«Біль у ногах вперше з’явився в мого дядька пізньої осені 1944 року, через шість місяців після форсування Сави біля Боснійського Шамаца. Відтоді, за дядьковими словами, він його не залишав. Я вірю, що він був з ним і через п’ятдесят років, у той останній момент дядькового життя, коли я, свідома того, що справді його втрачаю, перший і єдиний раз, хоча в мене для цього були можливості всі ці двадцять років, які я прожила в його домі, звернулася до нього словом “батьку”. Воно йому за словником родинних стосунків, якщо йдеться про мене, не належало, але він наполегливо і терпляче боровся за право на його використання, будучи змушеним цілих два десятиріччя доводити своєю поведінку собі, своїй чисельній родині, друзям і знайомим, але, одначе, найчастіше мені і моїм частим підлітковим кризам, що він повністю готовий відповісти на виклики та вимоги цього, для інших людей зовсім звичайного іменника. Я відчувала, що він мені пробачає те, що я ніколи не мала достатньо хоробрості, щоб адресувати йому принаймні один його ніжний кличний відмінок, і я знала, що він з цим фактом змирився ще тої давньої весни, коли в темно-синьому плащі з болоньї стояв на залізничній станції і радів поверненню своєї гарної дружини, яка з поїздки до своїх батьків замість замовленого маленького бутля домашньої боснійсько-посавської сливової самогонки несподівано і без попередніх консультацій привезла свою трирічну племінницю, приховуючи від нього при цьому, що подарунок супроводжується приказкою, добре відомою кожному, хто його приймає: “Що дається, те не віддається”».