Цікаві постаті борців за незалежність.
Останній підпільник ОУН Ілько Оберишин, легалізувався у – 1991 – коли довідався про Незалежність!
З часу коли хлопець вступив до ОУН (у 1941 маючи 20 років) до моменту виходу з підпілля пройшло 50 років.
До 50-их Оберишин діставав медикаменти для повстанців, очолював Український Червоний хрест, перебував у Службі безпеки ОУН, був районним провідником, у криївках друкував листівки…
У підпіллі Ілько познайомився із своєю майбутньою дружиною Емілією Турчин. Жінка перебувала на легальному становищі, працювала вчителькою, але допомагала повстанцям. Одружилися вони таємно – священик обвінчав у лісі.
На початку 50-их усіх товаришів Оберишина було ліквідовано…
«...У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...
...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...
...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну... », - згадував Оберишин.
Деякий час хлопець жив у лісі сам.
«Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду».
Згодом він таємно поселився на даху у будинку батьків своє дружини, де мешкала і Емілія. Так жінка переховувала свого чоловіка впродовж 40 років. У них народився син – Аркадій. Він не знав про батька до 12 років. Його весілля у 70-их Ілля спостерігав через шпарину у стелі.
В Оберишина не було радянського паспорта. Про існування підпільника знали тільки члени сім’ї Емілії.
Покинув свій сховок у грудні 1991, через два дні після Всеукраїнського референдуму про Незалежність України.
«І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики», - сказав в одному з інтерв’ю вже у 2000-их Ілля Оберишин.
Він народився у с.Потік на Івано-Франківщині, переховувався у будинку в с. Городниця на Тернопільщині, після 91-ого жив у Тернополі.
Помер у 2007 році, нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».
Залишив книжку спогадів "Півстоліття у підпіллі".