Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Реальний Київ | Украина
Реальна Війна
Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Реальний Київ | Украина
Реальна Війна
Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Українська поезія📖
Books
Біографії. Поезія. Вірші.
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocationУкраїна
LanguageOther
Channel creation dateFeb 07, 2025
Added to TGlist
Jun 05, 2023Records
24.04.202515:14
4.1KSubscribers16.10.201723:59
0Citation index14.01.202523:59
668Average views per post28.02.202519:58
429Average views per ad post05.03.202520:08
43.37%ER25.07.202323:59
19.70%ERR24.04.202519:15
ВИДИХНИ
каже голос у вухо: видихни. чую: вибухи.
я свій слух наче ногу вивихнув. знову вибухи.
пес війни прагнув здохнути та не виздихав
сльози з кров’ю змішалися і не висохли.
що ти скажеш мені мій великий скорботний Києве?
хто любитиме сокровенно тебе, той не виживе.
хто дитячими скриками дзвони церковні витіснив?
хто журбу розтягнув від Дніпра широкого до Десни?
йшла весна запашна. закосичена і спустошена.
та не встигла бідна дійти від солом‘янки до святошина.
йшла весна запашна. закосичена і розчавлена.
не шукайте вишневого цвіту тепер під завалами.
буде плакати місто подолами, дарницями, оболонями.
затулятиме очі свої церквами високими як долонями.
протягніть мені руку мамо моя. розрадьте тишею.
каже голос у вухо: вибухи. чую: вижили.
Igor Astapenko
каже голос у вухо: видихни. чую: вибухи.
я свій слух наче ногу вивихнув. знову вибухи.
пес війни прагнув здохнути та не виздихав
сльози з кров’ю змішалися і не висохли.
що ти скажеш мені мій великий скорботний Києве?
хто любитиме сокровенно тебе, той не виживе.
хто дитячими скриками дзвони церковні витіснив?
хто журбу розтягнув від Дніпра широкого до Десни?
йшла весна запашна. закосичена і спустошена.
та не встигла бідна дійти від солом‘янки до святошина.
йшла весна запашна. закосичена і розчавлена.
не шукайте вишневого цвіту тепер під завалами.
буде плакати місто подолами, дарницями, оболонями.
затулятиме очі свої церквами високими як долонями.
протягніть мені руку мамо моя. розрадьте тишею.
каже голос у вухо: вибухи. чую: вижили.
Igor Astapenko
24.04.202505:56
Місто моєї любові збережуть небеса.
Збережуть янголи, що до приземлення та падіння зупинять залізних птахів.
Місто моєї любові не зачеплять ворожих боєголовок оголені вістряки.
У парках його на траві зранку буде чиста роса,
а не краплі застиглі крові.
Місто моєї любові міцно стоїть на межі світів.
На межі смертельної ненависті та абсолютної любові.
Груди й рукави людей мого міста заквітчають вишиті візерунки,
а не плями липкої крові.
Місто моєї любові дихає важко та знов не засне.
Ждатиме і стрічатиме ранки, щоб озиватися до своїх живих.
Запалюватиме вечорами зорі, як свічки, щоб правити панахиди за тими,
хто назавжди залишився вдома і сам став містом.
Марко Терен
Збережуть янголи, що до приземлення та падіння зупинять залізних птахів.
Місто моєї любові не зачеплять ворожих боєголовок оголені вістряки.
У парках його на траві зранку буде чиста роса,
а не краплі застиглі крові.
Місто моєї любові міцно стоїть на межі світів.
На межі смертельної ненависті та абсолютної любові.
Груди й рукави людей мого міста заквітчають вишиті візерунки,
а не плями липкої крові.
Місто моєї любові дихає важко та знов не засне.
Ждатиме і стрічатиме ранки, щоб озиватися до своїх живих.
Запалюватиме вечорами зорі, як свічки, щоб правити панахиди за тими,
хто назавжди залишився вдома і сам став містом.
Марко Терен
21.04.202506:46
Раніш просив у Бога – збережи,
Живими поверни усіх додому.
А нині стрілки часу, мов ножі,
Що і Всевишній відчуває втому:
За котрим лютим – лютая весна,
Де все цвіте – тіла, пліснява, квіти,
І пятниця – страшна, а не страсна,
Труни, труни, під саванами діти,
Донат, донат, на дрон, на РЕБ, на гріб,
На посошок, допили і погнали –
Не розбереш, де регіт, а де хрип,
Де Лазареві склепи, де підвали,
Сирени виють, виють матерІ,
Марія плаче миррою над тілом.
