🏛Istorium ✙ || Історія України та світу
🏛Про історію - цікаво!
🎓Тільки важливі моменти з минулого!
Зв'язатися з адміністратором можна через бота @Istorium_bot
Підтримка каналу:
-Paypal - info@istorium.net
-Monobank - 4441 1111 6588 9712
Чат: https://t.me/istorium_ua_chat
🎓Тільки важливі моменти з минулого!
Зв'язатися з адміністратором можна через бота @Istorium_bot
Підтримка каналу:
-Paypal - info@istorium.net
-Monobank - 4441 1111 6588 9712
Чат: https://t.me/istorium_ua_chat
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocationУкраїна
LanguageOther
Channel creation dateFeb 07, 2025
Added to TGlist
Jun 02, 2023Linked chat
Istorium✙ Chat
264
Subscribers
4 614
24 hours
20%Week
230.5%Month
922%
Citation index
0
Mentions7Shares on channels0Mentions on channels7
Average views per post
644
12 hours530
3%24 hours644
23.8%48 hours543
17%
Engagement rate (ER)
8.46%
Reposts6Comments0Reactions32
Engagement rate by reach (ERR)
11.27%
24 hours0%Week
0.5%Month
0.79%
Average views per ad post
669
1 hour26940.21%1 – 4 hours10415.55%4 - 24 hours29644.25%
Total posts in 24 hours
3
Dynamic
1
Latest posts in group "🏛Istorium ✙ || Історія України та світу"
19.05.202513:03
Ебсторфська карта (кін. XIII ст.) по праву вважається одним із картографічних шедеврів Середньовіччя. Свою назву вона отримала за місцем зберігання - монастир в Ебсторфі, що на півночі Німеччини. На перший погляд вона здається якоюсь дивною, незрозумілою. Здається, що вона зображує що завгодно, але тільки не географічний ландшафт і рельєф: фігури фантастичних істот і карликів, незрозумілі материки, та й узагалі де тут північ і південь, схід і захід?
Ця карта складена за всіма канонами середньовічної картографії. Домінантою тут є релігійна історія, зокрема історія Спасіння. Тому карта накладена на розп'ятого Христа. У центрі розташований Єрусалим, священний центр християнства. Верхня половина карти зображує Азію, нижня половина - Європу (ліворуч) та Африку (праворуч). Тобто схід знаходиться зверху, захід внизу. Північ і південь - відповідно ліворуч і праворуч. Плоский земний диск омивається Океаном. Саме таким уявлявся світ середньовічній людині.
На жаль, карта була безповоротно втрачена під час Другої світової війни.
@istorium_ua
Ця карта складена за всіма канонами середньовічної картографії. Домінантою тут є релігійна історія, зокрема історія Спасіння. Тому карта накладена на розп'ятого Христа. У центрі розташований Єрусалим, священний центр християнства. Верхня половина карти зображує Азію, нижня половина - Європу (ліворуч) та Африку (праворуч). Тобто схід знаходиться зверху, захід внизу. Північ і південь - відповідно ліворуч і праворуч. Плоский земний диск омивається Океаном. Саме таким уявлявся світ середньовічній людині.
На жаль, карта була безповоротно втрачена під час Другої світової війни.
@istorium_ua
19.05.202509:01
Давньоєгипетська різьблена кам'яна чаша з діоритового гнейсу з п'ятьма загнутими всередину секціями обода, Стародавнє царство, IV династія, бл. 2613-2494 рр. до н. е.
Унікальний зразок майстерності давньоєгипетських ремісників. Чаша має п'ять загнутих всередину секцій обода, а її стінки настільки тонкі, що пропускають світло, створюючи ефект напівпрозорості. Артефакт було виявлено в 1903-1904 рр. серед похоронного начиння в гробниці № 1024 некрополя Гізи.
Діоритовий гнейс, хоча й відносно податливий в обробці, значно твердіший за кальцит (природний алебастр). Розмір чаші - близько 20 см.
Антропологічний музей Фібі А. Херст у Берклі при Каліфорнійському університеті, інв. № 6-19784, Каліфорнія, США
@istorium_ua
Унікальний зразок майстерності давньоєгипетських ремісників. Чаша має п'ять загнутих всередину секцій обода, а її стінки настільки тонкі, що пропускають світло, створюючи ефект напівпрозорості. Артефакт було виявлено в 1903-1904 рр. серед похоронного начиння в гробниці № 1024 некрополя Гізи.
Діоритовий гнейс, хоча й відносно податливий в обробці, значно твердіший за кальцит (природний алебастр). Розмір чаші - близько 20 см.
Антропологічний музей Фібі А. Херст у Берклі при Каліфорнійському університеті, інв. № 6-19784, Каліфорнія, США
@istorium_ua
19.05.202507:00
Усі 17 відомих колосальних голів ольмеків, виявлених на цей момент, датування - не пізніше 900 р. до н.е.
Ці голови - масивні кам'яні статуї, висічені з базальтових валунів. Їхня висота коливається від 1,2 до 3,5 метрів, а вага - від 5 до 45 тонн. Вони вважаються однією з візитних карток стародавньої цивілізації ольмеків у Мезоамериці.
Базальт для їх виготовлення добували в горах Сьєрра-де-лос-Тустлас (штат Веракрус). Транспортування багатотонних брил на відстань понад 150 кілометрів вимагало значних зусиль і організації праці. Вчені припускають, що ці статуї зображують могутніх правителів ольмеків.
Точне датування пам'яток ускладнене, оскільки багато з них були переміщені ще до початку наукових досліджень. Більшість голів відносять до раннього докласичного періоду (1500-1000 рр. до н. е.), хоча деякі могли бути створені в середньому докласичному періоді (1000-400 рр. до н. е.). Найімовірнішою датою їхнього виготовлення вважається близько 1000 року до н. е. з часовим діапазоном від 50 до 200 років.
На першому знімку колажу і на 3 фото - найбільша з ольмекських голів, що залишилася незавершеною. Її було знайдено неподалік від місця видобутку каменю. На третій ілюстрації на карті показані місця виявлення цих артефактів.
@istorium_ua
Ці голови - масивні кам'яні статуї, висічені з базальтових валунів. Їхня висота коливається від 1,2 до 3,5 метрів, а вага - від 5 до 45 тонн. Вони вважаються однією з візитних карток стародавньої цивілізації ольмеків у Мезоамериці.
Базальт для їх виготовлення добували в горах Сьєрра-де-лос-Тустлас (штат Веракрус). Транспортування багатотонних брил на відстань понад 150 кілометрів вимагало значних зусиль і організації праці. Вчені припускають, що ці статуї зображують могутніх правителів ольмеків.
Точне датування пам'яток ускладнене, оскільки багато з них були переміщені ще до початку наукових досліджень. Більшість голів відносять до раннього докласичного періоду (1500-1000 рр. до н. е.), хоча деякі могли бути створені в середньому докласичному періоді (1000-400 рр. до н. е.). Найімовірнішою датою їхнього виготовлення вважається близько 1000 року до н. е. з часовим діапазоном від 50 до 200 років.
На першому знімку колажу і на 3 фото - найбільша з ольмекських голів, що залишилася незавершеною. Її було знайдено неподалік від місця видобутку каменю. На третій ілюстрації на карті показані місця виявлення цих артефактів.
@istorium_ua
18.05.202517:18
Е К Л Е С І Я
Уніᴛᴀᴩнᴇ ʍᴇдійнᴇ ɜібᴩᴀння ᴋᴀнᴀᴧіʙ, ᴨᴏᴋᴧиᴋᴀнᴇ дᴏ ᴋᴏнᴄᴏᴧідᴀції ᴛʙᴏᴩчих, ɸіᴧᴏᴄᴏɸᴄьᴋих, хᴩиᴄᴛиянᴄьᴋих, іᴄᴛᴏᴩичних ᴛᴀ ᴨᴏᴧіᴛичних ᴏᴄᴇᴩᴇдᴋіʙ, щᴏ ɸунᴋціᴏнуюᴛь у ᴄᴨіᴧьнᴏʍу ᴨᴩᴏᴄᴛᴏᴩі Nᴀції.
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
Зв'язок з власником: @brianmoserxxx
Уніᴛᴀᴩнᴇ ʍᴇдійнᴇ ɜібᴩᴀння ᴋᴀнᴀᴧіʙ, ᴨᴏᴋᴧиᴋᴀнᴇ дᴏ ᴋᴏнᴄᴏᴧідᴀції ᴛʙᴏᴩчих, ɸіᴧᴏᴄᴏɸᴄьᴋих, хᴩиᴄᴛиянᴄьᴋих, іᴄᴛᴏᴩичних ᴛᴀ ᴨᴏᴧіᴛичних ᴏᴄᴇᴩᴇдᴋіʙ, щᴏ ɸунᴋціᴏнуюᴛь у ᴄᴨіᴧьнᴏʍу ᴨᴩᴏᴄᴛᴏᴩі Nᴀції.
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
https://t.me/addlist/6Qcxmk2heDhhNTli
Зв'язок з власником: @brianmoserxxx
18.05.202513:02
Легенда про «Дзвін з Уески»: як монах став королем і навів порядок по-середньовічному
Політика - справа жорстка. Особливо в Середні віки, коли королівська влада залежала не тільки від крові та права, а й від уміння придушувати заколоти. В історії Арагона є епізод, який став основою однієї з найпохмуріших легенд Іспанії - легенди про «дзвін з Уески».
1134 року помер король Альфонсо I Арагонський на прізвисько Воїн. Він прославився своїми військовими походами проти мусульман, але не залишив спадкоємців. Вражаюче, але в заповіті він передав своє королівство трьом духовно-лицарським орденам: храмовникам, іоаннітам і ордену Святого Гробу Господнього. Такий вибір викликав обурення знаті - іспанські феодали не збиралися підкорятися ченцям-войовникам.
