Монетарна система середньовічної Європи
Після падіння Римської імперії монетна система Риму зберігала своє існування; в обігу залишалися римські золоті соліди і срібні денарії. Зміна грошової системи на континенті відноситься до епохи Каролінгів і приписується Карлу Великому. Тоді у володіннях Карла (а пізніше фактично в усіх країнах Західної Європи) було запроваджено срібну монету - денарій. 12 денаріїв становили солід, 20 солідів - лібру (фунт).
Ці монети поширилися по всьому континенту, отримавши в різних країнах свої національні найменування: у Франції - лівр, су, деньє; в Італії - ліра, сольді; в Англії - шилінг (солід) і пенс (денарій); у Німеччині - пфеннінг (денарій). З XI-XII ст. у Франції, Німеччині, а пізніше і в Скандинавських країнах широкого поширення набула срібна марка, що дорівнювала приблизно 2/3 фунта. З розвитком міст прогресуюче зниження вартості денаріїв зумовлює необхідність введення більш повноцінної монети - «товстих» денаріїв: італійський гроссо, англійський грот, французький гро, німецький грошен, празький гріш. Ці гроші стають основою розрахунків у великій (зовнішній) торгівлі; у звичайних же, дрібних угодах продовжували домінувати колишні денарії (деньє, пфеннінги, пенси). У межах кожної країни вони були надзвичайно різноманітними і мали різну вартість. Так, у Північній і Середній Італії в середині XIII ст. існувало п'ять основних грошових районів: венеціанський, міланський, флорентійський, генуезький і п'ємонтсько-савойський, у кожному з яких домінувала своя місцева монета, однакова за назвами, але різна за цінністю. У Франції основне суперництво точилося між паризьким і турським деньє, причому переважання було за останнім. Нерідко місцева монета виходила за межі своєї території та функціонувала в інших країнах; англійські пенси, наприклад, мали ходіння у Франції, празькі гроші - у Німеччині. Тому встановлення точного ареалу середньовічних грошових систем - завдання великої складності, що вирішується по-різному в кожному конкретному випадку.
До XIII ст. країни Західної Європи не мали власної золотої монети: у великих торгових операціях та інших розрахунках використовували злитки з дорогоцінних металів або їхній брухт.
У середземноморській торгівлі були в ходу арабські (манкузії, маработини) і візантійські (перпери) золоті монети. Лише в XIII-XIV ст. починається карбування європейської золотої монети: в Італії - флорини (Флоренція), дженовіни (Генуя), дукати (Венеція); у Франції - екю, флорини та ін.; у Німеччині - гульдени. Ці золоті гроші від самого початку стають фактично інтернаціональним засобом платежу, отримавши широке поширення в багатьох країнах.
Загалом середньовічний грошовий обіг, незважаючи на гадану одноманітність, характеризується винятковою строкатістю та складністю: спочатку майже кожен шляхетний сеньйор, а також великі міста володіли правом карбування власної монети, яка, незважаючи на одноманітність назв, відрізнялася від сусідньої як за вмістом дорогоцінного металу, так і за реальною цінністю. Крім того, широко розповсюджений процес «псування» і падіння реальної вартості монети робив монети різних років випуску неоднаковими навіть для однієї й тієї ж області. Так, у Флоренції за століття (з початку XIV до початку XV ст.) вартість розмінних грошей впала майже втричі (з 29 до 80 солідів за флорин). Строкатість грошового фонду до кінця розвиненого середньовіччя дещо зменшувалася у зв'язку зі зростанням ареалу загальнодержавної королівської монети (Англія, Франція, Іспанія).
@istorium_ua
