Рудий ліс
02.05.202518:23
Відео з виступу на "Книжковій країні" 26-го квітня, у павільйоні "Фронтменів". Читали вірші, збирали книги для військових, презентували збірку.
24.04.202518:26
Жучка
Її гавкіт
зустрічав нас щоразу
надривно і щільно
як зустрічає приліт
окоп по коліно
і проводжав
у голодну як смерть
донбаську ніч
коли гул двигуна
старенького течика
зливався з ударами серця
а ми вантажили
паки води й БК
автомати і броніки
ховаючи трохи надії
на дно рюкзака
як шоколадку на чорний день
Біла з рябими плямами
очима пророка
і ланцюгом на шиї
брудна і голодна
майже як ми
вона завжди жила тут
тому і лишилася
навіть коли виїхали
колишні господарі
і можливо тому
прийняла нас у дім
як приймають діти
смертельний діагноз
як приймає земля
насіння тіл
Піксель – це свої
скоро вивчила
дозволяючи гладити
чухати вухо
дозволяючи частувати
тушонкою і кашами
не гавкаючи на тих
у кого теж не було вибору
хто теж мав охороняти своє
незважаючи на інших
з принципів
з гідності
Ми підгодовували її
по черзі
ніби приносячи жертву
Собачому Богу
щоб хоч щось
нагадувало Дім
щоб хоч хтось
зустрічав з виїзду
радіючи
що повернулись усі
Дні ховали обличчя
втікаючи з цих країв
подалі від гострого
веретена війни
а вона терпіла
як справжня піхота
мороз і дощ
сніг і туман
нестачу води
нестачу провізії
навіть коли хтось
після важкого виїзду
зняв з неї ошийник
"тікай дурна
може виживеш
немає тут що охороняти
немає тут кого чекати
немає життя"
а вона
вила на місяць втомлено
тягнучи ланцюг за собою
ще один
невидимий
А коли з часом
у захаращеному БК дворі
з'явились цуценята
вона довірила їх нам
мовляв
"вивезіть їх звідси
кудись подалі
нехай хоч у них буде щастя
буде майбутнє
будуть вірні господарі
зелені обійми трави
затишний дім
радісний гавкіт
а не такий як мій
охриплий, сухий
туди де ніколи
не буде війни"
І лишилася
біля згорілого хліва
ще поки цілої хати
виючи на отвір від кулі
всередині серця ночі
що то затягувався
то відкривався знову
доки нас
наче дітей на вулицях
ставало все менше
А потім
коли пацанів у окопах
не стало ким змінювати
і порожня хата
наче погризена кістка
застрягла у горлі
важким каменем втрати
гострим каменем голоду
вона зникла
хтось казав – здохла
хтось – що пішла
іншим взагалі
було байдуже
та коли вдавалося
вийти з позицій
на кілька днів
нас чекав покинутий двір
і порожнеча
розміром із собачу буду
Хотілося вірити
що вона в СЗЧ
або як звичайна біженка
з майже окупованих територій
поїхала до когось з дітей
і тепер разом з ними
бавить онуків
малих галасливих цуценят
бігає по квітучому полю
хлебче прозору воду
із новенької миски
блискучої наче сонце
розсипаючи по небу краплі
мов зорі
Та потім
коли всі мирно сплять
на підстилках з м'якої трави
вона повертає погляд туди
де у чорному серці ночі
сяє кульовий отвір
розміром із собачу буду
і виє.
22.04.2025
Її гавкіт
зустрічав нас щоразу
надривно і щільно
як зустрічає приліт
окоп по коліно
і проводжав
у голодну як смерть
донбаську ніч
коли гул двигуна
старенького течика
зливався з ударами серця
а ми вантажили
паки води й БК
автомати і броніки
ховаючи трохи надії
на дно рюкзака
як шоколадку на чорний день
Біла з рябими плямами
очима пророка
і ланцюгом на шиї
брудна і голодна
майже як ми
вона завжди жила тут
тому і лишилася
навіть коли виїхали
колишні господарі
і можливо тому
прийняла нас у дім
як приймають діти
смертельний діагноз
як приймає земля
насіння тіл
Піксель – це свої
скоро вивчила
дозволяючи гладити
чухати вухо
дозволяючи частувати
тушонкою і кашами
не гавкаючи на тих
у кого теж не було вибору
хто теж мав охороняти своє
незважаючи на інших
з принципів
з гідності
Ми підгодовували її
по черзі
ніби приносячи жертву
Собачому Богу
щоб хоч щось
нагадувало Дім
щоб хоч хтось
зустрічав з виїзду
радіючи
що повернулись усі
Дні ховали обличчя
втікаючи з цих країв
подалі від гострого
веретена війни
а вона терпіла
як справжня піхота
мороз і дощ
сніг і туман
нестачу води
нестачу провізії
навіть коли хтось
після важкого виїзду
зняв з неї ошийник
"тікай дурна
може виживеш
немає тут що охороняти
немає тут кого чекати
немає життя"
а вона
вила на місяць втомлено
тягнучи ланцюг за собою
ще один
невидимий
А коли з часом
у захаращеному БК дворі
з'явились цуценята
вона довірила їх нам
мовляв
"вивезіть їх звідси
кудись подалі
нехай хоч у них буде щастя
буде майбутнє
будуть вірні господарі
зелені обійми трави
затишний дім
радісний гавкіт
а не такий як мій
охриплий, сухий
туди де ніколи
не буде війни"
І лишилася
біля згорілого хліва
ще поки цілої хати
виючи на отвір від кулі
всередині серця ночі
що то затягувався
то відкривався знову
доки нас
наче дітей на вулицях
ставало все менше
А потім
коли пацанів у окопах
не стало ким змінювати
і порожня хата
наче погризена кістка
застрягла у горлі
важким каменем втрати
гострим каменем голоду
вона зникла
хтось казав – здохла
хтось – що пішла
іншим взагалі
було байдуже
та коли вдавалося
вийти з позицій
на кілька днів
нас чекав покинутий двір
і порожнеча
розміром із собачу буду
Хотілося вірити
що вона в СЗЧ
або як звичайна біженка
з майже окупованих територій
поїхала до когось з дітей
і тепер разом з ними
бавить онуків
малих галасливих цуценят
бігає по квітучому полю
хлебче прозору воду
із новенької миски
блискучої наче сонце
розсипаючи по небу краплі
мов зорі
Та потім
коли всі мирно сплять
на підстилках з м'якої трави
вона повертає погляд туди
де у чорному серці ночі
сяє кульовий отвір
розміром із собачу буду
і виє.
