Reposted from:
☠️△Тисячоликий✙Ніхто△☠️



10.05.202513:54
🌳Вирізки з «Нотаток про війну з Галлами» Цезаря, VI книги про друїдизм і кельтську релігійність:
🐥🌟⭐️😒😋🥰🥸🥰
13. У цілій Галії є лише дві категорії людей, які мають якесь значення і повагу. До простих людей ставляться так само, як до рабів. Поодинці з власної ініціативи людина не має права вирішувати і не має права відвідувати будь-яку нараду. Багато з них пригноблені боргами чи надмірними обовʼязками або без-правністю з боку заможних, віддаються в неволю аристократам, які мають на них всі права, що й пани на своїх рабів. Але що стосується цих двох категорій, то одні є друїди, інші — аристократи. Перші дотичні до справ божих, дбають про громадські й приватні пожертви, тлумачать релігійні питання; до них приходить багато мешканців на навчання, і взагалі, їх дуже поважають у Галлії. Бо майже у всіх суперечливих питаннях, публічних і приватних, вирішують вони, особливо якщо злочин було скоєно, якщо є суперечки щодо успадкування або з питань меж, вони також встановлюють винагороду і визначають розмір штрафів. Якщо хтось, будь-яка особа чи племʼя, не підкоряється їхньому суду, вони позбавляють його участі в жертвопринесеннях. Це найважче для галлів покарання. Ті, кого стосувалося таке покарання, прирівнювалися до безбожників і злочинців, кожен їх сторонився, уникав контактів і розмов із ними, щоб самому не бути нещасним від цих звʼязків. Вони не мають права вимагати справедливості, їм не довіряють ні в чому. На чолі всіх друїдів є той, хто має найбільшу повагу серед них. Після його смерті спадкоємець або хтось, хто вирізняється серед інших заслугами, або в тому разі, коли є багато рівних, за друїдів голосує; а іноді навіть зі зброєю в руках вони борються за пріоритет. У певний період року в країні карнутів, а цей район вважається центром усієї Галлії, друїди сидять на священному місці для проведення судів. Усі, хто має суперечливі питання, приходять сюди з усіх куточків і підкоряються їхнім вирокам і постановам. Вважається, що це вчення постало в Британії, а звідти було перенесено до Галлії, а ті, хто хоче вивчити його краще, їдуть туди на навчання.
🐥🌟⭐️😒😋🥰🥸🥰
14. Друїди зазвичай не беруть участі у війнах і не сплачують податків на рівні з іншими, але звільняються від військової служби та інших обовʼязків. Багато молоді, заохочуваної цими привілеями, добровільно зголошується до них на науку. Посилають їх туди також батьки і родичі. Так само там учили запамʼятовувати велику кількість віршів. Деякі й по двадцять років витрачали на навчання. Вважають, що все, чого навчать грецькою абеткою. Мені здається, що цей принцип був започаткований з двох причин: вони не хочуть, щоб їхнє навчання стало доступним для загалу, щоб учні, використовуючи письмо, не зневажали старань тренувати пам'ять. Зазвичай багато людей вважає, що за допомогою письма можна легше вивчити текст напамʼять. Друїди передусім хочуть прищепити переконання, що душа не вмирає, але переходить після смерті від одного тіла до іншого, і вони вірять, що ця віра, усуваючи страх смерті, стимулює якомога більшу хоробрість. Крім того, вони багато міркують про зірки і їхній рух, про розміри світу і країн, про природу, про силу і можливості безсмертних богів і передають ці знання молодим людям.
🐥🌟⭐️😒😋🥰🥸🥰
16. Увесь галльський народ є надзвичайно побожним, а тому ті, хто ставав немічним або перебував на війні чи в небезпеці, жертвують тварин або людей чи обіцяють, що таку жертву складуть. А складаючи жертви, користуються допомогою друїдів, бо вважають, що прихильність богів не можна здобути інакше, як тільки сплачуючи людським життям за інше людське життя, і такі жертви робили від імені громади. Деякі племена використовують для цього величезні ляльки, окремі члени яких виткані з прутів і заповнюються живими людьми; після того як їх підпалюють, ці люди помирають, охоплені полумʼям. Вони вважають, що для безсмертних богів найприємнішими жертвами є ті, кого спіймано на крадіжці, безчинствах або стидовиськах.


09.05.202516:00
Плащ чілкат народності тлінкітів, виготовлений із вовни гірського козла, хутра видри та кори кедра. Бл. 1885 р. н. е., нині зберігається в Художньому музеї Портленда, США 🇺🇸
Deleted09.05.202515:54
Reposted from:
Крамничка Обранців духів



09.05.202509:55
📘 Гриб на краю света. О жизни на руинах капитализма | Цзин А. Л.
Одна з найобговорюваніших книг останніх років про екологію, гриби та життя після капіталізму.
Анна Льовенгаупт Цін досліджує можливості співіснування на руїнах системи, що виснажила планету. Через історію мацутаке — дикого гриба, який проростає у вирубаних лісах, — авторка розповідає про альтернативні форми цінності, взаємозалежності та виживання.
🤐мова - російська
💰 Ціна: 400 грн
📦 Стан: нова
📩 Для купівлі писати: @Kairuku_waitaki
Одна з найобговорюваніших книг останніх років про екологію, гриби та життя після капіталізму.
Анна Льовенгаупт Цін досліджує можливості співіснування на руїнах системи, що виснажила планету. Через історію мацутаке — дикого гриба, який проростає у вирубаних лісах, — авторка розповідає про альтернативні форми цінності, взаємозалежності та виживання.
🤐мова - російська
💰 Ціна: 400 грн
📦 Стан: нова
📩 Для купівлі писати: @Kairuku_waitaki
08.05.202509:48
Просимо всіх небайдужих людей долучитися до збору на пікап для бійців однієї з бригад яка боронить Сумський напрямок. Кожна гривня Вашого донату це велика допомога тим хто тримає на плечах фронт. Віремо в Збройні Сили. Слава Україні!!!🇺🇦🇺🇦🇺🇦
Цель 🎯🎯🎯
150.000гр.
Посилання на банку👇👇👇
https://send.monobank.ua/jar/4262Ap6Tmp
Номер картки банки👇👇👇
4441 1111 2374 5402
Цель 🎯🎯🎯
150.000гр.
Посилання на банку👇👇👇
https://send.monobank.ua/jar/4262Ap6Tmp
Номер картки банки👇👇👇
4441 1111 2374 5402
Reposted from:
Imara Notia

