"Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком".
~
Чомусь для мене книжки, де головний герой проходить через випробування і страждання, проте зі світлою нотою наприкінці, є комфортним чтивом. Саме тому "Сад Гетсиманський" Багряного одразу зайняв верхні позиції в моєму топі свого-рідного. Цей роман на 80% автобіографічний, як і наступний опус маґнум Багряного, проте якщо "Тигролови" це спуск з Голгофи з пригодницькими та відверто оптимістичними нотками, то "Сад Гетсиманський" — це передісторія, повільне і болюче сходження на Голгофу з важелезним хрестом, руйнація ідеалів, боротьба за ідентичність, зона, катування і сон біля параші. Це мотиваційна художня література, актуальна для нашого часу. Чорна депресія у романі межує з розумним гумором, філософськими та релігійними роздумами. Викиньте "Психотерапевта в концтаборі" і почитайте про НКВД, бо це реальність, в якій ми живемо і зараз. Сторінок багато, але я проковтнув їх за тиждень, бо талановито написаний текст затягує з головою. Якщо полюбляєте подивитись нарізки про тупу і мерзотну русню, що сама над собою чинить інтелектуальні знущання, вам теж сюди. Якщо вам близький адекватний та озброєний гуманізм, також ласаво прошу.
~
P.S. Особливо потішився з того, як Андрій Чумак записував в анархістську організацію Волта Вітмена і "жида Баруха Спінозу".
