Quotes
синьоока
Quotes
15.04.202519:14
на кордоні
за мною — три постаті
смиренна, хтива і лайлива
і кожна з них чекає:
настане швидкоплинний день
опісля полярної темряви
серед зімʼятих тканин.
переді мною — ластівка
що збирається вперше полетіти
її молочні крила тремтять
рости у власному темпі, пташко
тобі ще ставати зброєю
вилазь на стелю, пташко
тобі ще по ній ходити.
не бійся, пташко
падати зовсім не страшно
коли покинеш це місто
коли під тобою буде місток
гравітація зникне
гравці грабуватимуть гостей
а хліб не дістанеться нікому.
в мені — монологи
героїв лиш мені відомих творів
в мені — тридцять три всесвіти
пʼять розбитих сердець
одне маленьке життя
і одна дуже велика смерть.
не бійся, пташко
вмирати зовсім не страшно
коли йтимеш із дому до міста
зупинись на кордоні
на останній краплі світла
зроби останній видих…
і можеш спокійно знімати маску
здираючи з нею й лице.
за мною — три постаті
смиренна, хтива і лайлива
і кожна з них чекає:
настане швидкоплинний день
опісля полярної темряви
серед зімʼятих тканин.
переді мною — ластівка
що збирається вперше полетіти
її молочні крила тремтять
рости у власному темпі, пташко
тобі ще ставати зброєю
вилазь на стелю, пташко
тобі ще по ній ходити.
не бійся, пташко
падати зовсім не страшно
коли покинеш це місто
коли під тобою буде місток
гравітація зникне
гравці грабуватимуть гостей
а хліб не дістанеться нікому.
в мені — монологи
героїв лиш мені відомих творів
в мені — тридцять три всесвіти
пʼять розбитих сердець
одне маленьке життя
і одна дуже велика смерть.
не бійся, пташко
вмирати зовсім не страшно
коли йтимеш із дому до міста
зупинись на кордоні
на останній краплі світла
зроби останній видих…
і можеш спокійно знімати маску
здираючи з нею й лице.
28.01.202521:51
вітер
люди — вода
вирують містами
бувають трьох агрегатних станів
до одних не проберешся і з криголамом
другі вислизають крізь пальці
а третіх ніби й не відчуваєш.
люди — вода
лиш до мене підносять сірник
запалююсь
пломенію
вигораю.
- - - - - -
хоч люди — вода, ти — це вітер попутний
розвіюєш сіру однаковість буднів
торкаєшся легко, повітряно, ніжно
тож, вітре, роздмухуй мене все сильніше.
відвідуй частіше мої тихі сни
кохаю твій образ, милуюся ним
по тебе — із данте під руку у пекло
з тобою є штиль, що віщує безпеку.
- - - - - -
і нехай я завжди напів-
напів-поетка
напів-акторка
напів-філологиня
бути коханою тобою
це нарешті бути
цілою.
люди — вода
вирують містами
бувають трьох агрегатних станів
до одних не проберешся і з криголамом
другі вислизають крізь пальці
а третіх ніби й не відчуваєш.
люди — вода
лиш до мене підносять сірник
запалююсь
пломенію
- - - - - -
хоч люди — вода, ти — це вітер попутний
розвіюєш сіру однаковість буднів
торкаєшся легко, повітряно, ніжно
тож, вітре, роздмухуй мене все сильніше.
відвідуй частіше мої тихі сни
кохаю твій образ, милуюся ним
по тебе — із данте під руку у пекло
з тобою є штиль, що віщує безпеку.
- - - - - -
і нехай я завжди напів-
напів-поетка
напів-акторка
напів-філологиня
бути коханою тобою
це нарешті бути
цілою.
17.11.202419:06
хто така синьоока?
я ніколи не буду як оголені
ніколи не чутиму хтивого гоміну
як коли пташиний знімає сорочку
а катруся читає той вірш про бога
мила моя синьоока скільки ж тобі рочків?
невже не награлась з книжковим блогом?
ну куди ти знову лізеш?
мовчи поки дорослі читають вірші.
якби в моїх віршах були матюки
ви читали б їх краще
і я перестала би бути ніким
у цих поетичних хащах.
