Мовчазна тиша заливала покої Азаліса, а вологе од вранішньої грози повітря просякло запахами осіннього вечора: свіжістю та розмоклим листям, терпким запахом вологих землі й глини... — в них вплітався легкий аромат звичних парфумів, який надійно осів на затишно розкиданих простирадлах і перинах.
Важкість в голові спалахнула неприємним липким болем, який розлився гарячою хвилею й схопився кігтями за скроні, а потім — сягав аж шиї. Вуста Азаліса зовсім пересохли, тіло наче стало кам'яним. Тяжке зітхання вирвалося в морок, сам юнак вкрився теплим колючим покривалом з головою.
Він не пам'ятав ані того, як опинився в покоях, ні вчорашнього — чи навіть нинішнього? — дня загалом. Сон поволі вивільняв Азаліса з ласкавих обіймів, а той намагався скласти воєдино всі можливі підказки з пам'яті. Фрагменти сипалися між пальцями, майже нічого не залишаючи.
Людські голоси.
Вогонь.
Леза та кременеві пістолети.
Крик — а чи його власний?
Він простогнав кілька стишених лайливих слів та потягнувся до обличчя, немов хотів витерти з голови важкість та біль. І кожен жест — знесилений і неприємний. В той момент долоня Азаліса зачепила щось незвичне та неправильне.
Тканина. Юнак спинився, намагаючись втихомирити раптовий страх. Біль пролився обличчям новою гарячою хвилею. Власне тіло стало ворогом. Але такого не могло статися. Ні, ні, не могло статися такого, що його обличчя, його краса, його найбільша та найважливіша коштовність могли...
Змішаний з переляком гнів заставив зірватися з ліжка. Втома та раптовий шум в голові заставили заточитися, спіткнутися через власні ноги, ледве не впасти — проте вже за якусь хвилю Азаліс опирався об комод й уважно вдивлявся на себе в дзеркало.
Він тяжко ковтнув, намагаючись заспокоїтися, та почав знімати бинт. Просякла темною засохлою кров'ю тканина вперто липла до шкіри й не хотіла відриватися; кожен жест, здавалося, тягнув за собою невидимі нитки, які різали зсередини. Проте зрештою тканина впала.
У великому дзеркалі Азаліс побачив те, чого так сильно боявся. Права частина обличчя — його обличчя, яким юнак так любив милуватися й вивчати — виявилася зраненою, понівеченою та зовсім неправильною.
Ніжна шкіра виявилася вкритою численними мілкими швами й пекла. Шовкові нитки стягували лінії глибоких рваних порізів, а в тих місцях, де нитки врізáлися в запалену тканину, виділялася прозоро-жовтувата лімфа. Вона змішувалася з краплями зовсім свіжої крові. Шкіра навколо ран аж почервоніла, натягнулася та виглядала вогко-глянцевою через запалення. Закрита зшитими разом повіками порожня очниця запала. Розтривожені юнаком поранення пекли та розливалися чистим вогнем.
Юнак судомно вдихнув. Кінчики охоплених тремтінням пальців затрималися біля скроні, окреслили овал обличчя та спинилися на нервово викривлених світлих устах, наче намагалися знайти щось знайоме й заспокоїти, впевнити: не все втрачено.
Всередині палали страх, горе та гнів — на самого себе та на світ загалом; горіли й затоплювали, стискали горло та не дозволяли дихати. А чи мав ворожий світ взагалі значення, якщо дозволив так охайно та з коханням виплеканій величі захлинутися кров'ю та згоріти?
Та чи матиме значення вже він, якщо дозволив такому статися?