22.04.2025
25.03.202518:57
Мої рухи повільні, виважені. Не хочеться ні напружуватися, ні поспішати. Допливши до кінця доріжки, хапаюся за бортик. Тепер можна трохи перепочити. "Ну що, – можна почути у шумі води. – Продовжимо?" Її усмішка манить прохолодою і спокоєм, у блакитних очах грають відблиски світла. І я знову пірнаю у ці п'янкі, наче літній дощ, обійми. П'ятдесят метрів туди, п'ятдесят – назад. Один раз, другий, третій...
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
से पुनः पोस्ट किया:
Рубік пише
21.03.202519:11
пайка
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
30.01.202506:30
Відео до попереднього допису
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
22.01.202520:21
Федорович
Є люди, роботу яких зазвичай не видно, і лише коли вони йдуть із нашого життя, починаєш розуміти їх справжню роль і важливість.
Ми познайомились у день приїзду нашої групи в район БД, коли заспаний і зачуханий замполіт по одному оформлював "новеньких" у своєму "кабінеті", а решта стояли надворі, чекаючи черги.
Кремезний, сивобородий, на вигляд десь 50+, Федорович підійшов до гурту, привітався. Був у цивільному, тож я спочатку подумав, що це хтось із місцевих. А як виявилось, старшина. Нагадав мені Ернеста Гемінґвея, у такому ж віці.
– Здоров, пацани. – потиснув усім руки. – Що ви тут?
– Та все нормально, ждем.
– Енергетик хтось буде? – простягнув банку "Монстра".
– Я буду. – Ваня Стєпаха завжди був максимально розкомплексованим. Чи намагався здаватись таким. Відкрив зразу ж, зробив кілька ковтків.
– Федорович, візьмеш до себе бійців? – з хати вийшов молодий бородач із позивним "Бізон", який видавав зброю.
– Усіх навряд, місця не хватить. – відповів той, оглядаючи нас. – Може, п'ятьох.
– Ладно, розберемся.
– Ти, єслі шо, останешся на хаті у замполіта. – підійшов до мене Стєпаха. – Нас же шестеро.
– А чого я?
– Ну, Шаман і Єгер просили, щоб їх разом поселили, та й ми усі на учебці в одній палатці жили.
– Ясно. Ну ок. – відповів, трохи образившись. Більшість тих, з ким на учебці жив я, попали у сьому роту. Мені ж дісталась восьма. Але як виявилось потім, варіант не найгірший.
І хоч я вже налаштувався лишатись тут, врешті нас усіх забрали до Федоровича.
– Так, в берцях по хаті не ходить. – сказав він, провівши нас з баулами і виданими щойно калашами до зелених металевих воріт, за якими виднівся цегляний будинок. Звичайний, сільський. З двору чулося заливисте гавкання.
– У прихожій шльопанці. Візьмете собі, у кого нема. Ясно?
– Ясно.
Я від початку зрозумів правила, тож майже не мав конфліктів з Федоровичем. Хіба на початку, коли поїхав на позиції, забувши каску на хаті. І вже повернувшись, хвилин п'ять вислуховував за це моралі. Або висловлюючись по-армійськи, отримував певну кількість морального забезпечення на букву "П".
– Наступний раз калаш забудь. Нах*й він тобі здався. І бронік.
– Та не забуду.
Але загалом, мені вдавалось не наражатись на конфліктні ситуації. Підмітав у кухні, прибирав після себе на столі, носив з криниці воду. На жаль, не всі вважали за потрібне щось робити.
...Темний зимово-весняний вечір. Від телефона почали боліти очі, тож я вирішую трохи подрімати. Через стіну від мене шумить пічка, у хаті тепло, майже жарко. Ще кілька днів до наступного виходу на позиції, тож можна розслабитись, насолоджуючись відпочинком і спокоєм.
– Пацани, нах*й-бл*дь. – лунає з кухні голос Федоровича. – Хто, сука, після себе миску не помив? Півдня стоїть. А?
Я відкриваю очі та запитально оглядаю інших. Нас четверо. На дивані хропе Дорох, на ліжку-пружинці Ваня Нагорний. Він любитель прийняти на душу чогось зігріваючого, а потім лежати, втративши людську форму, як мішок на бруствері. Професор, теж почувши загрозливі нотки голосу через навушники, переводить погляд на мене, поставивши фільм на паузу.
