ми всі різні. ми говоримо різними мовами, живемо в різних країнах, у нас різні характери, різні тіла, різні мрії та бачення світу.
але ми — жінки.
нам кажуть, як ми маємо виглядати, щоб бути привабливими, про нашу вагу чи волосся на тілі, переконують, що ми не маємо права старіти, придумують евфемізми для нашого тіла, якого вони змушують нас соромитися. кажуть «ти повинна стати матір’ю», але не знають нічого про жіноче здоров’я. наше тіло стає полем для дискусій, де не залишається місця нашому голосу.
нас переконують, що наша цінність визначається ставленням до нас чоловіків, а будь-яке насильство проти нас — наша власна провина. нам має бути смішно, коли вони жартують про зґвалтування.
тобі не соромно? ти хочеш сказати всім, що стала жертвою насильства? що про тебе подумають? чому мовчала так довго? може, ти брешеш? це вже в минулому, ти хочеш зруйнувати йому життя?
вони говорять про рівність, але щоразу, коли жінка заявляє про свої права, відповідають, що вона занадто емоційна, занадто агресивна.
ти отримала освіту? чудово, коли збираєшся заміж? я поважаю тебе, але не думаю, що ця сфера для жінок. що ти взагалі можеш у цьому розуміти? що корисного взагалі винайшли жінки?
ми живемо у світі, де фемінізм став товаром. де чоловіки, які видають себе за захисників жіночих прав, насправді використовують їх для власної вигоди. де нас намагаються переконати, що ми досягли всього, за що боролися.
нас намагаються змусити мовчати.
ти феміністка? чого тобі ще не вистачає?
вони говорять так, ніби ми вигадали цей світ. але потім ми знову читаємо, що чийсь улюблений виконавець — ґвалтівник. читаємо історію султанат нукенової. спостерігаємо, як чоловік, якого звинувачували у насильстві, стає президентом.
я — феміністка. і жіноче єднання — це найсильніше, що я пізнала в цьому житті. найжахливіше — що ми досі змушені кричати про те, що заслуговуємо на те, щоб нас бачили. як людей.
я ходжу в університет завдяки жінкам, які вибороли наше право на освіту. але 119 мільйонів дівчат досі цього позбавлені.
я живу в країні, де чоловіки думають, що можуть контролювати моє тіло. у світі все ще мільйони жертв ранних шлюбів та операцій, що калічать жіночі статеві органи.
мені довелося поїхати в іншу країну, тому що в моїй — війна. в цей час понад 600 мільйонів жінок у світі залишаються поруч із зонами воєнних конфліктів. і ще мільйони, будучи біженками, стають жертвами в чужих країнах.
я мала бути обережною, виходячи з дому, коли в нашому селі з’явилися ворожі військові. і маю бути вдячна, що зі мною нічого не сталося, адже 95% жертв сексуального насильства під час війни — це жінки, і число жертв щороку зростає.
жертви домашнього насильства. жінки, які гинуть, намагаючись лише знайти чисту воду. жінки, яких продають, щоб прогодувати сім’ю.
я пам’ятаю, що у справі жизель пеліко чоловіки говорили: «моє тіло зґвалтувало її, але мій мозок — ні», «я думав, що вона мертва», «її чоловік мені дозволив», «якби я хотів її зґвалтувати, я б не спав із шістдесятирічною, а вибрав би молоду».
ми не мовчимо, хоча іноді це боляче та страшно. нас чують.
фемінізм не про те, що в когось є права, а в когось їх немає, але це не з нами і десь далеко. це про те, що десь далеко є такі ж жінки, як ми. жінки, яким більше нема в кого вірити, крім нас, інших жінок. це про те, що навіть якщо ти живеш у європі чи америці, де говорять про цінність людського життя, життя жінки може бути зовсім не таким цінним.
дівчата, ви не слабші за розу паркс чи княгиню ольгу. не менш здібні, ніж марія складовська-кюрі чи геді ламар. ірена сендлерова, лі міллер, надія мурад — жодна з них не думала, що рятуватиме тисячі дітей від смерті, писатиме репортажі з фронту чи втікатиме від терористів, щоб стати голосом усіх дівчат, які досі залишаються жертвами насильства.
кожна з нас — це історія боротьби та сили. кожна жінка, яка коли-небудь жила, яка живе зараз, яка буде жити у майбутньому.
нас завжди намагалися переконати в нашій слабкості. бо світ, вибудований на наших трагедіях, боїться нашої сили.
ми всі різні. але ми — жінки. і ми неймовірно сильні.