Знать вирішила діяти по-своєму і закликала до трону молодшого брата Альфонсо - Раміро. Проблема полягала в тому, що Раміро був ченцем-бенедиктинцем і не мав світського досвіду. Проте його коронували під ім'ям Раміро II.
Незважаючи на походження, Раміро проявив політичну волю. Він не став маріонеткою знаті, як очікували багато хто, і це викликало опір. У королівстві почалися заворушення. Раміро був змушений тимчасово покинути країну, але незабаром повернувся з вірними військами і придушив заколот. Декого з його опонентів було страчено.
Саме ці події лягли в основу легенди про «дзвін з Уески» (La campana de Huesca). Згідно з переказами, дізнавшись про змову, Раміро звернувся за порадою до свого колишнього настоятеля. Той вивів короля в сад і мовчки зрізав ножем найвищі троянди на клумбі. Послання було гранично ясним: усунути найвпливовіших змовників.
Король викликав дванадцять феодалів у місто Уеску під слушним приводом і розпорядився їх обезголовити. Голови були розкладені на землі у формі кола - ніби «дзвін», а голова одного з них (за версією легенди - єпископа Уески) була підвішена в центрі як «язик дзвона».
Цікаво, що незабаром після цих подій Раміро II зрікся престолу на користь своєї доньки Петронілли, заручившись з графом Барселонським. Це призвело до династичного союзу між Арагоном і Каталонією, який відіграв важливу роль в історії Іспанії.
На фото - картина іспанського художника Хосе Касадо дель Алісаля (1830-1886), присвячена цій легенді.
@istorium_ua
Політика - справа жорстка. Особливо в Середні віки, коли королівська влада залежала не тільки від крові та права, а й від уміння придушувати заколоти. В історії Арагона є епізод, який став основою однієї з найпохмуріших легенд Іспанії - легенди про «дзвін з Уески».
1134 року помер король Альфонсо I Арагонський на прізвисько Воїн. Він прославився своїми військовими походами проти мусульман, але не залишив спадкоємців. Вражаюче, але в заповіті він передав своє королівство трьом духовно-лицарським орденам: храмовникам, іоаннітам і ордену Святого Гробу Господнього. Такий вибір викликав обурення знаті - іспанські феодали не збиралися підкорятися ченцям-войовникам.
Знать вирішила діяти по-своєму і закликала до трону молодшого брата Альфонсо - Раміро. Проблема полягала в тому, що Раміро був ченцем-бенедиктинцем і не мав світського досвіду. Проте його коронували під ім'ям Раміро II.
Незважаючи на походження, Раміро проявив політичну волю. Він не став маріонеткою знаті, як очікували багато хто, і це викликало опір. У королівстві почалися заворушення. Раміро був змушений тимчасово покинути країну, але незабаром повернувся з вірними військами і придушив заколот. Декого з його опонентів було страчено.
Саме ці події лягли в основу легенди про «дзвін з Уески» (La campana de Huesca). Згідно з переказами, дізнавшись про змову, Раміро звернувся за порадою до свого колишнього настоятеля. Той вивів короля в сад і мовчки зрізав ножем найвищі троянди на клумбі. Послання було гранично ясним: усунути найвпливовіших змовників.
Король викликав дванадцять феодалів у місто Уеску під слушним приводом і розпорядився їх обезголовити. Голови були розкладені на землі у формі кола - ніби «дзвін», а голова одного з них (за версією легенди - єпископа Уески) була підвішена в центрі як «язик дзвона».
Цікаво, що незабаром після цих подій Раміро II зрікся престолу на користь своєї доньки Петронілли, заручившись з графом Барселонським. Це призвело до династичного союзу між Арагоном і Каталонією, який відіграв важливу роль в історії Іспанії.
На фото - картина іспанського художника Хосе Касадо дель Алісаля (1830-1886), присвячена цій легенді.
@istorium_ua
18.05.202509:03
Срібна пайцза правителя Золотої орди Абдуллах-хана (1361-1370 рр.)
Гравірована срібна позолочена пластина довгасто-овальної форми з отвором для шнура. Монгольський напис уйгурським письмом свідчить: «Силою Вічного неба, милістю величності і могутності, хто указу Абдуллах-хана не підкориться, той буде винен і помре».
Функціонально пайцзи поділялися на нагородні, що видавалися за заслуги, і подорожні - для осіб, які виконували особливі доручення ханського дому. Ця пайцза, мабуть, належить до останньої групи.
Знайдена в селі Грушівка поблизу м. Нікополя (Дніпропетровська область) 1845 року. Довжина - 28 см, ширина - 9 см; вага - 359.3 гр.
@istorium_ua
Гравірована срібна позолочена пластина довгасто-овальної форми з отвором для шнура. Монгольський напис уйгурським письмом свідчить: «Силою Вічного неба, милістю величності і могутності, хто указу Абдуллах-хана не підкориться, той буде винен і помре».
Функціонально пайцзи поділялися на нагородні, що видавалися за заслуги, і подорожні - для осіб, які виконували особливі доручення ханського дому. Ця пайцза, мабуть, належить до останньої групи.
Знайдена в селі Грушівка поблизу м. Нікополя (Дніпропетровська область) 1845 року. Довжина - 28 см, ширина - 9 см; вага - 359.3 гр.
@istorium_ua
18.05.202507:01
Римський дерев'яний водопровід знайдено в місті Левен у Бельгії
Під час будівельних робіт у бельгійському місті Левен (Фландрія) на вулиці Брусселестраат археологи виявили давньоримський дерев'яний водопровід. Знахідка була зроблена під час розкопок у районі Blauwe Hoek під час обстеження перед зведенням нового студентського гуртожитку.
Водопровід являє собою ланцюжок із порожнистих дерев'яних стовбурів завдовжки близько 1,75 метра кожен. Загальна довжина трубопроводу становить приблизно 20-30 метрів, він залягав на глибині близько чотирьох метрів. За попередніми даними, конструкція була частиною більшої системи, але це ще належить з'ясувати.
Об'єкт зберігся практично в первозданному вигляді завдяки болотистій місцевості з низьким вмістом кисню, що запобігло розкладанню дерева. Це унікально, оскільки раніше знайдені римські дерев'яні водопроводи зберігали лише сліди від зотлілих дерев'яних труб.
Аналіз археологічних шарів дає змогу віднести знахідку до періоду між I і III століттями н.е. Для уточнення дати буде застосовано метод дендрохронології. Разом із трубами виявлено фрагменти римської кераміки, черепиці, а також фрагменти посуду і монети середньовіччя, що вказує на багатошарову культурну спадщину цього місця.
@istorium_ua
Під час будівельних робіт у бельгійському місті Левен (Фландрія) на вулиці Брусселестраат археологи виявили давньоримський дерев'яний водопровід. Знахідка була зроблена під час розкопок у районі Blauwe Hoek під час обстеження перед зведенням нового студентського гуртожитку.
Водопровід являє собою ланцюжок із порожнистих дерев'яних стовбурів завдовжки близько 1,75 метра кожен. Загальна довжина трубопроводу становить приблизно 20-30 метрів, він залягав на глибині близько чотирьох метрів. За попередніми даними, конструкція була частиною більшої системи, але це ще належить з'ясувати.
Об'єкт зберігся практично в первозданному вигляді завдяки болотистій місцевості з низьким вмістом кисню, що запобігло розкладанню дерева. Це унікально, оскільки раніше знайдені римські дерев'яні водопроводи зберігали лише сліди від зотлілих дерев'яних труб.
Аналіз археологічних шарів дає змогу віднести знахідку до періоду між I і III століттями н.е. Для уточнення дати буде застосовано метод дендрохронології. Разом із трубами виявлено фрагменти римської кераміки, черепиці, а також фрагменти посуду і монети середньовіччя, що вказує на багатошарову культурну спадщину цього місця.
@istorium_ua
17.05.202513:05
Як шахи потрапили до Європи: легенди, факти та заборони
Поява шахів у Західній Європі пов'язана з X-XI століттями. Через мусульманські культури гра спочатку проникла в Іспанію, Сицилію та Південну Італію, а згодом, завдяки норманнам, дісталася і до північних регіонів континенту. Так почалася повільна, але невблаганна хода шахів Європою.
Однак разом із самою грою поширювалися і найрізноманітніші легенди про її походження. У Середньовіччі було модно пов'язувати шахи з авторитетними постатями античності: говорили, ніби їх винайшов Арістотель або навіть Олександр Македонський. Часто згадували й героя Іліади Паламеда - нібито саме він вигадав шахи, щоб розважити грецьких воїнів під час Троянської війни.
До XIII століття з'являється нова, більш «європеїзована» версія. У центрі - все той же Паламед, але вже не давньогрецький, а легендарний лицар Круглого столу. Згідно з артурівським циклом, він був мусульманином і сином султана, який згодом прийняв християнство і приєднався до двору короля Артура. Саме він, згідно з легендою, і приніс шахи із загадкового Сходу - світу чудес, загадок і магії.
Цікаво, що на той час правила гри ще не були строго зафіксовані. Наприклад, до кінця XIII століття були популярні шахи з кубиками - особливий варіант гри, в якому поєднувалися елементи стратегії та випадковості.
Що таке шахи з кістками?
У цьому варіанті перед кожним ходом гравець кидав шестигранний кубик. Число, що випало, визначало, яку фігуру він має право пересунути. Кожне число відповідало певній фігурі:
1 - король
2 - ферзь
3 - тура
4 - слон
5 - кінь
6 - пішак
Якщо у гравця вже не було фігури, що відповідає числу, яке випало, він просто пропускав хід. Така система надавала грі елемент непередбачуваності та робила шахи ближчими до азартних розваг.