– Ти кого питаєш? – чую невдоволений голос Міхалича. – Я мию після себе. Он, горнокопитного питай. Він любітєль.
– Ваня, бля. Сюди йди. – гучно басить Федорович. – Ваня, нах*й-бл*дь. – повторює вже у кімнаті, пнувши ногою ліжко.
Той нарешті прокидається.
– Га? – сонний, із запухлим обличчям, намагається зрозуміти, що сталося.
– Га-га. Нога. Ти тарілку на столі оставив?
– Ааа. Еее. – той намагається пригадати. – Може буть.
– Це хто за тебе її мить буде, я?
– Нє, я помию.
– Бігом нах*й-бл*дь.
– Та вже іду, іду...
– Попривикали жить як в хліві. – Федорович продовжує вже зі своєї кімнати. – Пожрав, нах*й-блядь, і оставив, як є. Кришки на полу, на столі. Миски грязні... Ви дома тоже так, як свині, живете?
Є люди, роботу яких зазвичай не видно, і лише коли вони йдуть із нашого життя, починаєш розуміти їх справжню роль і важливість.
Ми познайомились у день приїзду нашої групи в район БД, коли заспаний і зачуханий замполіт по одному оформлював "новеньких" у своєму "кабінеті", а решта стояли надворі, чекаючи черги.
Кремезний, сивобородий, на вигляд десь 50+, Федорович підійшов до гурту, привітався. Був у цивільному, тож я спочатку подумав, що це хтось із місцевих. А як виявилось, старшина. Нагадав мені Ернеста Гемінґвея, у такому ж віці.
– Здоров, пацани. – потиснув усім руки. – Що ви тут?
– Та все нормально, ждем.
– Енергетик хтось буде? – простягнув банку "Монстра".
– Я буду. – Ваня Стєпаха завжди був максимально розкомплексованим. Чи намагався здаватись таким. Відкрив зразу ж, зробив кілька ковтків.
– Федорович, візьмеш до себе бійців? – з хати вийшов молодий бородач із позивним "Бізон", який видавав зброю.
– Усіх навряд, місця не хватить. – відповів той, оглядаючи нас. – Може, п'ятьох.
– Ладно, розберемся.
– Ти, єслі шо, останешся на хаті у замполіта. – підійшов до мене Стєпаха. – Нас же шестеро.
– А чого я?
– Ну, Шаман і Єгер просили, щоб їх разом поселили, та й ми усі на учебці в одній палатці жили.
– Ясно. Ну ок. – відповів, трохи образившись. Більшість тих, з ким на учебці жив я, попали у сьому роту. Мені ж дісталась восьма. Але як виявилось потім, варіант не найгірший.
І хоч я вже налаштувався лишатись тут, врешті нас усіх забрали до Федоровича.
– Так, в берцях по хаті не ходить. – сказав він, провівши нас з баулами і виданими щойно калашами до зелених металевих воріт, за якими виднівся цегляний будинок. Звичайний, сільський. З двору чулося заливисте гавкання.
– У прихожій шльопанці. Візьмете собі, у кого нема. Ясно?
– Ясно.
Я від початку зрозумів правила, тож майже не мав конфліктів з Федоровичем. Хіба на початку, коли поїхав на позиції, забувши каску на хаті. І вже повернувшись, хвилин п'ять вислуховував за це моралі. Або висловлюючись по-армійськи, отримував певну кількість морального забезпечення на букву "П".
– Наступний раз калаш забудь. Нах*й він тобі здався. І бронік.
– Та не забуду.
Але загалом, мені вдавалось не наражатись на конфліктні ситуації. Підмітав у кухні, прибирав після себе на столі, носив з криниці воду. На жаль, не всі вважали за потрібне щось робити.
...Темний зимово-весняний вечір. Від телефона почали боліти очі, тож я вирішую трохи подрімати. Через стіну від мене шумить пічка, у хаті тепло, майже жарко. Ще кілька днів до наступного виходу на позиції, тож можна розслабитись, насолоджуючись відпочинком і спокоєм.
– Пацани, нах*й-бл*дь. – лунає з кухні голос Федоровича. – Хто, сука, після себе миску не помив? Півдня стоїть. А?
Я відкриваю очі та запитально оглядаю інших. Нас четверо. На дивані хропе Дорох, на ліжку-пружинці Ваня Нагорний. Він любитель прийняти на душу чогось зігріваючого, а потім лежати, втративши людську форму, як мішок на бруствері. Професор, теж почувши загрозливі нотки голосу через навушники, переводить погляд на мене, поставивши фільм на паузу.
– Ти кого питаєш? – чую невдоволений голос Міхалича. – Я мию після себе. Он, горнокопитного питай. Він любітєль.
– Ваня, бля. Сюди йди. – гучно басить Федорович. – Ваня, нах*й-бл*дь. – повторює вже у кімнаті, пнувши ногою ліжко.
Той нарешті прокидається.
– Га? – сонний, із запухлим обличчям, намагається зрозуміти, що сталося.
– Га-га. Нога. Ти тарілку на столі оставив?
– Ааа. Еее. – той намагається пригадати. – Може буть.
– Це хто за тебе її мить буде, я?
– Нє, я помию.
– Бігом нах*й-бл*дь.
– Та вже іду, іду...
– Попривикали жить як в хліві. – Федорович продовжує вже зі своєї кімнати. – Пожрав, нах*й-блядь, і оставив, як є. Кришки на полу, на столі. Миски грязні... Ви дома тоже так, як свині, живете?
