#після_титрів
Камінний хрест (1968), реж. Леонід Осика
Камінний хрест не монолітний, він складений із кількох частин, котрі визначені не стільки літературним підґрунтям, що його створюють дві новели Стефаника, скільки тими домінантними рухами та розподілом чорного і білого, за допомогою яких Осика будує фільм.
Стрічка починається прямолінійним рухом білої фігури на темному тлі, знизу вгору. Рух направляється розломом на землі, що ділить екран навпіл. В кінці з'являється той самий рух і місце, але тло біле, а фігури чорні. На екрані вже Інший світ. У якійсь точці відбувся перехід.
Між цими двома прямими покладені інші сцени: плаский, майже позбавлений руху епізод з крадієм, де глядач із мороку силоміць має вихоплювати відблиски світла: носи, очі, зуби, руки, чарки — та домальовувати в уяві сцену вбивства, котру режисер оминає; кружляння камери серед натовпу, що слідує за Іваном Дідухом під час прощання з селом. Саме в цьому колуванні Осика доводить розгортання історії Дідухів до межі: вони, знявши своє світле селянське вбрання, вдягнули чорне, панське — тим самим розірвали зв'язки та опинилися за «порогом життя», у лімбі. Хоровод розмикається і перетворюється на танок смерті, де односельці стають тим Хароном, що має провести Дідухів у Новий світ.
Усі ці рухи та драма в’ються навколо єдиного осердя, символом якого і є хрест — це не те, що ставить Іван на собі, а те, що він залишає по собі — своє ім’я, яке не має канути в забуття. Він отримує прощення у прощанні, щоб забезпечити пам'ять у громаді, й перед тим, як перейти межу, звертається з двома проханнями до односельців — відспівати їх із жінкою по смерті та пам’ятати про його хрест.
Уся розв’язка фільму — це реалізація цього запису в публічну пам'ять громади. Але запис не відстрочений до моменту смерті, а відбувається одразу і виводить Дідухів із лімба. Панахида, що відспівує їх, ще фізично живих, але символічно мертвих, гарантує їм вічную пам’ять. Відспівані, а отже остаточно мертві, вони виходять до розлому, що направляє їх у Новий світ.