Летить над домом з ночі до зарі
Примушення до миру із тротилом.
Христос воскрес! Воістину, скажи?
Кагор і паска, крашанка і квітка.
Раніш просив у Бога – збережи.
Тепер прошу:
нехай все буде
Швидко.
#skladno
Darwin Tremor
Живими поверни усіх додому.
А нині стрілки часу, мов ножі,
Що і Всевишній відчуває втому:
За котрим лютим – лютая весна,
Де все цвіте – тіла, пліснява, квіти,
І пятниця – страшна, а не страсна,
Труни, труни, під саванами діти,
Донат, донат, на дрон, на РЕБ, на гріб,
На посошок, допили і погнали –
Не розбереш, де регіт, а де хрип,
Де Лазареві склепи, де підвали,
Сирени виють, виють матерІ,
Марія плаче миррою над тілом.
Летить над домом з ночі до зарі
Примушення до миру із тротилом.
Христос воскрес! Воістину, скажи?
Кагор і паска, крашанка і квітка.
Раніш просив у Бога – збережи.
Тепер прошу:
нехай все буде
Швидко.
#skladno
Darwin Tremor
18.04.202519:53
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Ліна Костенко
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Ліна Костенко
23.04.202514:40
* * *
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!
1983
Микола Вінграновський
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!
1983
Микола Вінграновський
16.04.202513:51
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти: —
Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість
моя.
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-Богу, один.
У кожного “Я” є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних “я”,
А безліч всесвітів різних.
Симоненко
Очицями, повними блекоти: —
Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість
моя.
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-Богу, один.
У кожного “Я” є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних “я”,
А безліч всесвітів різних.
Симоненко
12.04.202507:18
ТЕ
те, що є ти і я, але немає “нас” –
одна із ознак квітневого рецидиву.
божевільні речі, для яких не видумали назв,
зрідка іще трапляються – всім на диво.
а тому в передчутті упокореного тепла,
коли врівноважуються душа і тіло,
ми говоритимемо віршами, які я не склав:
до обіду – римованими, пополудні – білими.
будемо щасливими і безоглядними, як тоді,
коли нічого непоправного іще не сталося.
ще до того, як Петро почав тонути у воді.
ще до розорення Києва.
до пострілу в Далласі.
Татчин
те, що є ти і я, але немає “нас” –
одна із ознак квітневого рецидиву.
божевільні речі, для яких не видумали назв,
зрідка іще трапляються – всім на диво.
а тому в передчутті упокореного тепла,
коли врівноважуються душа і тіло,
ми говоритимемо віршами, які я не склав:
до обіду – римованими, пополудні – білими.
будемо щасливими і безоглядними, як тоді,
коли нічого непоправного іще не сталося.
ще до того, як Петро почав тонути у воді.
ще до розорення Києва.
до пострілу в Далласі.
Татчин
13.04.202506:39
О дев'ятій годині, щоранку, за командою чи без неї -
Він встає на ноги та мовчки стоїть хвилину.
Не складає рук, не опускає скорботно очей -
Дивиться перед собою - вперто, затято, рівно.
Іноді - під звук метронома, частіше - у повній тиші.
Іноді - наодинці з собою, рідше - серед "піксельних" спин.
Перед його поглядом постають знайомі обличчя.
Під його шкірою - чорні дати нестерпно стигнуть.
У випадках, коли над головою є небо - не стеля -
Він піднімає погляд і дивиться у синь чи хмари.
Він не має претензій. Не влаштовує небу істерик.
Він просто чомусь упевнений - всі його мертві - десь там.
Цій короткій хвилині - не стати для нього формальною,
Бути тригером вічної пам'яті - ріжучим та гірким.
Він мовчить, не опускаючи погляду - адже точно знає:
Хтось, колись, о дев'ятій щоранку - мовчатиме і за ним.
#мулікпише
Василь Мулік
Він встає на ноги та мовчки стоїть хвилину.
Не складає рук, не опускає скорботно очей -
Дивиться перед собою - вперто, затято, рівно.
Іноді - під звук метронома, частіше - у повній тиші.
Іноді - наодинці з собою, рідше - серед "піксельних" спин.
Перед його поглядом постають знайомі обличчя.
Під його шкірою - чорні дати нестерпно стигнуть.
У випадках, коли над головою є небо - не стеля -
Він піднімає погляд і дивиться у синь чи хмари.
Він не має претензій. Не влаштовує небу істерик.
Він просто чомусь упевнений - всі його мертві - десь там.
