
Телеграмна служба новин - Україна

Київ ІНФО | Новини Україна 🇺🇦

Новини Україна | Головний

Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Николаевский Ванёк

Инсайдер UA

Реальна Війна | Україна | Новини

Лёха в Short’ах Long’ует

Легитимный

Телеграмна служба новин - Україна

Київ ІНФО | Новини Україна 🇺🇦

Новини Україна | Головний

Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Николаевский Ванёк

Инсайдер UA

Реальна Війна | Україна | Новини

Лёха в Short’ах Long’ует

Легитимный

Телеграмна служба новин - Україна

Київ ІНФО | Новини Україна 🇺🇦

Новини Україна | Головний

🇺🇦Панночка воскресла🏳️🌈🏳️⚧️
Ordinary angry pro-Ukrainian girl. Торую свій шлях, думаю, перемагаю.
Бот для зв‘язку — @Crocodile_feedback_bot
Бот для зв‘язку — @Crocodile_feedback_bot
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocation
LanguageOther
Channel creation dateFeb 06, 2019
Added to TGlist
Nov 25, 2023Linked chat

Pannocska comments 2.0
1
Records
29.04.202523:59
106Subscribers04.04.202523:59
600Citation index07.04.202520:50
260Average views per post15.05.202523:52
0Average views per ad post10.05.202523:59
38.89%ER20.04.202518:11
252.43%ERRGrowth
Subscribers
Citation index
Avg views per post
Avg views per ad post
ER
ERR
11.05.202506:58
Там залишилось 130 гривень до двадцяти тисяч, і було б добре їх добити, розумієте натяк? 👀
АПД: ого хтось щедро насипав, ну тепер вже сам бог велів добити до тридцяти 😇
АПД: ого хтось щедро насипав, ну тепер вже сам бог велів добити до тридцяти 😇
01.05.202518:09
Маю купу думок та історій, але нічого не можу спіймати та записати. Про субʼєктивність історії, гороскоп майя та перші слова чужої дитини. Про побачене на вулицях та дивовижні збіги.
Я вже вісім місяців живу в Сайгоні. Працюю вчителькою, як всі іноземці, а в вільний час намагаюсь смачно їсти та дивитись навколо. Я переїхала сюди не за бажанням — було треба, я тікала — тому отримувати задоволення, насолоджуватись та цікавитись виходить не завжди, але я намагаюсь, коли є сили, бо ця країна варта того, аби її роздивлятися.
В мене тепер багато друзів і добре широке коло спілкування: справді не знала, що я так можу. Я вчусь опановувати хаос, що вирує навколо. Приймати людей такими, які вони є, спокійніше ставитись до власних емоцій і обирати те, що вважаю кращим для себе. Вчусь бути вільною і відповідати за себе самостійно, не озираючись на інших.
Минув рік з тих пір, як померли мої попередні стосунки, що тривали майже сім років — саме «померли», бо вони не «закінчились» логічним чином: ми просто втомились одне від одного і перестали розмовляти, а потім я дізналась, що людина вирішила рухатись далі. Як би там не було, я щаслива, що це закінчилось і я вільна, навіть якщо ця воля означає будувати все спочатку в новому куті світу.
Це сталося майже рівно рік тому. Цієї ночі я сама, втомлена та хвора, але дуже пишаюсь собою через весь шлях, який пройшла наздоганяючи. Тепер я краще знаю, що я таке, і нарешті відчуваю себе собою.
Сьогодні я святкую день народження коханої людини, що далеко-далеко служить в українському війську, і річницю своєї волі. Попереду ще чотири місяці в Сайгоні, що пахне квітами, кавою та паленим, а потім — ще щось. Ще десь.
Я вже вісім місяців живу в Сайгоні. Працюю вчителькою, як всі іноземці, а в вільний час намагаюсь смачно їсти та дивитись навколо. Я переїхала сюди не за бажанням — було треба, я тікала — тому отримувати задоволення, насолоджуватись та цікавитись виходить не завжди, але я намагаюсь, коли є сили, бо ця країна варта того, аби її роздивлятися.
В мене тепер багато друзів і добре широке коло спілкування: справді не знала, що я так можу. Я вчусь опановувати хаос, що вирує навколо. Приймати людей такими, які вони є, спокійніше ставитись до власних емоцій і обирати те, що вважаю кращим для себе. Вчусь бути вільною і відповідати за себе самостійно, не озираючись на інших.
Минув рік з тих пір, як померли мої попередні стосунки, що тривали майже сім років — саме «померли», бо вони не «закінчились» логічним чином: ми просто втомились одне від одного і перестали розмовляти, а потім я дізналась, що людина вирішила рухатись далі. Як би там не було, я щаслива, що це закінчилось і я вільна, навіть якщо ця воля означає будувати все спочатку в новому куті світу.
Це сталося майже рівно рік тому. Цієї ночі я сама, втомлена та хвора, але дуже пишаюсь собою через весь шлях, який пройшла наздоганяючи. Тепер я краще знаю, що я таке, і нарешті відчуваю себе собою.
Сьогодні я святкую день народження коханої людини, що далеко-далеко служить в українському війську, і річницю своєї волі. Попереду ще чотири місяці в Сайгоні, що пахне квітами, кавою та паленим, а потім — ще щось. Ще десь.
04.05.202508:30
Мій район схожий на казковий острів з рекламного ролику, де в людей не може бути справжніх проблем: пальми, однакові білі будиночки, гірлянди та завжди світить сонце.
І посеред цього — я, і «О, панно Інно, панно Інно…» в моїх навушниках.