07.05.202505:56
#вирізки
Катажина Боні. Ґанбаре! Майстерклас із вмирання. Переклад із польської Дзвінки Матіяш. Чернівці: Книги — XXI, 2024 — 344 с.
Як ми переживаємо втрату близьких? Кожен по-своєму, звісно. Зокрема дуже важко приходиться тим людям, яких починають навіщати духи. Це можуть бути потурбовані душі на території, де вирішили збудувати новенький котедж, або ж несчисленні духи тих, хто загинув в цунамі. Японія рясніє подібними історіями, та не рідко люди воліють навідатися до ітако — шаманок, шептух, медіумок. Однак, на всю Японію їх лишилося дуже мало. Водночас, духи нікуди не діваються. Кожного року в Японії гине більш ніж мільйон чоловік.
Катажина Боні. Ґанбаре! Майстерклас із вмирання. Переклад із польської Дзвінки Матіяш. Чернівці: Книги — XXI, 2024 — 344 с.
Як ми переживаємо втрату близьких? Кожен по-своєму, звісно. Зокрема дуже важко приходиться тим людям, яких починають навіщати духи. Це можуть бути потурбовані душі на території, де вирішили збудувати новенький котедж, або ж несчисленні духи тих, хто загинув в цунамі. Японія рясніє подібними історіями, та не рідко люди воліють навідатися до ітако — шаманок, шептух, медіумок. Однак, на всю Японію їх лишилося дуже мало. Водночас, духи нікуди не діваються. Кожного року в Японії гине більш ніж мільйон чоловік.
Ті, чиїх тіл не знайшли, повертаються.
Ті, кого не ідентифікували, а їхній прах поховали у спільній могилі, повертаються.
Ті, хто не залагодив важливих справ, повертаються.
Ті, хто відчуває лють, повертаються.
Ті, хто кохає, повертаються.
Ті, хто не усвідомив власної смерті, повертаються.
Ті, кого не відпускають їхні рідні, не можуть піти.
Духи в Тохоку почали з'являтися приблизно через п'ять місяців після цунамі. Жінки зупиняли таксівки, давали адресу, а коли авто рушало, танули в повітрі. Таксисти їхали за вказаною адресою лише для того, щоб побачити голі фундаменти будинку, який знищило цунамі. Пожежників викликали гасити пожежу за адресами, яких уже не існувало. Робітник, котрий працював на узбережжі, відчув, що його хтось плескає по плечу. Озирнувся, але поруч нікого не було. Лише вдома дружина побачила в нього на сорочці чорний відбиток долоні. Біля зруйнованої овочевої крамнички мешканці бачили черги до каси, якої насправді не існувало. Водії розповідали про тіні людей, що тікали в бік гір, ніби мусили безупинно відтворювати останні миті свого життя. Матері казали, що їхні діти, які потонули, приходять додому гратися улюбленими іграшками, переставляють кубики конструктора, вмикають музичні скриньки. А одна жінка перестала виходити з дому, бо в кожній калюжі бачила очі утоплеників.
Дехто звертається до екзорцистів. А інші зумисне шукають духів. Коли смеркає, їдуть до моря, чекають на пляжі або там, де колись стояв їхній будинок. Хочуть іще раз побачити коханих, яких змила хвиля. Не можуть забути.
Постійно відчувають біль. Біль холодної половини ліжка. Біль однієї пари приборів на столі. Біль одного квитка в кіно. Біль тиші у відповідь на поставлене запитання. Біль, коли в шухляді знаходиш написаний її почерком список покупок. Біль не дозволяє піти. Можна збожеволіти від болю. Краще спробувати порозмовляти з померлим.
Це можна залагодити. Треба тільки поїхати на саму північ Тохоку, в провінцію Аоморі й знайти ітако.
Ітако — шаманка, шептуха, медіумка. Три роки тренувань, прокидання о другій ночі, обливання холодною водою, вивчення напам'ять мантр від зубного болю, болю в животі й болю душі. Колись це був шанс для сліпих дівчаток. Тим, хто не бачить зовнішнього світу, вочевидь, легше дивитися на внутрішній світ.
Вони не хизуються своїми здібностями.
Чужим кажуть, що нічого такого не вміють. У них є чоловіки (або теперішні, або колишні) й діти. Звичайна робота. Тільки місцеві знають, що дружина пекаря може допомогти поговорити з покійним батьком. Найпростіше зустрітися з ними на горі Осоредзан — проклятій горі на кінці японського острова Хонсю, з якої здіймаються сірчані випари. На горі стоїть буддистський храм, віряни кажуть, що це останній пункт перед воротами пекла. Тут тече річка Сандзу. Далі вже тільки померлі душі. Двічі на рік, коли померлі стають активніші, ітако ставлять шатра на дорозі до храму. На прохання тих, хто в траурі, дозволяють померлим вселитись у своє тіло й відповідати на запитання. Колись сюди приїжджало понад десять ітако. Тепер тільки дві. Решта померли або надто хворі, щоб увесь день сидіти в білому вбранні й викликати померлих. Зрештою, отих справжніх ітако, які вчилися і справді розмовляють із померлими, залишилося десятеро, максимум дванадцятеро.
05.05.202514:55
Трохи несподівано й дуже приємно, що хтось користується нашими напрацюваннями.
Цього року у Мультиверсумі. Філософському альманасі (2025, вип. 1(181), т. 1, с. 200–211) вийшла стаття О. І. Пономаренка «Межі свідомого в анімізмі», де схвально згадується наша книга «Новий анімізм: хрестоматія».
Втім, дещо незрозумілим для мене залишилося критичне зауваження щодо статті «Християнський анімізм як теоретичний конструкт і релігійна практика». Якщо правильно зрозумів, йдеться про брак уваги до особистісного виміру анімістичної взаємодії. Тут, певно, автор має на увазі неофеноменологічний підхід (як, скажімо, у Ваарденбурга). Хоча, можу помилятися.
Це слушне зауваження. Адже основна мета моєї статті полягала передусім у теоретичному окресленні поняття «християнського анімізму» як аналітичного інструмента, з акцентом на міждисциплінарну співвіднесеність із богослов’ям та новою анімістичною парадигмою в антропології.
Досвід віруючого чи практика свідомо залишалися поза фокусом — але це справді перспективний напрям подальших досліджень. Особливо якщо звертатися до таких питань:
- як саме християнин усвідомлює свою участь в анімістичній практиці;
- чи рефлексує він цю взаємодію як духовний або релігійний досвід;
- який сенс має така взаємодія для самої особи — а не лише як об’єкт зовнішнього опису;
- і що взагалі відбувається «за кадром» цього переживання — чи усвідомлює віруючий «християнин-аніміст», що чинить щось «анімізоване»?
Над цим ще варто думати. 🧐 Однак, таке дослідження потребує роботи в "полі", що поки, на жаль, неможливо здійснити. А хтось знає анімістичні християнські церкви в Україні?
Цього року у Мультиверсумі. Філософському альманасі (2025, вип. 1(181), т. 1, с. 200–211) вийшла стаття О. І. Пономаренка «Межі свідомого в анімізмі», де схвально згадується наша книга «Новий анімізм: хрестоматія».
Втім, дещо незрозумілим для мене залишилося критичне зауваження щодо статті «Християнський анімізм як теоретичний конструкт і релігійна практика». Якщо правильно зрозумів, йдеться про брак уваги до особистісного виміру анімістичної взаємодії. Тут, певно, автор має на увазі неофеноменологічний підхід (як, скажімо, у Ваарденбурга). Хоча, можу помилятися.
Це слушне зауваження. Адже основна мета моєї статті полягала передусім у теоретичному окресленні поняття «християнського анімізму» як аналітичного інструмента, з акцентом на міждисциплінарну співвіднесеність із богослов’ям та новою анімістичною парадигмою в антропології.
Досвід віруючого чи практика свідомо залишалися поза фокусом — але це справді перспективний напрям подальших досліджень. Особливо якщо звертатися до таких питань:
- як саме християнин усвідомлює свою участь в анімістичній практиці;
- чи рефлексує він цю взаємодію як духовний або релігійний досвід;
- який сенс має така взаємодія для самої особи — а не лише як об’єкт зовнішнього опису;
- і що взагалі відбувається «за кадром» цього переживання — чи усвідомлює віруючий «християнин-аніміст», що чинить щось «анімізоване»?
Над цим ще варто думати. 🧐 Однак, таке дослідження потребує роботи в "полі", що поки, на жаль, неможливо здійснити. А хтось знає анімістичні християнські церкви в Україні?
Reposted from:
☠️△Тисячоликий✙Ніхто△☠️



