Міністерство Зарубіжної Літератури
09.04.202516:05
Друзі, а ви бачили, що на журналі Реактор, який я релігійно читаю, виклали в вільний доступ перші три глави Чортів Аберкромбі? Вони досить коротенькі, я вже й встигла їх прочитати. Кажуть, аж до виходу книги будуть викладати кожен тиждень по кілька глав. Йдуть по схемі Сендерсона, чиї книги такі довгі, що Вітру і Правди в вільному доступі є цілих 33 глави. Чорти це теж буде немаленька книга. Поки враження досить позитивні, уже маємо персонажа, який набрехав в CV, і дістав роботу, про яку не просив. 😬 От вам кавалочок, який мені сподобався.
💀💀💀
Ось тут його амбіції і помруть. Похоронені в екіпажі, загрузлому в морі людей, в вузькому скверику, названому в честь святого, про якого ніхто не чув; холодному, як морозильня; метушливому, як бійня; злиденному, як притон; впакованому між розмальованою загородою, набитою ліцензованими жебраками, і дерев’яною платформою з липи для публічних покарань, на якій зграйка дітей палили солом’яне опудало ельфа.
Брат Діаз спостерігав, як вони духопелили гостровуху гострозубу фігуру так, що сипались снопи іскор, а прохожі поблажливо аплодували. Ельфи це звісно ельфи, спалені кращі, ніж ціленькі, але було щось тривожне в пухлих дитячих личках, що аж сяяли від радощів насильства. Теологія ніколи не була його сильною стороною, але брат був значною мірою впевнений, що Спаситель багато базікав про милосердя.
А от ощадливість абсолютно точно була в переліку Дванадцяти Чеснот. Брат Діаз завжди нагадував собі про це, коли обходив жебраків широкою дугою. Але інколи, щоб здобути вигоду, треба все ж заінвестувати. Він вихилився з вікна і закричав до водія:
— Пообіцяй довезти мене до Небесного Палацу вчасно, і я заплачу подвійну ставку!
— Це Святе Місто, брате. — водій ледь пересмикнув плечима, — Тільки юродиві тут розкидаються обіцянками.
💀💀💀
Ось тут його амбіції і помруть. Похоронені в екіпажі, загрузлому в морі людей, в вузькому скверику, названому в честь святого, про якого ніхто не чув; холодному, як морозильня; метушливому, як бійня; злиденному, як притон; впакованому між розмальованою загородою, набитою ліцензованими жебраками, і дерев’яною платформою з липи для публічних покарань, на якій зграйка дітей палили солом’яне опудало ельфа.
Брат Діаз спостерігав, як вони духопелили гостровуху гострозубу фігуру так, що сипались снопи іскор, а прохожі поблажливо аплодували. Ельфи це звісно ельфи, спалені кращі, ніж ціленькі, але було щось тривожне в пухлих дитячих личках, що аж сяяли від радощів насильства. Теологія ніколи не була його сильною стороною, але брат був значною мірою впевнений, що Спаситель багато базікав про милосердя.
А от ощадливість абсолютно точно була в переліку Дванадцяти Чеснот. Брат Діаз завжди нагадував собі про це, коли обходив жебраків широкою дугою. Але інколи, щоб здобути вигоду, треба все ж заінвестувати. Він вихилився з вікна і закричав до водія:
— Пообіцяй довезти мене до Небесного Палацу вчасно, і я заплачу подвійну ставку!
— Це Святе Місто, брате. — водій ледь пересмикнув плечима, — Тільки юродиві тут розкидаються обіцянками.
03.04.202516:06
Ви думали я всьо, а я ше не всьо… (ну, не зовсім всьо). Але мене привалило такою кількістю роботи, що минулого місяця я прочитала майже нічого. Тим не менш маю дві цікаві книжки, про які хочу розповісти, поки не забула свої враження.
Перша це найвідоміше творіння Райлі Сейґера Home Before Dark. В Україні вже вийшла парочка книг цього автора, але саме ця, яку багато хто вважає його найкращою, зараз, наскільки мені відомо, в процесі підготовки у ВСЛ. Мені її рекомендувала авторка каналу One More Chapter.
Для початку я хотіла б позахоплюватись тим, яка все таки класна назва цієї книги. Home Before Dark значить буквально повернутись додому до настання пітьми. І так добре пасує вона власне напруженому динамічному трилерові, бо створює відчуття, наче це попередження, аби дістатись безпеки, перш ніж станеться щось жахливе. А може пітьма просто поглине все навколо, і більше не вдасться розгледіти, що до чого. Це перші враження, без прочитання, але звісно і назва, і все інше в цій книзі перевертається з ніг на голову принаймні пару разів. Неймовірна назва - коротка, влучна і глибока.
Зав’язка історії наступна: дівчина Меґґі повертається до величезного, оповитого легендами і зловісною репутацією маєтку Бейнберрі, з якого 20 років перед тим її родина втікала, покинувши всі речі, посеред ночі. Батько Меґґі виклав свою версію подій у книзі, що стала бестселером, і звинуватив у всьому привидів, але дівчина намірена докопатись до правди.
І тут одразу ж ви подумаєте: почекайте секундочку, десь це вже було. І будете праві. Ця книга містить величезну кількість шаблонів і кліше з відомих горор фільмів і серіалів. Наприклад, зразу ж в голову приходять Привиди Будинку на Пагорбі Майка Фленеґана, з якими книга має найбільше спільних елементів. Але автор спочатку заколисує нас знайомою зав’язкою і сеттінгом, а потім будує на їх основі дещо нове.
Home Before Dark має дуже продуману структуру. Вона містить цілі глави з книги батька Меґґі, вони дуже вміло розташовані паралельно до основної акції твору і дуже ощадливо розкривають нам критично важливу інформацію. Книга винагороджує уважність до деталей і спостережливість, в результаті виходить ідеальна розвага, коли складаєш і перескладуєш в розумі головоломку, вибудовуючи припущення і підозри. При тому це все доповнено простою, як дошка, прозою, що не відволікає якимись зубодробильними пасажами; і тонким нальотом психологічності, дуже по ділу і ненатужним.
Тож, хто любить такі книги, позирайте на новини від ВСЛ. Видають українською, юхуу! Я однозначно прочитаю ще хоча б одну книжку Сейґера, хоча б тому, що я знаю: наступить ще такий момент, коли я буду настільки втомлена, що нічого складнішого читати не вийде.
Перша це найвідоміше творіння Райлі Сейґера Home Before Dark. В Україні вже вийшла парочка книг цього автора, але саме ця, яку багато хто вважає його найкращою, зараз, наскільки мені відомо, в процесі підготовки у ВСЛ. Мені її рекомендувала авторка каналу One More Chapter.
Every house has a story. Ours is a ghost story. It’s also a lie.
Кожен дім має історію. Наш дім має історію про привидів. А також вона є брехнею.
Для початку я хотіла б позахоплюватись тим, яка все таки класна назва цієї книги. Home Before Dark значить буквально повернутись додому до настання пітьми. І так добре пасує вона власне напруженому динамічному трилерові, бо створює відчуття, наче це попередження, аби дістатись безпеки, перш ніж станеться щось жахливе. А може пітьма просто поглине все навколо, і більше не вдасться розгледіти, що до чого. Це перші враження, без прочитання, але звісно і назва, і все інше в цій книзі перевертається з ніг на голову принаймні пару разів. Неймовірна назва - коротка, влучна і глибока.
Grief is tricky like that. It can lie low for hours, long enough for magical thinking to take hold. Then, when you’re good and vulnerable, it will leap out at you like a fun-house skeleton, and all the pain you thought was gone comes roaring back.
Скорбота підступна. Вона може зачаїтись на години, досить довго, аби вкорінилось магічне мислення. А тоді, коли ти досить вразливий, вона наскочить на тебе, як скелет в парку розваг, і весь той біль, що здавалось вже пройшов, навалюється знов.
Зав’язка історії наступна: дівчина Меґґі повертається до величезного, оповитого легендами і зловісною репутацією маєтку Бейнберрі, з якого 20 років перед тим її родина втікала, покинувши всі речі, посеред ночі. Батько Меґґі виклав свою версію подій у книзі, що стала бестселером, і звинуватив у всьому привидів, але дівчина намірена докопатись до правди.
І тут одразу ж ви подумаєте: почекайте секундочку, десь це вже було. І будете праві. Ця книга містить величезну кількість шаблонів і кліше з відомих горор фільмів і серіалів. Наприклад, зразу ж в голову приходять Привиди Будинку на Пагорбі Майка Фленеґана, з якими книга має найбільше спільних елементів. Але автор спочатку заколисує нас знайомою зав’язкою і сеттінгом, а потім будує на їх основі дещо нове.
Home Before Dark має дуже продуману структуру. Вона містить цілі глави з книги батька Меґґі, вони дуже вміло розташовані паралельно до основної акції твору і дуже ощадливо розкривають нам критично важливу інформацію. Книга винагороджує уважність до деталей і спостережливість, в результаті виходить ідеальна розвага, коли складаєш і перескладуєш в розумі головоломку, вибудовуючи припущення і підозри. При тому це все доповнено простою, як дошка, прозою, що не відволікає якимись зубодробильними пасажами; і тонким нальотом психологічності, дуже по ділу і ненатужним.
Тож, хто любить такі книги, позирайте на новини від ВСЛ. Видають українською, юхуу! Я однозначно прочитаю ще хоча б одну книжку Сейґера, хоча б тому, що я знаю: наступить ще такий момент, коли я буду настільки втомлена, що нічого складнішого читати не вийде.
04.03.202522:10
Виринаю до вас з непостійною рубрикою МЗЛ-кореспондент. Сходила на презентацію нової книжки Щепана Твардоха “Нуль” про війну в Україні (про яку він не з чуток знає, бо збирає гроші, купує для війська різноманітне обладнання і самостійно возить його на фронт машиною), записала все, що могла, і розкажу коротенько.
