«Ми попрямували до Тиверіадського озера, де наш Господь створив диво з двома рибами і п'ятьма ячмінними хлібами. Ми вирішили взяти в облогу місто Тиверіаду, але жителі його з'явилися до нас, щоб оголосити про свою покірність, і, як і жителі Дамаска, принесли безліч подарунків. Вони попросили нас поставити на чолі їхнього міста одного з наших командувачів і підписали обіцянку зберігати нам вірність і все життя платити данину. Ми не стали їх грабувати, тому що це була батьківщина Апостолів. Те саме сталося і в Назареті, де Діва Марія почула з вуст ангела Благу звістку. Дійшовши до гори Фавор, ми піднялися до місця преображення Христа, Бога нашого. Під час стоянки до нас прийшли жителі Єрусалима, щоб просити нашого заступництва і благати нас про милість. Вони просили у нас правителя, визнали себе нашими підданими і погодилися прийняти нашу владу.

...Римляни свого часу використовували круглі щити, але по тому, як воїни стали отримувати платню, їх замінили на довгасті, а фаланги, доти схожі на македонські, перелаштували в бойовий ряд за маніпулами. Пізніше було запроваджено й багато нових підрозділів, зокрема підрозділ із шістдесяти воїнів, двох центуріонів і одного прапороносця. Перший ряд утворювали гастати маніпулів, що стояли майже впритул один до одного; у маніпулі було по двадцять легкоозброєних воїнів, а решта тримала щити; легкоозброєними ж називали тих, хто мав тільки спис і піку. Цю передову частину бойового ряду формував цвіт юнацтва, яке щойно дозріло до військової служби. За ними слідувало стільки ж маніпулів із воїнів зрілого віку, яких називають принципами, усі з довгими щитами й суттєво відмінною зброєю. Такий загін із тридцяти маніпулів називали антепиланами, бо за ними ставили ще п'ятнадцать рядів уже під значками кожний у складі трьох частин, першу з-поміж яких називали «пилом».

"Сучасне покоління не просто свідки епохи — це творці майбутнього, яке належить сильним духом і чистим серцем."

....Якщо попередні ромейські імператори запобігали агресивності і підступності персів відкупленням від них грішми та укладанням з ними численних договорів та угод, то Іраклій прийняв єдино правильне рішення, що найкраща оборона - це наступ. Він вирішив вторгнутися в Персію і вести війну не на ромейській території, як це було досі, а на території самої перської держави.
Привід для цього дали самі перси на чолі зі своїм царем Хосроєм. В 611 р. перси завоювали Сирію і її головне місто Антіохію. 613 р. перський полководець Сарвар вдерся в Палестину, оточив Єрусалим і взяв його 614 р. До персів переметнулися євреї, які ще з 70 р. (року вигнання Титом євреїв з Єрусалима) мріяли відновити Ізраїль. Перси 614 р. віддали юдеям Єрусалим для розправи над місцевими християнами. Кілька десятків тисяч християн юдеї вбили на місці в Єрусалимі, а 35 тисяч віддали персам у полон, повністю забравши їхнє майно. Євреї спалили храм гробу Господнього і всі церкви, збудовані царицею Єленою й наступними римськими імператорами. Життєдайне дерево хреста Господнього вони віддали персам як трофей, і перси вивезли його вглиб Персії і сховали у місті Ктесифоні.
У 616 р. перси переправились у Єгипет і завоювали його. Патріарх Олександрійський Микита врятувався втечею до Константинополя. 617 р. перський військовий загін вторгся в Малу Азію, дійшов до Халкидона, погрожуючи атакувати столицю. Іраклій увесь цей час вів з персами безнадійні переговори. Перси глузували з Іраклія: «Якщо Христос не міг спасти себе від євреїв, які скатували його на хресті, то як же Він може допомогти вам?». Оточений персами в Константинополі, Іраклій подумував перенести столицю країни в Африку, в Карфаген.

..."Хотілось би переконатися, чи це ті самі карфагеняни, кого земля народила через двадцять років потому, як їх розбили біля Еґатських островів, і кого випускали з Еріка, оцінивши по вісімнадцять денаріїв за особу. І чи цей Ганібал справді рівний Геркулесові в його походах, як він сам твердить, а чи він всього лиш данник і раб римського народу, як успадкував від батька? Його, мабуть, надихає злочин із саґунтянами, бо інакше він пригадав би якщо не поразку батьківщини, то принаймні дім, батька й угоду, підписану рукою Гамількара, якого наш консул Гай Лутацій зобов'язав вивести залогу з Еріка, а також прийняти з жалем і наріканнями тяжкі для переможених карфагенян постанови, згідно з якими вони поступалися Сицилією і змушені були платити данину римському народові. Ось тому я хотів би, щоб ви, воїни, билися не тільки з тим запалом, з яким зазвичай воюєте проти решти ворогів, а й з обуренням і злістю так, немовби перед вами ваші раби, котрі неочікувано піднесли зброю проти вас. А ми ж бо могли винищити запертих в Еріку найгіршою для людей карою голодом; наш переможний флот міг би переміститися до Африки й за кілька днів без жодного зіткнення зруйнувати Карфаген. Але ми пробачили їм, схилилися до їхніх прохань, зняли облогу, ба навіть після перемоги надали наше покровительство, коли вони знемагали в Африканській війні.
Вони ж, забувши про це, ідуть слідом за божевільним хлопчиськом Ганібалом завойовувати нашу батьківщину. О, якби вам довелося вступити в сутичку лише заради її оздоби, а не заради порятунку! Мова не про володіння Сицилією чи Сардинією, як було колись, ні, вам доведеться битися за Італію. За нашою спиною немає іншого війська, яке, коли б ми не перемогли, зупинило ворога, немає високих Альп, які б йому довелося долати, доки нам вдалось би наготувати нові залоги. Тут треба вистояти, воїни, так, наче ми б'ємося перед мурами Рима! Хай кожен з вас уявить, що збройно захищає не власне тіло, а дружину й малих дітей, але не думайте, що йдеться тільки про домашні справи: хай ваш дух раз по раз нагадує, що сьогодні наші руки боронять сенат і римський народ! Від нашої сили й доблести залежить, якою буде подальша фортуна цього міста і римської держави".