Дочитала я «Вівці цілі». Якщо з тих відрізків, які я вам надсилала, вам здалось, що то комедія… то вам здалось🌝
Коли думаю, як описати книгу, чомусь згадується слово «житєйське». Книга воєнно-простолюдинно-сімейно-генераторно-щемливо-житєйська.
Яна приїжджає в село, щоб дослідити традиції і звичаї різдвяних свят.
Максим малює портрети батька, який через деменцію провалюється у минуле, де він юний практикуючий лікар.
Інші по черзі ходять до нього на «прийоми», вигадуючи скарги на здоровʼя.
Давид приїжджає в Україну і чекає 18-річчя, щоб доєднатись до ЗСУ.
Клара хоче вберегти сина від рішення будь-якими способами.
Слава приїжджає у відпустку, яка є відліком до неминучого повернення туди.
Едік роздумує, чого б такого творчого вигадати/написати/подати на грант про війну.
Піч розпалюється, новини читаються, глінтвейн вариться, сніг хрускотить і тане, минуле згадується, люди сподіваються, люди піклуються, коти муркотять і влягаються калачиком на ногах.
Я маю питання до стосунків, які тут ніби розвиваються, бо для мене деякі моменти були відверто дивними (лайкання тіндеру разом🤪).
Але це було дуже тепло і дуже реально.