30.04.202519:23
Лопата
Найкраще в процесі копання–
"чисте" небо й хороша лопата
коли після оранки
сто двадцять другими
ґрунт м'який та піддатливий
і ти просто робиш свою роботу
насипаючи бруствер
з переднього боку
коли можна навіть не думати
не прислухатися
насолоджуючись
доведеними до автоматизму рухами:
копнув – підважив – викинув
а не ось це от все:
довбані камінці
(аж лопата дзвенить)
довбані корені
(знову вирубувати)
довбані дрони
(бігти під накриття)
довбані комарі
(аж спина пече)
ще й вода
майже закінчилась
Найкраще в процесі копання
(якщо бути відвертим)
це коли вдома
саджаєш дерево
яблуню або персик
а поряд бігають
діти, коти і собаки
але на жаль
це довбані окопи
довбані траншеї
бійниці та бліндажі
у Донецькій області
ще й ці дрони
не дають заспокоїтись
і доводиться копати
лише по сіряку
коли менше літають
але навіть тоді
прислухатися, бо
довбаний АГС
довбаний СПГ
довбані ФПВ
навіть комарі спокійно
не можуть наїстися
Найкраще в процесі копання
старатись не думати
що чисто теоретично
цією "американкою"
копаєш собі могилу
(не кожен може таким похвалитися)
хоча це й звучить
трохи песимістично
а краще уявляти
що тут колись було море
бо якого ж тоді біса
тут скільки плескатих камінців?
Тож у певному сенсі
ми зараз на пляжі
а враховуючи що зараз літо
цю захоплюючу подорож
цілком можна вважати
відпусткою у теплі краї
бо де ж ще
можна так відпочити
від нудного міського життя
як не на війні?
Найкраще в процесі копання
лежати у бліндажі
і тішитись
бо щойно прилетіло
точно туди де був
кілька хвилин тому
ще й сто п'ятдесят другий
ха
не сьогодні, під*ри
занадто довго наводились
але ж курва
чого я не забрав лопату?
Мабуть, роз'є**ло
а жаль
хороша була.
19.04.2025
Найкраще в процесі копання–
"чисте" небо й хороша лопата
коли після оранки
сто двадцять другими
ґрунт м'який та піддатливий
і ти просто робиш свою роботу
насипаючи бруствер
з переднього боку
коли можна навіть не думати
не прислухатися
насолоджуючись
доведеними до автоматизму рухами:
копнув – підважив – викинув
а не ось це от все:
довбані камінці
(аж лопата дзвенить)
довбані корені
(знову вирубувати)
довбані дрони
(бігти під накриття)
довбані комарі
(аж спина пече)
ще й вода
майже закінчилась
Найкраще в процесі копання
(якщо бути відвертим)
це коли вдома
саджаєш дерево
яблуню або персик
а поряд бігають
діти, коти і собаки
але на жаль
це довбані окопи
довбані траншеї
бійниці та бліндажі
у Донецькій області
ще й ці дрони
не дають заспокоїтись
і доводиться копати
лише по сіряку
коли менше літають
але навіть тоді
прислухатися, бо
довбаний АГС
довбаний СПГ
довбані ФПВ
навіть комарі спокійно
не можуть наїстися
Найкраще в процесі копання
старатись не думати
що чисто теоретично
цією "американкою"
копаєш собі могилу
(не кожен може таким похвалитися)
хоча це й звучить
трохи песимістично
а краще уявляти
що тут колись було море
бо якого ж тоді біса
тут скільки плескатих камінців?
Тож у певному сенсі
ми зараз на пляжі
а враховуючи що зараз літо
цю захоплюючу подорож
цілком можна вважати
відпусткою у теплі краї
бо де ж ще
можна так відпочити
від нудного міського життя
як не на війні?
Найкраще в процесі копання
лежати у бліндажі
і тішитись
бо щойно прилетіло
точно туди де був
кілька хвилин тому
ще й сто п'ятдесят другий
ха
не сьогодні, під*ри
занадто довго наводились
але ж курва
чого я не забрав лопату?
Мабуть, роз'є**ло
а жаль
хороша була.
19.04.2025
24.04.202518:26
25.03.202518:57
– Тепер головне не блювануть. – на Кумові ніхто не сидить, тож йому вистачає сил на жарти.
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
10.03.202516:09
Сонливість потроху накриває, все міцніше стискаючи обійми. Повіки важчають.
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
29.01.202521:23
Донеччина... Біль, руїни та надія на переродження.
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
22.01.202520:21
29.04.202519:05
Одноденний вояж у столицю на "Книжкову країну" минув успішно, і крім почитати вірші в павільйоні творчої репрезентації військових #Фронтмени, я ще й отримав авторський примірник збірки. Чим невимовно тішуся, бо бути в компанії цих людей – неабияка честь.
А якщо комусь цікаво, то зараз знайти книгу можна на сайті видавництва "333" а трохи пізніше – і в книгарнях.
https://books333.com.ua/product/book/
А якщо комусь цікаво, то зараз знайти книгу можна на сайті видавництва "333" а трохи пізніше – і в книгарнях.
https://books333.com.ua/product/book/
20.04.202518:42
У церквах Донеччини особлива атмосфера. Христос Воскрес!
25.03.202518:57
Басейн на краю світу
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
09.02.202520:30
Ну і, власне, оригінал відео. Колись, сподіваюсь, буде можливість знову читати на літературних заходах і презентаціях, але поки хоч так.