10.05.202513:54
А коли таких людей не вистачає, вони можуть вирішити пожертвувати і невинними людьми.
🐥🌟⭐️😒😋🥰🥸🥰
17. З богів найшанованішим є Меркурій, який має найбільше зображень. Вважається, що саме він є винахідником усіх мистецтв, путівником на шляхах і під час подорожей; він сприяє збагаченню та в комерційних справах. І тільки після нього шанують Аполлона, Марса, Юпітера і Мінерву. Ці боги мають майже таке саме втілення, як і люди: Аполлон відганяє хвороби, Мінерва навчає таємниць мистецтв і ремесел, Юпітер виконує найвищу владу над небесними тілами, Марс керує війнами. Коли доводиться брати участь у війнах, він одержує частку того, що здобуто на війні, а після перемоги йому дарують усе, що живе, а решту здобичі зносять в одне місце. У багатьох племен купи такої здобичі можна знайти у святих місцях. Нечасто трапляється, аби хтось, ігноруючи релігійні обряди, наважився взяти щось із жертовної купи. За цей злочин призначається найважча смертна кара в муках.
🐥🌟⭐️😒😋🥰🥸🥸
18. Усі галли доводять, що вони є нащадками отця Діта, і кажуть, що так навчають друїди. Час вони ділять не днями, а ночами. Дні народження, початок місяців і років розраховують так, що ніч завжди передує дню. Що стосується інших звичаів, то вони відрізняються від тих, які мають інші народи, тим, що їхні діти до досягнення зрілості можуть пройти військову службу. Брати участь у публічних справах дітям не дозволяють і вважають за непристойне, коли син у хлопʼячому віці зʼявляється поза домом у присутності батька.
В перекладі Володимира Литвинова
09.05.202512:22
Вибачте, що багато тексту, але вирішив написати і залиши тут. Нехай буде, може комусь і знадобиться.
Проблема полягає в тому, що за позірною глибиною таких суджень криється повна методологічна безвідповідальність — і, що гірше, випадкова або несвідома участь у легітимації ідеологічного конструкту.
Чому це відбувається? Одна з головних причин — популяризація гібридних текстів, які у нас чомусь називаютсья "науково-популярною літературою", що поєднують елементи філософії, психології, культурології, але не витримують банальної методологічної наукової критики. Такі книги і статті часто маскуються під академічну літературу: їх цитують у публіцистиці, на них посилаються як на «універсальні пояснення», їх репрезентують як глибоку інтерпретацію. Насправді ж вони нерідко спираються на застарілі або редукціоністські підходи, які не враховують історичного контексту, матеріальних умов, структури влади й насильства і багато, багато чого іншого.
Особливо чимало непорозумінь виникає при спробах інтерпретувати міф у категоріях архетипів, «вічних сценаріїв» чи «структур колективного несвідомого». Такий тип мислення, популяризований у ХХ столітті завдяки Карлу Юнгу та Джозефу Кемпбеллу, породив потужну ілюзію — нібито всі культурні явища можна пояснити через універсальну схему героїчного циклу, ініціації, жертви та повернення. У цьому контексті навіть радянський наратив про «Велику Перемогу» і "вождя Сталіна", "маршала Жукова" тощо може бути інтерпретований як чергове втілення архетипу героя або прояв «колективної пам’яті цивілізації».
Однак у цьому й полягає головна інтелектуальна пастка. Як давно вже показали такі дослідники, як Bruce Lincoln (Theorizing Myth, 1999), Jonathan Z. Smith (Imagining Religion: From Babylon to Jonestown, 1982), Geoffrey S. Bakken, Wendy Doniger та інші, міф — це не універсальна істина, а інструмент влади, політики, інституцій і риторики. Як зазначає Сміт, «Міф — це не те, чим він є, а те, як і ким він використовується». Lincoln додає: «Той, хто має право розповідати міф, часто має і право правити». Тобто наче все і виглядає, так як нині люблять писати чи розповідати медійні персони. Однак "Дєнь побєди" - це інструмент, а не сенс.
Тож коли ми починаємо трактувати політичні явища через концепти «сакрального часу», «міфологічної пам’яті» чи «онтологічного оновлення», ми часто — нехай і несвідомо — переходимо з площини критики до площини виправдання. Ми починаємо шукати сенси там, де слід аналізувати механізми влади, репресії й символічного контролю. Ми трансформуємо інструмент політичної мобілізації на нібито «глибину народної душі» чи «спонтанну культурну реакцію».
Це і є суть небезпеки. Подібні інтерпретації підміняють політичне — релігійним, історичне — символічним, конкретне — абстрактним. І тут є неабияка спокуса — бо символічне здається естетично довершеним, інтелектуально витонченим, а отже — більш «законним» для обговорення. Але насправді така риторика — це форма уникання відповідальності, відмова від точності, від аналізу матеріальних умов, від етичного судження.
У такий спосіб гуманітарії — у медіа, в академії, в публічному просторі — часто стають співучасниками симуляції, створеної не народом, не культурою, а державою та її ідеологічними апаратами. Вони допомагають штучному ритуалу виглядати справжнім, симулякру — виглядати міфом, а політичній технології — виглядати глибоким архетипом. Тобто "публічний інтелектуал каже": "Дєнь побєди" - це міф чи проєкція утопізму на майбутнє тощо і тим самим легітимізує дію російської влади, яка використовує весь цей конструкт саме для того, щоб ми це так і сприймали.
Тому завдання критичної гуманітаристики — не в тому, щоб надавати сакрального сенсу всьому, що виглядає як «міф», а навпаки: розпізнавати симуляцію, розкладати ритуал на елементи політичної дії, викривати ті місця, де колективна пам’ять перетворюється на інженерію забуття. Справжня інтелектуальна робота починається там, де ми не зупиняємося на описі символів, а питаємо: хто їх продукує, навіщо і з якими наслідками.
Проблема полягає в тому, що за позірною глибиною таких суджень криється повна методологічна безвідповідальність — і, що гірше, випадкова або несвідома участь у легітимації ідеологічного конструкту.
Чому це відбувається? Одна з головних причин — популяризація гібридних текстів, які у нас чомусь називаютсья "науково-популярною літературою", що поєднують елементи філософії, психології, культурології, але не витримують банальної методологічної наукової критики. Такі книги і статті часто маскуються під академічну літературу: їх цитують у публіцистиці, на них посилаються як на «універсальні пояснення», їх репрезентують як глибоку інтерпретацію. Насправді ж вони нерідко спираються на застарілі або редукціоністські підходи, які не враховують історичного контексту, матеріальних умов, структури влади й насильства і багато, багато чого іншого.
Особливо чимало непорозумінь виникає при спробах інтерпретувати міф у категоріях архетипів, «вічних сценаріїв» чи «структур колективного несвідомого». Такий тип мислення, популяризований у ХХ столітті завдяки Карлу Юнгу та Джозефу Кемпбеллу, породив потужну ілюзію — нібито всі культурні явища можна пояснити через універсальну схему героїчного циклу, ініціації, жертви та повернення. У цьому контексті навіть радянський наратив про «Велику Перемогу» і "вождя Сталіна", "маршала Жукова" тощо може бути інтерпретований як чергове втілення архетипу героя або прояв «колективної пам’яті цивілізації».
Однак у цьому й полягає головна інтелектуальна пастка. Як давно вже показали такі дослідники, як Bruce Lincoln (Theorizing Myth, 1999), Jonathan Z. Smith (Imagining Religion: From Babylon to Jonestown, 1982), Geoffrey S. Bakken, Wendy Doniger та інші, міф — це не універсальна істина, а інструмент влади, політики, інституцій і риторики. Як зазначає Сміт, «Міф — це не те, чим він є, а те, як і ким він використовується». Lincoln додає: «Той, хто має право розповідати міф, часто має і право правити». Тобто наче все і виглядає, так як нині люблять писати чи розповідати медійні персони. Однак "Дєнь побєди" - це інструмент, а не сенс.
Тож коли ми починаємо трактувати політичні явища через концепти «сакрального часу», «міфологічної пам’яті» чи «онтологічного оновлення», ми часто — нехай і несвідомо — переходимо з площини критики до площини виправдання. Ми починаємо шукати сенси там, де слід аналізувати механізми влади, репресії й символічного контролю. Ми трансформуємо інструмент політичної мобілізації на нібито «глибину народної душі» чи «спонтанну культурну реакцію».
Це і є суть небезпеки. Подібні інтерпретації підміняють політичне — релігійним, історичне — символічним, конкретне — абстрактним. І тут є неабияка спокуса — бо символічне здається естетично довершеним, інтелектуально витонченим, а отже — більш «законним» для обговорення. Але насправді така риторика — це форма уникання відповідальності, відмова від точності, від аналізу матеріальних умов, від етичного судження.
У такий спосіб гуманітарії — у медіа, в академії, в публічному просторі — часто стають співучасниками симуляції, створеної не народом, не культурою, а державою та її ідеологічними апаратами. Вони допомагають штучному ритуалу виглядати справжнім, симулякру — виглядати міфом, а політичній технології — виглядати глибоким архетипом. Тобто "публічний інтелектуал каже": "Дєнь побєди" - це міф чи проєкція утопізму на майбутнє тощо і тим самим легітимізує дію російської влади, яка використовує весь цей конструкт саме для того, щоб ми це так і сприймали.
Тому завдання критичної гуманітаристики — не в тому, щоб надавати сакрального сенсу всьому, що виглядає як «міф», а навпаки: розпізнавати симуляцію, розкладати ритуал на елементи політичної дії, викривати ті місця, де колективна пам’ять перетворюється на інженерію забуття. Справжня інтелектуальна робота починається там, де ми не зупиняємося на описі символів, а питаємо: хто їх продукує, навіщо і з якими наслідками.


