22 лютого. Для мене ця дата тепер назавжди повʼязана з Харковом.
Десять років тому, в цей день виродки підклали керовану бомбу на шляху ходи Єдності.
На місці загинуло двоє - відомий активіст Євромайдану Ігор Толмачов і прикомандирований міліціонер Вадим Рибальченко.
Наступного дня в лікарні пішов з життя важкопоранений школяр Даня Дідік, а ще через день студент Микола Мельничук.
Багато років тривав судовий процес над виконавцями теракту. Зрештою, їх віддали московитам, помінявши на полонених. Вшанування памʼяті загиблих розтяглося на роки, однак це окрема, місцями ганебна історія.
Та сьогодні мова про памʼять. Зараз, через довгі роки війни, події тих часів затираються, перериваються тисячами інших, не менш гірких втрат.
Однак кожна людина, яка відстоювала незалежність до останнього подиху, заслуговує на шану. Сьогодні моє серце з Харковом.
Так працює памʼять.
18.02.202507:50
Тут директорка школи, де дітки поставили гівеовиставу розповідає про те, що це був хуйовий дитячий експромт…
Та відео яскраво свідчить про гниляк всередині навчального закладу. На відео регіт. Жодна падла в залі не встала, не припинила дійство. Йобані вчителі-залупи.
Тож ідіть нахуй, дорога Оля-директор школи номер 309 міста Києва. Разом з іншими педагогами які буди в залі.
05.03.202518:38
Усі ми – нитки споконвічного рушника. Того, що тче невідомо чия рука. Того, де червоне спочатку і чорне в кінці, Де всі візерунки підвладні отій руці.
Найбільше ниток в рушнику обрива війна. В дірках з-попід куль залишаються імена. У латках й підшивах під час війни полотно. Та дбає рука, щоб не зникло зовсім воно.
Голка в руці, а це значить зникнуть дірки, І візерунок триватиме попри латки. Знищену нитку доточить спрагла рука. Памʼять народу, насправді вона така. ***
Це крутилося в нолові і написалося під час прощання з Василем Ратушним на Майдані. Тож має бути зафіксованим сьогодні.
20.02.202506:39
В кулаку білий пластик хрестика І в чужій крові старі джинси Далі кілька днів не захочеться ані пити, ані їсти.
Далі кілька днів як сомнамбула Будеш як механічний солдатик Щось робити, кудись бігати Щоб очей лишень не стуляти
Лиш війна, що попереду буде Зможе вивести із прострації Так буває, говорять люди, Коли бачив народження Нації. (с) Горовий
Цей вірш я написав десь через два роки. До цього майже фізично нічого не міг сформулювати про ті дні - всі слова здавалися штучними і несправжніми. Навіть тепер, повз призму років і побаченого, не можу спокійно згадувати ті дні.
Вічна шана першим небесним воїнам. Мені особисто є за що вам дякувати. Freedom is not free.
У мене є знайома американка. Вона не має українського коріння, людина часів Вудстоку, дитя квітів, яка досі носить у баночці на шиї кілька трісочок зі славнозвісної сцени.
Свого часу вона протестувала проти війни у В’єтнамі і вислів «Кохай, а не воюй» для неї не пустий звук.
Вона розповіла мені, що якось під час ковіду разом зі своїми сусідами приблизно її віку, придумали дещо, що давало їм сили пережити момент ізоляціі і, як тоді здавалося, безвиході. Вони виходили на задній двір і вили на місяць. Уявіть? Ціла вулиця виходила вити на місяць в певний час. І щодня приєднувалися інші.
Не так давно говорив з нею. Вона дуже тепло відгукується про нашу боротьбу. А ще вважає що час їй з сусідами поновити традицію щоб втримати кукуху. Sapienti sat.
10.02.202521:12
У патапа був колись бренд MOZGI… тіко він їм ніколи по-ходу не користувався
04.03.202515:38
Похмурий весняний ранок. Низьке небо буквально лежить на Київщині. Кибитка знову в русі. Останні кілька тижнів я шукав їжу для тих, хто досі потребує допомоги в побитих селах, а це приблизно 40 родин. За допомогою горизонтальної дипломатії і друга зі Сквири мені вдалося зібрати необхідну кількість наборів. Довелось докупити лише олії, однак це вже не проблема.
Тож сьогодні перші 10 адрес на Вишгородщині.