Церква, починаючи з XI століття, суворо засуджувала азартні ігри, особливо використання гральних кісток. Тому й шахи з кубиками опинилися під забороною. Проте інтерес до гри був настільки великий, що заборони мало кого зупиняли.
Парадоксально, але ті ж церковні інституції, які засуджували гру, водночас шанували окремі шахові фігури як реліквії - особливо ті, що були вирізані зі слонової кістки, рогу та інших «благородних» матеріалів. Це, можливо, було відгомоном язичницького уявлення про магічну силу предметів, створених з «особливих» речовин.
Так шахи в Європі стали не просто настільною грою, а справжнім культурним феноменом, у якому сплелися релігійні суперечки, міфологія, художня література та повсякденні практики Середньовіччя.
@istorium_ua
Поява шахів у Західній Європі пов'язана з X-XI століттями. Через мусульманські культури гра спочатку проникла в Іспанію, Сицилію та Південну Італію, а згодом, завдяки норманнам, дісталася і до північних регіонів континенту. Так почалася повільна, але невблаганна хода шахів Європою.
Однак разом із самою грою поширювалися і найрізноманітніші легенди про її походження. У Середньовіччі було модно пов'язувати шахи з авторитетними постатями античності: говорили, ніби їх винайшов Арістотель або навіть Олександр Македонський. Часто згадували й героя Іліади Паламеда - нібито саме він вигадав шахи, щоб розважити грецьких воїнів під час Троянської війни.
До XIII століття з'являється нова, більш «європеїзована» версія. У центрі - все той же Паламед, але вже не давньогрецький, а легендарний лицар Круглого столу. Згідно з артурівським циклом, він був мусульманином і сином султана, який згодом прийняв християнство і приєднався до двору короля Артура. Саме він, згідно з легендою, і приніс шахи із загадкового Сходу - світу чудес, загадок і магії.
Цікаво, що на той час правила гри ще не були строго зафіксовані. Наприклад, до кінця XIII століття були популярні шахи з кубиками - особливий варіант гри, в якому поєднувалися елементи стратегії та випадковості.
Що таке шахи з кістками?
У цьому варіанті перед кожним ходом гравець кидав шестигранний кубик. Число, що випало, визначало, яку фігуру він має право пересунути. Кожне число відповідало певній фігурі:
1 - король
2 - ферзь
3 - тура
4 - слон
5 - кінь
6 - пішак
Якщо у гравця вже не було фігури, що відповідає числу, яке випало, він просто пропускав хід. Така система надавала грі елемент непередбачуваності та робила шахи ближчими до азартних розваг.
Церква, починаючи з XI століття, суворо засуджувала азартні ігри, особливо використання гральних кісток. Тому й шахи з кубиками опинилися під забороною. Проте інтерес до гри був настільки великий, що заборони мало кого зупиняли.
Парадоксально, але ті ж церковні інституції, які засуджували гру, водночас шанували окремі шахові фігури як реліквії - особливо ті, що були вирізані зі слонової кістки, рогу та інших «благородних» матеріалів. Це, можливо, було відгомоном язичницького уявлення про магічну силу предметів, створених з «особливих» речовин.
Так шахи в Європі стали не просто настільною грою, а справжнім культурним феноменом, у якому сплелися релігійні суперечки, міфологія, художня література та повсякденні практики Середньовіччя.
@istorium_ua
17.05.202509:05
Бронзовий шолом гладіатора з Помпеї, I століття н. е.
Знайдений у школі гладіаторів (лудусі) разом з іншою амуніцією 1834 року. Являє собою шолом важкоозброєного бійця - гладіатора-мірміллона. Він дуже великий і важкий: висота - 44 см, вага - бл. 2,5 кг. Прикрашений рельєфами під умовною назвою «Прославлення Риму». На них зображені римські боги і богині, оточені полоненими варварами, а також військові трофеї римлян.
Зверніть увагу на останнє фото: гребінь шолома порожнистий і призначений для кріплення плюмажа. Забрало складається з двох половинок і відкривається на петлях, як ворота, фіксуючись за допомогою засувів.
Національний археологічний музей Неаполя, інв. № 5647, Італія
@istorium_ua
Знайдений у школі гладіаторів (лудусі) разом з іншою амуніцією 1834 року. Являє собою шолом важкоозброєного бійця - гладіатора-мірміллона. Він дуже великий і важкий: висота - 44 см, вага - бл. 2,5 кг. Прикрашений рельєфами під умовною назвою «Прославлення Риму». На них зображені римські боги і богині, оточені полоненими варварами, а також військові трофеї римлян.
Зверніть увагу на останнє фото: гребінь шолома порожнистий і призначений для кріплення плюмажа. Забрало складається з двох половинок і відкривається на петлях, як ворота, фіксуючись за допомогою засувів.
Національний археологічний музей Неаполя, інв. № 5647, Італія
@istorium_ua
+3
17.05.202507:04
Загадка зниклої громади: археологи розкривають таємниці печери Андріци в Греції
На північному сході Пелопоннесу, в районі Арголіди, археологи зробили разюче відкриття, що проливає світло на маловідому трагедію, яка сталася майже півтори тисячі років тому. У глибині карстової печери поруч із сучасним селом Андріца було виявлено рештки групи з приблизно 40 осіб - чоловіків, жінок і дітей, - загиблих у середині VI століття нашої ери.
Дослідження показали, що люди, ймовірно, сховалися в підземеллі, рятуючись від зовнішньої загрози. У той період територію Греції неодноразово плюндрували кочові племена слов'ян та аварів, і історики не виключають, що саме черговий набіг міг змусити місцевих жителів шукати притулок під землею.
Печера, доступ до якої здійснювався через вертикальну шахту глибиною понад 14 метрів, вимагала значних зусиль для спуску. Спочатку туди опустили глечики з водою, припаси та інші речі. Серед знайдених предметів - масляні лампи, бронзовий хрест із вигравіруваною молитвою «Отче наш», прості прикраси та понад 200 мідних монет, що допомогло датувати трагедію приблизно 575 роком н. е.
Особливу увагу археологів привернула організація простору всередині печери. Останки були згруповані в чотири невеликих скупчення - можливо, за сімейною ознакою. Деякі тіла розташовувалися в обіймах: наприклад, поруч із тілами чоловіка, жінки і дитини археологи виявили юну дівчину, яка притискала до себе, імовірно, домашню тварину.
Сліди припускають, що біженці провели в печері тривалий час. Деякі посудини виявилися затиснуті між сталагмітами - ймовірно, їх ставили під воду, що капала. Однак порятунку так і не настало: припаси закінчилися, і люди, вочевидь, померли від голоду, спраги і переохолодження. Цікаво, що біля входу знайдено ножі та наконечник списа, що може вказувати на охорону проходу.
Чому ніхто не вибрався назовні? Вчені припускають, що доступ до поверхні забезпечувався мотузкою або драбиною, яку мав повернути хтось, хто залишився зовні. Якщо ця людина загинула або не змогла повернутися, мешканці печери опинилися в безвихідній ситуації.
Деякі тіла були знайдені в далеких і темних частинах печери - можливо, ті, хто залишився, намагалися піти від померлих, щоб уникнути жахливих запахів і видовища смерті.
Печера Андриці залишається унікальною археологічною пам'яткою - трагічним свідченням про невідому візантійську громаду, чия доля досі викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Цей підземний некрополь нагадує про крихкість людського життя на тлі історичних потрясінь і природних перешкод.
@istorium_ua
На північному сході Пелопоннесу, в районі Арголіди, археологи зробили разюче відкриття, що проливає світло на маловідому трагедію, яка сталася майже півтори тисячі років тому. У глибині карстової печери поруч із сучасним селом Андріца було виявлено рештки групи з приблизно 40 осіб - чоловіків, жінок і дітей, - загиблих у середині VI століття нашої ери.
Дослідження показали, що люди, ймовірно, сховалися в підземеллі, рятуючись від зовнішньої загрози. У той період територію Греції неодноразово плюндрували кочові племена слов'ян та аварів, і історики не виключають, що саме черговий набіг міг змусити місцевих жителів шукати притулок під землею.
Печера, доступ до якої здійснювався через вертикальну шахту глибиною понад 14 метрів, вимагала значних зусиль для спуску. Спочатку туди опустили глечики з водою, припаси та інші речі. Серед знайдених предметів - масляні лампи, бронзовий хрест із вигравіруваною молитвою «Отче наш», прості прикраси та понад 200 мідних монет, що допомогло датувати трагедію приблизно 575 роком н. е.
Особливу увагу археологів привернула організація простору всередині печери. Останки були згруповані в чотири невеликих скупчення - можливо, за сімейною ознакою. Деякі тіла розташовувалися в обіймах: наприклад, поруч із тілами чоловіка, жінки і дитини археологи виявили юну дівчину, яка притискала до себе, імовірно, домашню тварину.
Сліди припускають, що біженці провели в печері тривалий час. Деякі посудини виявилися затиснуті між сталагмітами - ймовірно, їх ставили під воду, що капала. Однак порятунку так і не настало: припаси закінчилися, і люди, вочевидь, померли від голоду, спраги і переохолодження. Цікаво, що біля входу знайдено ножі та наконечник списа, що може вказувати на охорону проходу.
Чому ніхто не вибрався назовні? Вчені припускають, що доступ до поверхні забезпечувався мотузкою або драбиною, яку мав повернути хтось, хто залишився зовні. Якщо ця людина загинула або не змогла повернутися, мешканці печери опинилися в безвихідній ситуації.
Деякі тіла були знайдені в далеких і темних частинах печери - можливо, ті, хто залишився, намагалися піти від померлих, щоб уникнути жахливих запахів і видовища смерті.
