Маєш ти зброю — стріляєш, та з кожним пострілом гинеш,
Бо тінь за плечима зростає, де світло душі вже не блима.
Маєш ти крила — літаєш, не знаючи миру в висоті,
Та кожна бомба, що впала — це пломінь в совісті, в темноті.
Маєш ти танк — прориваєш, та слідом — попіл і кров,
І в місті, що стало нічиїм, вже не живе любов.
Війна нас навчила мовчати, коли кричать небеса,
І вчорашній хлопець із села — вже тінь, що дивиться з-за.
В 2022 — прокинулись з болю, не з ранку, а з ночі, в вогні,
І кожен дізнався по-своєму, що значить — згоріти на дні.
Та є серед нас незламні — мов сталь, мов криця жива,
Що вчилися бути піхотою, а стали — крила й слова.
Вертольоти у небі ревуть — і летять на ворожі позиції,
І ті, хто знизу дививсь на зірки — вже самі їхня авіація.
Це не про зброю — про вибір, про правду, що ріже, мов ніж,
Про тишу між вибухами, де серце стає, наче криж.
Це про народ, що крізь пекло не втратив себе на вітрах,
Про тих, хто несе Україну — на плечах, в очах і в снах.
![самописні вірші [avg] chat](https://static-storm.tglist.com/4598fec557337ad22d3a369fa3ac3aa9/efdec87b-0b58-482e-8696-f6dc90b58f9d.jpg?w=48&h=48)