09.05.202506:00
Доки ще є така нагода, запрошуємо до передзамовлення унікальної книги о. Гавриїла Костельника — «Появи духів у Бродах».
Це не вигадана історія, а документальна розповідь про появу духа 👻 мертвого хлопчика, що, за переказами, обожнював шоколад 🍫"Дануся" і не полишав дім навіть після смерті. Книга містить свідчення очевидців, протоколи церковної комісії та роздуми самого Костельника — філософа, богослова і священника, який не відкидав містичний досвід, а уважно його аналізував.
📖 Це – про містику повсякдення у маленьких містечках Західної України міжвоєнного періоду ХХ ст. Про тонку межу між видимим і невидимим. Про те, як духи вплітаються в тканину звичного життя.
Ми працювали над цим виданням майже рік. І воно вже незабаром з’явиться у друці.
Передзамовлення можна оформити тут: https://pxpublisher.com.ua/poyavy-duhiv-u-brodah/
Це не вигадана історія, а документальна розповідь про появу духа 👻 мертвого хлопчика, що, за переказами, обожнював шоколад 🍫"Дануся" і не полишав дім навіть після смерті. Книга містить свідчення очевидців, протоколи церковної комісії та роздуми самого Костельника — філософа, богослова і священника, який не відкидав містичний досвід, а уважно його аналізував.
📖 Це – про містику повсякдення у маленьких містечках Західної України міжвоєнного періоду ХХ ст. Про тонку межу між видимим і невидимим. Про те, як духи вплітаються в тканину звичного життя.
Ми працювали над цим виданням майже рік. І воно вже незабаром з’явиться у друці.
Передзамовлення можна оформити тут: https://pxpublisher.com.ua/poyavy-duhiv-u-brodah/
Deleted09.05.202511:16
Reposted from:
Крамничка Обранців духів



08.05.202508:41
📚 Religion: The Modern Theories – Seth D. Kunin
Ця книга — іхороший вступ до соціально-наукових теорій релігії ХХ століття. Від Маркса, Вебера, Фройда, Юнга та Кампбелла до Еліаде, Смарта та інших— Сет Д. Кунін чітко та доступно пояснює основні підходи до вивчення релігії, аналізуючи ритуали, символи, міфи та поняття «релігії» як такої. Особливу увагу приділено критиці усталених визначень та пошуку більш чутливих до культурного контексту формулювань.
🔸 Мова: англійська
🔸 Стан: хороший
🔸 Ціна: 800 грн
📩 Для купівлі писати: @Kairuku_waitaki
Ця книга — іхороший вступ до соціально-наукових теорій релігії ХХ століття. Від Маркса, Вебера, Фройда, Юнга та Кампбелла до Еліаде, Смарта та інших— Сет Д. Кунін чітко та доступно пояснює основні підходи до вивчення релігії, аналізуючи ритуали, символи, міфи та поняття «релігії» як такої. Особливу увагу приділено критиці усталених визначень та пошуку більш чутливих до культурного контексту формулювань.
🔸 Мова: англійська
🔸 Стан: хороший
🔸 Ціна: 800 грн
📩 Для купівлі писати: @Kairuku_waitaki