Печера Андриці залишається унікальною археологічною пам'яткою - трагічним свідченням про невідому візантійську громаду, чия доля досі викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Цей підземний некрополь нагадує про крихкість людського життя на тлі історичних потрясінь і природних перешкод.
@istorium_ua
+1
16.05.202517:56
Добрий вечір всім!
Щиро вдячний за вашу допомогу та теплі слова, які ви залишаєте разом із донатами в нашому боті та коментарях. Ваша підтримка безцінна. Щоразу переконуюсь, яка неймовірна спільнота зібралась у мене на каналі.
Звертаюся до усіх хто хоче допомогти мені в розвитку каналу.
Ви можете допомогти каналу репостами та рекомендаціями постів своїм друзям та знайомим) Бо чим більше людей - тим більше цікавих обговорень і бесід в коментарях.
Також підписники з преміумом можуть зарядити наш канал, щоб я міг ділитися історіями з вами!
Додати "Istoriumу" заряду можна тут
Я продовжую збирати кошти на відновлення свого будинку і вірю, що колись його відбудую. За допомогу у поверненні мені дому також буду вдячний.
Посилання на монобанку - https://send.monobank.ua/jar/6z39HtNJk8
Номер карти - 4441 1111 2383 4628
Paypal - info@istorium.net
-USDT TRC-20 — TFD3JqQnjbCoUT5M3U2VPj8fdq69y8MSRR
Дякую всім, хто вже підтримав, хто підтримає і хто просто підписаний на наш канал!❤️
Щиро вдячний за вашу допомогу та теплі слова, які ви залишаєте разом із донатами в нашому боті та коментарях. Ваша підтримка безцінна. Щоразу переконуюсь, яка неймовірна спільнота зібралась у мене на каналі.
Звертаюся до усіх хто хоче допомогти мені в розвитку каналу.
Ви можете допомогти каналу репостами та рекомендаціями постів своїм друзям та знайомим) Бо чим більше людей - тим більше цікавих обговорень і бесід в коментарях.
Також підписники з преміумом можуть зарядити наш канал, щоб я міг ділитися історіями з вами!
Додати "Istoriumу" заряду можна тут
Я продовжую збирати кошти на відновлення свого будинку і вірю, що колись його відбудую. За допомогу у поверненні мені дому також буду вдячний.
Посилання на монобанку - https://send.monobank.ua/jar/6z39HtNJk8
Номер карти - 4441 1111 2383 4628
Paypal - info@istorium.net
-USDT TRC-20 — TFD3JqQnjbCoUT5M3U2VPj8fdq69y8MSRR
Дякую всім, хто вже підтримав, хто підтримає і хто просто підписаний на наш канал!❤️
16.05.202513:19
Як зароджувався конклав
Історія інституту папства налічує дві тисячі років, і ті звичаї, які ми зараз бачимо, також складалися поступово. Але деякі з них стали реакцією на якийсь прецедент - узяти хоча б процедуру конклаву. Саме слово утворене від латинського cum clave - «з ключем» або «під ключем», і позначає збори кардиналів для обрання нового папи римського.
Традиція конклаву склалася тільки в останній третині XIII століття, і передував цьому конкретний казус. У листопаді 1268 року в місті Вітербо помер папа Климент IV, там же почалися вибори нового. Тоді ще ніхто не міг припустити, що папський престол залишиться вакантним протягом 33 (!) місяців, до вересня 1271 року. А все через розкол кардиналів на дві партії, профранцузьку і проримську. Італія на той момент перебувала під найсильнішим політичним впливом Карла Анжуйського, а папство, розправившись руками французів із ненависними Гогенштауфенами, дедалі сильніше потрапляло в залежність від учорашніх «визволителів»: Карл також перебував у Вітербо під час виборів і робив усе можливе, щоб забезпечити обрання потрібної йому людини. Проримська партія прагнула вивести папство з цієї залежності шляхом обрання папи-італійця. Обидві «партії» були приблизно рівними за чисельністю, що також погіршувало стан справ.
1270 року не витримала вже влада Вітербо, яка зважилася на безпрецедентний крок: за їхньою вказівкою кардинали були замкнені в єпископському палаці, їхнє утримання було урізане, а дах палацу навіть частково розібрали, щоб мінливості погоди змусили кардиналів поквапитися. За іншою версією, розібрати дах запропонував кардинал Іоанн Толедський, щоби Святий Дух проник до приміщення та направив ієрархів своєю благодаттю. Ще одна версія приписує ці рішення Карлу Анжуйському. Зрештою, кардинали вирішили заснувати комітет із шести осіб, який шляхом компромісу обрав папою італійця Теобальдо Вісконті. Для нього це стало несподіванкою, бо він не був кардиналом і на той момент перебував в Акрі, супроводжуючи в хрестовому поході англійського принца Едуарда. Однак саме Вісконті, який прийняв ім'я Григорія X, реформував процедуру виборів папи і надав їй вигляду знайомого нам конклаву, ґрунтуючись на прецеденті свого обрання. Ці принципи - ізолювання кардиналів від зовнішнього світу, ретельна охорона місця їхнього перебування, поступове скорочення їжі тощо. - були викладені в буллі Ubi periculum, яку він оприлюднив на Другому Ліонському соборі 1274 року. Звичайно, потрібен був час на те, щоб ці принципи закріпилися, і на це пішла вся остання третина XIII століття. Остаточно це сталося за папи Боніфація VIII (1294-1303).
На фото - єпископський палац у Вітербо, де були замкнені кардинали.
@istorium_ua
Історія інституту папства налічує дві тисячі років, і ті звичаї, які ми зараз бачимо, також складалися поступово. Але деякі з них стали реакцією на якийсь прецедент - узяти хоча б процедуру конклаву. Саме слово утворене від латинського cum clave - «з ключем» або «під ключем», і позначає збори кардиналів для обрання нового папи римського.
Традиція конклаву склалася тільки в останній третині XIII століття, і передував цьому конкретний казус. У листопаді 1268 року в місті Вітербо помер папа Климент IV, там же почалися вибори нового. Тоді ще ніхто не міг припустити, що папський престол залишиться вакантним протягом 33 (!) місяців, до вересня 1271 року. А все через розкол кардиналів на дві партії, профранцузьку і проримську. Італія на той момент перебувала під найсильнішим політичним впливом Карла Анжуйського, а папство, розправившись руками французів із ненависними Гогенштауфенами, дедалі сильніше потрапляло в залежність від учорашніх «визволителів»: Карл також перебував у Вітербо під час виборів і робив усе можливе, щоб забезпечити обрання потрібної йому людини. Проримська партія прагнула вивести папство з цієї залежності шляхом обрання папи-італійця. Обидві «партії» були приблизно рівними за чисельністю, що також погіршувало стан справ.
1270 року не витримала вже влада Вітербо, яка зважилася на безпрецедентний крок: за їхньою вказівкою кардинали були замкнені в єпископському палаці, їхнє утримання було урізане, а дах палацу навіть частково розібрали, щоб мінливості погоди змусили кардиналів поквапитися. За іншою версією, розібрати дах запропонував кардинал Іоанн Толедський, щоби Святий Дух проник до приміщення та направив ієрархів своєю благодаттю. Ще одна версія приписує ці рішення Карлу Анжуйському. Зрештою, кардинали вирішили заснувати комітет із шести осіб, який шляхом компромісу обрав папою італійця Теобальдо Вісконті. Для нього це стало несподіванкою, бо він не був кардиналом і на той момент перебував в Акрі, супроводжуючи в хрестовому поході англійського принца Едуарда. Однак саме Вісконті, який прийняв ім'я Григорія X, реформував процедуру виборів папи і надав їй вигляду знайомого нам конклаву, ґрунтуючись на прецеденті свого обрання. Ці принципи - ізолювання кардиналів від зовнішнього світу, ретельна охорона місця їхнього перебування, поступове скорочення їжі тощо. - були викладені в буллі Ubi periculum, яку він оприлюднив на Другому Ліонському соборі 1274 року. Звичайно, потрібен був час на те, щоб ці принципи закріпилися, і на це пішла вся остання третина XIII століття. Остаточно це сталося за папи Боніфація VIII (1294-1303).
На фото - єпископський палац у Вітербо, де були замкнені кардинали.
@istorium_ua
16.05.202509:00
Дві давньоримські «боксерські рукавички», знайдені 2017 року у форті Віндоланда на північному кордоні імперії, початок II століття н. е.
Зроблені зі шкіри і щільно облягають кісточки пальців. Але вони точно непарні: одна з них (більша за розмірами) зі слідами зносу і ремонту, з наповнювачем із трави, що слугував амортизатором; друга - трохи менша, практично нова і без наповнювача. Їхнє завдання полягало не в пом'якшенні удару по противнику, а в захисті руки від травми. Отримати такою штукою з жорсткої шкіри по голові - задоволення мало. Приблизне датування артефактів - бл. 120 р. н.е.
На останньому фото - «боксерські рукавички» знаменитої бронзової статуї «Кулачний боєць із Квірінала» (III-II століття до н. е.). Вона зберігається в Палаццо Массімо алле Терме в Римі, який є частиною Національного римського музею в Італії.
Музей Віндоланди, графство Нортумберленд, Англія
@istorium_ua
Зроблені зі шкіри і щільно облягають кісточки пальців. Але вони точно непарні: одна з них (більша за розмірами) зі слідами зносу і ремонту, з наповнювачем із трави, що слугував амортизатором; друга - трохи менша, практично нова і без наповнювача. Їхнє завдання полягало не в пом'якшенні удару по противнику, а в захисті руки від травми. Отримати такою штукою з жорсткої шкіри по голові - задоволення мало. Приблизне датування артефактів - бл. 120 р. н.е.