Однією з ідей книги є показати редукцію ідентичності воїнів на нулі, але не в вигляді якогось цинічного наративу, який заперечує шляхетність чи братерство, а просто розказати про те, як війна здирає все аж до голої екзистенції з тих людей, яких автор там зустрічав. Напевно тому на обкладинці ззаду зображений оббілований кінь (Кінь - позивний чи ім’я головного персонажа).
Автор навів цитату Галини Крук про те, що кожного дня все важче пояснювати іншим, що українці відчувають. Ця тема теж зачеплена в книзі - про те, що є два світи: на фронті і поза ним. І що ці два світи немов анулюють один одного, і солдати б’ються за той світ звичайного життя, але навіть коли війна закінчиться, можливо, до нього уже не повернуться, бо вона продовжиться всередині в них.
Книжа починається з фрази “Нам пізда”, бо її всі при авторові повторювали, і вона показала йому рівень порозуміння між воїнами, недоступний стороннім.
Автора дуже цікавить амальгама з слов’янських мов, кодів і матюків, якою послуговуються воїни, він вільно читає українською, більшість усного мовлення теж розуміє і навіть навчився говорити спрощеною версією української. І такою власне є мова роману, яка виникає з обмежень автора, а персонаж відображає перспективу подібну до його власної.
Нарація в книзі від другої особи, і якщо уважно читати, то наприкінці роману буде відповідь, для чого так написано. А ще автор зізнався, що він в загальному не знає, нащо пише те чи інше, просто йому здається, що так буде добре, так підказує інтуїція.
Розповідав, що на його думку в сучасній літературі концепція воїнів і боротьби деконструйована далі нікуди, хоч і далі присутня в поп-культурі, як то в фільмах Марвел. Наприклад, бравий солдат Швейк показує, як Dulce et decorum est pro patria mori часто є способом маніпуляції. Але це лише одна сторона медалі, адже на війні в Україні без жодних маніпуляцій люди б’ються за свій дім, друзів, право жити і самоорганізовуватись, як хочуть. І сучасний критичний апарат літератури досить безпорадний відносно неї.
На питання, що його найбільше вразило, відповів, що це був перший раз, коли він почув роботу артилерії. Адже він скількись годин перед тим сів в машину в себе під домом, а виліз з неї вже на Донбасі, і тоді коли почув ці звуки, то вперше усвідомив, що це відбувається тут і зараз, не так і далеко від його дому.
У відповідь на питання, чи можна хоч щось позитивне винести з цієї війни, відповів, що він не вміє нічим захоплюватись в цій ситуації. Розповів про братів Ратушних, які трагічно загинули один за одним, і їх маму і додав, що, можливо, якби в нього не було дітей, то дивився б на війну більш романтизовано. Підкреслив, що при цьому не применшує самопожертви людей, і додав, що наче ходить в пітьмі в цій новій реальності, і роман теж написаний трохи навпомацки.
На питання про мотивацію Коня до битви відповів, що зустрічав багатьох добровольців, як то здоровенного маорі, який фізично тримав його за комір і не хотів відпускати, бо йому кортіло поговорити з кимось, хто розуміє англійську. Також наслухався від солдатів історій, наприклад, про колумбійця, якого прислав вчитись воювати картель, чи американців, які повертаються в Америку, коли усвідомлюють, що не можуть викликати в будь-який момент air strike.
В цілому чудові враження від презентації, Твардох очевидно неймовірно начитана і інтелігентна людина, його просто приємно слухати. Коли підписувала книжку, подякувала за допомогу, а він українською відповів “Разом до перемоги”.
Однією з ідей книги є показати редукцію ідентичності воїнів на нулі, але не в вигляді якогось цинічного наративу, який заперечує шляхетність чи братерство, а просто розказати про те, як війна здирає все аж до голої екзистенції з тих людей, яких автор там зустрічав. Напевно тому на обкладинці ззаду зображений оббілований кінь (Кінь - позивний чи ім’я головного персонажа).
Автор навів цитату Галини Крук про те, що кожного дня все важче пояснювати іншим, що українці відчувають. Ця тема теж зачеплена в книзі - про те, що є два світи: на фронті і поза ним. І що ці два світи немов анулюють один одного, і солдати б’ються за той світ звичайного життя, але навіть коли війна закінчиться, можливо, до нього уже не повернуться, бо вона продовжиться всередині в них.
Книжа починається з фрази “Нам пізда”, бо її всі при авторові повторювали, і вона показала йому рівень порозуміння між воїнами, недоступний стороннім.
Автора дуже цікавить амальгама з слов’янських мов, кодів і матюків, якою послуговуються воїни, він вільно читає українською, більшість усного мовлення теж розуміє і навіть навчився говорити спрощеною версією української. І такою власне є мова роману, яка виникає з обмежень автора, а персонаж відображає перспективу подібну до його власної.
Нарація в книзі від другої особи, і якщо уважно читати, то наприкінці роману буде відповідь, для чого так написано. А ще автор зізнався, що він в загальному не знає, нащо пише те чи інше, просто йому здається, що так буде добре, так підказує інтуїція.
Розповідав, що на його думку в сучасній літературі концепція воїнів і боротьби деконструйована далі нікуди, хоч і далі присутня в поп-культурі, як то в фільмах Марвел. Наприклад, бравий солдат Швейк показує, як Dulce et decorum est pro patria mori часто є способом маніпуляції. Але це лише одна сторона медалі, адже на війні в Україні без жодних маніпуляцій люди б’ються за свій дім, друзів, право жити і самоорганізовуватись, як хочуть. І сучасний критичний апарат літератури досить безпорадний відносно неї.
На питання, що його найбільше вразило, відповів, що це був перший раз, коли він почув роботу артилерії. Адже він скількись годин перед тим сів в машину в себе під домом, а виліз з неї вже на Донбасі, і тоді коли почув ці звуки, то вперше усвідомив, що це відбувається тут і зараз, не так і далеко від його дому.
У відповідь на питання, чи можна хоч щось позитивне винести з цієї війни, відповів, що він не вміє нічим захоплюватись в цій ситуації. Розповів про братів Ратушних, які трагічно загинули один за одним, і їх маму і додав, що, можливо, якби в нього не було дітей, то дивився б на війну більш романтизовано. Підкреслив, що при цьому не применшує самопожертви людей, і додав, що наче ходить в пітьмі в цій новій реальності, і роман теж написаний трохи навпомацки.
На питання про мотивацію Коня до битви відповів, що зустрічав багатьох добровольців, як то здоровенного маорі, який фізично тримав його за комір і не хотів відпускати, бо йому кортіло поговорити з кимось, хто розуміє англійську. Також наслухався від солдатів історій, наприклад, про колумбійця, якого прислав вчитись воювати картель, чи американців, які повертаються в Америку, коли усвідомлюють, що не можуть викликати в будь-який момент air strike.
В цілому чудові враження від презентації, Твардох очевидно неймовірно начитана і інтелігентна людина, його просто приємно слухати. Коли підписувала книжку, подякувала за допомогу, а він українською відповів “Разом до перемоги”.
06.02.202510:26
Ніколи нічого не вигравала, скільки не брала участь. Але може комусь з вас пощастить! А якщо й ні, то навіть однісіньке врятоване життя чи здоров'я це найкраща перемога. 🫡
20.05.202423:13
2/2
Повернути.
Помах його руки. Крок вперед, відштовхуючи Вангу назад. Відправити воду назад до жінки. Вона оточила її голову. Паніка, страх на її лиці, роздутий і перебільшений водою навколо. Вона намагалась здерти з себе бульбашку, але воді не заборониш. Та лиш ковзала по її руках. Жінка тонула мить за миттю. Її шаль боролась, тягнучи повітря з рідини, намагаючись урятувати свою носійку, навіть знаючи, що її життя уже скінчилось.
В землі — мережа грибів, гіфи, що сполучають все…
Моє.
Біль. Його шаль випустила відростки, що пробили шкіру ступень, проламали підошви, аби відшукати землю
Зв’язок.
Мережа лісу. Від шалі до підстилки лісу до шалі до жінки. Навколо її ніг проростав майже невидимий серпанок тремтячих паростків в той час, як вона хиталась і намагалась вдихнути. Жінка підняла ногу і накренилась вліво, розриваючи гіфи. Але вони все проростали, з’являючись і зникаючи, починаючись і закінчуючись.
Зв’язок.
Раптове посилення, плоть, що репнула, беззвучний крик з бульбашки води.
Розпад.
Каган відчував, як шаль жінки помирала так само, як відчував вогонь Вангу, що годував його власну шаль. А тоді лише дещиця зусилля — і її шаль визнала владу, перевагу, а тоді розсипалась. Каган побачив зрадженість на обличчі жінки від того, що ця істота, цей компаньйон, що товаришив їй все її доросле життя; ця студня могутності, того, ким вона була, могла зникнути так швидко і так легко. І ось вмить жінка стала така, як всі інші, зрозуміла жах, який відчували її жертви перед смертю. А тоді вона перестала думати, і лише продовжувала тонути, падаючи на коліна, вмираючи частинка за частинкою.
Візьми.
Ні.
Він не дозволив. Він не збирався бути цим. Не хотів висмоктувати життя інших, годуватись ними. Якщо Каган і мусів вбивати знову, то він принаймні хотів залишити собі цю маленьку частинку своєї присяги.
Він зоставив її дряпати землю, намагаючись зробити подих.
Раї Вангу витріщався на нього, і не міг прийняти свою смерть, хоч мав би знати, мав би відчувати, що його сила наштовхнулась на щось могутніше, набагато потужніше. І все ж Раї боровся, натискаючи вогнем до серця Кагана. Не спиняючись, хоч вогонь — перенаправлений — всотувався так же швидко, як той його створював. Його обличчя напнулось від напруги. Його шкіра пашіла під гримом. Нічого подібного він в своєму житті не зустрічав.