+2
06.05.202516:00
📚 Вийшла книга "Ловіть казку. Фольклор народів Кенії"🇰🇪 українською мовою
У 2024 році побачила світ унікальна збірка — «Лови казку. Фольклор народів Кенії» 🇰🇪, що вперше знайомить українських читачів із розмаїттям традиційної оповідної культури кенійських народів.
До видання увійшло 70 фольклорних текстів — від космогонічних міфів до побутових оповідань, — перекладених з англійської на основі понад 30 джерел ХХ–ХХІ століть. Автор перекладу й упорядник — Ігор Туржанський. Окрему цінність збірці додають довідкові матеріали та ілюстрації кенійського👨🎨 художника.
Книга вийшла у співпраці з Видавничим Домом «Букрек» за підтримки Почесного консула Кенії 🇰🇪в Україні Анатолія Коваленка.
Це рідкісне видання, що відкриває ще одну сторінку світової культури українською мовою.
У 2024 році побачила світ унікальна збірка — «Лови казку. Фольклор народів Кенії» 🇰🇪, що вперше знайомить українських читачів із розмаїттям традиційної оповідної культури кенійських народів.
До видання увійшло 70 фольклорних текстів — від космогонічних міфів до побутових оповідань, — перекладених з англійської на основі понад 30 джерел ХХ–ХХІ століть. Автор перекладу й упорядник — Ігор Туржанський. Окрему цінність збірці додають довідкові матеріали та ілюстрації кенійського👨🎨 художника.
Книга вийшла у співпраці з Видавничим Домом «Букрек» за підтримки Почесного консула Кенії 🇰🇪в Україні Анатолія Коваленка.
Це рідкісне видання, що відкриває ще одну сторінку світової культури українською мовою.
Deleted08.05.202518:03
Reposted from:
☠️△Тисячоликий✙Ніхто△☠️



05.05.202510:08
Прагнеш помстити смерть невинних дітей? Хвилюєшся за воїнів на нулі? Хочеш щоби твій дім належав тільки тобі, а не загарбницькій орді?
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Тоді твій донат потрібен на кейсейваки для Азову!
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Час не відмотати назад, людей не повернути до життя – але ми все ще можемо і мусимо боротися за нашу, як казав Олег Ольжич, Залізну Державу! Тільки там ми зможемо зберегти чисте сумління перед убієнними! Тільки так ми зможемо лишитися собою!
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Спільна ініціатива Faine Misto, Фонду Сергія Притули та АЗОВ.ONE націлена на закупівлю та переобладнання 10 кейсеваків на базі Toyota Land Cruiser 78. Надійні та всепрохідні, вони дозволять оперативно та безпечно вивозити поранених із найгарячіших точок фронту.
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Кінцева мета: 35 000 000₴
Моя ціль: 30.000₴
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2wr4tDQa8A
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Розіграш у цьому дописі до збору (там Заломон «Зневажені» і всі деталі по тому, як взяти участь!)
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Тоді твій донат потрібен на кейсейваки для Азову!
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️ 🅰️🅰️🅰️🅰️🅰️
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Час не відмотати назад, людей не повернути до життя – але ми все ще можемо і мусимо боротися за нашу, як казав Олег Ольжич, Залізну Державу! Тільки там ми зможемо зберегти чисте сумління перед убієнними! Тільки так ми зможемо лишитися собою!
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Спільна ініціатива Faine Misto, Фонду Сергія Притули та АЗОВ.ONE націлена на закупівлю та переобладнання 10 кейсеваків на базі Toyota Land Cruiser 78. Надійні та всепрохідні, вони дозволять оперативно та безпечно вивозити поранених із найгарячіших точок фронту.
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Кінцева мета: 35 000 000₴
Моя ціль: 30.000₴
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2wr4tDQa8A
🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍
Розіграш у цьому дописі до збору (там Заломон «Зневажені» і всі деталі по тому, як взяти участь!)
Reposted from:
Анонімний автор 18 століття



10.05.202507:19
В перськомовного поета 12 століття Нізамі Ґянджеві є поема Шарафнаме, де описані різні народи. Вважається, шо в ній є опис ритуалів, повʼязаних з половецькими статуями. Але всі користуються російським академічним перекладом, то я попросив пані Надію Вишневську – і вона любʼязно переклала цей уривок:
Всі племена (роди?) кипчаків, приходячи туди,
Удвоє (згиналися) перед тою постаттю єдиною.
Чи прибували з дороги пішки, чи верхи,
Вшановували те, що гідне вшанування.
Вершник, який вів свого коня до нього,
Клав стрілу зі свого сагайдака в колчан його.
Чабан, який туди приводив своє стадо.
Клав перед ним вівцю зі своїх
Орли прилітали з високого неба,
Не залишали ні шерстини від тої вівці.
Від страху перед орлами з булатними кігтями
Ніхто не ходив навколо того валуна
Дивись на ідола, якого вирізьбив майстер.
Де-не-де він завʼязав вузол, де-не-де розв'язав.
п.с. на фотографії – Асканія Нова
Всі племена (роди?) кипчаків, приходячи туди,
Удвоє (згиналися) перед тою постаттю єдиною.
Чи прибували з дороги пішки, чи верхи,
Вшановували те, що гідне вшанування.
Вершник, який вів свого коня до нього,
Клав стрілу зі свого сагайдака в колчан його.
Чабан, який туди приводив своє стадо.
Клав перед ним вівцю зі своїх
Орли прилітали з високого неба,
Не залишали ні шерстини від тої вівці.
Від страху перед орлами з булатними кігтями
Ніхто не ходив навколо того валуна
Дивись на ідола, якого вирізьбив майстер.
Де-не-де він завʼязав вузол, де-не-де розв'язав.
п.с. на фотографії – Асканія Нова
09.05.202511:28
Інколи мене щиро дратують деякі медійні постаті. Вони начебто орієнтуються в окремих темах, можуть запропонувати нетривіальну перспективу чи нове прочитання усталених явищ, наприклад, у філології чи літературі. Але варто їм вийти за межі своєї компетенції й узятися за інтерпретацію складних релігієзнавчих або філософських понять — і починається відверта профанація. Наприклад, спроба пов’язати радянський «День перемоги» з такими концептами, як «вічне повернення» чи «ностальгія за джерелом», подаючи це як глибоку культурну інтерпретацію. Насправді ж маємо справу з хибною аналогією, яка лише заплутує суть.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.