22.01.202520:21
Ваня щось бурчить з кухні, гримаючи посудом. Знадвору долинає гавкіт Жучки, у пічці шумить вогонь. Все як завжди. Я заплющую очі, і легка дрімота накриває мене теплими обіймами. Пахне дровами і мастилом для зброї. За мить знову чується сердитий бас Федоровича.
Інколи він міг прискіпуватись до дрібниць, навіть де й не треба. Наприклад коли я, попідмітавши у хаті, необачно викинув пилюку й бруд прямо на вулицю. І вже за хвилину, отримавши моральних п****лін замітав віником весь двір. Але загалом він старався бути чесним і справедливим. Сам часто брав відро і швабру, мив у хаті підлогу, слідкував, щоб не ходили взуті, щоб підтримували порядок. І хоч ми жили в старій сільській хаті, без ремонту і нормальних умов, але тут завжди було затишно і чисто. Не без його заслуги.
Хоча декому приходилося трохи сутужно. Як от Славіку, який любив випити не лише повернувшись з позицій, а й майже перед самим заходом. Його стосунки з Федоровичем – це окрема сага. Як серіал, який ми дивилися щоразу, коли були на хаті. Вічне протистояння. Один будь-що хотів накидатися, а інший мав не допустити цього. За підозрюваним встановлювалося майже цілодобове спостереження, але все одно Славіку якось вдавалося п'яніти. Магія, не інакше.
– Славуня, бля. – штурхав його Федорович, піднімаючи з ліжка. – Ти за*бав нах*й-бл*дь. Я ж тобі казав, сука, не пить.
Той, не без проблем утримуючи вертикальне положення, щось пояснював.
– Тобі ж, сука, завтра заходить.
– Федорович, тіки не бий... Завтра все буде нормально. Я ж знаю...
– Що ти знаєш? Та шо ти знаєш, а? Блядь, на себе похєр, про пацанів подумай. Тебе ж потом виносить комусь треба буде.
– Федорович... Все буде харашо...
– Харашо... Я тобі щяс зроблю харашо, нух*й-бл*дь...
Перший рік, коли у нашому погребі був склад БК – тим, хто повернувшись з позицій, відпочивав на хаті – доводилося чергувати біля нього зі зброєю. Спочатку у темний час доби. Розписувався графік і всі присутні мали півтори чи дві, а то й три години (залежно від кількості людей) відсидіти на посту.
А коли командуванню здалося, що ми маємо забагато вільного часу, наказали нам чергувати цілодобово.
Загалом, це не було аж так важко. Влітку сиділи надворі, гортаючи новини, або дивлячись якийсь фільм (головне щоб чути і бачити довкола) а в холодний період року – у передпокої, так званій "курилці". Невелика різниця, чи ти лежиш на розкладачці, залипнувши у телефон, чи те ж саме сидячи. Хоча нічні чергування були важчими. Сонний, я пив каву, щоб не "вирубало" а потім довго не міг заснути. А Федорович взагалі майже не спав. Часто виходив курити, сідав поряд. Розповідав за колишнє життя, розпитував про моє.
...Темрява, двір. Серпень. Зоряне небо. Сиджу на ящику з-під БК, однією рукою відганяю комарів, іншою – гортаю стрічку новин. РПК стоїть поряд. Десь з села чується гавкіт, і за мить його підхоплюють інші. Якийсь час перегавкуються. Собача перекличка. Як і у нас з КСП, коли на позиціях. Щогодини.
– Катані, "Басня 21".
– Катані – "Талісман 10".
– Плюс, "Катані".
Скрип дверей і з хати виривається промінь світла. На порозі з'являється силует. Киває мені і йде за курник. За мить звідти доноситься тихе дзюрчання. У селі знову перегавкуються собаки.
Федорович підходить і сідає поруч на пеньок. Мовчки закурює.
– Іди спи. – каже. – Я посиджу.
– Та куди. Ще півтори години по графіку.
– Мені все одно не спиться. Іди. Вам завтра на позиції.
– Ну добре... Дякую.
Він киває і я йду, забравши з собою зброю і порожню чашку, яка досі пахне кавою. У дворі лишається самотній силует і вогник цигарки. За мить і він гасне, розчинившись у теплій літній темряві.
Є такі люди, роботу яких майже не видно, і лише коли вони зникають з твого життя – помічаєш їх важливість. Ми відчули це десь за рік перебування у 72-ій, коли Федорович, відмучившись кілька місяців від болів у нирках та ще якихось болячок, таки ліг у госпіталь.
Інколи він міг прискіпуватись до дрібниць, навіть де й не треба. Наприклад коли я, попідмітавши у хаті, необачно викинув пилюку й бруд прямо на вулицю. І вже за хвилину, отримавши моральних п****лін замітав віником весь двір. Але загалом він старався бути чесним і справедливим. Сам часто брав відро і швабру, мив у хаті підлогу, слідкував, щоб не ходили взуті, щоб підтримували порядок. І хоч ми жили в старій сільській хаті, без ремонту і нормальних умов, але тут завжди було затишно і чисто. Не без його заслуги.
Хоча декому приходилося трохи сутужно. Як от Славіку, який любив випити не лише повернувшись з позицій, а й майже перед самим заходом. Його стосунки з Федоровичем – це окрема сага. Як серіал, який ми дивилися щоразу, коли були на хаті. Вічне протистояння. Один будь-що хотів накидатися, а інший мав не допустити цього. За підозрюваним встановлювалося майже цілодобове спостереження, але все одно Славіку якось вдавалося п'яніти. Магія, не інакше.