“Що ти таке?” — промовив Вангу, і навіть ці слова були сповнені не цікавості, а лише гніву.
“Я — Шаль-Раї.”
Gods Of The Wyrdwood - RJ Barker
❌НЕ ВИДАНО
Повернути.
Помах його руки. Крок вперед, відштовхуючи Вангу назад. Відправити воду назад до жінки. Вона оточила її голову. Паніка, страх на її лиці, роздутий і перебільшений водою навколо. Вона намагалась здерти з себе бульбашку, але воді не заборониш. Та лиш ковзала по її руках. Жінка тонула мить за миттю. Її шаль боролась, тягнучи повітря з рідини, намагаючись урятувати свою носійку, навіть знаючи, що її життя уже скінчилось.
В землі — мережа грибів, гіфи, що сполучають все…
Моє.
Біль. Його шаль випустила відростки, що пробили шкіру ступень, проламали підошви, аби відшукати землю
Зв’язок.
Мережа лісу. Від шалі до підстилки лісу до шалі до жінки. Навколо її ніг проростав майже невидимий серпанок тремтячих паростків в той час, як вона хиталась і намагалась вдихнути. Жінка підняла ногу і накренилась вліво, розриваючи гіфи. Але вони все проростали, з’являючись і зникаючи, починаючись і закінчуючись.
Зв’язок.
Раптове посилення, плоть, що репнула, беззвучний крик з бульбашки води.
Розпад.
Каган відчував, як шаль жінки помирала так само, як відчував вогонь Вангу, що годував його власну шаль. А тоді лише дещиця зусилля — і її шаль визнала владу, перевагу, а тоді розсипалась. Каган побачив зрадженість на обличчі жінки від того, що ця істота, цей компаньйон, що товаришив їй все її доросле життя; ця студня могутності, того, ким вона була, могла зникнути так швидко і так легко. І ось вмить жінка стала така, як всі інші, зрозуміла жах, який відчували її жертви перед смертю. А тоді вона перестала думати, і лише продовжувала тонути, падаючи на коліна, вмираючи частинка за частинкою.
Візьми.
Ні.
Він не дозволив. Він не збирався бути цим. Не хотів висмоктувати життя інших, годуватись ними. Якщо Каган і мусів вбивати знову, то він принаймні хотів залишити собі цю маленьку частинку своєї присяги.
Він зоставив її дряпати землю, намагаючись зробити подих.
Раї Вангу витріщався на нього, і не міг прийняти свою смерть, хоч мав би знати, мав би відчувати, що його сила наштовхнулась на щось могутніше, набагато потужніше. І все ж Раї боровся, натискаючи вогнем до серця Кагана. Не спиняючись, хоч вогонь — перенаправлений — всотувався так же швидко, як той його створював. Його обличчя напнулось від напруги. Його шкіра пашіла під гримом. Нічого подібного він в своєму житті не зустрічав.
“Що ти таке?” — промовив Вангу, і навіть ці слова були сповнені не цікавості, а лише гніву.
“Я — Шаль-Раї.”
Gods Of The Wyrdwood - RJ Barker
❌НЕ ВИДАНО
08.04.202518:30
Неймовірно, але я розгреблась з роботою — Доббі вільний ельф — і можу знов повернутись до читання цікавих книжечок. Почала читати Іменувальну Пісню автора Джедедаї Беррі (язика зламати можна), і це певно найоригінальніша ідея апокаліпсису, яку я лиш зустрічала: світ, як ми його знаємо, закінчився, бо зникли всі слова (а ще з’явились безіменні чудовиська і привиди, але це напевно похідне). А найцікавіше, що через брак слів люди не знають, як пояснити, що тоді сталось, тож кажуть просто, що щось впало з якогось дерева. Поки що дуже багатообіцяюча книга, вайб такий трохи наче у мультика від Міяздакі: кур’єри слів живуть на величезному поїзді Номер Дванадцять разом з привидами і доставляють людям нові слова. Сподіваюсь, це не буде якась релігійна пропаганда, бо є у мене певні підозри, що то за якесь дерево, і що з нього власне впало. Ось вам фрагмент, зацініть самі.
👽👽👽
Перш ніж щось впало з якогось дерева, існували слова на позначення всього, а якщо щось нове і з’являлось, будь-хто міг знайти для нього слово. Ніяких іменувальних комітетів, провидців і ніяких кур’єрів слів. Привидів теж не було, подейкували, а інші додавали, що кордони колись були більш певні, чіткі, мов лінії на карті.
Але то були лиш історії, і хто міг тепер бути певним, що так і було? Коли щось впало з якогось дерева, всі старі слова зникли, і більшість історій зникли разом з ними.
Одне кур’єрка знала точно: деякі слова були словами-границями, і вони робили дещо більше, ніж просто називали річ. Тільки кілька таких слів-границь уже віднайшли, але кожне з них було лінією, що пролягала крізь самісіньке серце світу, і змінювала його назавжди. Першим таким словом було слово, доставлене Рукою дуже і дуже давно, щоб іменовані знали, як називати ті звуки, що позначали руку і вогонь, місяць і світло.
Роками пізніше спати доставив іменувач, якого звали Стук, і який не запам’явся нічим більше. Спочатку сон, здавалось, не мав значення: іменовані не розрізняли між тим, що з ними відбувалось наяву, і коли вони спали. А тоді ще через певну кількість років кур’єр Рукавичка - дрімаючи на роботі — доставив сни. І лише тоді іменовані зрозуміли, що сон це було слово-границя: межа між ними і тим місцем, з якого приходили чудовиська. Деякі вірили, що якби спати і сни були доставлені пізніше, ніж Місяць доставив чудовисько, то монстри так і залишились би по ту сторону сну.
На думку Книги, усі слова-границі уже були знайдені, що не лишилось жодного, щоб його провидіти і доставити. Кур’єрка знала, що він неправий. В коридорах поїзда Номер Дванадцять і на вулицях іменованого світу, вона вислуховувала проміжки і паузи, як голоси вагались на межі чогось — чогось такого великого, аж ніхто не знав, що воно було тут. Вона відчувала його в повітрі пустою дірою, безглуздою і голодною. Вона відчувала його, коли чула нові слова — ці яскраві сплески звуку, жорсткі, і теплі, і дивні. Вона відчувала його, коли чула нові слова, які доставила — метелик, жвавий, телятко, неприємності — і волосся на її руках ставало дибки. То було слово на дні усього.
Вона доставила павутинку. Вона доставила реп’яхи і нишпорити. Вона доставила перемикати і радощі, зашарітись і завиток.
Деякі з цих слів, можливо, колись потраплять в іменувальні пісні, що їх діти співають в яслях. Але кур’єрка хотіла більшого. Одного дня вона збиралась доставити своє власне слово-границю. І лише тоді — коли вона буде уже старою і втомленою, втомленою від усього, чим була — вона дасть собі ім’я і стане чимось новим, чимось, для чого у неї ще не було слова.
👽👽👽
Перш ніж щось впало з якогось дерева, існували слова на позначення всього, а якщо щось нове і з’являлось, будь-хто міг знайти для нього слово. Ніяких іменувальних комітетів, провидців і ніяких кур’єрів слів. Привидів теж не було, подейкували, а інші додавали, що кордони колись були більш певні, чіткі, мов лінії на карті.
Але то були лиш історії, і хто міг тепер бути певним, що так і було? Коли щось впало з якогось дерева, всі старі слова зникли, і більшість історій зникли разом з ними.
Одне кур’єрка знала точно: деякі слова були словами-границями, і вони робили дещо більше, ніж просто називали річ. Тільки кілька таких слів-границь уже віднайшли, але кожне з них було лінією, що пролягала крізь самісіньке серце світу, і змінювала його назавжди. Першим таким словом було слово, доставлене Рукою дуже і дуже давно, щоб іменовані знали, як називати ті звуки, що позначали руку і вогонь, місяць і світло.
Роками пізніше спати доставив іменувач, якого звали Стук, і який не запам’явся нічим більше. Спочатку сон, здавалось, не мав значення: іменовані не розрізняли між тим, що з ними відбувалось наяву, і коли вони спали. А тоді ще через певну кількість років кур’єр Рукавичка - дрімаючи на роботі — доставив сни. І лише тоді іменовані зрозуміли, що сон це було слово-границя: межа між ними і тим місцем, з якого приходили чудовиська. Деякі вірили, що якби спати і сни були доставлені пізніше, ніж Місяць доставив чудовисько, то монстри так і залишились би по ту сторону сну.
На думку Книги, усі слова-границі уже були знайдені, що не лишилось жодного, щоб його провидіти і доставити. Кур’єрка знала, що він неправий. В коридорах поїзда Номер Дванадцять і на вулицях іменованого світу, вона вислуховувала проміжки і паузи, як голоси вагались на межі чогось — чогось такого великого, аж ніхто не знав, що воно було тут. Вона відчувала його в повітрі пустою дірою, безглуздою і голодною. Вона відчувала його, коли чула нові слова — ці яскраві сплески звуку, жорсткі, і теплі, і дивні. Вона відчувала його, коли чула нові слова, які доставила — метелик, жвавий, телятко, неприємності — і волосся на її руках ставало дибки. То було слово на дні усього.
Вона доставила павутинку. Вона доставила реп’яхи і нишпорити. Вона доставила перемикати і радощі, зашарітись і завиток.
Деякі з цих слів, можливо, колись потраплять в іменувальні пісні, що їх діти співають в яслях. Але кур’єрка хотіла більшого. Одного дня вона збиралась доставити своє власне слово-границю. І лише тоді — коли вона буде уже старою і втомленою, втомленою від усього, чим була — вона дасть собі ім’я і стане чимось новим, чимось, для чого у неї ще не було слова.
