Educational
Наші 1920-ті
Educational
15.07.202319:23
07.06.202319:20
ТВОРЧИЙ РЕЙД
Майк Йогансен
Десь від Каховки знов міняються береги Дніпра. Білоруська, північна, в суворих піскових полотнищах ріка стає південною лагідною водою. За верболозами лівого берега зрідка виблискують тихі плеса Конок, лівих потоків Дніпра. Три крижні, знявшись із Конки, залітають на середину Дніпра, стоять проти вітру в небі і, злякавшись широчини, летять назад на Конку.
Уже надбережжям росте водяна трава: південний Дніпро обростає бакенбардами осоки, на спокійних мілинах сидять білі чаплі, їх знов розвелося багато за радянської влади, що оберігає цю рідку, елегантну птицю. Над околишніми степами мерехтить юга, вона заходить і над ріку, аж от три далекі верби підпливають над горизонтом і тремтять, у повітрі — південний міраж. На обрії в повітрі назустріч пароплавові пливе на струмені юги Херсон — южна, південна містина.
На рейді три морські пароплави: маленький грецький «Іосифос», більший турецький «Нептун» із вигнутим носом, ловкий, як чорний баклан, ще більший радянський «Новоросійськ». Херсон — інтернаціональне місто. На приплаві, вітаючи гостей, стоїть десь за шерегами у білій формі моряк із довгою чорною, як смола, ассирійською бородою — може, це грек, може, болгарин, може, єврей із колгоспів Херсонщини.
Велика нова пристань, світла і чиста, як фойє гігантського театру, зустрічає гостей у Херсоні. За нею нескінченні стоси дощок і балок — ціла книгарня дерева — склади експортлісу.
Херсон підіймається вгору від Дніпра десятками малих вуличок, покручених і зміястих, як гірські струмки, в них тіснувато, і от їх перетинають широкі прямі проспекти, вони йдуть паралельно до Дніпра, в казанах вариться асфальт, нові й нові між каменем посаджено дерева, прекрасні нові магазини — це столиця. ...
Ми знову вертаємось до Дніпра. Маленький пароплав-трамвай, ущерть набитий людьми, може повезти нас в Олешки, другий — на Голу Пристань. Гола Пристань, власне, вже не існує, є великий красивий курорт на березі грязевого озера; він виріс так швидко, що не встиг навіть змінити назву, тому тепер він зветься вишукано і ніби навіть трохи чужоземно — Гопри.
До Олешок водяний трамвай іде вузькою протокою до Конки. При низовому вітрі Конка сповнюється водою по вінця осок та очеретів. Коли, розтинаючи воду, бистрий пароплавець іде вузькими місцями, очерета і осоки захлинаються, вода доходить їм до горла, а недоростки тихо поринають зовсім у воду. Зустрічного рибалку хвиля підіймає в його човні урівень з берегом і, коли пароплав проходить, його ще довго й м’яко гойдає розорана пароплавом опукла, округла вода.
Цей рибалка — уже не дід у домопрядній сорочці. Це бронзовий Ахіллес — молодий моряк або токар у відпустці; голі рельєфні руки виходять із випаленої сонцем фіолетової майки. Але він гребе одним веслом у давній старий дніпровський спосіб — він гребе весь час з одного боку, не переносячи весла, тільки перо під водою вивертається як гвинт пароплава і човен рівно і швидко лине проти води.
Сам човен — нижньодніпровський каюк, маленьке чудо моряцької техніки. Формою своєю він найбільше нагадує довбаний київський човен, але в низовинах довбати ні з чого і човен чудесно вигнуто з двох тонких дощок, додержано в нім обплавних ліній, обтягнуто парусиною і пофарбовано зеленою оліфою. Він ледве вміщує одного чоловіка, але в ньому лежать щогла з навиненим парусом і він може йти дніпробузьким лиманом у бурю.
Далі ще про різницю між човнами. І тільки останній абзац цього нарису Йогансен присвятив поїздці українських і російських письменників з Києва по Дніпру на південь. Надворі стояв серпень 1935 року. Пароплав називався «Комунар». На фото можна впізнати Івана Ле, Якова Городського й тодішнього голову СРПУ Антона Сенченка (не плутати з Іваном), а також чоловіка, схожого одночасно на Аркадія Любченка і Павла Тичину. Йогансена на фото, на жаль, немає.
#наші20
#Йогансен
#ЦеВсеУкраїна
13.05.202310:00
15.07.202219:15
Футуристи у Вінниці
У січні 1929 року у Вінницю вирушив футуристський десант — письменники Гео Шкурупій і Дмитро Бузько, критик Олексій Полторацький, фотограф Дан Сотник та архітектор Олександр Касьянов. На той момент у Вінниці аж три людини переплачували журнал «Нова генерація», що його представляли панфутуристи.
Приїхали надвечір. «“Ролс-Ройс”, набитий нами, як комора ДВУ неспроданими творами В. Поліщука, підвіз нас до “Червоного Поділля”, готелю, що в ньому є понад двадцять кімнат для мандрівників. Була ніч, темна, як заміри редактора “Літ’ярмарку”. На вулицях було порожньо (я згадав статті Ф. Якубовського), але ввічливий супровідник підвів нас до афіші про наші виступи. Афіша біліла в ночі, і серед темних парканів її можна було помітити так легко, як важко відшукати хорошого вірша в “Гарті”. На афіші було написано: “Нова генерація”... Доповідь... Співдоповіді... Практика... Диспут...».
