Якось, коли Лукані було десять, вона прибігла до своєї матері, плачучи, та сказала, що в їхньому місті буде засуха. Вона бачила це уві сні.

Коли люди вже думали, що їх чекає лише смерть, в Містиці знову зʼявилась жінка в чорному плащі.
Вона піднялась на найближчу гору, дійшла там до руїн та принесла в жертву «химерну восьминогу істоту», помолившись про дощ.
І тоді в Містиці нарешті пішов дощ.

— …Точно. Я Сатеріазис. Так… так, точно, — сказав Сатеріазис, ніби підтверджуючи це для себе. Потім  він повільно сів. — Де… я?
— Ви в кравецькій майстерні Окто в Ласаленді. Ви втратили свідомість на дорозі, мілорде.

— Кажучи про ельфенців… Ваша покійна матінка теж була ельфенкою, чи не так, мій герцогу?
— Так. Тож, думаю, та дівчина може бути моєю родичкою.
— Я чула, що старший брат вашої шановної матері… тобто маркіз Ґлассред виконує роль вашого регента в урядових справах Асмодіну.

Червоній кішці було нудно.

Нещодавно в його маєтку поселилась одна жінка. Напевно, він її туди запросив.

Поки він дивився на її лице, всередині Сатеріазиса виникли два почуття.
Першим була подяка до неї. А другим…
Була хіть.

— Гей, Лукано, ти в по…

Коли Сатеріазис заговорив до неї, Лукана раптом повернулась до нього, закричала та впала зі стільця. Вона відповіла від нього.
— Н-не наближайтесь…

— Лукано, що думаєш? Щодо того, щоб відсвяткувати це та вийти кудись поїсти…
— Ні, сьогодні я збираюсь покинути Ласаленд та повернутись до Містики. Я вже зібрала речі.

— Нам… нам з вами краще більше не бачитись, лорде Веноманіє.
Сказавши лише це, Лукана кинулась геть.

Сатеріазис впав на коліна на місці.
<Нам краще більше не бачитись>

В неї була білосніжна сукня, прикрашена квітами. Та в неї було зелене волосся.
Її посмішка. Її злість. Її сльози. Її надуті щічки. Її смуток. Її стурбованість.
Та… її огидний вираз, як вона холодно дивилась на нього зверху вниз.

Лукана була шокована.
Це вельми зрозуміло.
Сатеріазис, з яким вона попрощалась ще мить тому, раптово буквально впав з неба перед нею.

— Лукано, я досі не хочу розлучатись з тобою. Давай одружимось.

— То яка версія правильна?
— Ця, звісно, — Ма вказала на книгу переді мною.
— Ти не можеш просто заявити про це. Ти не бачила це на власні очі.
— Хо-хо-хо… Напевно, так. Але, без сумніву, це правда. Це правдива прихована історія.

— Ти мені погрожуєш? Якщо ти розкриєш наші стосунки моїй жінці…
— Ха-ха-ха, — Ма раптом почала гучно сміятись, — я не збираюсь цього робити. Було б не дуже шляхетно з мого боку! 

— Чому Абісс ІР збирала Судини Смертного гріха?
(…)
— Бо, кажуть, якщо зібрати всі сім разом, можна здійснити будь-яке бажання, — відповіла Ма.

— З вашою жінкою та молодою панною Мішель стався нещасний випадок. (…) Схоже, їхній корабель потонув! Коли він заходив у гавань, на нього напав величезний восьминіг. Я таких ніколи не бачив…