів знов д’Йванчікови: «Ива-а-а! Йик Марічька дурна, то ти ни дурний, ни бери мене, мой, межи дюдьми пид ноги! Тай ни май мнє на очєх оцего всего народу за никого, бо то я, а ни ти до неї чьоловік, тай так. Розумієш». Тай махнув знов шворкнути Иванчіка бартков по голові так, аби він уже бирше ни одну чєлідину при її чьоловікови в данци межи народом, йикби навкірки чьоловікови, ни цулував. Тай бізивно, шо мало си зробити головництво, йикби в тот раз ни ймив був за бартку Федька Дмитро Шкиндя, а Иванчіка — Довгий, тай ни розборонили, та ни розгетькали сусідив, аби над нічім кров з себе ни проливали.
06.05.202510:28
Вид самого ранку Федько Палинюків дусавси на свою Марічку, шо вна у Великодний понедівнок гей занадто виджюджюлюваласи до церкви з писанками мижи молодєки.
Але вна тим ни питала. Помали, але зато довідно збераласи до церкви в шонайкрасшу убирю. Хотіла, аби понад ню ні одна чілідина у тот Волочівний понедівнок на цвинтари ни була крашше зібрана.
Завиласи у велику загірску дорогу шовкову цвітисту фустку. На шию вбрала з-мижи всіх зґард, кілько їх мала, шонайкрашшу, з самих талярів ковану зґарду. Сорочка на ній була з низєними великими вуставками. Лишень з ігли зшита. Запаски вперезала на себе майже на самій дроти ткані в маковий узір. Підперезаласи великов черленов фустков. Була вбута в крашені капці, вишиті в ічка, та в джюґні постільці-варгованці, з маленькими тварцями та шюпними дзюбчіками-моршками. А кіптар — то на ній був у цілу сосну зшитий. Новісенький, лишень шо вид кушніря з Жєб’я принесений.
Приперезала вна коло попружки у фустку шонайкрашші писанки, аби мати напоготові їх дати подєчним їй мушшінем. А дві шонайкрашші писанці — то завила окроме в біленьку платнику тай окроме приперезала їх фустков, аби їх дати тому мушшінинови, шо був їй тогди наймилійший в души.
А Федько йик то заздрів, то пудно осердивси. Але змовчєв, удаючі, шо си ні на чім ни розумів. Ніби дурним опередь неї зробивси, бо лиш так шшіре хотів визнати нишком, котрий то з мижи гурту її любасів був у неї наймилійший.
Тай аби ни зачєпати з нев звадку над тим, то Федько зберавси до церкви майже мовчки. Але тої днини то й він гонорово вбравси до церкви. Крисаня з ґотуром. Навхрест порошниці. На лівий бік через плече — дзьобня під «ріжком». Кіптарик новісенький, такий, йик и в Марічки. Сорочка нова, з вишитов прошивков та пазухов, полами циркована білими нитками. Крешениці цвітно закрашені, а онучі, вишиті в коверц, були темно закрашені. Й то вбранє йиму дуже єлило. Й тимунь він згорда ступав легонько ногами, вбутими в постоли-варгованці, на два боки моршіні.
В Дідушковій Річці на цвинтари коло церкви йик шороку, так и в тот Волочівний понедівнок, був збірний народ, зібраний зувезде. То була на дуже східним місци побудована церква. Аж з Білої ріки, з Білоберезки й Жєб’я сходивси там народ, гонорово вивбераний, на писанки.
Федько, йик ишов кудас разом з жінков, то він ишов завжде наперед, а вна за ним, бо так то си годило, шо аби мижи людьми завжде був чьоловік напереді, а ни жінка. Прото в чьоловіка повинна бути крисаня на голові, а ни в жінки. Тай чьо би він був мав ходити ззаду за нев — хіба лиш на то, аби зазерати, йик уна перелази перелізаєт?
На цвинтари було так повно народу, йикби на храму. А в церкві то мало хто крутивси, хіба лиш старі діди та баби, бо молодші говорили, шо до церкви їх по смерти принесут. Тай утікали на цвинтар, бо вни хотіли молодого житя й веселости ужити на цвинтарю та побути одни з одними, раді, шо си зійшли разом та вздріли вкупі, а ни скучнувати у церкві між старими дідами та бабами.
Марічка — то навіть у церкву й ни входила, бо прийшла з Федьком разом лиш до на цвинтар. А на цвинтари — то вна видразу порсла вид него в бік мижи чєлідь, йик у лісі серна вид стрільців мижи серни. А йик казав, аби йшла в церкву, то вна шє си на него викрикала: «Та ти йди в церкву, бо там мусиш свічки гасити. А я йкої там бих си пхала? Я рада, шо мижи люде прийшла, то хочу си мижи людьми набути, а ни в церкві тетеріти. Доста, шо я вже в хаті вічно сама чьорнію, йик ика нивільниця. А сегодне — то тобі вже засій вид мене тут, мижи людьми?»
Федько за то так си був на ню олютив, шо аж си був ни стємив. Але мижи людьми вже ни хотів си з нев поблічіти. Лиш погрозивси, шо за це плінцанє йиму в очі мижи людьми він си з нев порахуєт у хаті сам на сам. Викрутивси сердито вид неї тай пишов у церкву.