– Славуня, бля. – штурхав його Федорович, піднімаючи з ліжка. – Ти за*бав нах*й-бл*дь. Я ж тобі казав, сука, не пить.
Той, не без проблем утримуючи вертикальне положення, щось пояснював.
– Тобі ж, сука, завтра заходить.
– Федорович, тіки не бий... Завтра все буде нормально. Я ж знаю...
– Що ти знаєш? Та шо ти знаєш, а? Блядь, на себе похєр, про пацанів подумай. Тебе ж потом виносить комусь треба буде.
– Федорович... Все буде харашо...
– Харашо... Я тобі щяс зроблю харашо, нух*й-бл*дь...
Перший рік, коли у нашому погребі був склад БК – тим, хто повернувшись з позицій, відпочивав на хаті – доводилося чергувати біля нього зі зброєю. Спочатку у темний час доби. Розписувався графік і всі присутні мали півтори чи дві, а то й три години (залежно від кількості людей) відсидіти на посту.
А коли командуванню здалося, що ми маємо забагато вільного часу, наказали нам чергувати цілодобово.
Загалом, це не було аж так важко. Влітку сиділи надворі, гортаючи новини, або дивлячись якийсь фільм (головне щоб чути і бачити довкола) а в холодний період року – у передпокої, так званій "курилці". Невелика різниця, чи ти лежиш на розкладачці, залипнувши у телефон, чи те ж саме сидячи. Хоча нічні чергування були важчими. Сонний, я пив каву, щоб не "вирубало" а потім довго не міг заснути. А Федорович взагалі майже не спав. Часто виходив курити, сідав поряд. Розповідав за колишнє життя, розпитував про моє.
...Темрява, двір. Серпень. Зоряне небо. Сиджу на ящику з-під БК, однією рукою відганяю комарів, іншою – гортаю стрічку новин. РПК стоїть поряд. Десь з села чується гавкіт, і за мить його підхоплюють інші. Якийсь час перегавкуються. Собача перекличка. Як і у нас з КСП, коли на позиціях. Щогодини.
– Катані, "Басня 21".
– Катані – "Талісман 10".
– Плюс, "Катані".
Скрип дверей і з хати виривається промінь світла. На порозі з'являється силует. Киває мені і йде за курник. За мить звідти доноситься тихе дзюрчання. У селі знову перегавкуються собаки.
Федорович підходить і сідає поруч на пеньок. Мовчки закурює.
– Іди спи. – каже. – Я посиджу.
– Та куди. Ще півтори години по графіку.
– Мені все одно не спиться. Іди. Вам завтра на позиції.
– Ну добре... Дякую.
Він киває і я йду, забравши з собою зброю і порожню чашку, яка досі пахне кавою. У дворі лишається самотній силует і вогник цигарки. За мить і він гасне, розчинившись у теплій літній темряві.
Є такі люди, роботу яких майже не видно, і лише коли вони зникають з твого життя – помічаєш їх важливість. Ми відчули це десь за рік перебування у 72-ій, коли Федорович, відмучившись кілька місяців від болів у нирках та ще якихось болячок, таки ліг у госпіталь.
19.01.202520:38
Відлік
Один, два... Це не вірш
а лише спроба полічити
від одного до семи
від одного до багатьох
і так до безкінечності
та назад
...три, чотири, п'ять...
доки смерть
ніби сусідська дівчинка
...шість, сім –
теплого літнього вечора
стрибає по класах
Один.
Юра Нестеренко
він же "Мєхан" або "Копач"
бо мав за щастя
приймати безпосередню участь
у будівництві нового КСП
в посадці за Вугледаром
а потім потрапив
до нас на позиції
та продовжив копати
бійниці, нори, траншеї
і чистити окопи
навіть тоді
коли всі забивали на це
"Чого не спишешся? –
спитав якось я.
– У тебе ж троє дітей".
Бо на його місці
саме так би й зробив
"Не знаю" – відповідав він
і знову брався за лопату
ніби боявся не встигнути
викопати щось важливе
простий роботяга
худий і чорнявий
борода й бакенбарди
як в Авраама Лінкольна
Два.
Лялько Вадим
він же "Араб"
смуглявий і жилавий
веселий і товариський
із запалими щоками
та м'якою, мов хліб
черкаською вимовою
як виявилось, він юрист
тож не з тих, хто лізе
за словом в кишеню
і одного разу
коли автомат заклинив
самотужки викидав
майже весь запас гранат
у двох чи трьох п***рів
щоб вже напевне
і без апеляцій
а ще якось
зловив курткою
осколок від СПГ
який лиш трохи припік
шкіру на грудях
а після відпустки
як щастя, короткої
привіз нам купу харчів
мовляв, їжте хлопці
щоб не спортилось –
домашнє ж.
Три.
Ваня Степанченко
або ж "Стєпаха"
із неіснуючого тепер
звання прапорщика
доріс до сержанта
завжди любив музику
а ще покричати
командирським голосом
на особовий склад
бо переживав за всіх і все
більш ніж за себе
а якось при заході
під час обстрілу
пірнув з головою
у спеціально приготовану
прильотом 152-го
ванну з грязюкою
лікувальною донецькою
якраз коли
температура коливалася
десь між нулем і мінусом
щоб потім ще ніжитись
цілий тиждень
в окопах
Чотири.