15.03.202511:38
Дочитала вчора Нуль Твардоха, довго плакала, далі буде мій суто емоційний відгук. TL;DR - поки війна продовжується, цю книгу можна читати лише на свій страх і ризик, там нема оптимізму, нема гепіенду, це і фікшеном важко назвати.
Я в принципі не очікувала нічого, окрім болю, від цієї книжки, ну і отримала по повній програмі. Але вона завдає страждань ще і в інший спосіб, який залишає по собі лише фрустрацію, злість на несправедливість світу і нервове загострення дерматиломанії.
А ще певно це був невдалий час, аби її читати, але чи варто казати, що я не могла її просто відкласти на потім. Текст наклався на кожен день емоційних гойдалок через новини, в мене в голові все перемішалось: думскролінг ідіотських смішних рілів на інстаграмі з котами, абзаци з роману, робота, паніка про майбутнє. І я зловила якийсь отруйний постмодернізм, якусь дивну дисоціацію, наче реальність розсипалась, втратила яку-небудь структуру чи значення. Так як ця книга не має структури, не має подорожі героя, не має актів, а кульмінація у неї лише одна можлива, як і в будь-якого людського життя.
В якийсь момент я перестала помічати, де польські слова, а де українські, де впереміш, де високий стиль, де матюки. В книзі багато згадок античної міфології і історії, і отакий він новітній пост-постмодерний епос - химерний зріз глобалістичного світу замкнутий в відокремлений вимір значень слів і ідеологій.
Може, хтось з персонажів оснований на реальних людях, а, може, ніхто, це на практиці не має значення, бо таких випадків, що описані в книзі, навіть найбільш неймовірних; таких історій, правдивих чи оброслих інтернет-міфологією, є тисячі, сотні тисяч. Я фізично відчуваю огиду на саму думку, що хтось в Польщі чи Німеччині, чи в якійсь іншій країні, де це перекладуть в майбутньому, читатиме цей текст, як літературку, буде аналізувати художні прийоми, буде писати відгук “Ну, я не знаю, якось нуднувато, коли вже шось станеться”. Я щиро бажаю їм отруїтись цієї книгою, як я, щоб вона спрацювала на них краще, ніж безликі циферки кількості загиблих в новинах.
Я в принципі не очікувала нічого, окрім болю, від цієї книжки, ну і отримала по повній програмі. Але вона завдає страждань ще і в інший спосіб, який залишає по собі лише фрустрацію, злість на несправедливість світу і нервове загострення дерматиломанії.
А ще певно це був невдалий час, аби її читати, але чи варто казати, що я не могла її просто відкласти на потім. Текст наклався на кожен день емоційних гойдалок через новини, в мене в голові все перемішалось: думскролінг ідіотських смішних рілів на інстаграмі з котами, абзаци з роману, робота, паніка про майбутнє. І я зловила якийсь отруйний постмодернізм, якусь дивну дисоціацію, наче реальність розсипалась, втратила яку-небудь структуру чи значення. Так як ця книга не має структури, не має подорожі героя, не має актів, а кульмінація у неї лише одна можлива, як і в будь-якого людського життя.
В якийсь момент я перестала помічати, де польські слова, а де українські, де впереміш, де високий стиль, де матюки. В книзі багато згадок античної міфології і історії, і отакий він новітній пост-постмодерний епос - химерний зріз глобалістичного світу замкнутий в відокремлений вимір значень слів і ідеологій.
Може, хтось з персонажів оснований на реальних людях, а, може, ніхто, це на практиці не має значення, бо таких випадків, що описані в книзі, навіть найбільш неймовірних; таких історій, правдивих чи оброслих інтернет-міфологією, є тисячі, сотні тисяч. Я фізично відчуваю огиду на саму думку, що хтось в Польщі чи Німеччині, чи в якійсь іншій країні, де це перекладуть в майбутньому, читатиме цей текст, як літературку, буде аналізувати художні прийоми, буде писати відгук “Ну, я не знаю, якось нуднувато, коли вже шось станеться”. Я щиро бажаю їм отруїтись цієї книгою, як я, щоб вона спрацювала на них краще, ніж безликі циферки кількості загиблих в новинах.
В тому світі, якого вже немає, ти був найдальше від яких-завгодно забобонів. Ти носив свою раціональність перед собою, як носив би щит і меч, мов бойове знамено твоєї проникливої інтелігентності, але чого це все вартує на війні, ніхуя воно все не варте, коли ні жоден розум чи інтелігентність, ні мужність, ні правота, ні підлість не захистять тебе, коли на позиції падає смертельна злива касет, тільки удача, ніщо інше.
Але ж удачі не існує, це поняття без десигнату, як Бог чи боги, як сенс, як випадок, як кожне інше поняття з тих, що ви вигадали, Коню, аби якось витримати існування світу і вас самих в ньому, цей жорстоко короткий проблиск вашої екзистенції, з чорноти до чорноти, перед яким нема нічого і після якого нічого немає.
04.03.202522:10
03.02.202517:26
20.05.202423:13
1/2
Він натиснув на Кагана вогнем.
Каган знав вогонь.
Якби це була вода, він знав воду. Такі речі були простими і фундаментальними, позірними, вражаючими для глядачів. Невитонченими. Засобом для тих, в кого не було нічого окрім грубої сили і люті всередині. Раї Вангу спробував відняти руку. Спробував зупинити полум’я, що лилось з нього в Кагана. Він не зміг.
Мешканець лісу не дозволяв йому.
Заплющ очі, вдихни.
Ліс ожив навколо нього.
Відчуття всіх і кожного найменшого відростка життя: газоротів, що пливли під склепінням дерев; міхурзілля і буйлози, що проростали крізь гілля; гісті і бурокопів під землею — абсолютна і майже нестерпна вага життя навколо нього. А за ними — масивна, повільна і важка життєва сила дерев і, підтримуючи її, всеохопне і делікатне мереживо грибниць, які торкались до всього в Круа. На коротку мить Каган пізнав жахливу беззаперечну взаємопов'язаність всього. Він бачив її, не як матерію, не як плоть чи деревину, чи що-завгодно суцільне. Він бачив її, як світло. Потоки його: сяйва всіх кольорів, одні — сліпучі, інші — тьмяні, вони існували в способи, для яких не існувало назв, всі разом в єдиному струмені. Йому лише потрібно було потягнутись в цього чоловіка, щоб стати частиною всього.
Вдихай.
Він присягнув, що з шаллю було покінчено, що вона більше не мала бути частиною його життя, але він недооцінив своє бажання вижити. Шаль під його шкірою ожила знову.
Ти потребуєш мене.
Вогонь, який Вангу закачував в його тіло, висушував плоть, витісняючи вологу. Кров Кагана кипіла. Біль тік крізь нього в той час, як вогонь заковував його плоть в темний наростаючий болючий струп навколо долоні Раї.
Він хотів, щоб це припинилось.
І біль припинився.
Горіння зупинилось.
Сила замість того, щоб ранити, годувала його.
Мотузки, що прив’язували його до стовпа, заважали. Він відчував їх існування, відчував проміжки між міцними сухожиллями рослинних волокон, він розбив їх видиму цілісність.
Розбити.
Він випустив мільйони скутих світів в свої пута, і мотузки опали.
На обличчі Раї мала б бути паніка, але Каган бачив лише лють. Раї кричав.
“Вбийте його! Сорга! Киїк! Заріжте його!” — Раї Вангу гавкав слова, роблячи їх наказами. Надивовижу, засвідчуючи цим могутню жагу Раї до життя, він мав досить клепки, щоб зрозуміти, що шаль була безсила проти чоловіка перед ним.
Спис. Лезо з серцевини дерева, тонко вироблене; покручене ратище з корзинкою з дротрави, щоб захистити руку. Націлений йому в голову. Раї Киїк, що опускав його у могутньому точному смертельному ударі.
Ні.
Спис, як і мотузки — лише ілюзія цільності, тисяча мільйонів сполучених ланок, прихованих від неозброєного ока. Використати енергію, що плила в нього. Розсіяти. Знестворити. Списоносець Киїк запнувся, позбавлений рівноваги відсутністю списа. Нематеріальне, знесполучене, непотрібне тепер ніщо, лише сама енергія.
Переформувати.
Пригорща дротиків, гострих і задзюбрених, мов зуб ґарора. Послані назад крізь повітря в ту мить, коли списоносець запнувся. Пробили його плоть, серце, очі, шию і пах. Кров, так багато крові, коли він падав. Жінка зі списом. Висмикнула його з іншого в’язня. Вона неправильно зрозуміла наказ. Прикінчила не того. Зайшла надто далеко в служінні своїй шалі, щоб знати щось, окрім люті. Каган відчував її гнів, як жар від вогнища. Вона вивільнила на нього воду, незважаючи на накази. Вода оточила його, шукаючи отворів до його тіла. Крізь рот, ніздрі, вуха, охоча наповнити і закупорити, втопити, вдавити.
Ні.
Він натиснув на Кагана вогнем.
Каган знав вогонь.
Якби це була вода, він знав воду. Такі речі були простими і фундаментальними, позірними, вражаючими для глядачів. Невитонченими. Засобом для тих, в кого не було нічого окрім грубої сили і люті всередині. Раї Вангу спробував відняти руку. Спробував зупинити полум’я, що лилось з нього в Кагана. Він не зміг.
Мешканець лісу не дозволяв йому.
Заплющ очі, вдихни.
Ліс ожив навколо нього.
