Тепер, коли ми залишилися наодинці, можемо поговорити, принце, як чоловік з чоловіком,
Хоч ти лежиш на сходах і бачиш не більше, ніж мертва мураха,
Тобто – чорне сонце, зі зламаними променями.
Я ніколи не міг думати про твої долоні без усмішки.
І тепер, коли лежать на камені, наче скинуті гнізда,
Вони так само беззахисні, як і раніше.
То є власне кінець.
Руки лежать окремо,
Шпага лежить окремо,
Окремо – голова,
І ноги лицаря у м’яких чобітках.
Похорон матимеш, як солдат, хоч ти не був солдатом.
Це – єдиний обряд, на якому я хоч би як знаюся.
Не буде громниць і співу, будуть гноти і залпи,
Чорний крам, що його волоктимуть бруківкою, шоломи, підковані черевики, артилерійські коні і барабан, барабан.
Знаю, нічого гарного.
Це будуть мої маневри перед взяттям влади.
Треба взяти це місто за горло і ним трохи струсити.
Так чи інакше, ти мусив загинути, Гамлете.
Ти не був для життя.
Вірив у кришталеві поняття, не у людську глину.
Жив у постійних судорогах, ловив химери, немов уві сні.
Судомно вгризався в повітря й відразу ж блював.
Нічого не вмів, як людина, дихати навіть не вмів.
Тепер маєш свій спокій, Гамлете. Ти зробив, що тобі належало.
Маєш спокій.
Решта не є мовчанням, але належить мені.
Ти обрав простішу частину – ефектний удар.
Але що таке героїчна смерть в порівнянні з вічним чуванням?
З холодним яблуком у руці, на високому кріслі,
З видом на мурашник і циферблат годинника.
Прощавай, принце. На мене чекає проєкт каналізації,
І декрет у справі жебраків і повій,
Мушу також обмислити кращу систему в’язниць,
Бо, як ти влучно відмітив,
Данія – це в’язниця.
Вертаюсь до моїх справ.
Сьогодні вночі народиться зірка – Гамлет.
Більше ми не зустрінемось.
Те, що залишиться після мене, предметом трагедії не стане.
Нам не вітатися, не прощатися – живемо на архіпелагах.
А вода ця і ці слова – що вони можуть? Що вони можуть, принце?
вірш: Zbigniew Herbert — «Tren Fortynbrasa»
переклад українською — мій
