«Облиш! Лягай спати! Він його навіть не носитиме… – стукає внутрішній голос. – Там, де він тепер, не мотають шарфів. Твій чоловік носить флісовий баф кольору маринованих оливок, і ти це знаєш».
Авжеж, я знаю. Він тепер усе носить у цих кольорах: штани, куртку, фліску, шапку. Саме тому я плету цей божевільний кольоровий шарф – абсолютно непрактичний в умовах війни. Я наїлася оливок по завʼязку.

Я хочу сказати йому: К., ліси заміновані. 

Щомиті світ нерухомості ризикує спалахнути. 

Хочу сказати: вода отруєна. 

Хочу сказати: дороги відрізані, тепер лише спротив.

Але ми говоримо різними мовами. Наступного дня я виходжу на роботу в музей і проводжу черговий воркшоп для підлітків, вугіллям ми малюємо асоціації, які в них виникли після відвідування концентраційних таборів. Я пояснюю завдання нідерландським школярам, а сама згадую дітей у шелтері під Дніпром у березні 2022 року: тоді я теж проводила воркшопи, вигадані нашвидку. Згадую їхні білі обличчя, маленькі вимазані фарбою пальці. Дівчинку Діану, якій я показала ноти на єдиному піаніно «Україна». Ми малювали Дім.

Але чи малювали ми нерухомість? 

Уже за кілька тижнів після розмови з К. я знову повертаюся до України. Я знаю: біль і співчуття не мають кордонів.