"Ні в кого не було надії, що хтось звідси вийде живим. Ні в кого!
З третього березня упродовж декількох днів вони виловлювали нас по всіх сільських закуттях, під дулами автоматів виводили з дворів, перед тим забравши і розбивши телефони, гнали до школи, край лісу. Тих, хто не міг самостійно йти, їхні рідні везли на садових візках.
Усіх і загнали в підвал. Нас було до 380 – жінки та чоловіки різного віку, молоді люди, діти (77), серед яких п’ятеро немовлят (найменшечкій дитинці – півтора рочки).
Росіяни розмістили свій штаб на першому і другому поверхах школи. Певно, думали, якщо внизу, в підвалі, – цивільні, то українські воїни не вдарять по будинку.
Ось тут, вже на сходах, жили люди, спали тут. Не вистачало місця для усіх. Трохи вище, ближче до дверей, на сходах стояли відра – сюди ходили… в туалет: «на відра». Солдати забороняли наближатися до дверей – кричали, що застрелять.
Ми тулилися один біля одного так щільно, що й дихати було важко. Уявіть собі, на одну людину у цій тісняві припадало півметра. У підвалі площею 190 квадратів сиділо до 380 людей! Щоб вночі вийти на сходи, до відра, доводилося буквально пробиратися через людські тіла. У неймовірній тісняві на чиюсь руку, ногу, голову ненароком і наступиш. А якщо та чи інша жіночка чи чоловік хворі, старенькі і на них протягом ночі з півсотні людей наступлять?! Таким надзвичайно важко було. У всіх дуже німіли ноги, затікали, розбухали; обувачку не взути, не зняти; потім почали судини лопатися, гноїтися – в кожного третього таке було, що у дорослих, що у дітей. Люди стояли, навіть спали навстоячки. Хоча сну, як такого, практично не було. Людина могла на хвильку заснути, ніби вибившись із сил. Але вже через п’ять хвилин прокидається, бо на неї хто наступив у темноті, або ж поруч почувся чийсь стогін. Один чоловік, Микола Климчук, щоб не впасти, прив’язав себе шарфом за шию до спортивної драбини. А отамечки четверо діток на маленькому ліжечку лежали, на сусідньому – восьмеро.
Коли стали задихатися й непритомніти, ледве випросили, щоб прорізати невеликий отвір у фанері, яким було забито вікно. Але почалися нові страждання – від перепаду температури на трубах утворювався конденсат і капав на людей, які сиділи під стіною. Швидко мокрів одяг. А де сушити? Навіть ніде було покласти одежину. Люди почали кашляти, хворіти. В багатьох піднялася температура. Важко було дивитися на дітей. В однієї мами було декілька пігулок, то маленькими дольками розділили їх на усіх. Потім захворіли на вітрянку – дітей мастили зеленкою.
Коли наставало бодай коротке тимчасове затишшя, то іноді на годинку випускали людей на подвір’я до туалету, біля якого одразу вишикувалася довжелезна черга. Також на короткий час могли дозволити жінкам закип’ятити води у чайнику на багатті, зварити чогось гарячого. Виходило по пів склянки якоїсь ріденької каші на людину. Малеча виходила з темного підвалу на свіже повітря і жмурилися від сонця. Якось діти побачили, що на подвір’ї є смітник, куди окупанти викидали свої недоїдки. Полізли туди, стали порпатися, знайшли вицвілі, черстві окрайці хліба. Вони жадібно гризли сухі шматки хліба, обтираючи об себе цвіль. А російські солдати заливалися сміхом, знімали на телефони.
На облізлих стінах діти малювали квіточки, ведмедиків, пташечок, сонечко з крильми, янголів. А хтось із сміливців написав навіть Державний гімн України.
У цій ось кімнаті померло десятеро... Одна бабуся помирала довго і важко. Вона задихалася від браку кисню і смороду, і тому її груди розпирало як гармошку. Від обезводнення у неї потріскалися судини на ногах, просочили штани, взуття і криваві рани вже навічно прикипіли до тканини. Вона була така знесилена, що не могла проковтнути і ложки води. Коли справляла нужду під себе, несамовито кричала від нестерпного болю. Через якусь годину з грудей вирвався передсмертний схлип і вона затихла. Назавжди. «Упокой, Господи, її вимучену душу», – голосно молилися ми в підвалі.