Побрехалась з друзями з російської спільноти, бо моя спроба не приховувати, що я насправді відчуваю, скільки в мені різних, підчас суперечливих переживань, була сприйнята як напад «ах, ви ніхуя не робите щоби зупинити війну». Якось ніяково було казати, що я від них нічого і не очікувала, крім простору бути собою.
Моя психологиня на це сказала «так, в нас, українців, дійсно зовсім інший досвід і шлях», і це «ми» обдало мене хвилею тепла: я своя. Три роки тому я думала, що потрапити туди неможливо і ніхто ніколи мене не прийме, а тепер бачу, що змогла, і дуже пишаюсь собою.
А ще нещодавно тут була річниця кінця війни. Пʼятдесят років тому пав Сайгон: Північний Вʼєтнам за допомогою Радянського союзу вичавив звідси залишки антикомуністів та обʼєднав країну, і шістнадцятирічна війна закінчилась.
Мамі мого друга Террі, вʼєтнамця з Лас Вегасу, було сімнадцять, а татові — двадцять два, коли вони тікали з батьківщини. Террі каже, що настрій тут, всередині країни — «ура, мир, спокій, війна закінчилась, слава Вʼєтконгу, слава Хо Ши Міну!» — відрізняється від забарвлення цього дня там, серед діаспори, приблизно на сто вісімдесят градусів, бо для південновʼєтнамських біженців це день, коли вони мусили покинути дім.
Я відвела його в кринжовий ностальгічний ресторан «СССР», де подають борщ та олівʼє. За пляшкою квасу він сказав, що може з легкістю уявити своїх дядьків-емігрантів в такій же самій обстановці: клітчаті скатертини на столах, металеві підстаканники та древні глянцеві фотошпалери — тужливо похилившими голову та зітхаючими: «Yeah, I remember we all had a country…»
— Що я збіса маю відчувати? — каже він збентежено. — Тридцяте квітня — це свято чи день жалоби? Мені радіти чи плакати?
В результаті прийшов до висновку, що досвід батьків — це досвід батьків, і він приймає його, але не дозволяє їхній жалобі визначати його. Навіть на парад пішов, з дослідницької цікавості. Каже, це прикольно, але від комуністичних пісень та гасел все одно вуха згортаються в трубочку і стає щемко боляче.
Я ніякої позиції не займаю — здається, не маю права, та і не хочу — і просто спостерігаю, як піднімається з руїн, тягнеться до неба ця дивна країна, а люди прагнуть будувати її та вести у світле майбутнє. Комуністичне чи ні — буде видно.
Дай бог хоча б своє власне встигнути побудувати: побачити колись в житті стабільність, зріст та рутину, а не постійний кризис-менеджмент, — щоб наші діти не знали війни та не ходили сумні посеред суцільного життєвого свята, як їхні похмурі батьки.
І посеред цього — я, і «О, панно Інно, панно Інно…» в моїх навушниках.
Побрехалась з друзями з російської спільноти, бо моя спроба не приховувати, що я насправді відчуваю, скільки в мені різних, підчас суперечливих переживань, була сприйнята як напад «ах, ви ніхуя не робите щоби зупинити війну». Якось ніяково було казати, що я від них нічого і не очікувала, крім простору бути собою.
Моя психологиня на це сказала «так, в нас, українців, дійсно зовсім інший досвід і шлях», і це «ми» обдало мене хвилею тепла: я своя. Три роки тому я думала, що потрапити туди неможливо і ніхто ніколи мене не прийме, а тепер бачу, що змогла, і дуже пишаюсь собою.
А ще нещодавно тут була річниця кінця війни. Пʼятдесят років тому пав Сайгон: Північний Вʼєтнам за допомогою Радянського союзу вичавив звідси залишки антикомуністів та обʼєднав країну, і шістнадцятирічна війна закінчилась.
Мамі мого друга Террі, вʼєтнамця з Лас Вегасу, було сімнадцять, а татові — двадцять два, коли вони тікали з батьківщини. Террі каже, що настрій тут, всередині країни — «ура, мир, спокій, війна закінчилась, слава Вʼєтконгу, слава Хо Ши Міну!» — відрізняється від забарвлення цього дня там, серед діаспори, приблизно на сто вісімдесят градусів, бо для південновʼєтнамських біженців це день, коли вони мусили покинути дім.
Я відвела його в кринжовий ностальгічний ресторан «СССР», де подають борщ та олівʼє. За пляшкою квасу він сказав, що може з легкістю уявити своїх дядьків-емігрантів в такій же самій обстановці: клітчаті скатертини на столах, металеві підстаканники та древні глянцеві фотошпалери — тужливо похилившими голову та зітхаючими: «Yeah, I remember we all had a country…»
— Що я збіса маю відчувати? — каже він збентежено. — Тридцяте квітня — це свято чи день жалоби? Мені радіти чи плакати?
В результаті прийшов до висновку, що досвід батьків — це досвід батьків, і він приймає його, але не дозволяє їхній жалобі визначати його. Навіть на парад пішов, з дослідницької цікавості. Каже, це прикольно, але від комуністичних пісень та гасел все одно вуха згортаються в трубочку і стає щемко боляче.
Я ніякої позиції не займаю — здається, не маю права, та і не хочу — і просто спостерігаю, як піднімається з руїн, тягнеться до неба ця дивна країна, а люди прагнуть будувати її та вести у світле майбутнє. Комуністичне чи ні — буде видно.
Дай бог хоча б своє власне встигнути побудувати: побачити колись в житті стабільність, зріст та рутину, а не постійний кризис-менеджмент, — щоб наші діти не знали війни та не ходили сумні посеред суцільного життєвого свята, як їхні похмурі батьки.
Log in to unlock more functionality.