ти пішла у театр заради емоцій
метафори кислі й рідкі ніби оцет
однаково ти їх не тягнеш
цими театральними павзами
прийди нарешті до тями
прибери від поезії пазурі.
напиши хоч мільйон дуетів з чурковим
закидай його каламбури за комір
тобі ще зарано вриватися в батли
вертайся на сцену у танцях стрибати
ота перемога в наталки — єдина заслуга
дитино схились і послухай
до инших поетів звертайся на «ви»
скільки ще тобі будуть робити знижку на вік?
псевдонім синьоока сподобався швальбе
тому я вдягаю ці кляті лінзи
і продираюсь на перші шпальти
знову без жодних запрошень лізу
на сцени задрипаних барів
нещирістю звʼязана ніби шібарі.
секунду уваги пані та панове
несеться поетка-тайфун
бажаю усім вам смачного
бо це поетичний фастфуд.
вони запитають та хто блін така синьоока?
і нащо про неї казати аж так жорстоко?
я ніколи не буду як оголені
я все-таки маю власну голову
я гейтерів бʼю не катреном — бойкотом
і в це лицемірне поезії кодло
як стрендж відкриваю нові портали
ігнорую образи, сліпа наче вій
про мене принаймні питають
а чого досягнули ви?
я ніколи не буду як оголені
ніколи не чутиму хтивого гоміну
як коли пташиний знімає сорочку
а катруся читає той вірш про бога
мила моя синьоока скільки ж тобі рочків?
невже не награлась з книжковим блогом?
ну куди ти знову лізеш?
мовчи поки дорослі читають вірші.
якби в моїх віршах були матюки
ви читали б їх краще
і я перестала би бути ніким
у цих поетичних хащах.
ти пішла у театр заради емоцій
метафори кислі й рідкі ніби оцет
однаково ти їх не тягнеш
цими театральними павзами
прийди нарешті до тями
прибери від поезії пазурі.
напиши хоч мільйон дуетів з чурковим
закидай його каламбури за комір
тобі ще зарано вриватися в батли
вертайся на сцену у танцях стрибати
ота перемога в наталки — єдина заслуга
дитино схились і послухай
до инших поетів звертайся на «ви»
скільки ще тобі будуть робити знижку на вік?
псевдонім синьоока сподобався швальбе
тому я вдягаю ці кляті лінзи
і продираюсь на перші шпальти
знову без жодних запрошень лізу
на сцени задрипаних барів
нещирістю звʼязана ніби шібарі.
секунду уваги пані та панове
несеться поетка-тайфун
бажаю усім вам смачного
бо це поетичний фастфуд.
вони запитають та хто блін така синьоока?
і нащо про неї казати аж так жорстоко?
я ніколи не буду як оголені
я все-таки маю власну голову
я гейтерів бʼю не катреном — бойкотом
і в це лицемірне поезії кодло
як стрендж відкриваю нові портали
ігнорую образи, сліпа наче вій
про мене принаймні питають
а чого досягнули ви?
27.12.202317:59
моїй галактиці
зачаровано дивишся на те
як сніжинки поволі
неначе по невидимих сходинках
опускаються на язик
мені теж властиво танути від тепла твоїх губ
серед льодовикових брил буденності
та обморожених людських сердець
ти маленьке доброзичливе багаття.
шкода що геть не вмію малювати
хочеться вилити цю мить у фарби
щоб розмістити твою радість на палітурці мого зіну
тоді вона зробить мою дешеву поезію менш депресивною
насправді ти варта того
щоб твої світлини прикрашали палітурки
всього мого життя.
мружачись від твого сяйва
що зливається з яскравим світлом лед-стрічки
обережно торкаюсь пальцями
щоб поєднати твої родимки у сузірʼя і назвати кожне з них
моя багатогранна галактико
дозволь бути супутником якоїсь із твоїх планет
не дай загубити себе в чорних дірах реальності.
я поряд із тобою не просто втрачаю мову
гублю і єдині свої скарби — рими
тому й мушу говорити про почуття верлібрами
здається скоро й зовсім перейду на прозу…
моя галактико
я гублюся у твоїй нескінченності
благаю
додай цю нескінченність до характеристик
наших стосунків…
30.11.202319:39
мовчки
я любитиму тебе словами
гучномовцями на головній площі міста
вустами радіоведучих
що оголосять
наступна пісня присвячується твоєму імені
я любитиму тебе односкладними окличними реченнями
а кохатиму
— тільки мовчки.