Цій короткій хвилині - не стати для нього формальною,
Бути тригером вічної пам'яті - ріжучим та гірким.
Він мовчить, не опускаючи погляду - адже точно знає:
Хтось, колись, о дев'ятій щоранку - мовчатиме і за ним.
#мулікпише
Василь Мулік
20.04.202507:47
Боже забутих слів у палких молитвAх
Боже розіп'ятих на усіх трьох хрестах,
Боже не надто праведних і не надто ревних
Боже жінок-мироносиць, які всімох
тіло ішли вшанувати, хай він і не Бог,
тіло людське закатоване, тіло бренне
Боже зневіри й скорботи гірких полинів
знову відкотиш камінь з людських умів?
знову покажеш їм вихід в твою свободу?
троє явились Марії із Маґдали:
ангели два і якийсь чоловік з імли
вийшов до неї, торкнутися не дозволив
я вже в дорозі, я вже не тут, Маріам,
тіло знищенне, та дух мій ширяє там,
де ані терня болю, ні вістря цвяха
свідчи, Маріє, іншим, що кожному з нас
навіть найгіршому, Бог залишає шанс
з тіла страждання вийти на світло незгасне
Галина Крук
Боже розіп'ятих на усіх трьох хрестах,
Боже не надто праведних і не надто ревних
Боже жінок-мироносиць, які всімох
тіло ішли вшанувати, хай він і не Бог,
тіло людське закатоване, тіло бренне
Боже зневіри й скорботи гірких полинів
знову відкотиш камінь з людських умів?
знову покажеш їм вихід в твою свободу?
троє явились Марії із Маґдали:
ангели два і якийсь чоловік з імли
вийшов до неї, торкнутися не дозволив
я вже в дорозі, я вже не тут, Маріам,
тіло знищенне, та дух мій ширяє там,
де ані терня болю, ні вістря цвяха
свідчи, Маріє, іншим, що кожному з нас
навіть найгіршому, Бог залишає шанс
з тіла страждання вийти на світло незгасне
Галина Крук
08.04.202515:40
Вони кажуть: «Будьте їхніми голосами», і це нестерпно.
На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі.
Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла.
Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль.
Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті.
Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла
інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті,
кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла.
Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці
воїн говорить з Богом чи починає його клясти.
Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці
схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести.
Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити?
На якім перегної метафор колосяться слова?
Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою
зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова.
Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих.
Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд.
Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто
до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД,
показує їх портрету і потім говорить без упину.
Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні.
Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину.
Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні.
Ірина Цілик
На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі.
Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла.
Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль.
Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті.
Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла
інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті,
кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла.
Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці
воїн говорить з Богом чи починає його клясти.
Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці
схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести.
Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити?
На якім перегної метафор колосяться слова?
Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою
зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова.
Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих.
Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд.
Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто
до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД,
показує їх портрету і потім говорить без упину.
Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні.
Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину.
Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні.
Ірина Цілик
03.04.202515:07
МОЛИТВА
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.
[14 березня 1936]
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.
[14 березня 1936]
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
15.04.202507:52
Сиві могили в зеленому полі, Котяться роси по сивих могилах,
Хлюпає вітер пшеницю в подолі,
Місяць рогатий ходить по схилах.
Скачуть на конях клени в село...
Де вас набралося, сиві могили?
Ви Україну мою хоронили,
Щоб вам ніколи добра не було!
Будьте ви прокляті, ситі могили!
Скільки ви крові поглинули й сили!
Чорні колиски моєї землі!
Смерть колисає вас в вічній імлі.
Та доки ще мати дитину колише,
Серце народу — не кладовище.
Вінграновський
Хлюпає вітер пшеницю в подолі,
Місяць рогатий ходить по схилах.
Скачуть на конях клени в село...
Де вас набралося, сиві могили?
Ви Україну мою хоронили,
Щоб вам ніколи добра не було!
Будьте ви прокляті, ситі могили!
Скільки ви крові поглинули й сили!
Чорні колиски моєї землі!
Смерть колисає вас в вічній імлі.
Та доки ще мати дитину колише,
Серце народу — не кладовище.
Вінграновський
04.04.202520:39
Боже наш болю, ти кличеш нас за столи.
Ті, що чекали, що вчора іще були -
більше вже не зійдуться, хоч скільки клич.
Голоси, що без тіл, і тіла без облич.
Хто тобі, боже болю, спече ритуальний хліб?
Ті, хто лежать у калюжах крові,
певно, могли б,
але проймає холод їхні тіла тугі.