Місто побачили тільки зранку. «Що є у Вінниці? Насамперед проспект Леніна. Вулиця дуже подібна до Сумської в Харкові: вузенька, з великою кількістю невеличких будинків, але з одним небосягом на п’ять поверхів та з кількома триповерховими будинками. Навіть будинок ОПК стоїть на цьому проспекті в тому місці, де на Сумській будинок ЦК КП(б)У. Вулицею ходить трамвай, що на ньому варт їздити хіба з міркувань урбаністичного фанатизму: ходити на своїх на двох і швидше, і дешевше. Вулицею ходять красиві жінки київського типу».
Переїхали через Єрусалимку, відвідали ливарний і суперфосфатний заводи.
У Вінниці футуристи мали чотири виступи для різної аудиторії: інтелігенція, робітники, комсомольці. Щодня по одному виступу, які тривали 4–6 годин. Крім основної доповіді про панфутуризм і читання творів, співдоповіді виголошували Касьянов про архітектуру і Дан Сотник про фото, малярство, кіно, театр. Після ще були відповіді на записки і питання із залу.
«Вінниця має трьох передплатників нашого журналу. На одному диспуті нашу групу, що існує вже 15 років, вінницький культробітник назвав “молодим начинанієм”, яке треба підтримати. Ми їхали туди всім відомі “понаслышке” й ніхто не знав, крім трьох передплатників і ста аматорів лівого мистецтва, хто ми такі по суті. Ми поїхали назад здеструктувавши, епатувавши смаки до “красивого” вінницьких міщан, під гарчання пасеїстів і під оплески комсомольців. Я ручуся, що у Вінниці нас не забудуть і наш журнал не лежатиме марно на полиці вінницької книгарні ДВУ».
«Наші надії справдилися. Крізь товщу критичної облоги, що кожний наш крок зустрічає вереском і гарчанням, крізь блокаду пасеїстів, через голови критиків ми дісталися до своєї авдиторії, і тепер кожний футурист згадуватиме своє перебування в Вінниці, як найкращий спосіб до вірного скерування своїх кроків, своєї роботи».
Уривки з репортажу Олексія Полторацького «Через голови критиків». Фото Дана Сотника «Вінницький небосяг».
#наші20
13.07.202211:25
01.06.202218:21
25.06.202319:36
01.06.202319:33
12.03.202321:15
Валер’ян Поліщук.
Металевий тембр
Григорію Федоровичу ГРИНЬКОВІ, індустріялізаторові й конструктивному розумові новітньої України, на спомин про спільну організацію «Червоного шляху» присвячую з любов’ю цю книжку.
Валеріян Поліщук
ЕЛЕГІЯ
У низинному Харкові,
В слобожанських вітрах
Хай похований буде поет Революції.
Я прохаю мене положити в труну
Там, де поховані літуни в небо і в осяйну комуну
Нехай рано гудки прогудуть супокій
Над моїми зітханнями з книги,
І нехай робітництво на працю спішить
Ходом танцю, а не згорбленим клигом.
Хай не буде мій порох не знати й не чуть,
Як то людство господарем стане,
Як річки в берегах до турбін потечуть
Прихорошеним думкою станом.
15.VII.1925
Кучук-Ламбат
Валеріян Поліщук. Металевий тембр. Поезії індустріяльної доби. — Х., 1927. — 60 с.
Книжку віддруковано в Золотоноші. Художника не вказано.
#наші20
#просто_хороший_вірш
13.07.202211:25
13.07.202211:25
01.06.202218:21
19.06.202318:45
01.06.202319:33
01.01.202314:16
З Новим роком!
Ось така була передплатна реклама київської газети «Пролетарська правда» на 1928 рік. Редакція ПП, крім однойменної газети, видавала також журнал «Глобус» та книжкову серію, дві книжки з якої надсилалися передплатникам протягом року безкоштовно як додаток.
Читайте книжки й пресу, передплачуйте газети й журнали, зокрема «Локальну історію», де теж будуть наші 1920-ті. Разом переможемо!
#наші20
13.07.202211:25
13.07.202211:25
01.06.202218:21
15.06.202319:32
01.06.202319:33
20.09.202220:01
13.07.202211:25
19.06.202219:36
Донбас — це Україна
(Таганрог теж)
Журнал «Забой» почав виходити в жовтні 1923 року як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Газета і журнал виходили в Бахмуті, центрі Донецької губернії, російською мовою. Через рік Бахмут перейменували на Артемівськ, південно-східну частину губернії — Таганрозький і Шахтинський повіти — відчужили до РСФСР, а в Бахмуті виникла літературна організація «Забой».
І журнал почав переходити на українську мову. Із суто російськомовного він став двомовним, а редакцію очолив український письменник Григорій Баглюк.
«Забой» ставить собі одне з основних завдань — втілення української культури в Донбасі.
Найвідомішим письменником «Забоя» став Павло Безпощадний, той, що його «увіковічив» Янукович як Павла Безсмертного поруч із поетом Чеховим і Анною Ахмєтовою. А все тому, що російськомовна частина «Забоя» майже не постраждала від репресій і надалі перетворилася на «патріархів шахтарської літератури». Про Баглюка, Василя Гайворонського, Петра Краматорського, Фелікса Ковалевського ви заледве щось знайдете. Крім редактора, на Вікі в статті про «Забой» навіть прізвища їхні не згадано.
У жовтні 1934 року радянська влада просто знищила українську редакцію журналу «Забой». Редактора розстріляли, більшість письменників репресували.
#наші20
#це_все_Україна
01.06.202218:21
Shown 1 - 24 of 47
Log in to unlock more functionality.