Відчуття всіх і кожного найменшого відростка життя: газоротів, що пливли під склепінням дерев; міхурзілля і буйлози, що проростали крізь гілля; гісті і бурокопів під землею — абсолютна і майже нестерпна вага життя навколо нього. А за ними — масивна, повільна і важка життєва сила дерев і, підтримуючи її, всеохопне і делікатне мереживо грибниць, які торкались до всього в Круа. На коротку мить Каган пізнав жахливу беззаперечну взаємопов'язаність всього. Він бачив її, не як матерію, не як плоть чи деревину, чи що-завгодно суцільне. Він бачив її, як світло. Потоки його: сяйва всіх кольорів, одні — сліпучі, інші — тьмяні, вони існували в способи, для яких не існувало назв, всі разом в єдиному струмені. Йому лише потрібно було потягнутись в цього чоловіка, щоб стати частиною всього.
Вдихай.
Він присягнув, що з шаллю було покінчено, що вона більше не мала бути частиною його життя, але він недооцінив своє бажання вижити. Шаль під його шкірою ожила знову.
Ти потребуєш мене.
Вогонь, який Вангу закачував в його тіло, висушував плоть, витісняючи вологу. Кров Кагана кипіла. Біль тік крізь нього в той час, як вогонь заковував його плоть в темний наростаючий болючий струп навколо долоні Раї.
Він хотів, щоб це припинилось.
І біль припинився.
Горіння зупинилось.
Сила замість того, щоб ранити, годувала його.
Мотузки, що прив’язували його до стовпа, заважали. Він відчував їх існування, відчував проміжки між міцними сухожиллями рослинних волокон, він розбив їх видиму цілісність.
Розбити.
Він випустив мільйони скутих світів в свої пута, і мотузки опали.
На обличчі Раї мала б бути паніка, але Каган бачив лише лють. Раї кричав.
“Вбийте його! Сорга! Киїк! Заріжте його!” — Раї Вангу гавкав слова, роблячи їх наказами. Надивовижу, засвідчуючи цим могутню жагу Раї до життя, він мав досить клепки, щоб зрозуміти, що шаль була безсила проти чоловіка перед ним.
Спис. Лезо з серцевини дерева, тонко вироблене; покручене ратище з корзинкою з дротрави, щоб захистити руку. Націлений йому в голову. Раї Киїк, що опускав його у могутньому точному смертельному ударі.
Ні.
Спис, як і мотузки — лише ілюзія цільності, тисяча мільйонів сполучених ланок, прихованих від неозброєного ока. Використати енергію, що плила в нього. Розсіяти. Знестворити. Списоносець Киїк запнувся, позбавлений рівноваги відсутністю списа. Нематеріальне, знесполучене, непотрібне тепер ніщо, лише сама енергія.
Переформувати.
Пригорща дротиків, гострих і задзюбрених, мов зуб ґарора. Послані назад крізь повітря в ту мить, коли списоносець запнувся. Пробили його плоть, серце, очі, шию і пах. Кров, так багато крові, коли він падав. Жінка зі списом. Висмикнула його з іншого в’язня. Вона неправильно зрозуміла наказ. Прикінчила не того. Зайшла надто далеко в служінні своїй шалі, щоб знати щось, окрім люті. Каган відчував її гнів, як жар від вогнища. Вона вивільнила на нього воду, незважаючи на накази. Вода оточила його, шукаючи отворів до його тіла. Крізь рот, ніздрі, вуха, охоча наповнити і закупорити, втопити, вдавити.
Ні.
13.03.202513:38
Там опублікували список номінантів-фіналістів на Небулу за 2024 рік, і очевидно кацапи, як і на оскарах, занесли кому треба мішок грошей, ще й де треба полизали і поцьомали.
Перше, що різануло мені по очах, це те, що в категорії найкращий роман поруч з такими гігантами, як Т. Кінґфішер, чи унікальними новими голосами, як то Керстін Голл чи Ваджра Чандрасекера, високо оціненими критиками, опинився якийсь добрий німецький рускій нєт вайнє Ярослав Барсуков з книжкою, про яку я вперше дізналась з цього списку, хоч решту з них я або читала, або чула безліч відгуків на них.
Ця книжка має 100 відгуків на Goodreads (більшість з них це відгуки людей, що дістали ARC на NetGalley, інших подібний сайтах, чи від самого автора) і в описі пише, що оригінальна новела, з якої потім виріс роман, була написана в очікуванні російсько-української війни. Мало того, та оригінальна новела, Tower of Mud and Straw ТЕЖ була номінована на Небулу ще в 2020тому році! Правда шось з того часу в неї так і висить 330 відгуків, хоч інші новели з того списку, навіть ті, що не виграли, мають вже по пару тисяч, а то й десятків тисяч відгуків. Видимо, читачі не оцінили геніальності автора, і навіть номінація на одну з найбільш популярних на весь світ премій не допомогла витягти осла за вуха з болота. Але чекайте, це ще не все.
В наступній категорії негайно бачимо The Tusks of Extinction автора Рея Нейлера, дія якої відбувається в росії, де науковці відроджують мамонтів і розум певної Даміри Хісматуліної пересаджують в голову мамонта, щоб вона їх навчила, як буть мамонтами. Не питайте, шо це всьо значить, я не знаю. Просто плювок в лице авторам справді хороших новел, які могли бути номіновані замість оцього чогось, як то Ні Во, чи Лі Мандело, чи Мозес Усе Отомі.
Йдем дальше, до найбільш образливої частини цього всього, якщо чесно. В номінації найкраща новелета опинилось щось, що літературою назвати важко. Katya Vasilievna and the Second Drowning of Baba Rechka такої собі Крістін Ганолсі (яка звісно має того Ярослава Барсукова в друзях на Goodreads). І, на жаль, ця херня є в відкритому доступі, і, на жаль, я її пробігла очима, щоб оцінити рівень пиздеця. І там знайшла такі абзаци:
Моралі не буде. Піду ляжу назад в свою помиральну яму.
Перше, що різануло мені по очах, це те, що в категорії найкращий роман поруч з такими гігантами, як Т. Кінґфішер, чи унікальними новими голосами, як то Керстін Голл чи Ваджра Чандрасекера, високо оціненими критиками, опинився якийсь добрий німецький рускій нєт вайнє Ярослав Барсуков з книжкою, про яку я вперше дізналась з цього списку, хоч решту з них я або читала, або чула безліч відгуків на них.
Ця книжка має 100 відгуків на Goodreads (більшість з них це відгуки людей, що дістали ARC на NetGalley, інших подібний сайтах, чи від самого автора) і в описі пише, що оригінальна новела, з якої потім виріс роман, була написана в очікуванні російсько-української війни. Мало того, та оригінальна новела, Tower of Mud and Straw ТЕЖ була номінована на Небулу ще в 2020тому році! Правда шось з того часу в неї так і висить 330 відгуків, хоч інші новели з того списку, навіть ті, що не виграли, мають вже по пару тисяч, а то й десятків тисяч відгуків. Видимо, читачі не оцінили геніальності автора, і навіть номінація на одну з найбільш популярних на весь світ премій не допомогла витягти осла за вуха з болота. Але чекайте, це ще не все.
В наступній категорії негайно бачимо The Tusks of Extinction автора Рея Нейлера, дія якої відбувається в росії, де науковці відроджують мамонтів і розум певної Даміри Хісматуліної пересаджують в голову мамонта, щоб вона їх навчила, як буть мамонтами. Не питайте, шо це всьо значить, я не знаю. Просто плювок в лице авторам справді хороших новел, які могли бути номіновані замість оцього чогось, як то Ні Во, чи Лі Мандело, чи Мозес Усе Отомі.
Йдем дальше, до найбільш образливої частини цього всього, якщо чесно. В номінації найкраща новелета опинилось щось, що літературою назвати важко. Katya Vasilievna and the Second Drowning of Baba Rechka такої собі Крістін Ганолсі (яка звісно має того Ярослава Барсукова в друзях на Goodreads). І, на жаль, ця херня є в відкритому доступі, і, на жаль, я її пробігла очима, щоб оцінити рівень пиздеця. І там знайшла такі абзаци:
She told, also, stories of Muscovy and Kiev, of the bogatyrs and their adventures. These last made me laugh.Ну ви поняли, ціла новелета це типу москальські казки і міфи, якісь бояри, багатирі, і в одному місці стратегічно згадано ще й “Кієв” (вибачте, що це так пишу). Але що мене обурило ледь не більше за пропихання москальської культурної апропріації, то це яке ж це за рівнем якості відверте гівно, просто кричуще. Тобто там серед членів спілки SFWA діє якась проросійська кліка, і вони абсолютно не встидаються запхати в список номінантів щось, що написане гірше за фанфіки, що на 70 процентів складається з дебільних діалогів, а інших 30 процентів це проза рівня шкільного творчого завдання, типу нагугліть пару расєйських міфів і напишіть про них казочку.
“Alyosha has always been a fool,” I said dismissively, ignoring Katya’s incredulous stare. “No matter what the stories say. And Dobrynya Nikitich is a liar.” The bolotnik nodded sagely. He was the one who had told me so, after all.
Моралі не буде. Піду ляжу назад в свою помиральну яму.
14.02.202511:51
#мінівідгук
Дочитала свою першу книгу Адама Невілла - Ритуал. Але так склалось, що я почала знайомство з Невіллом від фільмів за його книгами: Ritual (2017) i No One Gets Out Alive (2021). Далі будуть мої думки про книгу, фільм, а також їх порівняння, можливі розмиті СПОЙЛЕРИ, якщо не хочете знати абсолютно нічого перед прочитанням/переглядом, то не читайте цього.
Першу половину книги я була під враженням, що фільм це дуже навіть точна адаптація, і взагалі перша половина книги це, на мою думку, найкраща її частина. В ній в ідеальному темпі поєднувались між собою жахи виживання в непривітній дикій природі Швеції і еее… жахи від Курзу-Верзу, також гарно прописана була напруга між персонажами і їх бекграунд.