У Демидові на узбіччі бачу жінку. Оскільки я завжди намагаюся попутно підвозити людей, то спиняюся. – Вам далеко? – Ні я не їду, я чекаю на процесію, зараз будуть ховати нашого воїна. Всі слова якісь пластикові. Мовчки киваю та їду далі.
На в’їзді в Димер подорожніх зустрічає бігборд з фотографіями тих, кого окупанти свого часу забрали в полон. Місцеві роками намагаються повернути своїх цивільних родичів назад. Щоправда, це майже не вдається. Хіба часом вертають тіла.
Спочатку їду на «дальній кордон» до будиночка, де живуть Едвард і Репсіме. – І що про політику чути? – питає господар. – Та нема в мене ні життя, ні часу на те, – відбиваю. Ще одна родина, у якої чоловік досі в полоні, живе поруч. Вдома лише діти, бо на дистанційному. – Новини по полоненому є? – Нема, – хитає головою дівча. – Ну, вже як є. Передавай бабусі й мамі вітання від циган. – Обов’язково, – посміхається.
Ще кілька адрес у центрі, зокрема зарулюю до «нєвєсти». Загалом її подвір’я щоразу нагадує мені знімальний майданчик для чергового хорора. Страшні будівлі, купа собак і котів, які дивляться на тебе як на здобич. Щоразу відчуваю себе неначе в якомусь фільмі Тарантіно чи Гая Річі. – Як справи? – Добре! – Скучила? – Ні. – Це добре, тримай, – посміхаємось обоє.
Далі у двір навпроти до бабусі Олександри. Востаннє я був тут понад місяць тому, тож в неї позакінчувалися ліки. – Може, це для вас вже й дорого стільки? – переймається бабуся. – Та поки ще можем собі дозволити, – посміхаюся у відповідь. Швидкий марш-кидок в аптеку, прощальні обійми і вирушаю далі.
Козаровичі. Спочатку на куток, де колись впав російський вертоліт і спалив кілька хат. На під’їзді бачу Василя. Він щось майструє на подвір’ї. – Привіт! – Привіт, цигане! – Такими темпами схоро вхідчини? – Думаю, до осені закінчу. Якщо бути чесним, то Василь, мабуть, єдиний, хто відновив хату сам майже без сторонньої допомоги. Заробляв, відновлював знов заробляв і знову відновлював.
Наступна хата Миколи Гоголя. Ну як хата? Все досі розтрощена, родина живе у времянці. Однак живі, і добре. Лишаю привезене і їду в центр села, де маю зустрітися з Юрою, якого більшість із вас пам’ятає як того, хто жив у підвалі на згарищі власного будинку.
– Привіт, Юр! – Смерть ворогам! – Як ти? – Та як? Не дуже. – А виглядаєш непогано. – Бо не п’ю вже майже сорок днів. – Ого. – Та да… А в нас тут біда. – Що сталося? – Вовчик, брат мій помер. Двадцять восьмого січня. Сидів дивився телевізор, і все. Деякий час мовчимо, та що ж тут скажеш? – Бач, як? Минулого разу ти переживав, що не доживеш до весни, а не дожив він…
Ще заскакую на пʼять хвилин до Василя з Юлею. Тут всі похворіли, грип, тож буквально хвилину спілкуємося на відстані. – Видужуйте, заскочу за пару тижнів. – Домовились!
Звісно, заїжджаю до Нелі, дружини Володі. Вона порається в недобудованій хаті, саме приїхали представники якогось фонду. – Як ти? – Та ж бачиш? Тромб – і все, нема Вовки. – Ясно, – кажу, – я бачив Юру, він розповів, я не міг не заїхати. – Дякую, молодець, що заїхав. А у Вовки тільки й розмов було, що не доживе до моменту, як хату відновлять… І бач? Так і не дожив трохи. – Ну ти маєш доробить. – Так, звісно, щоб сину з війни було куди повертатися. Щойно виїжджаю з села на трасу, як крізь хмари починає пробиватися сонечко. Життя триває, це головне. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги.
Ще раз дякую Сквирській міській раді, ТМ Сквирянка І ТМ Грона за допомогу з їжею для нужденних.
Минулого тижня кілька моїх друзів написали мені про ветерана який, попри те що сам допомагає військовим ремонтом машин, опинився в скрутному становищі без засобів обігріву в мороз.
