Чомусь сьогодні згадала одну ситуацію з дитинства.
Жили ми в селі і як і всі, часто їздили автостопом до містечка, а там км 10-12 ну і люди які їхали повз підбирали і висаджували, як норма, ніколи нічого не брали, все одно по дорозі всім було і проміжок невеликий на авто.
Одного разу ми добиралися додому з міста не встигли на автобус. По дорозі у кіоску взяли буханку хліба на вечерю і йшли по трасі і зупиняли машини. Замучена молода жінка – моя мати і ми двоє дітей, мені років 14 і малий зовсім маленький, бідненько одягнені але охайно. Тобто одразу все по нам було видно. Зупинились якісь заможні бабця з дідусем, не памʼятаю яка машина але не жигулі точно. Купа всяких покупок на сидінні і там де скло позаду. Ми ледь всілись, але їхати хв 10 всього. То поїхали. Ось вже наша зупинка. Ми виходимо дякуємо, а вони нам «щось дасте?»
Мати каже: «ну грошей ми не маємо, сказали б одразу що треба щось заплатити буде»
А бабця: «ну хліб ось же маєте»
Мати поклала той хліб до їхніх кошиків і пакунків на задньому сидінні і вони поїхали.
Чомусь я завжди намагаюсь згадувати щось хороше, але памʼять підкидає інше. Тому іноді тут буде нова рубрика
#спогади