Ворона Віталій
або просто Ворон
старший сержант
механізованої роти
звичайний дядько
п'ятдесят з плюсом
що любив заходити
вночі на позиції
врубивши на повну
білий ліхтарик
завжди відставав
часто передихаючи
але вперто йшов
тягнучи із собою
БК і воду
страждав на шлунок
пив жменями ліки
давно міг списатися
але не списувався
з об'єктивних причин
"Що я там робитиму?" –
відповідав мені
запиваючи кавою
чергову затяжку
І як виявилось
мав музичну освіту
по класу фортепіано
але працював як усі
де прийдеться
П'ять.
Коля Зінченко
Він же "Автобус"
бо ще під час АТО
возив пацанів
зрозуміло на чому
варив смачнючий борщ
та й узагалі
гарно куховарив
а на позиціях
читав електронні книги
одну за одною
(восновному про любов)
і навіть чернетку
мого невиданого роману
прочитав одним з перших
замість того щоб спати
в перервах між чергуваннями
Шість.
Ончуков Руслан
або "Смайл"
майже не посміхався
просто лежав
коли була можливість
дивлячись фільми або футбол
говорив мало
ініціативи не проявляв
але свою роботу
робив добре
а якось на заході
спіймав приліт СПГ
і осколок в голову
а я його виводив
на точку евакуації
по дощу і болоту
(ото було весело)
жаль тільки що не вивів
за межі області
Сім.
Гега Сергій
позивний "Тамагочі"
з сусідньої позиції
любив поговорити
(інколи аж занадто)
любив посміятись
(як же без цього)
писав пісні
грав на гітарі
навіть зробив турнік
прямо в окопі
а якось на бойових
зварив справжній суп
запахтівши засмажкою
усю посадку
бо війна війною
а жити треба
...Вісім, дев'ять...
Вона помічає мене
і зупиняється
"Іди звідси. – каже
– Пиши свої тексти.
Не заважай гратися".
І я йду. Так важко
як по осінній дорозі
по коліна в грязюці
одна безкінечна
ніч на Донбасі
один безкінечний
захід на позиції
рюкзак на плечах
повний історій
які тиснуть на пам'ять
тягнуть донизу
тим нерозказаним
і недопрожитим
Легко знаходити
друзів на цій війні
важко губити
нитку життя у ній
важко писати
згадуючи усе
знов рахувати:
...один, два, три...
важко писати
епітафії
для своїх
04.12.2024
Один, два... Це не вірш
а лише спроба полічити
від одного до семи
від одного до багатьох
і так до безкінечності
та назад
...три, чотири, п'ять...
доки смерть
ніби сусідська дівчинка
...шість, сім –
теплого літнього вечора
стрибає по класах
Один.
Юра Нестеренко
він же "Мєхан" або "Копач"
бо мав за щастя
приймати безпосередню участь
у будівництві нового КСП
в посадці за Вугледаром
а потім потрапив
до нас на позиції
та продовжив копати
бійниці, нори, траншеї
і чистити окопи
навіть тоді
коли всі забивали на це
"Чого не спишешся? –
спитав якось я.
– У тебе ж троє дітей".
Бо на його місці
саме так би й зробив
"Не знаю" – відповідав він
і знову брався за лопату
ніби боявся не встигнути
викопати щось важливе
простий роботяга
худий і чорнявий
борода й бакенбарди
як в Авраама Лінкольна
Два.
Лялько Вадим
він же "Араб"
смуглявий і жилавий
веселий і товариський
із запалими щоками
та м'якою, мов хліб
черкаською вимовою
як виявилось, він юрист
тож не з тих, хто лізе
за словом в кишеню
і одного разу
коли автомат заклинив
самотужки викидав
майже весь запас гранат
у двох чи трьох п***рів
щоб вже напевне
і без апеляцій
а ще якось
зловив курткою
осколок від СПГ
який лиш трохи припік
шкіру на грудях
а після відпустки
як щастя, короткої
привіз нам купу харчів
мовляв, їжте хлопці
щоб не спортилось –
домашнє ж.
Три.
Ваня Степанченко
або ж "Стєпаха"
із неіснуючого тепер
звання прапорщика
доріс до сержанта
завжди любив музику
а ще покричати
командирським голосом
на особовий склад
бо переживав за всіх і все
більш ніж за себе
а якось при заході
під час обстрілу
пірнув з головою
у спеціально приготовану
прильотом 152-го
ванну з грязюкою
лікувальною донецькою
якраз коли
температура коливалася
десь між нулем і мінусом
щоб потім ще ніжитись
цілий тиждень
в окопах
Чотири.
Ворона Віталій
або просто Ворон
старший сержант
механізованої роти
звичайний дядько
п'ятдесят з плюсом
що любив заходити
вночі на позиції
врубивши на повну
білий ліхтарик
завжди відставав
часто передихаючи
але вперто йшов
тягнучи із собою
БК і воду
страждав на шлунок
пив жменями ліки
давно міг списатися
але не списувався
з об'єктивних причин
"Що я там робитиму?" –
відповідав мені
запиваючи кавою
чергову затяжку
І як виявилось
мав музичну освіту
по класу фортепіано
але працював як усі
де прийдеться
П'ять.
