О, сон. Ніщо інше не могло принести мені такого задоволення, такої свободи, сили відчувати і рухатися, думати і уявляти, у безпеці від страждань моєї свідомості в періоди неспання. Я не була нарколептиком — ніколи не засинала, коли не хотіла цьо-го. Я була радше сомнамбулою. Сомнофілом. Я завжди любила спати.

Вниз — невпинно і неминуче вниз! Я задихався і пручався з кожним коливанням. Я конвульсивно стискався від кожного помаху. Мої очі стежили за його падіннями й підйомами з шаленством найбезглуздішого відчаю; при падінні вони спазматично заплющувалися, хоча смерть принесла б мені полегшення, невимовне полегшення! І все ж я тремтів кожним нервом від думки про те, що невеличке зниження механізму може призвести до того, що гостра блискуча сокира опуститься мені на груди. Це була надія, яка змушувала нерви тремтіти, а тіло стискатися. Це була надія — надія, яка тріумфує на шибениці, яка шепоче приреченим на смерть навіть у підземеллях інквізиції.

Річ у тім, що я часто поспішаю з найгіршими висновками, водночас переконуючи себе, що це абсолютно нормально, якщо вигадана катастрофа якимсь чином станеться.

– Безпека має ціну, дорогенька.
– Усе має ціну, дорогенька. Я знаю це краще за будь-кого.

Сила, що хвилями розходилася від нього, свідчила: чоловік не тільки не був моїм допитливим сусідом, але й узагалі не був
людиною, не кажучи вже про те, що не був по-справжньому
живим. Його очі спалахнули, упʼявшись у мої, їхня блакитна сталь на мить потемніла, перш ніж він помітив амулет на моїх грудях. Мені перехопило подих від того, як ці розжеврілі очі бігали по моєму тілу, від безпомилкового відчуття кігтів, що злегка шкрябнули поверхню моєї шкіри.
Він був красивий і несамовитий - катастрофа, що чекала
свого часу.