На фоні пам'ятного дня жертв Голодомору хочу трохи вивалити власний батхьорт на власному ж каналі, який не є суто мемним.
Я не репощу новини сюди, бо: по-перше, канали з новинами читають всі, по-друге, половина щоденних новин, які я читаю і пересилаю в приватні повідомлення друзям, супроводжуються моїми гнівними монологами, яких тут було б забагато і вони несли б, напевно, для деяких дуже пригнічений настрій. Тим не менш, мені боляче і горить срака. Горить не тільки від безмозглої росні, а і від сліпих і глухих вестернів, яким абсолютно невідома ні історія України, ні нинішні події, бо це ж не їх країна і не їх війна, від деяких політиків, які яйця мнуть, намагаючись всидіти на двох стільцях чи не в змозі відірвати язика від роснявих срак. Мені боляче усвідомлювати, що вступаючи на біофак з метою розвитку української науки, я нині не знаю, чи буде що розвивати в майбутньому, чи буде місце саме українській науці, чи знову за визнання своєї національності можна буде сісти за ґрати чи взагалі бути розстріляними. Звичайно, боротьба продовжується, я підтримую це власними копійками, власною свідомістю, підтримкою і поширенням українського, але в мені всеодно залишається на загальному фоні пригнічені настрій, лють і заздрість. Заздрість людей, які мають привілеї бути аполітичними, яким не треба доводити свої права на існування.
В будь-якому разі, перепрошую за негативізм, спробую прикладати капусні листики до сраки, щоб не так боліло.
