#поезія #вірші
Вузол мармурових віт
Коли позачорніють ядра всіх ідей,
Погаснуть зорі-свічки в кам'яній оселі,
Тоді тернисто зазміяться трелі
Тристаголосих солов'їв і срібних флейт.
Тоді хода титанів траурна й святкова,
Хода планет-титанів килимами часу
Нестиме, коридорами галактик у камінних рясах.
На факелі горить остання супернова.
І скачуть блазні барабанним дробом,
І з чорних дір вертаються старі псалми,
Колись давно заспівані у них – а ми
Такі дрібні між кроками й космічним громом.
Ми впізнаємо одне одного ледь-ледь,
Але за руку біжимо у дранті балíв давніх
Між стоп важких планет. Здається, що незвані,
А нас ніхто не проганяє геть.
Ще паростками складено у заповіт:
"Закоханим серцям – усюди можна."
У кінець вічності строкаті подорожні
Несуть труну. Тримай мене, згадай наш міт –
Ми засміємося. І за смиренною ходою світ
Сплететься сміхом нашим в вузол мармурових віт.