я згадуватиму про тебе днями
знаючи де б ти сміявся
де плакав би падаючи на коліна
де дивився б із засудженням
на яку маршрутку сідав би і де говорив би
на наступній, будь ласка
де купував би каву з непристойною кількістю цукру
я згадуватиму про тебе короткими зимовими ранками
а забуватиму
— тільки ночами.
я прощатиму тебе роком
розриваючи барабанні перетинки
кожною нотою прориваючись вглиб свідомості
фа дієзами мі бемолями
до мажорами соль мінорами
колонками у клубі що вибухнуть от-от
я прощатиму тебе найгучнішим у світі металом
а прощатимусь
— тільки класикою.
до того ж я чекатиму тебе легато
повільно важко і самотньо йдучи
крізь терени щоденних поразок
дорогою не із жовтої цегли
а із хрумкого скла
причому босоніж
я чекатиму тебе натискаючи на педаль роялю
а зустрічатиму
— тільки стакато.
я обійматиму тебе трояндами
ніжними пелюстками торкаючись
гострих ніби списи ключиць
залишаючи на них відбитки
відриваючись від землі із подихом вітру
розкидаючи пилок навколишнім світом
я обійматиму тебе пишними букетами
а відпускатиму
— тільки шипами.
я цілуватиму тебе віршами
білими й чорними
дактилічними римами
усіма цезурами
без цензури
двоскладовими трискладовими
розмірами
я цілуватиму тебе кожним рядком
а кохатимусь
— тільки театром.
я любитиму тебе словами
та кохатиму
— тільки мовчки.
11.11.202311:49
Вистава буде перенесена. Всі квитки зберігаються
17.02.202510:55
хамелеон
ліпи пластилінову міміку і мімікруй,
ти перелесник: шукаєш подобу, щоб вкрасти
і злизане вкласти у тексти — свої горокракси.
ніхто і не взнає, яку ти затіяла гру.
-сконала від надлишку префіксів не і недó-
у шулера, звісно, щоденно міняються масті.
невдовзі помре симбіонт без таких деформацій,
без саду людських і божественних (вкрадених) доль.
мрійливому смертнику дайте нарешті вогонь,
в істериці марить: есте(р)тика втрачених митей.
в його голові голоси влаштували гармидер,
можливо, він ще застрибне під останній вагон.
у мовній системі ти не основний алофон,
тож небо твоїх перспектив затягнулося димом.
волаєш гулящим котом про нестачу подібних,
бо ділишся тільки на себе, герой даніеля дефо.
чи будь пастухом, чи як інші смиренно пасись.
себе не впізнаєш в люстерці, бо образ розтерся,
ти форте старого піано, ти відгомін терцій,
заповнена зала ніколи не чує баси.
ти тільки підкладка під інших, безвольний мольберт,
на вихід із шафи, на щирість — чи вистачить духу?
бо приторне море твоє уміщається в кухоль.
чи є там на дні хоч маленька краплина тебе?
у хамелеона поволі синішає хвіст.
сміється з оскомою від недозрілих невишень.
ти справжній артист — а такому із легкістю віриш,
планета нарешті знаходить омріяну вісь.
ліпи пластилінову міміку і мімікруй,
ти перелесник: шукаєш подобу, щоб вкрасти
і злизане вкласти у тексти — свої горокракси.
ніхто і не взнає, яку ти затіяла гру.
-сконала від надлишку префіксів не і недó-
у шулера, звісно, щоденно міняються масті.
невдовзі помре симбіонт без таких деформацій,
без саду людських і божественних (вкрадених) доль.
мрійливому смертнику дайте нарешті вогонь,
в істериці марить: есте(р)тика втрачених митей.
в його голові голоси влаштували гармидер,
можливо, він ще застрибне під останній вагон.
у мовній системі ти не основний алофон,
тож небо твоїх перспектив затягнулося димом.
волаєш гулящим котом про нестачу подібних,
бо ділишся тільки на себе, герой даніеля дефо.
чи будь пастухом, чи як інші смиренно пасись.
