Felidae
Коли була малою знайшла
Фігуру молодої кішки
Посеред райського саду.
На роздутому тілі ліниво
Звивались опариші,
Готові набути крила.
Розгублений погляд здавався
Ображеною молитвою.
Якою вона була прекрасна,
Зодягнена самою смертю!
Моя власна кішка померла старою,
Тварини власне стільки й не живуть
І тим паче не йдуть за власним бажанням,
Наче звільняються від нелюбої роботи.
Згадую про неї особливо живою,
Що звикла точити кігті
За кутики дерев'яних дверей,
Підкорювати гору спинки дивана,
Шукати птахів на фотошпалерах
Орендованої квартири.
Королева заслуговує на свій палац:
Готую для неї машинку для прання,
Набиваю ніжною тканиною
Обурено тікає, та хіба є сенс злитися
Через нерозумну дитину?
Важко говорити про це так звично
Як завжди пропускаю останній подих,
Може тому не працює техніка 4-7-8?
Обважнілі жести, легкі стрибки,
Зневага до гризотної метушні,
На цеглу схожа мала голова,
Непорушна, сувора, водночас крихка,
Шерсть, мов перський килим.
Їй не місце було у дворі
Напіврозваленого будинку
Куди ми втекли, обважені турботою
Про майбутнє.
Не сміла втримати погляд її гострих зіниць,
Наче зайшла до храму з непокритою головою,
Коли вона мудро лежала на веранді
В очікуванні зміни чергового сезону.
Одного дня зійшла гордою ходою,
Побігла за мрією чорного колеса,
Загрузла брунатною плямою смоли.
Її поховали без вісті, без шани,
Закинули до болота вигрібної ями,
Сказали, що зникла вона без сліду.
А я ще довго тонула у темряві,
Прив'язана до прозорих лапок
Розчарованого покутника,
Нічого не бачила окрім
Свавілля безмежного жаху.
Таким був колодязь безодні,
Аж сонце завмерло.
І це була моя перша найбільша втрата.
І це був день коли дитинству нарешті
Поклали край.
