🍁 Недільне ні про що. Вірніше, про себе.)
Мене часто питають, чому я не заведу ютуб-канал. Відповім навіть детальніше, аніж ви очікуєте.)
Знаєте, є таке поняття, як профдеформація – це психологічна зміна особистості під дією її робочих обов`язків. Коли людина несвідомо екстраполює на повсякденне життя свої професійні навички. В мене трапилось навпаки.
Усю свою професійну діяльність я розмовляв – розмова була моїм робочим інструментом. Коли працював у міністерстві освіти, в МЗС, в посольствах, в «лісі», під час викладання в Академії.
Розмовляв для того, щоб донести свою точку зору до представника іншої держави, переконати його у чомусь, гласно чи негласно отримати цінну інформацію, перевести розмову на необхідні пріоритети. Провокацією, лестощами, особистою зацікавленістю, грою на марнославстві чи інших слабкостях витягнути те, про що людина, зазвичай, мовчить.
Така була робота – використовувати «говорильню» чотирма мовами для отримання конкретного результату. А ще перемовини, перемовини, перемовини…
У 2012-му я пішов у відставку і почав викладати в Академії, яку пан Зеленський ліквідував у 2021 році. Ліквідував абсолютно безпідставно – це мені зараз нагадує ліквідацію Трампом напрямків роботи ФБР, що пов`язані з росією.
Потім настав буремний 2014-й. Колишні колеги попросили мене терміново виїхати під Краматорськ - завданням було у найкоротші терміни підготувати декілька груп людей за моєю спеціальністю. Приїхав туди 29 травня 2014-го – у той день поблизу Слов'янська загинув генерал-майор Сергій Кульчицький (честь!).
4,5 місяці інтенсивної підготовки – група за групою, говорити доводилось по 16 годин на добу…
І от десь з 2019 року в мене ніби відрізало язика – тоді ще Зеленський переміг на виборах.) Тобто, заговорити з кимось незнайомим або розповісти щось на загал мені стало психологічно важко – начебто, якусь заслінку поставили.
А у США "добиває" те, що там дуже розповсюджена культура, яка називається small-talk. Вона полягає у тому, що ти де б ти не був (у магазині, перукарні, лікарні тощо), повинен вести з першим зустрічним якусь «коротку розмову». Про дітей, погоду, останній матч «Ред Сокс», серіали, газонокосарки, автомобілі, чорта лисого.
В нас можна мовчати, робити загадкове обличчя і просто порсатись у телефоні. Або сваритись у своє задоволення із сусідом по черзі. Там так не вийде – сваритись чомусь ніхто не бажає, але усі хочуть розповісти тобі, чим вони сьогодні снідали, і який краще соус вибрати під BBQ.
От з дружиною мені простіше! У 95% говорить вона, а я слухаю. Ну, як слухаю – іноді десь літаю і думаю про своє, але вона не ображається. Тому, що я завжди киваю і зацікавлено дивлюсь їй в очі – це в мене професійне.) Говорити люблю тільки з онуками – кожне вивчене ними українське слово – то заслуга діда, і тільки це мене надихає.
З проблемою «писати» трохи простіше – мене це не напружує. Правда, той рік, на який я залишив соцмережі, був найщасливішим для мене – бо люблю холодний аналіз і факти, а не фейсбучні рефлексії та срачі. Але потім мені хтось написав в особисте приблизно таке:
👉 «Що ж ти, сцуко, відсиджуєшся, коли зі своєю впізнаваністю міг би підставляти інформаційну милицю кому це потрібно, робити збори на ЗСУ, влаштовувати на лікування у США наших бійців і ще масу корисних справ. Якщо ти не в окопі, це не значить, що війна проходить повз тебе!»
ОК, уточню – це я написав собі сам, але не суть.
Дуже хочеться нашої перемоги у тих її допустимих варіантах, які наші діти не назвуть поразкою. На відміну від багатьох, я впевнений, що це відбудеться вже у 2025-му. А далі завдання тільки одне – вибрати відповідальну владу і посилено готуватись до наступного нападу. Настільки посилено, щоб йому запобігти.
Так що доведеться терпіти мене у телеграмі, бо в ютубі Шарпа точно не буде.