Йик Федько йшов у церкву, то Иванчік стоєв на цвинтари коло мушшінского ґанку тай шош говорив з Шкиндев.
Федько привитавси з ними тай сказав до Иванчіка: «Ива’! Дивиси, аби тобі Маріка дала писанку. Вна їх доста маєт, то шкода, аби роздала пустоті».
Але вна тим ни питала. Помали, але зато довідно збераласи до церкви в шонайкрасшу убирю. Хотіла, аби понад ню ні одна чілідина у тот Волочівний понедівнок на цвинтари ни була крашше зібрана.
Завиласи у велику загірску дорогу шовкову цвітисту фустку. На шию вбрала з-мижи всіх зґард, кілько їх мала, шонайкрашшу, з самих талярів ковану зґарду. Сорочка на ній була з низєними великими вуставками. Лишень з ігли зшита. Запаски вперезала на себе майже на самій дроти ткані в маковий узір. Підперезаласи великов черленов фустков. Була вбута в крашені капці, вишиті в ічка, та в джюґні постільці-варгованці, з маленькими тварцями та шюпними дзюбчіками-моршками. А кіптар — то на ній був у цілу сосну зшитий. Новісенький, лишень шо вид кушніря з Жєб’я принесений.
Приперезала вна коло попружки у фустку шонайкрашші писанки, аби мати напоготові їх дати подєчним їй мушшінем. А дві шонайкрашші писанці — то завила окроме в біленьку платнику тай окроме приперезала їх фустков, аби їх дати тому мушшінинови, шо був їй тогди наймилійший в души.
А Федько йик то заздрів, то пудно осердивси. Але змовчєв, удаючі, шо си ні на чім ни розумів. Ніби дурним опередь неї зробивси, бо лиш так шшіре хотів визнати нишком, котрий то з мижи гурту її любасів був у неї наймилійший.
Тай аби ни зачєпати з нев звадку над тим, то Федько зберавси до церкви майже мовчки. Але тої днини то й він гонорово вбравси до церкви. Крисаня з ґотуром. Навхрест порошниці. На лівий бік через плече — дзьобня під «ріжком». Кіптарик новісенький, такий, йик и в Марічки. Сорочка нова, з вишитов прошивков та пазухов, полами циркована білими нитками. Крешениці цвітно закрашені, а онучі, вишиті в коверц, були темно закрашені. Й то вбранє йиму дуже єлило. Й тимунь він згорда ступав легонько ногами, вбутими в постоли-варгованці, на два боки моршіні.
В Дідушковій Річці на цвинтари коло церкви йик шороку, так и в тот Волочівний понедівнок, був збірний народ, зібраний зувезде. То була на дуже східним місци побудована церква. Аж з Білої ріки, з Білоберезки й Жєб’я сходивси там народ, гонорово вивбераний, на писанки.
Федько, йик ишов кудас разом з жінков, то він ишов завжде наперед, а вна за ним, бо так то си годило, шо аби мижи людьми завжде був чьоловік напереді, а ни жінка. Прото в чьоловіка повинна бути крисаня на голові, а ни в жінки. Тай чьо би він був мав ходити ззаду за нев — хіба лиш на то, аби зазерати, йик уна перелази перелізаєт?
На цвинтари було так повно народу, йикби на храму. А в церкві то мало хто крутивси, хіба лиш старі діди та баби, бо молодші говорили, шо до церкви їх по смерти принесут. Тай утікали на цвинтар, бо вни хотіли молодого житя й веселости ужити на цвинтарю та побути одни з одними, раді, шо си зійшли разом та вздріли вкупі, а ни скучнувати у церкві між старими дідами та бабами.
Марічка — то навіть у церкву й ни входила, бо прийшла з Федьком разом лиш до на цвинтар. А на цвинтари — то вна видразу порсла вид него в бік мижи чєлідь, йик у лісі серна вид стрільців мижи серни. А йик казав, аби йшла в церкву, то вна шє си на него викрикала: «Та ти йди в церкву, бо там мусиш свічки гасити. А я йкої там бих си пхала? Я рада, шо мижи люде прийшла, то хочу си мижи людьми набути, а ни в церкві тетеріти. Доста, шо я вже в хаті вічно сама чьорнію, йик ика нивільниця. А сегодне — то тобі вже засій вид мене тут, мижи людьми?»
Федько за то так си був на ню олютив, шо аж си був ни стємив. Але мижи людьми вже ни хотів си з нев поблічіти. Лиш погрозивси, шо за це плінцанє йиму в очі мижи людьми він си з нев порахуєт у хаті сам на сам. Викрутивси сердито вид неї тай пишов у церкву.
Йик Федько йшов у церкву, то Иванчік стоєв на цвинтари коло мушшінского ґанку тай шош говорив з Шкиндев.
Федько привитавси з ними тай сказав до Иванчіка: «Ива’! Дивиси, аби тобі Маріка дала писанку. Вна їх доста маєт, то шкода, аби роздала пустоті».
06.05.202509:17
Сербен, Чортовець Великдень https://youtu.be/kyBQNjRc358?si=937Jyh04k9ZeraZh #Покуття
05.05.202520:27
05.05.202511:30
Көрсетілген 1 - 24 арасынан 322
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.