Бути українкою закордоном.
Чи думала я, що колись писатиму цей допис з власного досвіду? Я взагалі себе як емігрантку ніколи не розглядала. Але зараз я живу в Туреччині. Все ще без ґрунтовного знання мови, щодня читаю українські новини, займаю чітку проукраїнську позицію та маю українське громадянство.
Турецькою іноземка перекладається як yabancı [ябанджи]. Я часто чую це слово, коли заходжу в магазин, і турецькі продавці звертаються до своїх колег зі знанням англійської - типу, треба допомога. Інколи чую yabancı за спиною від турецьких жінок. Вони безпомилково вичисляють мене навіть до того, як я відкриваю рота. І так, я сама відчуваю себе yabancı в цій країні. Тут інша мова, інша релігія, інша ментальність і навіть клімат інший.
А я тут намагаюсь залишатись собою.
Я раніше дуже легкодумно ставилася до еміграції. По своїй натурі я дуже відкрита: люблю людей, спокійно сприймаю все чуже, не притаманне моїй культурі. Коли я тільки переїхала до Туреччини на початку війни, я була в ейфорії. Дивне відчуття розділення: вдома війна, а тут люди на пляжі грають у волейбол... І жодних сирен - така прекрасна тиша.
Я ніби губка всмоктувала в себе новий досвід: фрази турецькою, нові страви, нові люди. Мене зачаровувала естетика ісламської культури - моя психіка не чинила жодного опору новим реаліям. І навіть зараз я розумію, що цей турецький етап мого життя неповторний - він займатиме особливе місце в моїй пам'яті, у моєму серці.
Нещодавно я слухала подкаст, де гостею була експертка з еміграції. Вона сказала цікаву фразу "У кожного емігранта є етап горювання за своїм домом - його проходять 100% людей. Хтось - через місяць життя в новій країні, хтось - через роки. Але проходять усі».
Знаєте цих людей, які після 20 років життя закордоном скаржаться на поганий сервіс, жахливу погоду, несмачну їжу - вони етап горювання так і не пройшли.
А що я? Я маю принцип не порівнювати. Я завжди собі казала: "Ок, тут так".
Казала так, коли мені зробили жахливий манікюр в турецькому салоні або коли "спалили" корені волосся на фарбуванні, травмувавши шкіру голови. Я сприймала як належне, що тут днем з вогнем не знайдеш свинини та те, що перші місяці я прокидалася від ранкового заклику до молитви з найближчої мечеті. Я завжди собі казала "тут так", але...
Чи значить це, що я відгорювала?
Можливо, я пропустила цей етап за вдаваним почуттям толерування та (як каже одна моя знайома) "наслідками хорошого виховання". Я не горювала, бо не мала права. Вдома війна, щоденні новини розривають серце, а я п'ю лимонад на терасі свого дому і маю горювати? Нісенітниця.
Тому я закрилася, стала в позицію спротиву до себе самої. Я українка закордоном, яка не має права жалітися. Яка стільки пережила, але все одно НЕ-ДОС-ТА-ТНЬО. Непорівнянно з тим, що переживають українці в Україні.
І знаєте, як я змінила ставлення до себе зараз? Я сказала собі: "Гей, дівчинко. Здається, нова країна (навіть така сонячна та курортна), не здатна закрити дірку у твоєму серці. І часом тобі не ок - так і має бути. Твоє горювання не більше і не менше. Воно взагалі без ярлика, воно просто твоє. То прийми його врешті-решт".
Що я хочу донести цим дописом? Я завжди буду українкою - де б не була. Це речі на рівні відчуття: смаки, особливості менталітету, мови, виховання. Я ніколи не зможу змінити свою прошивку - це даність. Проте я лукавлю, коли кажу, що за кордон мене не змінив - змінив, ще і як. Погляд зі сторони - це завжди хороша ідея. Тут я маю максимальний вихід із бульбашки, і я вдячна за цей досвід.
Бути українкою за кордоном - це постійний баланс між щоденним сприйняттям нового і тугою за тим, "як має бути". Як було колись, коли я жила в Україні.
Бути українкою за кордоном - це весь час бути чужою, "дивною" для інших. Весь час бути yabancı. І пишатись цим.
Бути українкою за кордоном - це вибір. Хоч на нього і вплинула війна. Це цікавий і довгий шлях, де я вчусь перетворювати власні скарги на сприйняття, власні стереотипи - на розширення світогляду.
➡️➡️➡️
