Як і обіцяв, розповім про ціну, яку ми заплатили, звільняючи Торецьк. Розкажу її через призму друга «AVL». Спойлер: зараз з ним усе гаразд, проходить реабілітацію.
Познайомилися ми, коли я проводив у бригаді курси кулеметників. Незабаром він пройшов відбір у нашу групу «Пірати», і я одразу ж забрав його до себе у відділення.
Коли бригада почала працювати на Торецькому напрямку, «AVL» очолив відділення. Він був і залишається одним із тих, у кому я ніколи не сумнівався, на кого міг покластися і чия сила волі та духу викликали в мене захоплення. Далі про цей момент з його же слів:
«...тільки-но підійшов до металевої двері сараю - удар, вивернуло шию вліво і впав на землю. Хоча зі слів хлопців він зробив ще кроків 5 назад, а вже потім упав. Лежу – запах крові, пороху, порожній шум у вухах. Бачу, як шматок мого обличчя висить переді мною на очах, і звідти ллється кров. Перші думки:
1. «Не могло цього статися зі мною»
2. «Добре, я так втомився… нарешті я помру»
3. «Мені прилетіло в голову… Я просто дивитимусь, як вмираю?»
4. Чую, як хтось кричить, що я "300", а я в голові кричу на нього: "Я 200, дурень!"
5. Прикрив очі, ніби змирившись... Раптом різко повернулися всі звуки, зник шум, я почув, як наші відповідають чергою по підару.
6. Мене ніби струмом ударило по ногах і руках – я зрозумів, що можу рухатися. У той момент прийшла думка: "А чи не спробувати вижити? Ні, треба зробити все, щоб вижити!" Хоча я вже прийняв, що, швидше за все, помру.
7. Я відповз у гараж, "Соркс" допоміг мені встати. Поки мені накладали турнікет і намагалися викликати допомогу і зрозумів, що повернутися назад дворами не зможу. Я почав від'їжджати – сили залишилися тільки в ногах. Так, відкритим простором, прямо під вогнем противника, ривком метрів 200 я летів до будинку, де залишив більшу частину групи. Прибіг до них з боку ворога, просто впав на паркан, звідки мене затягли всередину і почали надавати першу допомогу.
8. На місці складно було щось зробити. Коли мене роздягли, побачили купу дірок у грудях – оклюзивки скочувалися разом із кров'ю. Я сидів, затискаючи рани, намагаючись не задихнутися. Врятувала евакуація – заздалегідь спланована точка, обговорена на підготовці. Бронетранспортер прилетів через 15 хвилин, і мене закинули в машину.
9. Доїхавши до стабілізаційного пункту, я, вставши на ноги, сам залетів на операційний стіл, де мені почали переливати кров. Потім побачив шприц із чимось… і привіт, кома.
Через чотири дні я прокинувся в Дніпрі, але здавалося, що минув цілий місяць. Це був нескінченний сон, у якому я постійно боровся зі смертю в різних її образах: демони, вовки, валькірії зі списами – і завжди мене жорстоко вбивали. Я згадав усіх: побратимів, наречену, сім'ю… Невже я ніколи більше їх не побачу? Невже життя після смерті виглядає саме так – і я просто буду нескінченно помирати, хапаючись за життя?
Іноді мені здавалося, що я прокидаюся і бачу близьких поруч (так і було), а потім все починалося заново, і вже неможливо було зрозуміти, де реальність, а де сон.
Коли я нарешті прокинувся, була ніч. Мені здалося, що я побачив медсестру, яка гострить ножі. Перша думка – мене хочуть порізати на органи. Я вирішив їй завадити.
Я був зв’язаний, на обличчі – киснева маска. Якимось чином мені вдалось розв'язати одну руку, коли вона підійшла ближче, я зірвав із себе маску. Вона почала мені щось говорити, але я абсолютно не розумів, якою мовою вона спілкується. Я намагався замахнутися, щоб ударити її, але, не маючи сил підняти руку, виглядав так, ніби просто судомно смикався на ліжку.
У якийсь момент я вже просто змирився...
THUNDERSTORM
