— «А потім якось увечері мій побратим витягнув вашу книжку. Прочитав нам перший розділ, потім другий. А потім сказав, що завтра ввечері, якщо ми всі виживемо, почитає ще. І вперше відтоді, як я вистрибнув з човна, мені щиро захотілося жити».
Особливо в Берліні — там були і кабаре, і нічні клуби, але ще й фільми, популярні пісні й журнали, де піднімалась тема квір-спільноти.
«Там, де спалюють книжки, зрештою спалюють і людей» Генріх Гейне
під час війни книжки не про війну наврядчи комусь потрібні.
ми живемо кожен у своїх фантазіях, — подумав Ваня, стримуючи блювотні спазми. я удаю музиканта, який комусь потрібен, а вона, вона — жінку, якій навмисно зіпсували життя. і ці фантазії ніяк не перетинаються. кожен у своїм коконі, просто тягне час до розвʼязки.
він злився на себе, що їде сьогодні в метро. він злився за те, що в метро сьогодні його не впізнавали. і він злився на себе через те, що злився через такі дрібниці, в яких соромно зізнатись навіть собі.
дім — це те місце, де тебе мусять прийняти, коли тобі туди треба. слово «племʼя» значно важче визначити, але можна почати з людей, із якими тобі хочеться поділитись останньою їжею.
люди в заможних країнах страждають від депресії у 8 разів частіше, ніж у бідних.
єдине, що можна сказати про колапс суспільства, це те, що принаймні на деякий час усі стають рівними.
коли люди разом стоять перед екзистенційною загрозою, класові відмінності тимчасово зникають, різниця в доходах стає несуттєвою, на расову належність не звертають уваги, а окремі люди оцінюються винятково за тим, що вони готові робити для групи.
ПТСР — це розлад одужання, і якщо лікування зосереджується лише на виявленні симптомів, це патологізує та відчужує ветеранів. але якщо фокус переноситься на родину та громаду, це ставить їх у ситуацію колективного зцілення.
єдина роль, у якій солдатам ніколи не дозволено бачити себе під час бойових дій, — це роль жертви, тому що через пасивність, притаманну жертвам, вони можуть загинути... але коли вони повертаються додому, на них дивляться з таким співчуттям, що це часто позбавляє їх можливості бути повноцінними членами суспільства.
найважливіше, що мають відчувати ветерани, — це те, що вони так само потрібні й продуктивні в суспільстві, як і на полі бою.
дім — це те місце, де тебе мусять прийняти, коли тобі туди треба. слово «племʼя» значно важче визначити, але можна почати з людей, із якими тобі хочеться поділитись останньою їжею.
люди в заможних країнах страждають від депресії у 8 разів частіше, ніж у бідних.
єдине, що можна сказати про колапс суспільства, це те, що принаймні на деякий час усі стають рівними.
коли люди разом стоять перед екзистенційною загрозою, класові відмінності тимчасово зникають, різниця в доходах стає несуттєвою, на расову належність не звертають уваги, а окремі люди оцінюються винятково за тим, що вони готові робити для групи.
ПТСР — це розлад одужання, і якщо лікування зосереджується лише на виявленні симптомів, це патологізує та відчужує ветеранів. але якщо фокус переноситься на родину та громаду, це ставить їх у ситуацію колективного зцілення.
єдина роль, у якій солдатам ніколи не дозволено бачити себе під час бойових дій, — це роль жертви, тому що через пасивність, притаманну жертвам, вони можуть загинути... але коли вони повертаються додому, на них дивляться з таким співчуттям, що це часто позбавляє їх можливості бути повноцінними членами суспільства.
найважливіше, що мають відчувати ветерани, — це те, що вони так само потрібні й продуктивні в суспільстві, як і на полі бою.
The 13 titles explore a vast range of remarkable, relatable human experiences – lived and imagined, told audaciously and authentically.тим часом Букерівська премія оголосила довгий список номінантів ʼ25 року.
твій борг перед країною — це не ніщо. ти чимось їй зобовʼязаний. і залежно від того, що станеться, ти можеш бути зобовʼязаний своїм життям.