Отже, доповідаю. Дрова завезені. Принаймні на деякий час чоловікові буде легше.
Дуже цікаво що тепер читаючи в інтернеті щось про дрова ви згадуєте мене. Це вже як тренд, слова «цигани» і «дрова» міцно пов’язалися між собою.
Хоча гроші з дров’яної подорожі вже давно закінчилися, в цьому випадку було без варіантів. Купив. Відвезли. Все як годиться.
Робимо добро, а там побачимо. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги.
І ще. За пару місяців піду з телеграма в ватсап. Тож не кажіть, що не попереджав.
Володя. Останні три роки життя були для нього суцільним кошмаром. Спалений будинок, окупація, син на війні, очікування відновлення втраченого. Зрештою він помер в чужій хаті дивлячись новини по телевізору. Відірвався тромб.
Якби не русскій мір, його життя було б зовсім іншим. Подивіться відео з ним. З його свідченнями щодо окупації, які записував під час зустрічей.
Дивлячись на те, шо виробляє рудий чубака в США, мушу зазначити, що американців навіть трохи шкода, бо вони як діти, не розуміють, що до чого, а ми то подібне бачили і знаємо що буде.
Спочатку «наші діти житимуть при комунізмі», поцілунки генска і бурні оплески. Потім перестройка, пришвидшення, ГКЧП і розвал імперії… Далі перша чеченська, друга, Грузія, Україна.
Але американці, покищо, навіть не здогадуються про це.
27.02.202516:15
Це лубни… Я навмисно написав назву з маленької. Бо не знати ім’я Чорновола, означає не мати право називатися українським містом з великої літери. Йобані довбойоби.
21.02.202508:36
Сучасні політичні виродки та гниди не бояться втратити репутацію бо в сучасному світі репутація нічого не коштує. Репутація це вже міф, який нікому не цікавий.
Пара днів і все забувається через інфопіну нових подій.
Що значить назвати когось за іменем? Забезпечити посмертною славою, адже фамма вимагає знати на ім’я того, пам’ять про кого вшануєш. Наразити на небезпеку, поки ця людина жива. Назвати за іменем – не просто поінформувати про людину, а й описати її, та часом означити в її «провідній» ролі. Вони звуться: Денис, Сергій, Іван, Марія, Валентин, Марко, Ніна. Нічого аж такого екзотичного в цих іменах нема. Це вам не Антігона і Едіп з Клітімнестрою. Тільки й Едіп колись було просто іменем юнака, вихованого пастухами. Денис, Сергій, Іван, Марія, Валентин, Марко, Ніна – всі вони функціонують в межах трагедійного модусу, вони проявляються за мить до перетворення на художній архетип. Ми звертаємося до Пенелоп і Партоклів у пошуках стабільності: коли хитається земля, маємо вірити, що людина тверда у своїх рішеннях, послідовна у своїх почуття, і коли прийде біда, то Аякси і Електри вчинять так само, як робили завжди. Аж-от приходить біда і з нею сам-на-сам залишаються Сергії та Ніни – означені власним іменем і ним же загрожувані. Цей відгук від Ганни Улюри для мене дуже цінний. Він написаний в ті дні 2022 року, коли я думав, що майбутнє українських книжок і письменництва хібащо в рашистських концтаборах. Ось тут повна версія, сподіваюся це не протирічить правилам, бо якось не правильно копіювати все з сайту. https://kyivdaily.com.ua/ruslan-gorovyj/... якщо ви читали книжку, поділіться враженнями. Руслан.
09.03.202518:22
Є ще потреба яку маю закрити за сьогодні-завтра. Це ремонт машин для підрозділу де воює мій кум Volodymyr Rehesha Santa .
Хто має мій PayPal долучиться будь ласка. По 10$ не більше.
Щось у мене вже є, плюс трохи підкинете і все закриємо. Звіт бійці зроблять. Всім міцні обійми, Зустрінемося на шляхах що ведуть до перемоги.
Фото від 21 січня 2015 року. В цей день я відправив його на війну у власній куртці, бо іншої, яка була б за розміром, не знайшли. Ця куртка репнула на ньому щойно він вперше присів від прильоту.
Такі діла. Кум 10 років воює. Цього року так забігалися обоє, що не згадали про круглу дату.
У мене є знайома американка. Вона не має українського коріння, людина часів Вудстоку, дитя квітів, яка досі носить у баночці на шиї кілька трісочок зі славнозвісної сцени.