Друга половина книги звісно перевернула все догори ногами. І я розумію, чому в фільмі це все попереписували, і я підтримую їх рішення. Я також розумію, нащо автор написав другу частину, яку написав, як це продовжує тему кризи маскулінності у чоловіків його покоління після так званого кінця історії (відносно цього поняття то ми ще побацім скоро, я так чую). Але якби фільм знімали навколо цієї теми, то це було б дуже інше кіно. Також для фільму мати дуже різні по вайбу частини це здебільшого радше мінус, ніж плюс.
Ну, і, на жаль, друга частина книги потребувала кращої редакторської роботи (і я не про переклад, читала англійською): дуже багато повторів, динаміка просідає через хаотичні роздуми персонажа, деякі пояснення того, що відбувається, можна б було взагалі повикидати, адже книга для дорослих, яким не треба все розжовувати. Мені буде цікаво прочитати якусь його пізнішу книжку і оцінити прогрес прози, бо він має досить цікаві і оригінальні ідеї, розуміє теми, про які пише, лиш в цій книзі йому трохи забракло письменницької майстерності.
До того ж карикатурність і крінжовість персонажів з другої половини книги трохи невигідно контрастує з моторошністю першої. І звісно, якщо знати, як насправді поводяться такі персонажі, типу Варга Вікернеса і тих нових чудових підвальних радикалів, які заполонили нині соціальні мережі і продукують крінджу метричними тонами, то це чим далі тим більш реалістичне зображення. Але все ж читати їх срачі з головним персонажем було дуже виснажливо і подекуди просто викликало сміх.
Стосовно Курзу-Верзу, то фільмовий образ виграє майже по всіх параметрах, унікальний, моторошний, до того ж професійно виконаний в плані CGI (що для мене важливо). Єдине, чого йому бракувало в фільмі, це тої спритності і швидкості, того, як воно підкрадалось до персонажів в книзі, немов кіт. Фільмова версія все ж була більш масивна і неповоротка з вигляду.
Тож, на мою думку, звісно варто і читати книгу, і дивитись фільм (не знаю, в якому порядку краще, може, спершу фільм), але мати на увазі, що це досить таки різні твори, по-своєму хороші, з своїми окремими недоліками. Мені цікаво буде прочитати інші книги Невілла, особливо No One Gets Out Alive, де, я чула, теж попереписували дуже багато матеріалу з книги. Хочу довідатись, чи там це теж виправдано. Велика іймовірність, що невдовзі отримаємо нову адаптацію його творчості, за чутками роботи ведуться вже досить давно.
Дочитала свою першу книгу Адама Невілла - Ритуал. Але так склалось, що я почала знайомство з Невіллом від фільмів за його книгами: Ritual (2017) i No One Gets Out Alive (2021). Далі будуть мої думки про книгу, фільм, а також їх порівняння, можливі розмиті СПОЙЛЕРИ, якщо не хочете знати абсолютно нічого перед прочитанням/переглядом, то не читайте цього.
Першу половину книги я була під враженням, що фільм це дуже навіть точна адаптація, і взагалі перша половина книги це, на мою думку, найкраща її частина. В ній в ідеальному темпі поєднувались між собою жахи виживання в непривітній дикій природі Швеції і еее… жахи від Курзу-Верзу, також гарно прописана була напруга між персонажами і їх бекграунд.
Друга половина книги звісно перевернула все догори ногами. І я розумію, чому в фільмі це все попереписували, і я підтримую їх рішення. Я також розумію, нащо автор написав другу частину, яку написав, як це продовжує тему кризи маскулінності у чоловіків його покоління після так званого кінця історії (відносно цього поняття то ми ще побацім скоро, я так чую). Але якби фільм знімали навколо цієї теми, то це було б дуже інше кіно. Також для фільму мати дуже різні по вайбу частини це здебільшого радше мінус, ніж плюс.
Ну, і, на жаль, друга частина книги потребувала кращої редакторської роботи (і я не про переклад, читала англійською): дуже багато повторів, динаміка просідає через хаотичні роздуми персонажа, деякі пояснення того, що відбувається, можна б було взагалі повикидати, адже книга для дорослих, яким не треба все розжовувати. Мені буде цікаво прочитати якусь його пізнішу книжку і оцінити прогрес прози, бо він має досить цікаві і оригінальні ідеї, розуміє теми, про які пише, лиш в цій книзі йому трохи забракло письменницької майстерності.
До того ж карикатурність і крінжовість персонажів з другої половини книги трохи невигідно контрастує з моторошністю першої. І звісно, якщо знати, як насправді поводяться такі персонажі, типу Варга Вікернеса і тих нових чудових підвальних радикалів, які заполонили нині соціальні мережі і продукують крінджу метричними тонами, то це чим далі тим більш реалістичне зображення. Але все ж читати їх срачі з головним персонажем було дуже виснажливо і подекуди просто викликало сміх.
Стосовно Курзу-Верзу, то фільмовий образ виграє майже по всіх параметрах, унікальний, моторошний, до того ж професійно виконаний в плані CGI (що для мене важливо). Єдине, чого йому бракувало в фільмі, це тої спритності і швидкості, того, як воно підкрадалось до персонажів в книзі, немов кіт. Фільмова версія все ж була більш масивна і неповоротка з вигляду.
Тож, на мою думку, звісно варто і читати книгу, і дивитись фільм (не знаю, в якому порядку краще, може, спершу фільм), але мати на увазі, що це досить таки різні твори, по-своєму хороші, з своїми окремими недоліками. Мені цікаво буде прочитати інші книги Невілла, особливо No One Gets Out Alive, де, я чула, теж попереписували дуже багато матеріалу з книги. Хочу довідатись, чи там це теж виправдано. Велика іймовірність, що невдовзі отримаємо нову адаптацію його творчості, за чутками роботи ведуться вже досить давно.
16.10.202422:24
4/4
Твої очі відкрились. Ти подивилась на килим з трупів дітей Дев’ятого Дому і усвідомлювала себе, як кластер з двох сотень проблисків світла. Ти була печаттю — сумішшю вогнів. Рідину висмоктало з твоїх синусів, а з нею і мозок, що незабаром розчинився. Ти змаліла. Ти стала горлянкою, стала горнилом. Вода навколо кипіла, і твоя шкіра сповзала з тебе червонуватими брижами. Проблиски світла кипіли разом з тобою — ти була голодом без шлунка. Ти відчула танергетичну прірву в домовині, вигин дитинної щелепи, блідий усміх уст мерця. Ти не розуміла, що стоїш, чи що йдеш, але ти робила і те, і інше. Ти помирала в тій воді, і що б не захотіло твій м’ясний костюм, могло його собі забрати.
— Герроугарк, — сказав Бог. — Сюди, сюди, дитино, я не можу тебе торкнутись. Йди в мій бік. В мій бік… Мерсі, якщо ти любиш мене, не торкайся тої кнопки.
— Тридцять секунд, — сказала Мерсіморн, і тихо додала: — Боже, ти прирікаєш твої доми на смерть.
Ти все бачила. Шатл був безглуздим гніздом, звитим з фюзеляжу і листів металу, обліпленим плексом і антифрикційними гелями, таким до жаху ламким. Ти бачила одночасно в кількох напрямках. Ти бачила, як мертвий оберіг з крові бовтався під водою, як метал, де він був запечатаний, згортався і дригтів під напором розжареної пари. Ти спостерігала, як твоя жива кров здіймається яскраво-червоними шлейфами над тобою, залишаючи смуги червоного на твоїй мантії.
Мерсі промовила:
— Двадцять п’ять. Шатл стає пористим. Я уже починаю відчувати тягу.
— Чекай.
Щось вдарило в шатл, мов стиснутий кулак: його крутануло майже на триста шістдесят градусів, мов дзигу, і ти злетіла з вісі. Ти впала навколішки на м’яку купу мертвих дітей і глянула через плече в тому напрямку, де Іанта сиділа, спершись спиною об стіну, і безсоромно верещала від жаху.
Мерсі не звертала уваги:
— Двадцять секунд.
— Я хапаю Герроу. Запускай.
— О дякувати Богу, нарешті… Почекай, що ти маєш на увазі під хапаю?..
— Я мушу до неї торкнутись, включай акселерацію.
— Зачекай, Боже, якщо вона потягне тебе…
— Тяга, Мерсі, в ім’я Крістабель! — заревів Бог.
Вона опустила важіль. П’ять точок світла. Іанта виглядала нематеріальною і витріщалась, тремтячи так, що, здавалось, зараз вивібрує з реальності. Все змивало геть в цю божевільну киплячу розривну течію, і коли ти прослідкувала за поглядом Іанти, то побачила, що лобова шиба шатла була суцільною масою мертвих рук, висячих кишок, і води, і крові. Хтось схопив тебе під пахви і потягнув назад від місця, де ти стояла навколішки, роздався гучний оглушливий звук, наче зворотній спалах гігантської машини, а ти все думала П’ять?, але за мить від тебе вже нічого не залишилось.
Harrow The Ninth - Tamsyn Muir
Твої очі відкрились. Ти подивилась на килим з трупів дітей Дев’ятого Дому і усвідомлювала себе, як кластер з двох сотень проблисків світла. Ти була печаттю — сумішшю вогнів. Рідину висмоктало з твоїх синусів, а з нею і мозок, що незабаром розчинився. Ти змаліла. Ти стала горлянкою, стала горнилом. Вода навколо кипіла, і твоя шкіра сповзала з тебе червонуватими брижами. Проблиски світла кипіли разом з тобою — ти була голодом без шлунка. Ти відчула танергетичну прірву в домовині, вигин дитинної щелепи, блідий усміх уст мерця. Ти не розуміла, що стоїш, чи що йдеш, але ти робила і те, і інше. Ти помирала в тій воді, і що б не захотіло твій м’ясний костюм, могло його собі забрати.