себе не впізнаєш в люстерці, бо образ розтерся,
ти форте старого піано, ти відгомін терцій,
заповнена зала ніколи не чує баси.
ти тільки підкладка під інших, безвольний мольберт,
на вихід із шафи, на щирість — чи вистачить духу?
бо приторне море твоє уміщається в кухоль.
чи є там на дні хоч маленька краплина тебе?
у хамелеона поволі синішає хвіст.
сміється з оскомою від недозрілих невишень.
ти справжній артист — а такому із легкістю віриш,
планета нарешті знаходить омріяну вісь.
16.01.202521:16
Брутові
Послухай, невже тобі зовсім не соромно?
Мене називаєш позаочі ворогом,
Нітрохи не гидко від кількости бруду?
Із Цезарем поряд аж цілих два Брути.
Напевно, ти звик до життя паразита.
Та, віриш, по горло комахами сита.
У чорних зіницях ні проблиску світла,
То все ж королеву зробила не свита?
Жонглюєш словами, а цирк вже поїхав.
Зіграти з тобою народу на втіху?
У мене є маски, а з ними — і вуха є,
Багаття ж не буде, якщо не роздмухати.
У мене є імунітет до отрути:
Зухвалий ти тільки за спиною, Бруте.
На щастя, мені не знайомий смак сорому,
Тож кидай томати, я з ними упораюсь.
Я бачу: далеко летять мої голуби,
Намисто із криги, а сукня — із холоду.
У тебе — пиха висоти Евересту,
А я і без неї, як завжди, воскресну.
Послухай, невже тобі зовсім не соромно?
Мене називаєш позаочі ворогом,
Нітрохи не гидко від кількости бруду?
Із Цезарем поряд аж цілих два Брути.
Напевно, ти звик до життя паразита.
Та, віриш, по горло комахами сита.
У чорних зіницях ні проблиску світла,
То все ж королеву зробила не свита?
Жонглюєш словами, а цирк вже поїхав.
Зіграти з тобою народу на втіху?
У мене є маски, а з ними — і вуха є,
Багаття ж не буде, якщо не роздмухати.
У мене є імунітет до отрути:
Зухвалий ти тільки за спиною, Бруте.
На щастя, мені не знайомий смак сорому,
Тож кидай томати, я з ними упораюсь.
Я бачу: далеко летять мої голуби,
Намисто із криги, а сукня — із холоду.
У тебе — пиха висоти Евересту,
А я і без неї, як завжди, воскресну.
17.11.202418:06
Читала вчора віршики на Літслемі. Сподобалось. Хочу ще.
Тут «Я не пара тобі» і «Можна було і краще». 🎀
Запроси до каналу синьоокої друга і отримай + до аури…
Тут «Я не пара тобі» і «Можна було і краще». 🎀
Запроси до каналу синьоокої друга і отримай + до аури…
17.12.202321:44
Вирішила спробувати щось, що дуже-дуже давно не робила. Вийшло незграбно, з величезною кількістю недоліків, але раптом вам сподобається. Оформлення померло, але ну дуже не хочеться кидати файлом. Не судіть надто суворо, просто ділюся із вами своїми випадковими вечірніми приходами [натхнення].
Лист до тебе і про тебе.
22.11.202306:47
*назва*
Безупинно в сльозах набираєш цей проклятий номер,
А на тому кінці із байдужістю кидають слухавку.
Ти все менше спілкуєшся з друзями, кажеш «все в нормі»,
І все більше думки розділяєш з примарами й духами.
Як найкращий агент ФБР, все шукаєш розгадку,
Проте скільки відбитків не зібрано — докази липові.
І до ранку не спиш: скільки треба снодійних запхати?
Хто сказав тобі, ніби у келихах відповідь?
Одягаєшся в чорне, пробачення просиш у Бога,
А прострочений хліб відчайдушно летить в сміттєзвалище,
От туди б ще відправити кожен страждальницький спогад,
Щоб з курчати назад обернутись на гордого павича.
Подолаєш тривожність розкопками власної суті,
У компʼютерних іграх зустрінеш свою сублімацію.
Тільки тричі подумай, щоб знову усе не зіпсути
І, відкрившись нарешті, не бігти до рідного панцира.