На останньому фото - «боксерські рукавички» знаменитої бронзової статуї «Кулачний боєць із Квірінала» (III-II століття до н. е.). Вона зберігається в Палаццо Массімо алле Терме в Римі, який є частиною Національного римського музею в Італії.
Музей Віндоланди, графство Нортумберленд, Англія
@istorium_ua
16.05.202507:03
Гробниця прокльонів, у якій були поховані Елій Аполлінарій Македон і його дружина, II століття н. е. Ієраполіс, Римська імперія, сучасна Туреччина
Гробниця 114, розташована в північному некрополі Ієраполіса. Над входом - великий напис, що закликає хвороби, нещастя і покарання, які спіткають будь-кого, хто наважиться осквернити гробницю.
Якщо докладніше, то напис містить у собі таке:
1) Попередження про неприпустимість порушення спокою померлих: напис слугував попередженням потенційним зловмисникам, зокрема тим, хто міг захотіти використовувати його повторно.
2) Прокляття порушникам: воно накладало прокляття на будь-кого, хто наважився б використати гробницю без дозволу або потривожити останки Елія Аполлінарія і Нератії Аполлонії. Лиха й нещастя переслідуватимуть його.
3) Загроза мук: напис погрожував порушникам муками, включно з, імовірно, різними важкими хворобами.
4) Але, оскільки Елій був людиною практичною, він не забув згадати й останній пункт: штраф, який буде накладено міською радою, якщо прокляття саме по собі виявиться недостатнім.
На жаль, той, хто розбив саркофаг Елія і ледь не зруйнував саму гробницю вщент, не постав перед судом богів або людським і точно не зазнав цих прокльонів. Бо винуватцем виявився сам Посейдон Еносіхтон («Хитач землі»), а точніше - землетрус, що стався ще в античну епоху.
@istorium_ua
Гробниця 114, розташована в північному некрополі Ієраполіса. Над входом - великий напис, що закликає хвороби, нещастя і покарання, які спіткають будь-кого, хто наважиться осквернити гробницю.
Якщо докладніше, то напис містить у собі таке:
1) Попередження про неприпустимість порушення спокою померлих: напис слугував попередженням потенційним зловмисникам, зокрема тим, хто міг захотіти використовувати його повторно.
2) Прокляття порушникам: воно накладало прокляття на будь-кого, хто наважився б використати гробницю без дозволу або потривожити останки Елія Аполлінарія і Нератії Аполлонії. Лиха й нещастя переслідуватимуть його.
3) Загроза мук: напис погрожував порушникам муками, включно з, імовірно, різними важкими хворобами.
4) Але, оскільки Елій був людиною практичною, він не забув згадати й останній пункт: штраф, який буде накладено міською радою, якщо прокляття саме по собі виявиться недостатнім.
На жаль, той, хто розбив саркофаг Елія і ледь не зруйнував саму гробницю вщент, не постав перед судом богів або людським і точно не зазнав цих прокльонів. Бо винуватцем виявився сам Посейдон Еносіхтон («Хитач землі»), а точніше - землетрус, що стався ще в античну епоху.
@istorium_ua
15.05.202513:03
Вишиванка: історія, вишита крізь віки
Сорочка, вишита нитками — це не просто предмет одягу. Це один із найдавніших культурних кодів, який українці зуміли зберегти навіть тоді, коли все інше забороняли, стирали чи переписували. Щоб зрозуміти, чим є вишиванка сьогодні, треба повернутися на кілька тисячоліть назад.
Перші натяки на вишивку знаходимо ще у добу Трипільської культури (IV–III тис. до н.е.). Археологічні розписи на посуді й жіночих статуетках демонструють орнаменти, які майже ідентичні тим, що вишивають і нині. Ці візерунки були не лише прикрасою — вони мали магічне значення: охороняли, давали силу, підтримували зв'язок з родом і світом духів.
Геродот, описуючи скіфів, згадує їхній одяг, оздоблений вишитими узорами. Відомі також згадки про сарматів та роксоланів — народи, що мешкали на території сучасної України і прикрашали свій одяг складними візерунками. Вишивка вже тоді виконувала функцію не лише естетичну, а й соціальну — позначала статус, воїнське чи родове походження.
У княжу добу вишивка стала справою не лише народною, а й князівською. У літописах згадується, що княгиня Ольга та інші представниці вищого стану вишивали речі для храмів і монастирів. Церковні ризи, покрови, плащаниці — усе оздоблювалося тонкою шовковою або золототканою вишивкою. Збереглися зразки XI–XIII ст., які свідчать про надзвичайний рівень майстерності.
У XVI–XVIII ст. вишиванка набуває особливого значення в середовищі запорожців. Вона стає частиною не лише повсякденного, а й бойового одягу. На сорочках вишивали обереги: хрести, зірки, «кривулі» — захисні символи, які мали вберегти козака в бою. Цікаво, що кожна мати, дружина чи сестра вишивала сорочку з молитвою — тому вона мала ще й духовну силу.
У XIX ст. вишивка стає маркером не просто краси, а етнокультурної належності. Збирачі фольклору — від Марка Вовчка до Василя Тарновського — записують узори, фотографують людей у народному вбранні. Починають формуватися перші колекції, етнографічні музеї, альбоми з орнаментами.
На той час кожне село, кожна родина мала свої узори, які передавалися з покоління в покоління. Вишиванка починає фіксувати етнографічну карту України: за кольором, технікою та мотивами можна було впізнати регіон, громаду, навіть соціальний стан людини.
У ХХ столітті доля вишиванки була непростою. За радянських часів народне мистецтво або ігнорували, або штучно «уніфікували», знищуючи регіональні відмінності. Вишиванка вижила завдяки селу, бабусям, що передавали узори «з голови», і молоді, яка відчувала — це щось більше, ніж просто вбрання.
У третій четвер травня, у День вишиванки, українці вдягають свої сорочки на роботу, в університет, на фронт — із гордістю, зі сльозами, з вірою.
Вишиванка — це не мода. Це вишита історія України. І поки вона жива — живий народ, що її носить.
@istorium_ua
Сорочка, вишита нитками — це не просто предмет одягу. Це один із найдавніших культурних кодів, який українці зуміли зберегти навіть тоді, коли все інше забороняли, стирали чи переписували. Щоб зрозуміти, чим є вишиванка сьогодні, треба повернутися на кілька тисячоліть назад.
Перші натяки на вишивку знаходимо ще у добу Трипільської культури (IV–III тис. до н.е.). Археологічні розписи на посуді й жіночих статуетках демонструють орнаменти, які майже ідентичні тим, що вишивають і нині. Ці візерунки були не лише прикрасою — вони мали магічне значення: охороняли, давали силу, підтримували зв'язок з родом і світом духів.
Геродот, описуючи скіфів, згадує їхній одяг, оздоблений вишитими узорами. Відомі також згадки про сарматів та роксоланів — народи, що мешкали на території сучасної України і прикрашали свій одяг складними візерунками. Вишивка вже тоді виконувала функцію не лише естетичну, а й соціальну — позначала статус, воїнське чи родове походження.
У княжу добу вишивка стала справою не лише народною, а й князівською. У літописах згадується, що княгиня Ольга та інші представниці вищого стану вишивали речі для храмів і монастирів. Церковні ризи, покрови, плащаниці — усе оздоблювалося тонкою шовковою або золототканою вишивкою. Збереглися зразки XI–XIII ст., які свідчать про надзвичайний рівень майстерності.
У XVI–XVIII ст. вишиванка набуває особливого значення в середовищі запорожців. Вона стає частиною не лише повсякденного, а й бойового одягу. На сорочках вишивали обереги: хрести, зірки, «кривулі» — захисні символи, які мали вберегти козака в бою. Цікаво, що кожна мати, дружина чи сестра вишивала сорочку з молитвою — тому вона мала ще й духовну силу.
У XIX ст. вишивка стає маркером не просто краси, а етнокультурної належності. Збирачі фольклору — від Марка Вовчка до Василя Тарновського — записують узори, фотографують людей у народному вбранні. Починають формуватися перші колекції, етнографічні музеї, альбоми з орнаментами.
На той час кожне село, кожна родина мала свої узори, які передавалися з покоління в покоління. Вишиванка починає фіксувати етнографічну карту України: за кольором, технікою та мотивами можна було впізнати регіон, громаду, навіть соціальний стан людини.
У ХХ столітті доля вишиванки була непростою. За радянських часів народне мистецтво або ігнорували, або штучно «уніфікували», знищуючи регіональні відмінності. Вишиванка вижила завдяки селу, бабусям, що передавали узори «з голови», і молоді, яка відчувала — це щось більше, ніж просто вбрання.
У третій четвер травня, у День вишиванки, українці вдягають свої сорочки на роботу, в університет, на фронт — із гордістю, зі сльозами, з вірою.
Вишиванка — це не мода. Це вишита історія України. І поки вона жива — живий народ, що її носить.
@istorium_ua
Records
19.05.202518:16
4.6KSubscribers07.04.202514:08
4400Citation index10.03.202514:36
3KAverage views per post10.03.202514:36
3KAverage views per ad post04.11.202423:59
44.00%ER12.07.202323:59
150.35%ERR
13.05.202513:45
Як з’явилося слово "бойкот"? Історія про управителя, який втратив усе
Наприкінці XIX століття Ірландія залишалася аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю, але земельне питання залишалося надзвичайно болючим. Майже вся орна земля (97%) перебувала у приватній власності, і контролювали її лише близько 10 тисяч осіб — це менше ніж 0,2% населення. Половину всієї ірландської землі тримали у своїх руках лише 750 найбагатших лендлордів. Багато з них навіть не жили на своїх маєтках, довіряючи управління агентам.
