моя римська імперія – «вавілон xx» миколайчука🌻
зізнаюсь чесно, я не надто велика прихильниця першоджерела – «лебединої зграї» земляка, але якимось магічним чином автори зібрали найкраще (й найцікавіше мені), що було в романі й зліпили з цього «вавілон, брате, вавілон!»
фільм сконденсовано передає те, що складає українську ментальність: відчуття смерті як циклу життя, іронія, бароковість, народна філософія й поетизування дійсності. Україна, зрештою, земля поетів
обидва твори мають характер небилиці й творять великий красивий міт, розширений до притчі
⚖у нас є верхній і нижній вавилон (як же добре це адаптується в жарти в сучасному житті), гойдалка, де «вигойдуються» пари й вони – народний філософ фабіян, що працює зі смертю (майструє труни) і мальва – зламана долею жінка, яка спочатку переживає смерть одного коханого, а згодом убивство іншого
що їх пов’язує? у фабіяні, звісно, проглядається сковорода й аскетична філософія, коли тобі нічого насправді не належить й ти відмовляєшся привласнювати. він обирає існування поза гонитвою, накопиченням та володінням. навіть його цап йому не належить
мальву ж називають хвойдою за те, що вона нібито спокушає чоловіків.
тут у гру вступає мерзенний маскулінний персонаж, який усіма способами намагається її привласнити. як об’єкт. вона ж не піддається, бо вона вільна – і отримує засудження
🌗мальва і фабіян – два полюси однієї ідеї: він відмовляється від власності, бо розуміє її примарність, вона відмовляється бути власністю, бо розуміє свою цінність як особистості. і обидва вони маргінали у вавилоні
між ними небесний платонічний зв’язок, бо вони глибинно розуміють одне одного. «білі» лейтмотивні сцени з їхньою ніжною взаємодією – мої улюблені
🦢ми також зчитуємо в ньому ісуса, а в ній вавилонську блудницю (хоча, звісно з прямим трактуванням й сексистським визначенням, що дає їй суспільство ми не погоджуємось). тому вони настільки поза цим світом, в іншому вимірі
окрім цих двох – тут ціла панорама різних українців: і брати, що розкривають проблему фемінності/маскулінності, й жінка, що віщує смерті, поет-сировар, комунари, прості українські сім’ї
кожна сцена, свіжа своєю думкою, тонко й глибинно відображає нас. мабуть, уперше я повною мірою відчула миколайчука як великого автора
📍варто розкрити й контекст: це 1920-ті, село, в яке вже зайшла радянська влада – отже почала підривати його патріархальний устрій. так, він цензурований і під фінал важко розрізнити хто свій, хто чужий. але головне тут, мабуть, не це
історія не зупиняється й старий світ розчиняється в новому, проте під цим катком можна розгледіти правду – велике багатство народу, його силу, голос, поетичний дух
чи віщує мальва, як вавилонська блудниця загибель вавилону? чи фінальна батальна сцена на льоду між українцями це і є наш кінець?
можливо, це лише ще один виток історичного колеса, який пророкує нам світанок після тяжкої кризи?
словом, люблю вас, українці, страшне