У майбутнє із острахом дивишся, ніби крізь призму,
Окуляри протри і крокуй в невідомості вихори.
Без надії на щось сподівайся, нехай це і ризик.
Сірниками запалюй натхнення. На цей раз не вигорить?
08.11.202321:14
{}{}{}
я — лють
гирло вулкана за мить до виверження
я вирваний з книжки аркуш
і руки що рвали його
на міліметрові клапті
а зараз плачуть кровʼю
крап крап крап
я — лють
недопалок що впивається в шкіру
я хімічний опік у вигляді поцілунку
агресивно червоні смуги на тілі
від нігтів
що із задоволенням шкрябали б стіни
шкр шкр шкр
я — лють
блекаут тривалістю у дві доби
я будильник о шостій ранку
грюкання дверима
з усієї сили
щоб шибки тремтіли від страху
брр брр брр
я — лють
антихрист з чотирма вірними псами
ви добре знаєте їхні імена
розчарування, жадоба, помста і сказ
я ніж для розколювання льоду
що вбивають в очну западину
тук тук тук
я — лють
повідомлення написане КАПСОМ
і жирним шрифтом
я багатослівна крапка в кінці речення.
я паща крокодила
що зустріла туриста
клац клац клац
я — лють.
стигла розпечена велетенська
і в біса голодна лють
та колись я була любовʼю.
12.02.202520:44
покоління телефонів
ми — покоління, що залагало.
покоління чату gpt і поганого зору.
ми тримаємо в руках яблука розбрату
тільки б не розрядився.
часто я заздрю людям
дитинство яких було на вулиці —
людям часів мезозою
я сумую за поцілунками в листах
рецептами у зошитах
запахом бібліотеки
я сумую за тим, чого в мене
не було.
хтось взагалі памʼятає романтику?
і я кажу не про картинки з котами
знайомство в taster
вогник на сторис
муркотіння в дискорді
телеґрам-преміум у подарунок
здається, романтику кинули в бан.
і ми у полоні цифровізації
роботи роботи роботи
ми молимося ґуґлові
замість церкви ходимо в цитрус
і ставимо блогерам лайки-свічки
у вас теж онлайн паспорт
онлайн стосунки
онлайн гроші
онлайн навчання
онлі онлайн
навіть із вами я знайома через онлайн
а чи існую я без вайфаю?
хто я без обладунків соцмереж?
чи зможу я вийти з клітки смайликів та гівок?
вибратися з пастки твіто-тіктоко-граму?
і тепер
я сприймаю коментар на вірш як оплески,
репост — як публікацію збірки
я інтернет поетка
в спільноті таких самих інтернет поетів
звʼязаних нитками чатів
що на сцені дрижать ніби в мінус 20
що виходять на вулицю і одразу
розряджаються від холоду
і я з ними пишу свій вірш
паралельно гортаючи рілси.
ми — покоління, що залагало.
покоління чату gpt і поганого зору.
ми тримаємо в руках яблука розбрату
тільки б не розрядився.
часто я заздрю людям
дитинство яких було на вулиці —
людям часів мезозою
я сумую за поцілунками в листах
рецептами у зошитах
запахом бібліотеки
я сумую за тим, чого в мене
не було.
хтось взагалі памʼятає романтику?
і я кажу не про картинки з котами
знайомство в taster
вогник на сторис
муркотіння в дискорді
телеґрам-преміум у подарунок
здається, романтику кинули в бан.
і ми у полоні цифровізації
роботи роботи роботи
ми молимося ґуґлові
замість церкви ходимо в цитрус
і ставимо блогерам лайки-свічки
у вас теж онлайн паспорт
онлайн стосунки
онлайн гроші
онлайн навчання
онлі онлайн
навіть із вами я знайома через онлайн
а чи існую я без вайфаю?
хто я без обладунків соцмереж?
чи зможу я вийти з клітки смайликів та гівок?
вибратися з пастки твіто-тіктоко-граму?
і тепер
я сприймаю коментар на вірш як оплески,
репост — як публікацію збірки
я інтернет поетка
в спільноті таких самих інтернет поетів
звʼязаних нитками чатів
що на сцені дрижать ніби в мінус 20
що виходять на вулицю і одразу
розряджаються від холоду
і я з ними пишу свій вірш
паралельно гортаючи рілси.