Один із таких управителів — Чарльз Бойкотт, колишній британський військовий, у 1873 році отримав посаду керівника маєтку лорда Ерна в графстві Мейо. Його головне завдання — стягнення орендної плати з місцевих селян. На відміну від деяких інших управителів, Бойкотт відзначався жорсткістю: не йшов на поступки, не давав відстрочок, скасовував давні побутові привілеї та вводив дріб’язкові обмеження.
У 1880 році регіон постраждав від чергового неврожаю, однак Бойкотт відмовився знизити орендну плату і видав наказ про виселення 11 орендарів. Це стало точкою кипіння.
В Ірландії саме тоді активізувалася Земельна Ліга, яка боролася за принципи: "чесна орендна плата, гарантія користування землею та право її продажу" (англ. fair rent, fixity of tenure, free sale). У відповідь на дії Бойкотта ліга закликала до нової форми спротиву — соціального бойкоту.
Лідер руху, Чарльз Стюарт Парнелл, на мітингу заявив:
І місцева громада послухалась. Люди перестали вітатися з Бойкоттом, його залишили слуги, крамарі не продавали йому товари, листоноша відмовився приносити пошту, коваль — ремонтувати обладнання. Коли він найняв робітників із інших регіонів, їх зустріли масовими протестами. Управитель залишився наодинці з неробленим врожаєм.
Наслідки були руйнівні: врожай зіпсувався, лорд Ерн зазнав великих фінансових втрат, а сам Бойкотт, разом із родиною, був змушений втекти до Дубліна під охороною 1000 солдатів та поліцейських.
Цей безпрецедентний випадок отримав широкий розголос у британській та світовій пресі. І саме він дав світу нове слово — “бойкот”, яке стало синонімом мирного, але потужного інструменту соціального спротиву.
Зображення - карикатура на Чарльза Бойкотта в англійському журналі Vanity Fair, 1881 р.
@istorium_ua
Наприкінці XIX століття Ірландія залишалася аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю, але земельне питання залишалося надзвичайно болючим. Майже вся орна земля (97%) перебувала у приватній власності, і контролювали її лише близько 10 тисяч осіб — це менше ніж 0,2% населення. Половину всієї ірландської землі тримали у своїх руках лише 750 найбагатших лендлордів. Багато з них навіть не жили на своїх маєтках, довіряючи управління агентам.
Один із таких управителів — Чарльз Бойкотт, колишній британський військовий, у 1873 році отримав посаду керівника маєтку лорда Ерна в графстві Мейо. Його головне завдання — стягнення орендної плати з місцевих селян. На відміну від деяких інших управителів, Бойкотт відзначався жорсткістю: не йшов на поступки, не давав відстрочок, скасовував давні побутові привілеї та вводив дріб’язкові обмеження.
У 1880 році регіон постраждав від чергового неврожаю, однак Бойкотт відмовився знизити орендну плату і видав наказ про виселення 11 орендарів. Це стало точкою кипіння.
В Ірландії саме тоді активізувалася Земельна Ліга, яка боролася за принципи: "чесна орендна плата, гарантія користування землею та право її продажу" (англ. fair rent, fixity of tenure, free sale). У відповідь на дії Бойкотта ліга закликала до нової форми спротиву — соціального бойкоту.
Лідер руху, Чарльз Стюарт Парнелл, на мітингу заявив:
«Коли людина бере ферму, з якої вигнали іншого, ви повинні уникати її на узбіччі дороги… на вулиці… у магазині… навіть у місці поклоніння, ніби це прокажений…»
І місцева громада послухалась. Люди перестали вітатися з Бойкоттом, його залишили слуги, крамарі не продавали йому товари, листоноша відмовився приносити пошту, коваль — ремонтувати обладнання. Коли він найняв робітників із інших регіонів, їх зустріли масовими протестами. Управитель залишився наодинці з неробленим врожаєм.
Наслідки були руйнівні: врожай зіпсувався, лорд Ерн зазнав великих фінансових втрат, а сам Бойкотт, разом із родиною, був змушений втекти до Дубліна під охороною 1000 солдатів та поліцейських.
Цей безпрецедентний випадок отримав широкий розголос у британській та світовій пресі. І саме він дав світу нове слово — “бойкот”, яке стало синонімом мирного, але потужного інструменту соціального спротиву.
Зображення - карикатура на Чарльза Бойкотта в англійському журналі Vanity Fair, 1881 р.
@istorium_ua
28.04.202507:05
Стародавнє місто Ефес за часів Римської імперії (реконструкція) і зараз.
@istorium_ua
@istorium_ua
17.05.202513:05
Як шахи потрапили до Європи: легенди, факти та заборони
Поява шахів у Західній Європі пов'язана з X-XI століттями. Через мусульманські культури гра спочатку проникла в Іспанію, Сицилію та Південну Італію, а згодом, завдяки норманнам, дісталася і до північних регіонів континенту. Так почалася повільна, але невблаганна хода шахів Європою.
Однак разом із самою грою поширювалися і найрізноманітніші легенди про її походження. У Середньовіччі було модно пов'язувати шахи з авторитетними постатями античності: говорили, ніби їх винайшов Арістотель або навіть Олександр Македонський. Часто згадували й героя Іліади Паламеда - нібито саме він вигадав шахи, щоб розважити грецьких воїнів під час Троянської війни.
До XIII століття з'являється нова, більш «європеїзована» версія. У центрі - все той же Паламед, але вже не давньогрецький, а легендарний лицар Круглого столу. Згідно з артурівським циклом, він був мусульманином і сином султана, який згодом прийняв християнство і приєднався до двору короля Артура. Саме він, згідно з легендою, і приніс шахи із загадкового Сходу - світу чудес, загадок і магії.
Цікаво, що на той час правила гри ще не були строго зафіксовані. Наприклад, до кінця XIII століття були популярні шахи з кубиками - особливий варіант гри, в якому поєднувалися елементи стратегії та випадковості.
Що таке шахи з кістками?
У цьому варіанті перед кожним ходом гравець кидав шестигранний кубик. Число, що випало, визначало, яку фігуру він має право пересунути. Кожне число відповідало певній фігурі:
1 - король
2 - ферзь
3 - тура
4 - слон
5 - кінь
6 - пішак
Якщо у гравця вже не було фігури, що відповідає числу, яке випало, він просто пропускав хід. Така система надавала грі елемент непередбачуваності та робила шахи ближчими до азартних розваг.
Церква, починаючи з XI століття, суворо засуджувала азартні ігри, особливо використання гральних кісток. Тому й шахи з кубиками опинилися під забороною. Проте інтерес до гри був настільки великий, що заборони мало кого зупиняли.
Парадоксально, але ті ж церковні інституції, які засуджували гру, водночас шанували окремі шахові фігури як реліквії - особливо ті, що були вирізані зі слонової кістки, рогу та інших «благородних» матеріалів. Це, можливо, було відгомоном язичницького уявлення про магічну силу предметів, створених з «особливих» речовин.
Так шахи в Європі стали не просто настільною грою, а справжнім культурним феноменом, у якому сплелися релігійні суперечки, міфологія, художня література та повсякденні практики Середньовіччя.
@istorium_ua
Поява шахів у Західній Європі пов'язана з X-XI століттями. Через мусульманські культури гра спочатку проникла в Іспанію, Сицилію та Південну Італію, а згодом, завдяки норманнам, дісталася і до північних регіонів континенту. Так почалася повільна, але невблаганна хода шахів Європою.
Однак разом із самою грою поширювалися і найрізноманітніші легенди про її походження. У Середньовіччі було модно пов'язувати шахи з авторитетними постатями античності: говорили, ніби їх винайшов Арістотель або навіть Олександр Македонський. Часто згадували й героя Іліади Паламеда - нібито саме він вигадав шахи, щоб розважити грецьких воїнів під час Троянської війни.
До XIII століття з'являється нова, більш «європеїзована» версія. У центрі - все той же Паламед, але вже не давньогрецький, а легендарний лицар Круглого столу. Згідно з артурівським циклом, він був мусульманином і сином султана, який згодом прийняв християнство і приєднався до двору короля Артура. Саме він, згідно з легендою, і приніс шахи із загадкового Сходу - світу чудес, загадок і магії.
Цікаво, що на той час правила гри ще не були строго зафіксовані. Наприклад, до кінця XIII століття були популярні шахи з кубиками - особливий варіант гри, в якому поєднувалися елементи стратегії та випадковості.
Що таке шахи з кістками?
У цьому варіанті перед кожним ходом гравець кидав шестигранний кубик. Число, що випало, визначало, яку фігуру він має право пересунути. Кожне число відповідало певній фігурі:
1 - король
2 - ферзь
3 - тура
4 - слон
5 - кінь
6 - пішак
Якщо у гравця вже не було фігури, що відповідає числу, яке випало, він просто пропускав хід. Така система надавала грі елемент непередбачуваності та робила шахи ближчими до азартних розваг.
Церква, починаючи з XI століття, суворо засуджувала азартні ігри, особливо використання гральних кісток. Тому й шахи з кубиками опинилися під забороною. Проте інтерес до гри був настільки великий, що заборони мало кого зупиняли.
Парадоксально, але ті ж церковні інституції, які засуджували гру, водночас шанували окремі шахові фігури як реліквії - особливо ті, що були вирізані зі слонової кістки, рогу та інших «благородних» матеріалів. Це, можливо, було відгомоном язичницького уявлення про магічну силу предметів, створених з «особливих» речовин.
Так шахи в Європі стали не просто настільною грою, а справжнім культурним феноменом, у якому сплелися релігійні суперечки, міфологія, художня література та повсякденні практики Середньовіччя.