08.05.202517:21
Новий Папа Римський — Лев XIV!
Сьогодні, 8 травня 2025 року, католицький світ зустрів нового понтифіка: Папою Римським обрано Роберта Френсіса Прево, який прийняв ім’я Лев XIV. Це перший в історії Папа з США — він народився в Чикаго у 1955 році.
До обрання він служив префектом Дикастерії у справах єпископів та президентом Папської комісії для Латинської Америки. Раніше був єпископом Чиклайо в Перу та очолював Орден святого Августина.
Його девіз — In illo uno unum («В одному Христі — ми єдині»).
Цікаво, що ім’я Лев XIV раніше вже використовувалося в контексті конклавізму — руху, де групи мирян самостійно обирають «пап». У 2006 році аргентинець Оскар Мікеллі був проголошений Папою Левом XIV, але його понтифікат не визнавався офіційною Церквою.
Тепер же Лев XIV — офіційний глава Католицької Церкви та суверен Ватикану.
Сьогодні, 8 травня 2025 року, католицький світ зустрів нового понтифіка: Папою Римським обрано Роберта Френсіса Прево, який прийняв ім’я Лев XIV. Це перший в історії Папа з США — він народився в Чикаго у 1955 році.
До обрання він служив префектом Дикастерії у справах єпископів та президентом Папської комісії для Латинської Америки. Раніше був єпископом Чиклайо в Перу та очолював Орден святого Августина.
Його девіз — In illo uno unum («В одному Христі — ми єдині»).
Цікаво, що ім’я Лев XIV раніше вже використовувалося в контексті конклавізму — руху, де групи мирян самостійно обирають «пап». У 2006 році аргентинець Оскар Мікеллі був проголошений Папою Левом XIV, але його понтифікат не визнавався офіційною Церквою.
Тепер же Лев XIV — офіційний глава Католицької Церкви та суверен Ватикану.


08.05.202506:00
Вільгельм Вернер фон Циммерн, Циммернський танець смерті, 1540–1550, Книга минущості, Державна бібліотека Вюртемберга, Cod. Don. A III 54, фоліо, Штутгарт, Німеччина 🇩🇪
Deleted08.05.202518:03


06.05.202511:04
❗Хлопці які виконують бойові завдання На Донецькому напрямку. ПОТРЕБУЮТЬ: 2 ДРОНИ DJI MAVIC 3T Для виконання бойових завдань. Кожен Донат і репост важливі! Слава Україні.
🎯 Ціль: 410 000 ₴
🔗 Посилання на Банку:
https://send.monobank.ua/jar/7Gu4kB4niy
💳 Картка: Банки
4441111124014444
🌍 PayPal: hitman.zsu@gmail.com
📍 Подяки від наших Військових
« Будь ласка, допомагайте з РЕПОСТАМИ ( Розповсюдженням ) нашого збору у інші соцмережі / чати, а також серед близьких та знайомих. Кожен донат має значення »
🎯 Ціль: 410 000 ₴
🔗 Посилання на Банку:
https://send.monobank.ua/jar/7Gu4kB4niy
💳 Картка: Банки
4441111124014444
🌍 PayPal: hitman.zsu@gmail.com
📍 Подяки від наших Військових
« Будь ласка, допомагайте з РЕПОСТАМИ ( Розповсюдженням ) нашого збору у інші соцмережі / чати, а також серед близьких та знайомих. Кожен донат має значення »
05.05.202506:00
Жіночий шаманізм у саамській традиції: noaidi, guaps та «третя стать»
У культурі саамів термін noaidi (пн.-саам. noaidi) позначає шамана — особу, що володіє здатністю контактувати зі світом духів через транс, спів, використання бубна (goavddis) та інші ритуальні дії. Попри домінантний наратив, поширений місіонерами у XVII–XVIII ст., відповідно до якого лише чоловіки могли володіти бубном, польові етнографічні дані, архіви та археологічні знахідки вказують на присутність жінок noaidi, а також ймовірність існування культурної традиції "третьої статті".
У луле-саамській та південно-саамській мовах засвідчені терміни guaps-goabde або guaps-gummo, які означають "чаклунку", "знахарку" або "шаманку". Це окрема жіноча категорія знання, що не зводиться до звичного чоловічого шаманізму, але тісно з ним пов’язана.
Відомі постаті жінок noaidi
Rijkuo-Maja (саам. Rijkuo-Májjá, 1661–1757), відома також як «багата Мая», мешкала в Маусьовра (нині — Арвідсьяур, Швеція). Перекази описують її як володарку бубна, «господиню грому», що керувала sáiva-птахами — духами-помічниками у вигляді птахів. У її володіннях були жертівники (sieidi) й олені зі «знаками грому» на рогах, що слугували її знаком впливу та сили. Жінки noaidi часто мали особливий зв’язок із птахами — вороном, орлом, сойкою, які виступали як vuoigŋat (духи-хранителі), а не лише посередники.
Silbo-gåmmoe (Анна-Ґрета Мацьдоттер, Silbo-gåmmoe, 1794–1870) — шаманка з Вапстена, яка володіла бубном, обвитим срібними кільцями (silbbo), й отримувала одкровення під час трансу, перебуваючи під вовняною накидкою (lávkka). Сучасники згадували її як vuorbbas, ясновидицю й порадницю у складних справах.
Lapp-Stina (XIX ст.) згадується у записах Ларса Леві Лестадіуса як guaps-gummo, яка отримала свої знання від «хрещеної матінки з нижнього світу». Її практика включала випадок, коли вона вилікувала сліпоту пастора Нордесона, звертаючись до духів через транс.
Ці приклади свідчать про те, що жінки могли не лише володіти бубном, а й брати участь у колективних жертвоприношеннях, скликати духів-помічників і відігравати провідну роль у релігійному та соціальному житті громади — попри спроби колоніальної влади та церкви применшити їхню роль або зовсім викреслити її з історичної пам’яті.
Небінарність і «третя стать»
Одне з найбільш обговорюваних археологічних свідчень походить із могильника Vivallen (Швеція). У Grave 9 було виявлено поховання особи, остеологічно ідентифікованої як чоловік, але разом із скелетом знайдено артефакти, традиційно приписувані як жіночим (намиста, прикраси), так і чоловічим (зброя). Інгела Закріссон і Нейл Прайс трактують це як можливе поховання noaidi, що уособлював guovttos-olmmoš. У саамів навіть існує такий спеціальний термін «людина обох сторін» або «подвійна людина» (guovttos — подвійний, обидва; olmmoš — людина). Хоча термін маловживаний і більше схожий на новотвір у межах саамського неошаманізму.
Джерела: https://www.laits.utexas.edu/sami/diehtu/siida/shaman/inuit.htm
https://www.diva-portal.org/smash/get/diva2%3A241109/FULLTEXT01.pdf
https://www.researchgate.net/publication/326889781_Rijkuo-Maja_and_Silbo-Gammoe_-_towards_the_question_of_female_shamanism_in_the_Saami_area
https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/00766097.2021.1997202?utm_source=chatgpt.com
https://homsy-staging.cambridgecore.org/core/books/abs/new-age-spirituality/new-age-sami-shamanism-and-indigenous-spirituality/82E094DAC58AD6A6791279E14F0D4912
У культурі саамів термін noaidi (пн.-саам. noaidi) позначає шамана — особу, що володіє здатністю контактувати зі світом духів через транс, спів, використання бубна (goavddis) та інші ритуальні дії. Попри домінантний наратив, поширений місіонерами у XVII–XVIII ст., відповідно до якого лише чоловіки могли володіти бубном, польові етнографічні дані, архіви та археологічні знахідки вказують на присутність жінок noaidi, а також ймовірність існування культурної традиції "третьої статті".
У луле-саамській та південно-саамській мовах засвідчені терміни guaps-goabde або guaps-gummo, які означають "чаклунку", "знахарку" або "шаманку". Це окрема жіноча категорія знання, що не зводиться до звичного чоловічого шаманізму, але тісно з ним пов’язана.
Відомі постаті жінок noaidi
Rijkuo-Maja (саам. Rijkuo-Májjá, 1661–1757), відома також як «багата Мая», мешкала в Маусьовра (нині — Арвідсьяур, Швеція). Перекази описують її як володарку бубна, «господиню грому», що керувала sáiva-птахами — духами-помічниками у вигляді птахів. У її володіннях були жертівники (sieidi) й олені зі «знаками грому» на рогах, що слугували її знаком впливу та сили. Жінки noaidi часто мали особливий зв’язок із птахами — вороном, орлом, сойкою, які виступали як vuoigŋat (духи-хранителі), а не лише посередники.
Silbo-gåmmoe (Анна-Ґрета Мацьдоттер, Silbo-gåmmoe, 1794–1870) — шаманка з Вапстена, яка володіла бубном, обвитим срібними кільцями (silbbo), й отримувала одкровення під час трансу, перебуваючи під вовняною накидкою (lávkka). Сучасники згадували її як vuorbbas, ясновидицю й порадницю у складних справах.
Lapp-Stina (XIX ст.) згадується у записах Ларса Леві Лестадіуса як guaps-gummo, яка отримала свої знання від «хрещеної матінки з нижнього світу». Її практика включала випадок, коли вона вилікувала сліпоту пастора Нордесона, звертаючись до духів через транс.
Ці приклади свідчать про те, що жінки могли не лише володіти бубном, а й брати участь у колективних жертвоприношеннях, скликати духів-помічників і відігравати провідну роль у релігійному та соціальному житті громади — попри спроби колоніальної влади та церкви применшити їхню роль або зовсім викреслити її з історичної пам’яті.
Небінарність і «третя стать»
Одне з найбільш обговорюваних археологічних свідчень походить із могильника Vivallen (Швеція). У Grave 9 було виявлено поховання особи, остеологічно ідентифікованої як чоловік, але разом із скелетом знайдено артефакти, традиційно приписувані як жіночим (намиста, прикраси), так і чоловічим (зброя). Інгела Закріссон і Нейл Прайс трактують це як можливе поховання noaidi, що уособлював guovttos-olmmoš. У саамів навіть існує такий спеціальний термін «людина обох сторін» або «подвійна людина» (guovttos — подвійний, обидва; olmmoš — людина). Хоча термін маловживаний і більше схожий на новотвір у межах саамського неошаманізму.
Джерела: https://www.laits.utexas.edu/sami/diehtu/siida/shaman/inuit.htm
https://www.diva-portal.org/smash/get/diva2%3A241109/FULLTEXT01.pdf
https://www.researchgate.net/publication/326889781_Rijkuo-Maja_and_Silbo-Gammoe_-_towards_the_question_of_female_shamanism_in_the_Saami_area
https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/00766097.2021.1997202?utm_source=chatgpt.com
https://homsy-staging.cambridgecore.org/core/books/abs/new-age-spirituality/new-age-sami-shamanism-and-indigenous-spirituality/82E094DAC58AD6A6791279E14F0D4912
Deleted10.05.202507:52
Reposted from:
☠️△Тисячоликий✙Ніхто△☠️