Коля Зінченко
Він же "Автобус"
бо ще під час АТО
возив пацанів
зрозуміло на чому
варив смачнючий борщ
та й узагалі
гарно куховарив
а на позиціях
читав електронні книги
одну за одною
(восновному про любов)
і навіть чернетку
мого невиданого роману
прочитав одним з перших
замість того щоб спати
в перервах між чергуваннями
Шість.
Ончуков Руслан
або "Смайл"
майже не посміхався
просто лежав
коли була можливість
дивлячись фільми або футбол
говорив мало
ініціативи не проявляв
але свою роботу
робив добре
а якось на заході
спіймав приліт СПГ
і осколок в голову
а я його виводив
на точку евакуації
по дощу і болоту
(ото було весело)
жаль тільки що не вивів
за межі області
Сім.
Гега Сергій
позивний "Тамагочі"
з сусідньої позиції
любив поговорити
(інколи аж занадто)
любив посміятись
(як же без цього)
писав пісні
грав на гітарі
навіть зробив турнік
прямо в окопі
а якось на бойових
зварив справжній суп
запахтівши засмажкою
усю посадку
бо війна війною
а жити треба
...Вісім, дев'ять...
Вона помічає мене
і зупиняється
"Іди звідси. – каже
– Пиши свої тексти.
Не заважай гратися".
І я йду. Так важко
як по осінній дорозі
по коліна в грязюці
одна безкінечна
ніч на Донбасі
один безкінечний
захід на позиції
рюкзак на плечах
повний історій
які тиснуть на пам'ять
тягнуть донизу
тим нерозказаним
і недопрожитим
Легко знаходити
друзів на цій війні
важко губити
нитку життя у ній
важко писати
згадуючи усе
знов рахувати:
...один, два, три...
важко писати
епітафії
для своїх
04.12.2024
26.04.202507:12
Маю один день в Києві, якщо хтось буде сьогодні на "Книжковій країні", є шанс зустрітись)
से पुनः पोस्ट किया:Рубік пише
29.03.202519:40
питання
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
25.03.202518:57
– Санич, тебе наче танк переїхав.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
03.02.202521:47
По дорозі у нас позиції дев'ятої роти, і майже завжди вітаємось з кимось із їхніх хлопців.
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
22.01.202520:21
З одного боку, стало спокійніше, але з іншого – зник і порядок. Хата потроху засиралася, і хоч ми намагалися час від часу підмітати та мити підлогу, все рівно щось змінилося. Змінювалися люди. До нас після тижнів роботи приїздили "копачі", які потім по кілька діб не просихали. Заселялись і виселялись люди з інших позицій, інколи зникали якісь речі. Нас ставало все менше. Більше днів на позиціях, менше днів на "відтяжці".
Тож коли Федоровича з діабетом та ще кількох обмежено живих прислали з ППД копати лінію оборони десь на нашому напрямку, я навіть зрадів. Буде можливість побачитись.
– Ти прикинь, дебіли. Прислати інсулінщика. – дивувався Саня. – Він копає, а ззаду медик зі шприцом напоготові, чи як?
Але зустрітись так і не вийшло. Ми саме були на бойових, а коли повернулись, їх вже повезли кудись в інше село. А потім, за якийсь час, таки відправили назад, на ППД. Проте щоб там не викопав Федорович, я впевнений – окопи там хороші.
Потім я часто згадував його. Особливо коли, після позицій, брудні та голодні, йшли по ключ на сусідню хату, де жили хлопці зі "Стейка". Наш будинок був порожнім. Ніхто не зустрічав, не проводжав на виїзд. Не розтоплював пічку, не грів воду, щоб після повернення відразу могли змити з себе окопний бруд.
Проте, навіть без нього, це була і є "хата Федоровича", такою, мабуть, і залишиться.
Цікаво, чи стоїть вона досі? Як там зараз двір, вулиця? Чи є взагалі цілі хати? Гойдалка біля наших сусідів, лавка, на якій ми сиділи під каштаном? Футбольне поле, де влітку ганяли м'яча? Яке воно зараз, коли на карті все залите червоним кольором?
08.01.2025
Тож коли Федоровича з діабетом та ще кількох обмежено живих прислали з ППД копати лінію оборони десь на нашому напрямку, я навіть зрадів. Буде можливість побачитись.
– Ти прикинь, дебіли. Прислати інсулінщика. – дивувався Саня. – Він копає, а ззаду медик зі шприцом напоготові, чи як?
Але зустрітись так і не вийшло. Ми саме були на бойових, а коли повернулись, їх вже повезли кудись в інше село. А потім, за якийсь час, таки відправили назад, на ППД. Проте щоб там не викопав Федорович, я впевнений – окопи там хороші.
Потім я часто згадував його. Особливо коли, після позицій, брудні та голодні, йшли по ключ на сусідню хату, де жили хлопці зі "Стейка". Наш будинок був порожнім. Ніхто не зустрічав, не проводжав на виїзд. Не розтоплював пічку, не грів воду, щоб після повернення відразу могли змити з себе окопний бруд.
Проте, навіть без нього, це була і є "хата Федоровича", такою, мабуть, і залишиться.
Цікаво, чи стоїть вона досі? Як там зараз двір, вулиця? Чи є взагалі цілі хати? Гойдалка біля наших сусідів, лавка, на якій ми сиділи під каштаном? Футбольне поле, де влітку ганяли м'яча? Яке воно зараз, коли на карті все залите червоним кольором?
08.01.2025
19.01.202520:38
दिखाया गया 1 - 24 का 49
अधिक कार्यक्षमता अनलॉक करने के लिए लॉगिन करें।