@istorium_ua
29.04.202513:41
Уяви середньовічне японське поле бою. Десятки чоловіків у обладунках, списи, стріли, крики. І посеред цього хаосу — жінка в бойовому кірасаґе, з наґінатою в руках, яка не відступає перед ворогом. Це онна-бугейся (女武芸者) — жінка, яка не просто вміла воювати, а була частиною самурайського військового стану.
На відміну від поширеного уявлення, жінки в Японії не завжди були пасивними берегинями дому. Протягом століть багато з них проходили бойову підготовку — особливо у кланах, що жили в небезпечних регіонах або часто воювали. Вони вивчали будзюцу (військові мистецтва), зокрема мистецтво володіння наґінатою — довгою алебардою, ідеальною для боротьби з кіннотою та піхотою.
Найвідоміша онна-бугейся — Томое Ґодзен, легендарна воїтелька епохи Ґемпей, яка воювала пліч-о-пліч із своїм паном Мінамото но Йосінакою. Хроніки описують її як "надзвичайної краси й виняткової хоробрості", здатну розрубати ворога одним ударом.
Жінки-воїни рідко брали участь в наступальних кампаніях — але вони завзято боронили замки, особливо у періоди, коли чоловіки були у походах. У часи Сенґоку (XV–XVI ст.) чимало замків тримали саме жінки, які керували обороною, організовували спротив і власноруч билися з наґінатою або танто в руках.
Після встановлення сьоґунату Токуґава роль онна-бугейся почала згасати. Самурайські родини більше орієнтувались на етикет і шкільну освіту, ніж на війну. Але в традиції та мистецтві кендзюцу образ воїтельки залишився як символ честі, сили й відданості обов’язку.
@istorium_ua
На відміну від поширеного уявлення, жінки в Японії не завжди були пасивними берегинями дому. Протягом століть багато з них проходили бойову підготовку — особливо у кланах, що жили в небезпечних регіонах або часто воювали. Вони вивчали будзюцу (військові мистецтва), зокрема мистецтво володіння наґінатою — довгою алебардою, ідеальною для боротьби з кіннотою та піхотою.
Найвідоміша онна-бугейся — Томое Ґодзен, легендарна воїтелька епохи Ґемпей, яка воювала пліч-о-пліч із своїм паном Мінамото но Йосінакою. Хроніки описують її як "надзвичайної краси й виняткової хоробрості", здатну розрубати ворога одним ударом.
Жінки-воїни рідко брали участь в наступальних кампаніях — але вони завзято боронили замки, особливо у періоди, коли чоловіки були у походах. У часи Сенґоку (XV–XVI ст.) чимало замків тримали саме жінки, які керували обороною, організовували спротив і власноруч билися з наґінатою або танто в руках.
Після встановлення сьоґунату Токуґава роль онна-бугейся почала згасати. Самурайські родини більше орієнтувались на етикет і шкільну освіту, ніж на війну. Але в традиції та мистецтві кендзюцу образ воїтельки залишився як символ честі, сили й відданості обов’язку.
@istorium_ua
15.05.202513:03
Вишиванка: історія, вишита крізь віки
Сорочка, вишита нитками — це не просто предмет одягу. Це один із найдавніших культурних кодів, який українці зуміли зберегти навіть тоді, коли все інше забороняли, стирали чи переписували. Щоб зрозуміти, чим є вишиванка сьогодні, треба повернутися на кілька тисячоліть назад.
Перші натяки на вишивку знаходимо ще у добу Трипільської культури (IV–III тис. до н.е.). Археологічні розписи на посуді й жіночих статуетках демонструють орнаменти, які майже ідентичні тим, що вишивають і нині. Ці візерунки були не лише прикрасою — вони мали магічне значення: охороняли, давали силу, підтримували зв'язок з родом і світом духів.
Геродот, описуючи скіфів, згадує їхній одяг, оздоблений вишитими узорами. Відомі також згадки про сарматів та роксоланів — народи, що мешкали на території сучасної України і прикрашали свій одяг складними візерунками. Вишивка вже тоді виконувала функцію не лише естетичну, а й соціальну — позначала статус, воїнське чи родове походження.
У княжу добу вишивка стала справою не лише народною, а й князівською. У літописах згадується, що княгиня Ольга та інші представниці вищого стану вишивали речі для храмів і монастирів. Церковні ризи, покрови, плащаниці — усе оздоблювалося тонкою шовковою або золототканою вишивкою. Збереглися зразки XI–XIII ст., які свідчать про надзвичайний рівень майстерності.
У XVI–XVIII ст. вишиванка набуває особливого значення в середовищі запорожців. Вона стає частиною не лише повсякденного, а й бойового одягу. На сорочках вишивали обереги: хрести, зірки, «кривулі» — захисні символи, які мали вберегти козака в бою. Цікаво, що кожна мати, дружина чи сестра вишивала сорочку з молитвою — тому вона мала ще й духовну силу.
У XIX ст. вишивка стає маркером не просто краси, а етнокультурної належності. Збирачі фольклору — від Марка Вовчка до Василя Тарновського — записують узори, фотографують людей у народному вбранні. Починають формуватися перші колекції, етнографічні музеї, альбоми з орнаментами.
На той час кожне село, кожна родина мала свої узори, які передавалися з покоління в покоління. Вишиванка починає фіксувати етнографічну карту України: за кольором, технікою та мотивами можна було впізнати регіон, громаду, навіть соціальний стан людини.
У ХХ столітті доля вишиванки була непростою. За радянських часів народне мистецтво або ігнорували, або штучно «уніфікували», знищуючи регіональні відмінності. Вишиванка вижила завдяки селу, бабусям, що передавали узори «з голови», і молоді, яка відчувала — це щось більше, ніж просто вбрання.
У третій четвер травня, у День вишиванки, українці вдягають свої сорочки на роботу, в університет, на фронт — із гордістю, зі сльозами, з вірою.
Вишиванка — це не мода. Це вишита історія України. І поки вона жива — живий народ, що її носить.
@istorium_ua
Сорочка, вишита нитками — це не просто предмет одягу. Це один із найдавніших культурних кодів, який українці зуміли зберегти навіть тоді, коли все інше забороняли, стирали чи переписували. Щоб зрозуміти, чим є вишиванка сьогодні, треба повернутися на кілька тисячоліть назад.
Перші натяки на вишивку знаходимо ще у добу Трипільської культури (IV–III тис. до н.е.). Археологічні розписи на посуді й жіночих статуетках демонструють орнаменти, які майже ідентичні тим, що вишивають і нині. Ці візерунки були не лише прикрасою — вони мали магічне значення: охороняли, давали силу, підтримували зв'язок з родом і світом духів.
Геродот, описуючи скіфів, згадує їхній одяг, оздоблений вишитими узорами. Відомі також згадки про сарматів та роксоланів — народи, що мешкали на території сучасної України і прикрашали свій одяг складними візерунками. Вишивка вже тоді виконувала функцію не лише естетичну, а й соціальну — позначала статус, воїнське чи родове походження.
У княжу добу вишивка стала справою не лише народною, а й князівською. У літописах згадується, що княгиня Ольга та інші представниці вищого стану вишивали речі для храмів і монастирів. Церковні ризи, покрови, плащаниці — усе оздоблювалося тонкою шовковою або золототканою вишивкою. Збереглися зразки XI–XIII ст., які свідчать про надзвичайний рівень майстерності.
У XVI–XVIII ст. вишиванка набуває особливого значення в середовищі запорожців. Вона стає частиною не лише повсякденного, а й бойового одягу. На сорочках вишивали обереги: хрести, зірки, «кривулі» — захисні символи, які мали вберегти козака в бою. Цікаво, що кожна мати, дружина чи сестра вишивала сорочку з молитвою — тому вона мала ще й духовну силу.
У XIX ст. вишивка стає маркером не просто краси, а етнокультурної належності. Збирачі фольклору — від Марка Вовчка до Василя Тарновського — записують узори, фотографують людей у народному вбранні. Починають формуватися перші колекції, етнографічні музеї, альбоми з орнаментами.
На той час кожне село, кожна родина мала свої узори, які передавалися з покоління в покоління. Вишиванка починає фіксувати етнографічну карту України: за кольором, технікою та мотивами можна було впізнати регіон, громаду, навіть соціальний стан людини.
У ХХ столітті доля вишиванки була непростою. За радянських часів народне мистецтво або ігнорували, або штучно «уніфікували», знищуючи регіональні відмінності. Вишиванка вижила завдяки селу, бабусям, що передавали узори «з голови», і молоді, яка відчувала — це щось більше, ніж просто вбрання.
У третій четвер травня, у День вишиванки, українці вдягають свої сорочки на роботу, в університет, на фронт — із гордістю, зі сльозами, з вірою.
Вишиванка — це не мода. Це вишита історія України. І поки вона жива — живий народ, що її носить.
@istorium_ua
+2
06.05.202509:04
Чудове творіння римського майстра - сяюча блакитна чаша з мозаїчного скла, I століття н.е.
Вона немов світиться зсередини - вражаюча краса!
Зливки скла було виплавлено і привезено зі східного Середземномор'я (можливо, із Сирії), а мозаїчне скло і саму чашу виготовлено вже в майстерні на території Італії.
Матеріал складається з синіх (з додаванням кобальту) і білих (з сурмою і оксидами олова) скляних стрижнів, сплавлених і спресованих у формі диска, який потім помістили в розпечену до червоного теракотову форму. Потім ретельне полірування зовнішньої/внутрішньої поверхні - і чаша готова.
Розміри: висота - 5,2 см, діаметр - 10,2 см. Чаша була розбита, потім ретельно зібрана і склеєна. Точне місце та обставини знахідки невідомі, придбана музеєм із приватної колекції 2024 року.
Музей Гетті, інв. № 2004.24, Малібу, Каліфорнія, США
@istorium_ua
Вона немов світиться зсередини - вражаюча краса!