09.05.202517:11
КиївПрайд збирається провести квір-фестиваль у Києві у Троїцьку батьківську суботу та свято Трійці.
Не покидає мене думка, що певні явища стаються в одні дні, одні моменти. Раптом уходять знакові люди. Декільком родичам раптом стає погано. Або ж цілком раптом починає паяти активістів і іже з ними. А ми втім спробуємо в глибинний аналіз, а не в оце ваше.
Київ-Прайд має багату і сумнівну історію: тут тобі і така собі Анна Шаригіна, яка назвала Героя України «подонком», проклала собі шлях від голови харківського осередку ЛГБТ-руху до загальноукраїнського, паралельно із тим тримаючи таку собі феміністичну організацію «Сфера». Особливо кейсово було спостерігати реакцію рядових активістів — і харківських, і київських — коли до них на фест прийшло ТЦК, бо виявляється є рівніші. Що вже казати про їхні слова щодо війни до повномасштабного вторгнення? Зайве, зайве.
Не можна не згадати і за Сашка Драглі, такого собі великого блогера, який називав своїм Ватикан, бо ті за ЛГБТ-рух (так, саме тих прогресивних діячів, які мирили нас з росіянами), а над ПЦУ усіляко знущався, висміюючи фразами на кшталт «гомославної церкви».
Чого лише не можна згадати? Фестиваль на день памʼяті жертв Голодомору? Фестиваль на Великдень? Квірний Ісус Христос? Усе це було, все це ви бачили.
Тепер ми підібрались до Трійці. Є спокуса сказати, що це лише проблема християн. Нічого такого. Ці свята — і Великдень, і Трійця (Зелені свята) були першопочатково язичницькими. З лівого боку ми почуємо, що — ха-ха, язичники не бігали з такою піною у рота за гомосекскуалами. Допустимо, що було по-різному, але траплялось і цілком мирне ставлення. Втім, варто зауважити, що тодішній люд в масі своїй не скасовував метафізики статі, не зневажав релігійних доктрин і — Традиції, а хто зневажував, той дорого платив.
Тобто умовний Сократ абощо не були ворогами своєї цивілізації. Ось що важливо. Ось що різнить.
Київ-Прайд — це інтернаціонал, це такий собі наднаціональний рух, який закриває очі на проблеми не вписаних у повістку людей. Білий не може бути жертвою (язичництво у нас біле), християнин не може образитись, гетеросексуал має мовчати в тряпочку, релігійних свят не існує в світській країні тощо. Це — програма, а не випадкові факти, думаю, що це розуміють всі.
Саме тому ці дати обираються невипадково. Це kulturkampf. Хто переможе?
Deleted09.05.202514:15
09.05.202511:28
08.05.202516:00
«Вальгалла-Сіон»: містика по-російськи у стилі Оссендовського
Вибачте, що цитуємо тут російського автора, але це справді хрестоматійний випадок — ідеальне поєднання сільської есхатології, революційної містики й апокаліптичного вайбу в дусі Оссендовського. У статті «Стихія і культура» (1909) Олександр Блок наводить фрагмент листа російського селянина-сектанта. Під «Валгаллою-Сіоном» той розуміє не що інше, як прийдешнє Тисячолітнє Царство. Це не просто релігійність — це трансцендентна політика, програма спасіння, продиктована Невідомою Силою:
«Як відомо, нас називають раціоналістами. Знаходяться такі кумедні історики, які ведуть наш родовід чи не від самого Лютера… Не вірю я їм…
Російський народ недарма вважається найодухотворенішим…
Якщо уважно придивитися до нашого сектантства (автор листа говорить про всіх сектантів, навіть духоборів), доведеться знизати плечима й визнати: ми ніколи не були раціоналістами — ми завжди були, і залишаємося, містиками найчистішої води.
Містики ми особливого ґатунку — на російський лад. Ми справді люди землі, бо віримо, що Тисячолітнє Царство буде не за гробом і не на небі, а тут, на землі…
Усі наші зітхання можна звести до короткої молитви: „Нехай прийде Царство Твоє, як на небі, так і на землі“.
Мало хто здогадується про цю нашу майбутню Вальгаллу-Сіон.
Скажу ще, що не раз у наших селах здіймалися хибні тривоги: люди кидали все й вирушали до Сіону. Кидали посіви, дім, рідних — і забирали лише худобу…
Наші сектанти уявляються мені теж революціонерами — тільки з тією різницею, що їхню програму написано під диктовку Невідомої Сили».
Цей лист — вражаючий приклад релігійного синкретизму на межі з раннім совком. Цілком у дусі «духовного підпілля», де Вальгалла перетинається із Сіоном, а реальність — із одкровенням.
Вибачте, що цитуємо тут російського автора, але це справді хрестоматійний випадок — ідеальне поєднання сільської есхатології, революційної містики й апокаліптичного вайбу в дусі Оссендовського. У статті «Стихія і культура» (1909) Олександр Блок наводить фрагмент листа російського селянина-сектанта. Під «Валгаллою-Сіоном» той розуміє не що інше, як прийдешнє Тисячолітнє Царство. Це не просто релігійність — це трансцендентна політика, програма спасіння, продиктована Невідомою Силою:
«Як відомо, нас називають раціоналістами. Знаходяться такі кумедні історики, які ведуть наш родовід чи не від самого Лютера… Не вірю я їм…
Російський народ недарма вважається найодухотворенішим…
Якщо уважно придивитися до нашого сектантства (автор листа говорить про всіх сектантів, навіть духоборів), доведеться знизати плечима й визнати: ми ніколи не були раціоналістами — ми завжди були, і залишаємося, містиками найчистішої води.
Містики ми особливого ґатунку — на російський лад. Ми справді люди землі, бо віримо, що Тисячолітнє Царство буде не за гробом і не на небі, а тут, на землі…
Усі наші зітхання можна звести до короткої молитви: „Нехай прийде Царство Твоє, як на небі, так і на землі“.
Мало хто здогадується про цю нашу майбутню Вальгаллу-Сіон.
Скажу ще, що не раз у наших селах здіймалися хибні тривоги: люди кидали все й вирушали до Сіону. Кидали посіви, дім, рідних — і забирали лише худобу…
Наші сектанти уявляються мені теж революціонерами — тільки з тією різницею, що їхню програму написано під диктовку Невідомої Сили».
Цей лист — вражаючий приклад релігійного синкретизму на межі з раннім совком. Цілком у дусі «духовного підпілля», де Вальгалла перетинається із Сіоном, а реальність — із одкровенням.
Reposted from:
Сагорі