Розкажи, чи ти слухаєш молитви ворогів,
чи вдивляєшся в стухлі тельбухи їхніх снів?
Боже наш болю, так видно тебе навесні:
ось ти щороку, білий, між абрикосами.
І заходиться криком знутра
наше знання безголосе.
Катерина Калитко
Ті, що чекали, що вчора іще були -
більше вже не зійдуться, хоч скільки клич.
Голоси, що без тіл, і тіла без облич.
Хто тобі, боже болю, спече ритуальний хліб?
Ті, хто лежать у калюжах крові,
певно, могли б,
але проймає холод їхні тіла тугі.
Розкажи, чи ти слухаєш молитви ворогів,
чи вдивляєшся в стухлі тельбухи їхніх снів?
Боже наш болю, так видно тебе навесні:
ось ти щороку, білий, між абрикосами.
І заходиться криком знутра
наше знання безголосе.
Катерина Калитко
01.04.202513:34
На крилах журавлів весна вже сушить весла, Загомоніли про життя діди, І на стежин пахучі перевесла З снопів тополь тече зелений дим.
І падає в ставки ночами п’яне небо, — Де гуси білі сплять чутливим сном. У снах своїх, мабуть, самі від себе Дівчата пролітають над селом.
Летять вони неласкані, незаймані, В розгоні мрій, не випитих ніким… Повитий згадками, непрощеними й зайвими, Скрипить протезом сторож Явдоким.
Скрипить мені, що даль життя не хитра, Уміти б все забуть і все почать… Та я іду під всі чотири вітри На все життя закохувать дівчат,
Бо вже встає світання над дідами, Прокинулись дівчатонька й дуби. Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих.
Вінграновський
І падає в ставки ночами п’яне небо, — Де гуси білі сплять чутливим сном. У снах своїх, мабуть, самі від себе Дівчата пролітають над селом.
Летять вони неласкані, незаймані, В розгоні мрій, не випитих ніким… Повитий згадками, непрощеними й зайвими, Скрипить протезом сторож Явдоким.
Скрипить мені, що даль життя не хитра, Уміти б все забуть і все почать… Та я іду під всі чотири вітри На все життя закохувать дівчат,
Бо вже встає світання над дідами, Прокинулись дівчатонька й дуби. Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих.
Вінграновський
29.03.202512:53
Вона повернулась додому на літо
і поводиться дивно.
Гранатові зернятка сиплються з рукавів,
хрускотять під ногами
разом із рінню.
Шепоче про те, які у нього
гарячі смагляві руки, а що
взяв її силою – це ж так з усіма жінками, правда?
Завжди хотіла знати, чи є з того боку
щось іще:
за горизонталлю, яка забирає
барви у сонця, ніби вода у пензля.
Там голоси,
незліченні, розпачливі, спраглі,
всі, кого не чули під сонцем,
у пітьмі говорять, говорять,
не здатні спинитися.
Тільки мати її ніяк не може змиритися,
плаче: бачила все не так.
Але хто ж питатиме у жінок, із донькою
все добре,
не кожній так легко дістанеться королівство.
Запаморочливі нарциси пробиваються
з-під землі по її слідах.
Чорні коні, запряжені в колісниці,
столочать нові посіви.
Батьки і чоловіки вирішать долю світу.
Тільки не дозволяйте, не дозволяйте
плакати цим жінкам,
не на людях принаймні.
Ми ж собі не можемо дозволяти
неврожай.
Катерина Калитко
і поводиться дивно.
Гранатові зернятка сиплються з рукавів,
хрускотять під ногами
разом із рінню.
Шепоче про те, які у нього
гарячі смагляві руки, а що
взяв її силою – це ж так з усіма жінками, правда?
Завжди хотіла знати, чи є з того боку
щось іще:
за горизонталлю, яка забирає
барви у сонця, ніби вода у пензля.
Там голоси,
незліченні, розпачливі, спраглі,
всі, кого не чули під сонцем,
у пітьмі говорять, говорять,
не здатні спинитися.
Тільки мати її ніяк не може змиритися,
плаче: бачила все не так.
Але хто ж питатиме у жінок, із донькою
все добре,
не кожній так легко дістанеться королівство.
Запаморочливі нарциси пробиваються
з-під землі по її слідах.
Чорні коні, запряжені в колісниці,
столочать нові посіви.
Батьки і чоловіки вирішать долю світу.
Тільки не дозволяйте, не дозволяйте
плакати цим жінкам,
не на людях принаймні.
Ми ж собі не можемо дозволяти
неврожай.
Катерина Калитко
Log in to unlock more functionality.
