Несуть лиш труни по моїй країні,
В жовто-блакитних прапорах.
Немає тата, брата, кума у родині.
Присутня злість, відсутній страх
Забрати хочуть кожен клаптик,
За кожну жменю ґрунту так болить…
Мечами ми розірвемо лапи!
Й нехай це буде вічність або мить.
Ми українці, може тихі і спокійні ,
Та лиш коли чіпають щось своє,
То не страшні нам тії війни,
І за секунду серце ворога гниє.
І хвилі будуть омивати вільний берег,
Без замінованих теплих пісків,
У світі кинули вже жереб…
Та ми виборювали волю споконвіків!
І кожні очі, всіх наших поколінь,
Бачили танки і гармати.
Ще скільки буде сновидінь,
Про те, як забирали мого брата?
Ще скільки раз мені присниться,
Не мій прожитий до секунд полон?
О, світе і Європо, всі дивіться.
Наша країна – крові полігон.
«Там вирішили все за нас давно»,
Так пишуть часто у новинах…
Хто вирішив щоб все моє село,
Проводило синів у домовинах?
Хто вирішив, що я щоночі сповідаюсь Богу?
Бо я й не знаю чи до ранку доживу…
Ну все, ось знову і тривога
Балістика, шахеди, знову не засну…
24.02.2025 Тульєва