Зливки скла було виплавлено і привезено зі східного Середземномор'я (можливо, із Сирії), а мозаїчне скло і саму чашу виготовлено вже в майстерні на території Італії.
Матеріал складається з синіх (з додаванням кобальту) і білих (з сурмою і оксидами олова) скляних стрижнів, сплавлених і спресованих у формі диска, який потім помістили в розпечену до червоного теракотову форму. Потім ретельне полірування зовнішньої/внутрішньої поверхні - і чаша готова.
Розміри: висота - 5,2 см, діаметр - 10,2 см. Чаша була розбита, потім ретельно зібрана і склеєна. Точне місце та обставини знахідки невідомі, придбана музеєм із приватної колекції 2024 року.
Музей Гетті, інв. № 2004.24, Малібу, Каліфорнія, США
@istorium_ua
28.04.202509:02
Підпис Анни Ярославни, королеви Франції, під грамотою Філіпа I на користь абатства Святого Кріспіна в Суассоні. 1063 рік
@istorium_ua
@istorium_ua
08.05.202513:02
Ручна граната епохи хрестоносців. Виготовлена в Сирії, імовірно в Дамаску, знайдена на території Ізраїлю. Такі глиняні штуковини, в які заливали нафту і прилаштовували гніт, були популярні у сарацинських воїнів у XI - XIII ст. Різьблення, до речі, не тільки для краси (хоча і для неї теж), але головне - щоб не вислизала з руки під час кидка.
@istorium_ua
@istorium_ua
24.04.202518:03
Повідомлення «Радянська влада далі тероризує кубанців»
«Новий шлях», Едмонтон, ч. 7,
14 лютого 1933 рік
@istorium_ua
«Новий шлях», Едмонтон, ч. 7,
14 лютого 1933 рік
@istorium_ua
09.05.202509:09
Найдавнішу локшину знайшли на розкопках у Китаї 2005 року в поселенні мідно-кам'яного віку Лацзя. Датування - близько 2000 р. до н.е.
Хтось не встиг доїсти свою локшину і в поспіху перекинув миску (фото 3). Катастрофа, що знищила поселення (грязьовий сель), врятувала цю локшину для нас. Шар вологого бруду запечатав її, створивши безповітряне середовище і захистивши від розкладання. Радіовуглецеве датування показало вік у районі 4 тисяч років.
Аналіз білків виявив, що тісто і борошно для локшини були виготовлені із зерен двох видів проса, з можливим додаванням ячменю або пшениці. Зерна дрібно перемелювали, замішували тісто і багаторазово витягали його, щоб отримати довгі нитки. Локшину варили в киплячій воді.
Локшина з розкопок нагадує сучасну китайську локшину: така ж тонка і довга - до 50 см.
Музей Лацзя, Цинхай, Китай
@istorium_ua
Хтось не встиг доїсти свою локшину і в поспіху перекинув миску (фото 3). Катастрофа, що знищила поселення (грязьовий сель), врятувала цю локшину для нас. Шар вологого бруду запечатав її, створивши безповітряне середовище і захистивши від розкладання. Радіовуглецеве датування показало вік у районі 4 тисяч років.
Аналіз білків виявив, що тісто і борошно для локшини були виготовлені із зерен двох видів проса, з можливим додаванням ячменю або пшениці. Зерна дрібно перемелювали, замішували тісто і багаторазово витягали його, щоб отримати довгі нитки. Локшину варили в киплячій воді.
Локшина з розкопок нагадує сучасну китайську локшину: така ж тонка і довга - до 50 см.
Музей Лацзя, Цинхай, Китай
@istorium_ua
08.05.202515:06
8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Це день, коли ми згадуємо мільйони українців, які віддали життя, пережили окупацію, концтабори, депортації. Тоді наша земля стала одним із головних театрів війни — знищено міста, спалено села, скалічено долі.
Сьогодні ми знову боремось зі злом. Історія повторюється, але цього разу ми зустрічаємо ворога сильними, об’єднаними, гідними своєї свободи.
Пам’ятаємо минуле, щоб не допустити його знову. Боремося сьогодні — заради перемоги, заради майбутнього.
@istorium_ua
Це день, коли ми згадуємо мільйони українців, які віддали життя, пережили окупацію, концтабори, депортації. Тоді наша земля стала одним із головних театрів війни — знищено міста, спалено села, скалічено долі.
Сьогодні ми знову боремось зі злом. Історія повторюється, але цього разу ми зустрічаємо ворога сильними, об’єднаними, гідними своєї свободи.
Пам’ятаємо минуле, щоб не допустити його знову. Боремося сьогодні — заради перемоги, заради майбутнього.
@istorium_ua
+2
17.05.202507:04
Загадка зниклої громади: археологи розкривають таємниці печери Андріци в Греції
На північному сході Пелопоннесу, в районі Арголіди, археологи зробили разюче відкриття, що проливає світло на маловідому трагедію, яка сталася майже півтори тисячі років тому. У глибині карстової печери поруч із сучасним селом Андріца було виявлено рештки групи з приблизно 40 осіб - чоловіків, жінок і дітей, - загиблих у середині VI століття нашої ери.
Дослідження показали, що люди, ймовірно, сховалися в підземеллі, рятуючись від зовнішньої загрози. У той період територію Греції неодноразово плюндрували кочові племена слов'ян та аварів, і історики не виключають, що саме черговий набіг міг змусити місцевих жителів шукати притулок під землею.
Печера, доступ до якої здійснювався через вертикальну шахту глибиною понад 14 метрів, вимагала значних зусиль для спуску. Спочатку туди опустили глечики з водою, припаси та інші речі. Серед знайдених предметів - масляні лампи, бронзовий хрест із вигравіруваною молитвою «Отче наш», прості прикраси та понад 200 мідних монет, що допомогло датувати трагедію приблизно 575 роком н. е.
Особливу увагу археологів привернула організація простору всередині печери. Останки були згруповані в чотири невеликих скупчення - можливо, за сімейною ознакою. Деякі тіла розташовувалися в обіймах: наприклад, поруч із тілами чоловіка, жінки і дитини археологи виявили юну дівчину, яка притискала до себе, імовірно, домашню тварину.
Сліди припускають, що біженці провели в печері тривалий час. Деякі посудини виявилися затиснуті між сталагмітами - ймовірно, їх ставили під воду, що капала. Однак порятунку так і не настало: припаси закінчилися, і люди, вочевидь, померли від голоду, спраги і переохолодження. Цікаво, що біля входу знайдено ножі та наконечник списа, що може вказувати на охорону проходу.
Чому ніхто не вибрався назовні? Вчені припускають, що доступ до поверхні забезпечувався мотузкою або драбиною, яку мав повернути хтось, хто залишився зовні. Якщо ця людина загинула або не змогла повернутися, мешканці печери опинилися в безвихідній ситуації.
Деякі тіла були знайдені в далеких і темних частинах печери - можливо, ті, хто залишився, намагалися піти від померлих, щоб уникнути жахливих запахів і видовища смерті.
Печера Андриці залишається унікальною археологічною пам'яткою - трагічним свідченням про невідому візантійську громаду, чия доля досі викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Цей підземний некрополь нагадує про крихкість людського життя на тлі історичних потрясінь і природних перешкод.
@istorium_ua
На північному сході Пелопоннесу, в районі Арголіди, археологи зробили разюче відкриття, що проливає світло на маловідому трагедію, яка сталася майже півтори тисячі років тому. У глибині карстової печери поруч із сучасним селом Андріца було виявлено рештки групи з приблизно 40 осіб - чоловіків, жінок і дітей, - загиблих у середині VI століття нашої ери.
Дослідження показали, що люди, ймовірно, сховалися в підземеллі, рятуючись від зовнішньої загрози. У той період територію Греції неодноразово плюндрували кочові племена слов'ян та аварів, і історики не виключають, що саме черговий набіг міг змусити місцевих жителів шукати притулок під землею.
Печера, доступ до якої здійснювався через вертикальну шахту глибиною понад 14 метрів, вимагала значних зусиль для спуску. Спочатку туди опустили глечики з водою, припаси та інші речі. Серед знайдених предметів - масляні лампи, бронзовий хрест із вигравіруваною молитвою «Отче наш», прості прикраси та понад 200 мідних монет, що допомогло датувати трагедію приблизно 575 роком н. е.
Особливу увагу археологів привернула організація простору всередині печери. Останки були згруповані в чотири невеликих скупчення - можливо, за сімейною ознакою. Деякі тіла розташовувалися в обіймах: наприклад, поруч із тілами чоловіка, жінки і дитини археологи виявили юну дівчину, яка притискала до себе, імовірно, домашню тварину.
Сліди припускають, що біженці провели в печері тривалий час. Деякі посудини виявилися затиснуті між сталагмітами - ймовірно, їх ставили під воду, що капала. Однак порятунку так і не настало: припаси закінчилися, і люди, вочевидь, померли від голоду, спраги і переохолодження. Цікаво, що біля входу знайдено ножі та наконечник списа, що може вказувати на охорону проходу.
Чому ніхто не вибрався назовні? Вчені припускають, що доступ до поверхні забезпечувався мотузкою або драбиною, яку мав повернути хтось, хто залишився зовні. Якщо ця людина загинула або не змогла повернутися, мешканці печери опинилися в безвихідній ситуації.
Деякі тіла були знайдені в далеких і темних частинах печери - можливо, ті, хто залишився, намагалися піти від померлих, щоб уникнути жахливих запахів і видовища смерті.
Печера Андриці залишається унікальною археологічною пам'яткою - трагічним свідченням про невідому візантійську громаду, чия доля досі викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Цей підземний некрополь нагадує про крихкість людського життя на тлі історичних потрясінь і природних перешкод.
@istorium_ua
Log in to unlock more functionality.
