Іноді від новин опускаються руки і з'являється питання: "за кого ми боремося?".
За водіїв і пасажирів маршруток, які відвертаються від військової? За школу, в якій пиздюки в своєму сопливому шкільному дизель шоу принижують співробітників ТЦК? За батьків, що вперто продовжують ставити дітям мультики російською?
Якщо думати, що за них, то сил не залишиться ні на що. Ні донатити, ні волонтерити, ні, тим більше, воювати.
Та правда в тому, що боротьба не за них. Ми скидаємося не за них, військові захищають не їх. Все це не заради них, а заради нас.
Бо вони так само адаптуються жити під рашкою. Когось може згвалтують, когось мобілізують, та інші просто обтрусяться, відвернуться і продовжать жити свої маленькі життя.
А ми ні. Нам важливо жити на своїй землі і бути на ній господарями, нам важливо мати волю, культуру, історію. Суб'єктність.
І за цю суб'єктність ми боремося не лише із ворогом, але і з інертною масою всередині країни. І якщо ми переможемо, з часом вони і до цього адаптуються. Патріоти стануть, я їбу.
А нам своє робить.
