Обʼєктивно все в порядку. Мене навіть хвалила моя психологиня: каже, я приклад того, як правильно проживати такі шокуючі ситуації, швидко прогресую і взагалі молодець. Я додаю: та я в цілому дуже розумна — і сміюсь. Вона теж сміється.
Рівно не буває, буває хвилями: зараз все добре, а через хвилину залипаю в стіну і провалююсь в суцільний декаданс, в якому надії нема, справедливості нема і всі помруть. Чи просто ридаю, незрозуміло від чого. Здається, від усього одразу.
Багато думаю про любов, спорідненість, близькість. Аби відволіктись від занепаду, розповім одну з нещодавніх думок.
***
Як повʼязані моє сприйняття любові і Скрябін.
Нещодавно зрозуміла, що ще з років інституту, себто в попередньому житті, ще в Росії, влаштовувала потенційним кавалерам тест на мос… «на вайб», тест на вайб. Чітко пам’ятаю сцену, як в двадцять першому році, на початку березня (рівно чотири роки тому, який жах) їхали з одним файним легенем в московському метро під час першого справжнього побачення. Їдемо, слухаємо музику в спільних навушниках, і так добре мені, розслаблено, і я кажу — а нумо я тобі дещо дам послухати!
І вмикаю Скрябіна «Говорили і курили». Знаходжу текст, кажу, мов, українською, нічого? Нічого.
Гортаю текст, спостерігаю за реакцією, в процесі пояснюю, що таке генделик, решту наче розуміє.
Ця пісня для мене — маніфест того, як я сприймаю любов взагалі. Змога бути щирим, не запарюватись щодо того, як виглядаєш. Розслабитись одне з одним настільки, аби бути смішними, незграбними, справжніми. Щось дуже, дуже побутове. Розливне пиво з чебуреками, перекур на балконі вночі під шурхіт листя, спільні щонедільні закупи, які перетворюються на пригоду, ніч у потязі і мак-сніданок о шостій ранку, коли я дрімаю на твоїх колінах півгодинки, а потім ти на моїх, і ми вирушаємо далі в ранкове сонце.
Для мене це дуже коштовний момент — коли я відчуваю баланс між довірою та повагою. Тобто справжній комфорт виникає, коли я можу бути з тобою звичайною: розслабленою, спонтанною, хворою чи невиспаною, — і при цьому ти не полізеш до мене з неприємними коментарями, діями, тощо. Ти просто будеш поруч, і теж — собою. Не те що з піднятим заборолом, а взагалі без шолому.
Перед очима постає моя мама. Ми на морі, вона в смішній кепці, на згорілих плечах хустка, і ми сидимо на пластикових стільцях в кафе, де треба відстояти величезну чергу за гарячим шоколадом і молочним коктейлем для мене, а потім за чебуреками і пивом в пластиковому посуді для дорослих — і ось, воно, воно! Їй все одно, як вона виглядає, коли в неї жирні руки, згорілі плечі і ніс в кремі від засмаги, в цьому царстві пластику та пошлості, на літніх канікулах, їй все одно — і вона дуже щаслива в компанії мене та свого хлопця.
Чи її інститутські фото з пікніків, чужих весіль чи посиденьок в гуртожитку ХПІ — тут хтось пʼє спирт, тут дехто лежить на похилому стовбурі дерева з бутербродом в руці, звісивши ноги, тут корчить рожицу. Це теж про любов. Зовсім необовʼязково бухать спирт, аби повернутися в цей стан — достатньо просто не вдавати з себе нічого.
В Будапешті є один особливий для мене заклад. Я туди ходила лише з колишнім та з одним любим другом — вночі влітку, коли ми були трошки пʼяні і змерзлі, бари вже зачинилися, а поговорити ще кортіло. Млинцева! (Блинна? Млинна? Palacsintázó, коротше) Цілодобова забігаловка з напоями і десятками різних смаків млинців, пошкрябаними лакованими меблями і написами типу «Орші + Золтан» чи «Дебрецен 2013» на столешницях. Чомусь там ніколи не було порожньо, навіть глибокої ночі: студенти, туристи, сумні дядьки — всі приходили за млинцями. Там мутні вікна, а у вбиральню треба лізти навпочіпки. Це місце — як той самий генделик з пісні, куди можна виринути з метро і сидіти, і сидіти, і сидіти.
Простота, щирість, душевність — це для мене є величезна складова любові. Простір, де не треба вдавати з себе щось, фізичний чи емоційний. Дім. Скрябін дає мені відчуття дому, і я приводжу туди інших, аби вони теж це відчули.
