Вона говорила з дикою несамовитістю, захищаючись від приреченості, що була понад її силу. Хоч ким вона була, у неї більше не було імені. Вона була просто жінкою, скривдженою, зацькованою, зламаною, просто істотою, що билася своїми безпорадними крильцями в темряві. Вона ні до кого не зверталась і найменше — до мене; також її слова не були звернені ані до себе, ані до Бога. Вона була просто невмовкаючою раною, що віднайшла свій голос, і здавалося, що в темряві ця рана відкрилася й утворила навколо себе простір, у якому могла стікати кровʼю без сорому та приниження.

«Тихі дні в Кліші»

Генрі Міллер