Свого часу вона протестувала проти війни у В’єтнамі і вислів «Кохай, а не воюй» для неї не пустий звук.
Вона розповіла мені, що якось під час ковіду разом зі своїми сусідами приблизно її віку, придумали дещо, що давало їм сили пережити момент ізоляціі і, як тоді здавалося, безвиході. Вони виходили на задній двір і вили на місяць. Уявіть? Ціла вулиця виходила вити на місяць в певний час. І щодня приєднувалися інші.
Не так давно говорив з нею. Вона дуже тепло відгукується про нашу боротьбу. А ще вважає що час їй з сусідами поновити традицію щоб втримати кукуху. Sapienti sat.
Це подарунок на мій день народження від людини, яка просто зараз боронить наші життя, збиваючи ворожі дрони-вбивці.
Після того, як збите гівно оглянули представники Служби Божої, моєму другові дозволили відіслати мені невеличку частинку. Та, як виявилося, це був лише початок історії, бо у склад Нової пошти, де був цей подарунок, влучила русскайа ракета.
«Ото вибухотехніки здивуються, коли поміж уламків ракет і згорілих посилок знайдуть твій подарунок», – написав товариш. «Та вже як є, нічого не виправиш. Хай краще це згорить, а не щось інше, що люди відправляли».
Однак подарунок вцілів і таки прибув до Києва, тож тепер буде в моєму особистому музеї спогадів про цю війну.
Сьогодні в Pepper's Club "на шапку" буде повний розковбас. The КУМ, Zinoviy Karach, Liudmyla Gorova, Orest Krysa, Uki John, гурт Полуничний молодик у складі Наталія Любива, Марина Парминська, Лариса Гуріна, Людмила Калита, прекрасна засновниця двіжу Sonya Sotnyk ну і, звісно, я. Мета проста і зрозуміла - прокричатися разом з вами в космос щодо всієї херні навколо і зібрати грошей на кісткові імпланти для фонду СВОЇ. Приходьте. часи такі, що кожна зустріч на вагу золота. Та й гроші це просто залізяки чи папірці, якщо просто лежать без діла, а допомога пораненим це прекрасна капіталізація. Для всіх небайдужих з інших міст - для СВОЇХ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/6RP1sumhVe 💳Номер картки банки 4441 1111 2185 0287. Вже ввечері всі гроші з неї будуть на рахунку фонду. Погнали робити добро!
06.03.202507:00
Дивлячись на те, шо виробляє рудий чубака в США, мушу зазначити, що американців навіть трохи шкода, бо вони як діти, не розуміють, що до чого, а ми то подібне бачили і знаємо що буде.
Спочатку «наші діти житимуть при комунізмі», поцілунки генска і бурні оплески. Потім перестройка, пришвидшення, ГКЧП і розвал імперії… Далі перша чеченська, друга, Грузія, Україна.
Але американці, покищо, навіть не здогадуються про це.
05.03.202518:38
Усі ми – нитки споконвічного рушника. Того, що тче невідомо чия рука. Того, де червоне спочатку і чорне в кінці, Де всі візерунки підвладні отій руці.
Найбільше ниток в рушнику обрива війна. В дірках з-попід куль залишаються імена. У латках й підшивах під час війни полотно. Та дбає рука, щоб не зникло зовсім воно.
Голка в руці, а це значить зникнуть дірки, І візерунок триватиме попри латки. Знищену нитку доточить спрагла рука. Памʼять народу, насправді вона така. ***
Це крутилося в нолові і написалося під час прощання з Василем Ратушним на Майдані. Тож має бути зафіксованим сьогодні.
Володя. Останні три роки життя були для нього суцільним кошмаром. Спалений будинок, окупація, син на війні, очікування відновлення втраченого. Зрештою він помер в чужій хаті дивлячись новини по телевізору. Відірвався тромб.
Якби не русскій мір, його життя було б зовсім іншим. Подивіться відео з ним. З його свідченнями щодо окупації, які записував під час зустрічей.
Похмурий весняний ранок. Низьке небо буквально лежить на Київщині. Кибитка знову в русі. Останні кілька тижнів я шукав їжу для тих, хто досі потребує допомоги в побитих селах, а це приблизно 40 родин. За допомогою горизонтальної дипломатії і друга зі Сквири мені вдалося зібрати необхідну кількість наборів. Довелось докупити лише олії, однак це вже не проблема.