— Герроугарк, — сказав Бог. — Сюди, сюди, дитино, я не можу тебе торкнутись. Йди в мій бік. В мій бік… Мерсі, якщо ти любиш мене, не торкайся тої кнопки.
— Тридцять секунд, — сказала Мерсіморн, і тихо додала: — Боже, ти прирікаєш твої доми на смерть.
Ти все бачила. Шатл був безглуздим гніздом, звитим з фюзеляжу і листів металу, обліпленим плексом і антифрикційними гелями, таким до жаху ламким. Ти бачила одночасно в кількох напрямках. Ти бачила, як мертвий оберіг з крові бовтався під водою, як метал, де він був запечатаний, згортався і дригтів під напором розжареної пари. Ти спостерігала, як твоя жива кров здіймається яскраво-червоними шлейфами над тобою, залишаючи смуги червоного на твоїй мантії.
Мерсі промовила:
— Двадцять п’ять. Шатл стає пористим. Я уже починаю відчувати тягу.
— Чекай.
Щось вдарило в шатл, мов стиснутий кулак: його крутануло майже на триста шістдесят градусів, мов дзигу, і ти злетіла з вісі. Ти впала навколішки на м’яку купу мертвих дітей і глянула через плече в тому напрямку, де Іанта сиділа, спершись спиною об стіну, і безсоромно верещала від жаху.
Мерсі не звертала уваги:
— Двадцять секунд.
— Я хапаю Герроу. Запускай.
— О дякувати Богу, нарешті… Почекай, що ти маєш на увазі під хапаю?..
— Я мушу до неї торкнутись, включай акселерацію.
— Зачекай, Боже, якщо вона потягне тебе…
— Тяга, Мерсі, в ім’я Крістабель! — заревів Бог.
Вона опустила важіль. П’ять точок світла. Іанта виглядала нематеріальною і витріщалась, тремтячи так, що, здавалось, зараз вивібрує з реальності. Все змивало геть в цю божевільну киплячу розривну течію, і коли ти прослідкувала за поглядом Іанти, то побачила, що лобова шиба шатла була суцільною масою мертвих рук, висячих кишок, і води, і крові. Хтось схопив тебе під пахви і потягнув назад від місця, де ти стояла навколішки, роздався гучний оглушливий звук, наче зворотній спалах гігантської машини, а ти все думала П’ять?, але за мить від тебе вже нічого не залишилось.
Harrow The Ninth - Tamsyn Muir
03.04.202516:07
Друга книга від авторки, яка уже з’являлась на цьому каналі - Сари Ґрен. Це новела Come Closer.
Я її прочитала буквально за два дні, вона має менш ніж 200 сторінок. Це ретроспективна оповідь від першої особи жінки, яка стикається з одержимістю. Думаю, що це не спойлер, адже з перших сторінок з висновків героїні стає зрозуміло, що всі інші її пояснення того, що відбувається, це лише видавання бажаного за дійсне.
Це нединамічна, але досить моторошна місцями новела про те, як життя головної персонажки поступово летить в тартарари, і як вона втрачає контроль над собою. Найцінніші в цьому звісно її власні роздуми на тему того, що з нею відбувається. Адже в фільмах, де умовна дівчинка в нічній сорочці лазить по стелі, ми не отримуємо її перспективи, лише сумовитого священика, який майже втратив віру, чи переляканих батьків, готових на все, шоб врятувати дитину.
А тут же все розкривається дещо під іншим кутом. Наприклад, героїня багато роздумує про те, а чи не запросила вона сама якось це насильство над собою. Більше не буду нічого казати, щоб не заспойлити, лише скажу, що це добротний твір, який варто читати любителям горору, з неординарним поглядом на одержимість. І до того ж яке чудове оформлення! Видайте українською! Жорж, я дивлюсь на вас.
Поринаю назад в працю, сподіваюсь, з наступного тижня стане трохи легше, і зможу повернутись до активнішого читання і ведення каналу. Тримайте за мене кулаки! 🫡
Я її прочитала буквально за два дні, вона має менш ніж 200 сторінок. Це ретроспективна оповідь від першої особи жінки, яка стикається з одержимістю. Думаю, що це не спойлер, адже з перших сторінок з висновків героїні стає зрозуміло, що всі інші її пояснення того, що відбувається, це лише видавання бажаного за дійсне.
Це нединамічна, але досить моторошна місцями новела про те, як життя головної персонажки поступово летить в тартарари, і як вона втрачає контроль над собою. Найцінніші в цьому звісно її власні роздуми на тему того, що з нею відбувається. Адже в фільмах, де умовна дівчинка в нічній сорочці лазить по стелі, ми не отримуємо її перспективи, лише сумовитого священика, який майже втратив віру, чи переляканих батьків, готових на все, шоб врятувати дитину.
А тут же все розкривається дещо під іншим кутом. Наприклад, героїня багато роздумує про те, а чи не запросила вона сама якось це насильство над собою. Більше не буду нічого казати, щоб не заспойлити, лише скажу, що це добротний твір, який варто читати любителям горору, з неординарним поглядом на одержимість. І до того ж яке чудове оформлення! Видайте українською! Жорж, я дивлюсь на вас.
Поринаю назад в працю, сподіваюсь, з наступного тижня стане трохи легше, і зможу повернутись до активнішого читання і ведення каналу. Тримайте за мене кулаки! 🫡
11.03.202505:02
Попри купу роботи, умудрилась прочитати вже десь половину Нуля Твардоха. І не те щоб я могла хоч на секундочку припустити, що це буде героїчна агітка… Але все ж скажу очевидне і очікуване: це дуже похмуре і неприємне чтиво, і зовсім навіть не через жахи війни (які в першій половині лиш трошки проявились).
По-перше, варто окремим словом згадати мову, якою написано. Автор не збрехав на презентації. Цей текст - це дика суміш мов: польських слів; польських слів з українськими закінченнями; українських слів, записаних латинкою; українських слів, записаних кирилицею; англійських назв різноманітної зброї і обладнання; кодів і матюків. І це все переважно в межах одного і того ж абзацу. Майбутній перекладач матиме трохи реверсивних танців з бубном, аби це якось передати українською.
По-друге, абсолютно очевидно, що автор дуже в контексті війни. Це вам не нетфліксівська адаптація, де героїчний білозубий американець балакає політично коректними термінами, типу росіянські особи, а на стандартний метраж фільму має 3-4 f-бомби. Ні, підари тут називаються підарами, та й усі називаються, як їх називають: ждуни, ухилянти, мобіки, тцкашники, атошники, сепари, і тд. В книзі дуже багато пояснень цього всього, іноземці, що читатимуть (а книга за місяць виходить ще й німецькою) конкретно причастяться цією реальністю.
По-третє, ой, не дарма там на обкладинці облуплений кінь. В книзі всі облуплені. Подій в першій половині стається дуже мало, персонаж здебільшого сидить в бліндажі. Але оповідач від другої особи говорить до нього і розповідає історії, його і інших персонажів. Це неймовірно працює на утотожнення з Конем, ти можеш ненавидіти його, але ти БУДЕШ йому співчувати, і іншим теж. Я не знаю, як Твардох умудряється, але цей оповідач це настільки співчутливий і неосудливий голос, який в той же час так нещадно всіх білує і ледь не збиткується - можна б було подумати - але звісно на нулі оцінки нічого не значать.
Ось цей голос обглодує персонажа Пацюка, який є боягузливий селюк без освіти, що погано виглядає і не погоджується нічого робити, а тоді в тому ж абзаці голос робить розворот на 180 градусів і починає розпинати головного персонажа Коня за те, що він в глибині душі думає, що він кращий від Пацюка, бо він професор, який знає кілька мов, і навіть не в змозі собі в цьому признатись. Але звісно ж все сходиться до того, що їх попереднє життя не має значення, воно зникло. І той, і той сидять разом в бліндажі, не дуже розуміючи, навіщо.
А ще мій проміжковий вердикт такий, що від цієї книги у дуже багатьох людей ну хоч трошки, але згорить срака. Чи ви консерватор, чи ліберал; чи правий, чи лівий; чи феміністка, чи нацик; патріот, чи ватник - для кожного знайдеться щось прикре, повна гама реальності, концентрована і непідсолоджена. В одному бліндажі герой майдану і АТО, який спробував трохи нічного життя Берліна і бісексуальності на заробітках, а поруч же мобілізований ватнік-ждун, який любить тільки совок і бухати.
Трохи в шоці, читаю далі, триматиму в курсі.
По-перше, варто окремим словом згадати мову, якою написано. Автор не збрехав на презентації. Цей текст - це дика суміш мов: польських слів; польських слів з українськими закінченнями; українських слів, записаних латинкою; українських слів, записаних кирилицею; англійських назв різноманітної зброї і обладнання; кодів і матюків. І це все переважно в межах одного і того ж абзацу. Майбутній перекладач матиме трохи реверсивних танців з бубном, аби це якось передати українською.
По-друге, абсолютно очевидно, що автор дуже в контексті війни. Це вам не нетфліксівська адаптація, де героїчний білозубий американець балакає політично коректними термінами, типу росіянські особи, а на стандартний метраж фільму має 3-4 f-бомби. Ні, підари тут називаються підарами, та й усі називаються, як їх називають: ждуни, ухилянти, мобіки, тцкашники, атошники, сепари, і тд. В книзі дуже багато пояснень цього всього, іноземці, що читатимуть (а книга за місяць виходить ще й німецькою) конкретно причастяться цією реальністю.