06.01.202518:18
пустка
невже я — це лише тіло?
невже всередині мене порожньо?
я — напів-прозора оболонка
можливо тому ти завжди дивишся
крізь мене?
я приймаю душ впʼяте за день
бо ніяк не можу змити з себе бруд
і відбитки пальців
я щоразу бачу у дзеркалі чуже обличчя
хто ти?
я просто фільм на вечір
який ти ніколи не передивлятимешся
шкільна програма з літератури
яку ніхто ніколи не читав
диск моїх почуттів не прослухати
бо хто нині користується дисками?
я акторка театру
куди ти так і не сходив
тож я знову граю на порожню залу
я джинси які ти купуєш
на випадок якщо схуднеш
і коли ж ти нарешті схуднеш?
я Сизіф, мій камінь — суспільство
я потопельник, мій камінь — префікс «недо»
я ножиці, мій камінь — страх
я меч, мій камінь — я.
ти витягнеш мене, Артуре?
коли в мій особистий простір
знову прослизає хтось
і цей хтось — не ти
я відвертаюся щоб не було видно сліз
я відвертаюся обличчям до стіни
коли я зруйную свої стіни?
я знову дивлюся у дзеркало
на мене дивляться мільйони різних я
я більше ніж всі вони разом
і все одно менше ніж та
якою так хочу бути.
ставлю собі німе запитання
любить-не любить
грубо зриваю останню з пелюсток
і продовжую квітнути
пробиваючись крізь асфальт.
невже я — це лише тіло?
невже всередині мене порожньо?
я — напів-прозора оболонка
можливо тому ти завжди дивишся
крізь мене?
я приймаю душ впʼяте за день
бо ніяк не можу змити з себе бруд
і відбитки пальців
я щоразу бачу у дзеркалі чуже обличчя
хто ти?
я просто фільм на вечір
який ти ніколи не передивлятимешся
шкільна програма з літератури
яку ніхто ніколи не читав
диск моїх почуттів не прослухати
бо хто нині користується дисками?
я акторка театру
куди ти так і не сходив
тож я знову граю на порожню залу
я джинси які ти купуєш
на випадок якщо схуднеш
і коли ж ти нарешті схуднеш?
я Сизіф, мій камінь — суспільство
я потопельник, мій камінь — префікс «недо»
я ножиці, мій камінь — страх
я меч, мій камінь — я.
ти витягнеш мене, Артуре?
коли в мій особистий простір
знову прослизає хтось
і цей хтось — не ти
я відвертаюся щоб не було видно сліз
я відвертаюся обличчям до стіни
коли я зруйную свої стіни?
я знову дивлюся у дзеркало
на мене дивляться мільйони різних я
я більше ніж всі вони разом
і все одно менше ніж та
якою так хочу бути.
ставлю собі німе запитання
любить-не любить
грубо зриваю останню з пелюсток
і продовжую квітнути
пробиваючись крізь асфальт.
29.10.202417:51
Не заважайте, синьоока у своїй прозовій ері.
«Вибір»
«Вибір»
14.12.202319:01
сесія
дві дюжини засуджених завмерли в очікуванні страти
що триватиме годину двадцять
на наші шиї невдовзі опустяться петлі
у вигляді промовистої цифри 2
але спочатку доведеться сказати передсмертну промову
та відгадати загадки троля
що перегородив собою міст до свободи на наступні півроку
рівно до дати чергового катування.
протягом тортур сидимо на протязі
бо з прочиненого вікна долітає запах
походу на ковзанку
якщо вже падати, то не тільки в рейтингу
на серці зʼявляється тепле передчуття
що повʼязане із крабовим салатом
мандаринами
та зірками
які вже скоро впадуть до келихів.
якщо таки вдасться втекти із Трої
отримавши свого трояна
відбудеться метаморфоза:
з німих риб із десятисекундною памʼяттю
перетворимось на ведмедів
і відправимось у сплячку мінімум на два тижні
щоб повернути години
які виховально-виправний заклад викрадав у нас щоранку.
біологічний процесор ледь-ледь тримається
надія на списування зненацька зникла
разом із звʼязком у користувачів київстару
хочеться повернутися до язичництва
бо молитви одному Богові буде замало
а ще відчайдушно хочеться легалізації зброї
але не всієї — лише автоматів.