07.05.202507:37
На нашому каналі вийшло нове цікаве та пізнавальне відео:
Друзи: містична релігія на перехресті ісламу, гностицизму, містицизму, філософії. Хто такі Друзи?
https://youtu.be/gvbg1iubwM8?si=p82LLlc-NJqrRt1C
Друзи: містична релігія на перехресті ісламу, гностицизму, містицизму, філософії. Хто такі Друзи?
https://youtu.be/gvbg1iubwM8?si=p82LLlc-NJqrRt1C




06.05.202506:00
Вшанування Чохринь-ойки — багатоликого божества мансі 🏔️
У традиції мансі особливе місце займає культ Чохринь-ойки — божества, що втілює одразу сім братів. Їх сприймали як окремих духів і водночас як єдину силу. Усі брати були небесними ковалями, тож головними жертвами для них ставали залізні ножі.
Найвідоміше святилище розташоване на правому березі р. Об. Там росте стара модрина, в яку встромлено понад 150 ножів. До кожного — прив’язаний клаптик тканини з тютюном. Вважається, що Чохринь-ойка «любив курити».
Ритуал простий: біля дерева розводять вогонь, на дерев’яний стіл кладуть страви та дари, наливають трохи алкоголю, звертаються з проханням про зцілення. Потім ніж урочисто втикають у стовбур.
Місце вважається недоторканним: не можна ламати гілки, косити траву, ловити рибу. За переказом, одна жінка зламала тут гілочку — і в неї розпухли пальці. Лише після жертви Чохринь-ойці все минуло. Нині сюди приходять лише кілька старих мансі. Але дерево з ножами — досі живий слід древньої віри.
У традиції мансі особливе місце займає культ Чохринь-ойки — божества, що втілює одразу сім братів. Їх сприймали як окремих духів і водночас як єдину силу. Усі брати були небесними ковалями, тож головними жертвами для них ставали залізні ножі.
Найвідоміше святилище розташоване на правому березі р. Об. Там росте стара модрина, в яку встромлено понад 150 ножів. До кожного — прив’язаний клаптик тканини з тютюном. Вважається, що Чохринь-ойка «любив курити».
Ритуал простий: біля дерева розводять вогонь, на дерев’яний стіл кладуть страви та дари, наливають трохи алкоголю, звертаються з проханням про зцілення. Потім ніж урочисто втикають у стовбур.
Місце вважається недоторканним: не можна ламати гілки, косити траву, ловити рибу. За переказом, одна жінка зламала тут гілочку — і в неї розпухли пальці. Лише після жертви Чохринь-ойці все минуло. Нині сюди приходять лише кілька старих мансі. Але дерево з ножами — досі живий слід древньої віри.




04.05.202507:00
🔸 Шиїтський талісман з портретом ʿАлі
Один із рідкісних прикладів народної побожності й окультної каліграфії мусульман — мініатюрна дошка з Ірану або Південного Іраку (XIX ст.), на якій зображено ʿАлі з мечем Зульфікаром, а звороти містять магічні квадрати, формули-захисти та таблиці «імен Аллага».
Цікавий тим, що зберігається в одному тематичних з музеїв України
📜 Цей предмет об’єднує іконічний образ, нумерологію та шиїтську молитву.
🔗 Детальний розбір, якісні фото й історичний контекст — у нас на Патреоні:
👉 https://www.patreon.com/posts/shiyitskii-tablo-128054757?utm_medium=clipboard_copy&utm_source=copyLink&utm_campaign=postshare_creator&utm_content=join_link
Один із рідкісних прикладів народної побожності й окультної каліграфії мусульман — мініатюрна дошка з Ірану або Південного Іраку (XIX ст.), на якій зображено ʿАлі з мечем Зульфікаром, а звороти містять магічні квадрати, формули-захисти та таблиці «імен Аллага».
Цікавий тим, що зберігається в одному тематичних з музеїв України
📜 Цей предмет об’єднує іконічний образ, нумерологію та шиїтську молитву.
🔗 Детальний розбір, якісні фото й історичний контекст — у нас на Патреоні:
👉 https://www.patreon.com/posts/shiyitskii-tablo-128054757?utm_medium=clipboard_copy&utm_source=copyLink&utm_campaign=postshare_creator&utm_content=join_link
Shown 1 - 24 of 6 135
Log in to unlock more functionality.