По-третє, ой, не дарма там на обкладинці облуплений кінь. В книзі всі облуплені. Подій в першій половині стається дуже мало, персонаж здебільшого сидить в бліндажі. Але оповідач від другої особи говорить до нього і розповідає історії, його і інших персонажів. Це неймовірно працює на утотожнення з Конем, ти можеш ненавидіти його, але ти БУДЕШ йому співчувати, і іншим теж. Я не знаю, як Твардох умудряється, але цей оповідач це настільки співчутливий і неосудливий голос, який в той же час так нещадно всіх білує і ледь не збиткується - можна б було подумати - але звісно на нулі оцінки нічого не значать.
Ось цей голос обглодує персонажа Пацюка, який є боягузливий селюк без освіти, що погано виглядає і не погоджується нічого робити, а тоді в тому ж абзаці голос робить розворот на 180 градусів і починає розпинати головного персонажа Коня за те, що він в глибині душі думає, що він кращий від Пацюка, бо він професор, який знає кілька мов, і навіть не в змозі собі в цьому признатись. Але звісно ж все сходиться до того, що їх попереднє життя не має значення, воно зникло. І той, і той сидять разом в бліндажі, не дуже розуміючи, навіщо.
А ще мій проміжковий вердикт такий, що від цієї книги у дуже багатьох людей ну хоч трошки, але згорить срака. Чи ви консерватор, чи ліберал; чи правий, чи лівий; чи феміністка, чи нацик; патріот, чи ватник - для кожного знайдеться щось прикре, повна гама реальності, концентрована і непідсолоджена. В одному бліндажі герой майдану і АТО, який спробував трохи нічного життя Берліна і бісексуальності на заробітках, а поруч же мобілізований ватнік-ждун, який любить тільки совок і бухати.
Позивний Леопарда є досконалим підтвердженням того принципу, який ти запам’ятав ще від дідуся: чим більш бойовий і грізний позивний, тим більша пизда його носить, як казав колись дідо Петро. Найліпшу роботу зазвичай виконують ті, чиї псевдоніми дуже непримітні, якийсь Рудий, Хом’як, Нога, а всі Леопарди, Леви, Орли, Козаки, Ватажки і тому подібні виявляються власне пиздами. …от так от воно є з тими бойовими псевдонімами, думаєш ти, а Леопарда геть не обходить, що ти там думаєш, Коню, адже Леопард є передусім алкоголіком і опинився він по цій стороні Дніпра, бо запив.Або.
І ти кохаєш його (Ягоду), Кюню, так, як раніш кохав Шаблю, як можна кохати чоловіка, з яким ти вив зі страху, пробуючи пазурами видерти собі в землі яму, аби сховатись від вогню, що падає з неба, з котрим спав на одній койці, бо в бліндажі була лиш одна, а на землі стояла вода, з котрим їв одну консерву напополам, пив зі смутку і також обмивав малі воєнні успіхи, спалений бмп, розйобаного тоса, забитих кацапів, що-небудь.
Трохи в шоці, читаю далі, триматиму в курсі.
08.02.202516:23
Що сьогодні читаєте читають ваші котики? 😻
27.05.202421:09
Де Садова La Philosophie dans le Boudoir — це освітній трактат призначений для юних леді, як заявляв її автор, але з моделями для всіх груп лібертенів: молодих і літніх, експертів і новіціатів. Це дійсно незахопливе чтиво для неосвічених; я відтворив його тут досить достовірно — чистий діалог, роздягнутий з будь-яких описів, поза рідкісними підсумками того, хто, що і куди вставляє. Де Сад писав найменш еротичні сцени сексу, які лиш можна уявити, що чергувались з довгими відрізками діалогів про моральну філософію, політику, релігію, сімейне життя, походження держави і патріархату, схожі до тих, які можна знайти у Лока, Монтеск’є чи у іскрометного Томаса Пейна.
Я мушу визнати, Майкрофте, що приголомшений виявити, що найбільш сумнозвісний порнограф землі такий нудний. В чому ціль такої нееротичної еротики? Кого вона вдовольняє?
Ну, але ж звісно її темного автора і його сучасників-лібертенів, котрі пашіли від похоті не до пишних бюстів, але до шовковистого шурхоту вологих від чорнила сторінок доведень, до ритмічного жеребиного стогону друкарського верстата і до пронизливої кульмінації гарно обгрунтованої тези. Де Садова публіка була унікальною в історії, бо аж підстрибувала від заборонених памфлетів, що проголошували такі скандальні пропозиції, як те, що, якщо людина того хотіла, то вона могла вибрати досліджувати свою релігію раціонально, відмовитись від таксації без репрезентації чи вставити члена корові в дупу. І філософія, і порнографія були забороненими плодами, якими торгувала та сама мережа підпільних постачальників. Навіть Дідеро, le Philosoph, був ув’язнений в свої ранні дні за написання порно — як лиш краще могли наші юні архіатеїсти заробляти на багет насущний? Але, щоб обороняти Енциклопедію, Дідеро приховував свій атеїзм і благав своїх колег вдавати покірність, поки їх Великий Проект не буде безпечно запущений. Де Сад не носив масок. Він здобув страх всієї Франції за те, як він чинив з коханками, і страх всієї історії за обгрунтування, чому так треба робити. Чи ти сміявся, пане, коли Мадам переказувала де Садовий аргумент, що через округлість ануса Бог, якщо він є, підтримує содомію? Дальше в цьому ж діалозі, коли спостерігаєш, як монстр де Сада з тою ж дотепністю (та ще й під час оргазму) доводить, що якщо всі люди створені рівними, то нема нічого природнішого, ніж вбивство власних родичів, ти вже не сміятимешся. Де Сад попереджає, що той, хто використовує Раціональність, як ключ, аби відчинити одні двері, відчинить багато інших дверей; а той, хто зробить Раціональність своєю косою, аби скосити несправедливості, має остерігатись того, що ще поріже її лезо. Ми не знали, що нитки, з яких складалась основа тканини моралі, були такими взаємопов’язаними, поки не почали за них тягнути. Ще з часів, коли люди не вміли рахувати свої літа, ми сіяли насіння кожного нового покоління в грунт традиції. Але раптово Просвітництво посіяло наше насіння натомість в борознисті сторінки Енциклопедії і полило їх Раціональністю. І якщо плоди виростають дивними і почорнілими, то вже не має значення, що у нас є філософи готові скуштувати першими і сказати, чи ми виростили манну, а чи отруту; в той час як liberte i egalite стають всюдисущими, уже й немає іншого урожаю, щоб прогодуватись. Виковуй свій новий світ обережно, Патріарху, попереджає наш Маркіз, бо він може бути населений мною. Ласкавий пане, ти спостерігав, як Ніцше і Кафка виповзли з тої первозданности, тож не можеш сказати, що де Сад був неправий.
Too Like the Lightning - Ада Палмер
❌НЕ ВИДАНО
Я мушу визнати, Майкрофте, що приголомшений виявити, що найбільш сумнозвісний порнограф землі такий нудний. В чому ціль такої нееротичної еротики? Кого вона вдовольняє?
Ну, але ж звісно її темного автора і його сучасників-лібертенів, котрі пашіли від похоті не до пишних бюстів, але до шовковистого шурхоту вологих від чорнила сторінок доведень, до ритмічного жеребиного стогону друкарського верстата і до пронизливої кульмінації гарно обгрунтованої тези. Де Садова публіка була унікальною в історії, бо аж підстрибувала від заборонених памфлетів, що проголошували такі скандальні пропозиції, як те, що, якщо людина того хотіла, то вона могла вибрати досліджувати свою релігію раціонально, відмовитись від таксації без репрезентації чи вставити члена корові в дупу. І філософія, і порнографія були забороненими плодами, якими торгувала та сама мережа підпільних постачальників. Навіть Дідеро, le Philosoph, був ув’язнений в свої ранні дні за написання порно — як лиш краще могли наші юні архіатеїсти заробляти на багет насущний? Але, щоб обороняти Енциклопедію, Дідеро приховував свій атеїзм і благав своїх колег вдавати покірність, поки їх Великий Проект не буде безпечно запущений. Де Сад не носив масок. Він здобув страх всієї Франції за те, як він чинив з коханками, і страх всієї історії за обгрунтування, чому так треба робити. Чи ти сміявся, пане, коли Мадам переказувала де Садовий аргумент, що через округлість ануса Бог, якщо він є, підтримує содомію? Дальше в цьому ж діалозі, коли спостерігаєш, як монстр де Сада з тою ж дотепністю (та ще й під час оргазму) доводить, що якщо всі люди створені рівними, то нема нічого природнішого, ніж вбивство власних родичів, ти вже не сміятимешся. Де Сад попереджає, що той, хто використовує Раціональність, як ключ, аби відчинити одні двері, відчинить багато інших дверей; а той, хто зробить Раціональність своєю косою, аби скосити несправедливості, має остерігатись того, що ще поріже її лезо. Ми не знали, що нитки, з яких складалась основа тканини моралі, були такими взаємопов’язаними, поки не почали за них тягнути. Ще з часів, коли люди не вміли рахувати свої літа, ми сіяли насіння кожного нового покоління в грунт традиції. Але раптово Просвітництво посіяло наше насіння натомість в борознисті сторінки Енциклопедії і полило їх Раціональністю. І якщо плоди виростають дивними і почорнілими, то вже не має значення, що у нас є філософи готові скуштувати першими і сказати, чи ми виростили манну, а чи отруту; в той час як liberte i egalite стають всюдисущими, уже й немає іншого урожаю, щоб прогодуватись. Виковуй свій новий світ обережно, Патріарху, попереджає наш Маркіз, бо він може бути населений мною. Ласкавий пане, ти спостерігав, як Ніцше і Кафка виповзли з тої первозданности, тож не можеш сказати, що де Сад був неправий.
Too Like the Lightning - Ада Палмер
❌НЕ ВИДАНО
दिखाया गया 1 - 18 का 18
अधिक कार्यक्षमता अनलॉक करने के लिए लॉगिन करें।