відчуваю себе принцесою з казки
проте спати довелося не на горошині
а на стосах власних конспектів
знову повертається дитяча мрія
вийти заміж за заможного і красивого принца
хоча…
просто заможного буде досить.
дві дюжини засуджених замерли в очікуванні страти
без надії сподіваючись на диво
що обовʼязково трапиться в канун нового року
головне не промовляти вголос слово
що не тільки римується із словом «репресія»
а й мало бути занесено до його синонімічного ряду.
15.11.202318:48
до кісток
/натхненний фільмом «до кісток»/
невже ще не досить?
коли з дзеркала на тебе дивиться ворог
підморгує зі зроблених іншими світлин
коли твоє життя перетворюється на математику
додавання калорій
віднімання чисел на вагах
невже ще не досить?
коли голод наносить тобі ножове у живіт
коли здається що їжа намальована
штучна
фантомна
коли після сніданку
о пʼятій вечора
згинаєшся в судомах
бо шлунок не справляється
невже ще не досить?
коли зубна щітка опиняється в роті
не для того щоб зранку почистити зуби
коли кола дієтична
салат дієтичний
і навіть життя потрохи стає
дієтичним
невже ще не досить?
коли тіло — вʼязниця
а життя — лічилочка
скільки прийомів їжі ти пропустиш на цей раз
один два три чотири пʼять
зрив і лічиш спочатку
невже ще не досить?
коли залишаєш на ребрах позначку
про пережитий сьогодні біль
і випадково дістаєшся кістки
коли поїсти в присутності інших
дорівнює стояти на розпечених вуглях
невже ще бляха не досить?
і чи буде це «досить» колись?
08.02.202508:43
так хочеться
так хочеться бути з мартинами,
спокійно гойдатись на хвилях.
дивлюся: зʼявляєшся ти на мить
і знову зникаєш у витік.
для того, щоб грати у хованки,
ми трохи занадто дорослі.
я частка в мартиновім гомоні,
пірнаю між пасм волосся.
так хочеться бути з музи́ками,
змішатися до унісону.
світити полярною зіркою
посеред мурах у фан-зоні.
я стану твоєю топ-піснею,
що грає весь день на повторі.
весь вечір я буду на біс тобі
вливатися в ніжність півтону.
так хочеться бути на оскарі,
віщати до тебе з екранів.
і всюди — аби лиш не осторонь,
я стала б для тебе (к)охана.
щоб стався перегляд увечері,
я буду і Роуз, і Бонні.
шепочу тобі перед втечею:
«так хочеться бути з тобою…»
так хочеться бути з мартинами,
спокійно гойдатись на хвилях.
дивлюся: зʼявляєшся ти на мить
і знову зникаєш у витік.
для того, щоб грати у хованки,
ми трохи занадто дорослі.
я частка в мартиновім гомоні,
пірнаю між пасм волосся.
так хочеться бути з музи́ками,
змішатися до унісону.
світити полярною зіркою
посеред мурах у фан-зоні.
я стану твоєю топ-піснею,
що грає весь день на повторі.
весь вечір я буду на біс тобі
вливатися в ніжність півтону.
так хочеться бути на оскарі,
віщати до тебе з екранів.
і всюди — аби лиш не осторонь,
я стала б для тебе (к)охана.
щоб стався перегляд увечері,
я буду і Роуз, і Бонні.
шепочу тобі перед втечею:
«так хочеться бути з тобою…»
30.11.202414:28
Наосліп
Завʼязуй запʼястя і очі, веди за собою наосліп,
У темряві викладу кволі думки на твій стіл.
Я жодних тузів не тримаю, і жодних непроханих гостей,
Лиш ломиться шафа від масок, невдалих затій.
Залізь-но мені поміж ребер, запалюй-но вогник надії,
Залізну скорину від серця зривай назавжди.
І жодну з тих вдаваних посмішок я відтепер не надіну,
Бо те, що так довго спало, ти в мені розбудив.
Мовчанням пояснюй важливе, бо втратився сенс у розмовах,
Я ще памʼятаю на смак твій безбарвний «привіт».
Прошу, не порви мою душу, що зіткана з неба й бавовни,
І кожен отриманий опік прийми, ніби свій.