Тож сьогодні перші 10 адрес на Вишгородщині.
У Демидові на узбіччі бачу жінку. Оскільки я завжди намагаюся попутно підвозити людей, то спиняюся. – Вам далеко? – Ні я не їду, я чекаю на процесію, зараз будуть ховати нашого воїна. Всі слова якісь пластикові. Мовчки киваю та їду далі.
На в’їзді в Димер подорожніх зустрічає бігборд з фотографіями тих, кого окупанти свого часу забрали в полон. Місцеві роками намагаються повернути своїх цивільних родичів назад. Щоправда, це майже не вдається. Хіба часом вертають тіла.
Спочатку їду на «дальній кордон» до будиночка, де живуть Едвард і Репсіме. – І що про політику чути? – питає господар. – Та нема в мене ні життя, ні часу на те, – відбиваю. Ще одна родина, у якої чоловік досі в полоні, живе поруч. Вдома лише діти, бо на дистанційному. – Новини по полоненому є? – Нема, – хитає головою дівча. – Ну, вже як є. Передавай бабусі й мамі вітання від циган. – Обов’язково, – посміхається.
Ще кілька адрес у центрі, зокрема зарулюю до «нєвєсти». Загалом її подвір’я щоразу нагадує мені знімальний майданчик для чергового хорора. Страшні будівлі, купа собак і котів, які дивляться на тебе як на здобич. Щоразу відчуваю себе неначе в якомусь фільмі Тарантіно чи Гая Річі. – Як справи? – Добре! – Скучила? – Ні. – Це добре, тримай, – посміхаємось обоє.
Далі у двір навпроти до бабусі Олександри. Востаннє я був тут понад місяць тому, тож в неї позакінчувалися ліки. – Може, це для вас вже й дорого стільки? – переймається бабуся. – Та поки ще можем собі дозволити, – посміхаюся у відповідь. Швидкий марш-кидок в аптеку, прощальні обійми і вирушаю далі.
Козаровичі. Спочатку на куток, де колись впав російський вертоліт і спалив кілька хат. На під’їзді бачу Василя. Він щось майструє на подвір’ї. – Привіт! – Привіт, цигане! – Такими темпами схоро вхідчини? – Думаю, до осені закінчу. Якщо бути чесним, то Василь, мабуть, єдиний, хто відновив хату сам майже без сторонньої допомоги. Заробляв, відновлював знов заробляв і знову відновлював.
Наступна хата Миколи Гоголя. Ну як хата? Все досі розтрощена, родина живе у времянці. Однак живі, і добре. Лишаю привезене і їду в центр села, де маю зустрітися з Юрою, якого більшість із вас пам’ятає як того, хто жив у підвалі на згарищі власного будинку.
– Привіт, Юр! – Смерть ворогам! – Як ти? – Та як? Не дуже. – А виглядаєш непогано. – Бо не п’ю вже майже сорок днів. – Ого. – Та да… А в нас тут біда. – Що сталося? – Вовчик, брат мій помер. Двадцять восьмого січня. Сидів дивився телевізор, і все. Деякий час мовчимо, та що ж тут скажеш? – Бач, як? Минулого разу ти переживав, що не доживеш до весни, а не дожив він…
Ще заскакую на пʼять хвилин до Василя з Юлею. Тут всі похворіли, грип, тож буквально хвилину спілкуємося на відстані. – Видужуйте, заскочу за пару тижнів. – Домовились!
Звісно, заїжджаю до Нелі, дружини Володі. Вона порається в недобудованій хаті, саме приїхали представники якогось фонду. – Як ти? – Та ж бачиш? Тромб – і все, нема Вовки. – Ясно, – кажу, – я бачив Юру, він розповів, я не міг не заїхати. – Дякую, молодець, що заїхав. А у Вовки тільки й розмов було, що не доживе до моменту, як хату відновлять… І бач? Так і не дожив трохи. – Ну ти маєш доробить. – Так, звісно, щоб сину з війни було куди повертатися. Щойно виїжджаю з села на трасу, як крізь хмари починає пробиватися сонечко. Життя триває, це головне. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги.
Ще раз дякую Сквирській міській раді, ТМ Сквирянка І ТМ Грона за допомогу з їжею для нужденних.