Плутоне, як вийшло, що ти обернувся на справжню планету
Й твої шоколадові очі набрались вогнем?
Веди за собою наосліп в пекельні незвідані нетрі
Складну і відверту, наївно-квіткову мене.
«Ми два Плутони, що могли стати планетами, але в нас нічого не вийшло. Тож я ховаю все те, про що хочу кричати, у маленьку кишеню в серці, і разом з безбарвним привітом відводжу від тебе погляд.»
Завʼязуй запʼястя і очі, веди за собою наосліп,
У темряві викладу кволі думки на твій стіл.
Я жодних тузів не тримаю, і жодних непроханих гостей,
Лиш ломиться шафа від масок, невдалих затій.
Залізь-но мені поміж ребер, запалюй-но вогник надії,
Залізну скорину від серця зривай назавжди.
І жодну з тих вдаваних посмішок я відтепер не надіну,
Бо те, що так довго спало, ти в мені розбудив.
Мовчанням пояснюй важливе, бо втратився сенс у розмовах,
Я ще памʼятаю на смак твій безбарвний «привіт».
Прошу, не порви мою душу, що зіткана з неба й бавовни,
І кожен отриманий опік прийми, ніби свій.
Плутоне, як вийшло, що ти обернувся на справжню планету
Й твої шоколадові очі набрались вогнем?
Веди за собою наосліп в пекельні незвідані нетрі
Складну і відверту, наївно-квіткову мене.
13.01.202418:20
моєму синьоокому океанові
сьорбати з чашки солоно-гіркий океан
краще, ніж в маршах топити гнітючу самотність.
з-за очерету вдивляюся в далеч — побачити б
обрис твого поетично-рибальського флоту,
що повернувся з дарунками щедрих киян.
я ж приготую пиріг, де кохання за начинку.
знову прощатись… на березі я і мартин.
щоб не забути, твій голос сховаю у мушлях.
снись мені кожної ночі, всміхаючись парусом,
щоглами, якорем… і повертайся на сушу.
щука-самотність вгризається в рештки мети,
дні-близнюки проминають в повільному вальсі.
марші старанно приховують смерть моряка —
прикру загибель мою і всієї природи.
ластівка піснею серце шматує околицям,
на підвіконні схиляють голівки стокротки…
нікому більше залити моря у стакан,
збавило оберти блякло-оранжеве колесо.
ти обіцяв повернутись до мене здаля,
звідти, де раки співають тоненьким фальцетом.
я все чекаю… а небо ридає із гуркотом,
смуток на серце вдягає кайдани свинцеві.
десь миготить, загубивши родину, світляк —
гірко тужу за солоно-гіркими цілунками.
твоя синьоока русалка.
10.12.202322:27
Мости
Скільки віршів написано марно,
в порожнечу закинуті строфи,
Я спалю свої збірки томами,
щоб мости теж палити потрохи.
Скільки ролей фальшиві, ці маски
вже з обличчям зрослися — не знімеш,
Люди, хитро всміхаючись, нáс в кут
заведуть і докажуть: не з ними
Ми водитися мали б, а з тими,
хто з проблем нас за руку виводить,
Хто насмілиться вилізти з тилу
не лише напоказ чи для фото.
Хто стрибав аж у центр ущелин
наших найпотаємніших вад і
Розсипався із нами дощем і
безперервно підводився й падав.
Скільки слів руйнували жорстоко
ті зачатки хиткої довіри,
Все повториться знову, допоки
самостійно не вийдеш із прірви,
Де обманом, плітками торгують,
наче фруктами у магазині,
А, здавалось, усі — Робін Гуди,
доброчесні, круті, ексклюзивні.
Ти пробачиш, сказавши «всі різні»,
та болітиме, певно, до скону.
Забагато на серці порізів,
що вони нанесли без наркозу.
Я спалю всі листи без адреси,
щоб спалити мости остаточно.
Я із попелу знову воскресла,
тільки серце чомусь кровоточить.
11.11.202313:05
Переноситься на 26 листопада 18:00!
02.11.202312:34
Ех сумняшка якась, всі відписуються, коментарів і реакцій менше стало 👀
Shown 1 - 24 of 390
Log in to unlock more functionality.