Літературний Тигр
Вітаю! Моє ім'я Лев і я люблю читати, а ще теревенити. Тому зробив канал, щоб теревенити про книги.
Автор: @lamor_i
Автор: @lamor_i
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocationУкраїна
LanguageOther
Channel creation dateAug 31, 2022
Added to TGlist
Jun 17, 2023Linked chat
13.05.202510:10
💉 У 1962 році життя Роальда Дала змінилося назавжди: його семирічна донька Олівія померла від енцефаліту, спричиненого кором. Спершу вона здавалася майже здоровою, але менш ніж за добу впала в кому і вже не прокинулася. На той момент вакцини проти кору ще не існувало: першу зареєстрували у США лише 1962 року, а у Великій Британії її почали використовувати ще пізніше — у 1968-му .
Через 24 роки після смерті доньки Дал перетворив своє горе на публічний заклик: у липні 1986-го він написав відкритого листа «Кір — небезпечна хвороба», звертаючись до школярів із проханням переконати батьків зробити їм щеплення. У цьому листі він називав відмову від вакцинації «майже повноцінним злочином».
Дал зіставив нищівне горе від втрати дитини з надзвичайно малим ризиком побічних ефектів вакцини — «один на мільйон». І додав: шанси, що дитина подавиться шоколадом, значно вищі, ніж ймовірність, що дитина постраждає від щеплення. Завдяки силі його голосу лист швидко поширився: його друкували у шкільних брошурах, поширювали серед лікарів, медсестер і батьків. Після цього в Британії почали з’являтися позашкільні пункти вакцинації, а показники щеплень впевнено зростали.
Та сьогодні, через понад пів століття після появи вакцини, кір досі не зник. У 2023 році Всесвітня організація охорони здоров’я зафіксувала приблизно 10,3 мільйона випадків захворювання на кір у світі — на 20% більше, ніж роком раніше . Загальна кількість смертей — 107 500, переважно серед дітей до п’яти років .
Це стосується й заможних країн, де, здавалось би, кір був майже повністю винищений за останні десятиліття. Ситуація в Америці різко погіршується: з 1 січня по 18 квітня 2025 року шість країн регіону повідомили про 2 318 випадків кору, зокрема три летальні — у понад одинадцять разів більше, ніж за той самий період 2024-го . Європа також б’є тривогу: у 2024 році зареєстровано 35 212 випадків — найбільший річний показник із 1997 року . Навіть країни, які раніше вважалися вільними від хвороби, більше не застраховані. У Південній Кореї вже зафіксовано 52 випадки кору у 2025 році — більше, ніж за весь попередній рік . А в США підтверджено 1 001 випадок і 14 окремих спалахів, причому 93% хворих були невакциновані .
Роальд Дал щиро вірив: «Жоден із батьків не повинен ризикувати життям дитини». Його історія й досі нагадує нам, що за кожною трагічною статистикою стоїть чийсь сміх, чиясь надія. І що найефективніша вакцина не врятує, якщо навіть невелика частина суспільства відмовимось її робити.
Через 24 роки після смерті доньки Дал перетворив своє горе на публічний заклик: у липні 1986-го він написав відкритого листа «Кір — небезпечна хвороба», звертаючись до школярів із проханням переконати батьків зробити їм щеплення. У цьому листі він називав відмову від вакцинації «майже повноцінним злочином».
Дал зіставив нищівне горе від втрати дитини з надзвичайно малим ризиком побічних ефектів вакцини — «один на мільйон». І додав: шанси, що дитина подавиться шоколадом, значно вищі, ніж ймовірність, що дитина постраждає від щеплення. Завдяки силі його голосу лист швидко поширився: його друкували у шкільних брошурах, поширювали серед лікарів, медсестер і батьків. Після цього в Британії почали з’являтися позашкільні пункти вакцинації, а показники щеплень впевнено зростали.
Та сьогодні, через понад пів століття після появи вакцини, кір досі не зник. У 2023 році Всесвітня організація охорони здоров’я зафіксувала приблизно 10,3 мільйона випадків захворювання на кір у світі — на 20% більше, ніж роком раніше . Загальна кількість смертей — 107 500, переважно серед дітей до п’яти років .
Це стосується й заможних країн, де, здавалось би, кір був майже повністю винищений за останні десятиліття. Ситуація в Америці різко погіршується: з 1 січня по 18 квітня 2025 року шість країн регіону повідомили про 2 318 випадків кору, зокрема три летальні — у понад одинадцять разів більше, ніж за той самий період 2024-го . Європа також б’є тривогу: у 2024 році зареєстровано 35 212 випадків — найбільший річний показник із 1997 року . Навіть країни, які раніше вважалися вільними від хвороби, більше не застраховані. У Південній Кореї вже зафіксовано 52 випадки кору у 2025 році — більше, ніж за весь попередній рік . А в США підтверджено 1 001 випадок і 14 окремих спалахів, причому 93% хворих були невакциновані .
Роальд Дал щиро вірив: «Жоден із батьків не повинен ризикувати життям дитини». Його історія й досі нагадує нам, що за кожною трагічною статистикою стоїть чийсь сміх, чиясь надія. І що найефективніша вакцина не врятує, якщо навіть невелика частина суспільства відмовимось її робити.
08.05.202515:44
It was a bright cold day in April, and the clocks were striking thirteen.
Був яскравий і холодний квітневий день, і всі годинники вибивали тринадцяту.
🧐 Що такого особливого в першому реченні «1984» Орвелла?
Буквально все. Розберімо:
1. «...and the clocks were striking thirteen».
Годинники не вибивають тринадцяту. У звичайному 12-годинному форматі цього часу просто не існує. Вже тут автор ламає реальність і вмикає сигнал тривоги: світ роману — дефектний.
До речі, це ще й відсилка до старої англійської дитячої загадки-приколу:
– What time is it when the clock strikes 13?
– It’s time to fix the clock.
Тобто світ не просто порушений, його треба полагодити або замінити.
2. Але є ще нюанс. Військовий час.
Тринадцята — це 1 PM у 24-годинному форматі, який називають military time. У 1940-х його ще не було так багато у побуті. Світ остаточно перейшов на 24-годинний формат відліку часу лише в 60-х роках.
Тобто, розпочинаючи твір о 13 годині, Орвелл відкриває перед нами абсолютно новий світ. Світ, де навіть час підкоряється державному мілітаризованому режиму.
3. Множина «clocks».
Те, що повністю опускається в українському перекладі. Тринадцяту вибиває не один зіпсований годинник. Всі.
У цьому світі не існує «нормальних», справних механізмів відліку часу. Уся система від початку спотворена.
4. «Bright cold day».
Квітень — весняний місяць, коли наступає справжня відлига. Природа, здавалося б, мала б оживати, але щось не так. Відлига зупинилася. Сонце світить яскраво, але не гріє.
Навіть в часи, коли маховик глобального потепління не розкрутився на повну, квітневі заморозки були звичним явищем. В квітні цілком міг різко випасти сніг, а вночі вдаряла мінусова температура.
4.1 Тут, звісно, проводимо аналогію із сюжетом роману. Де боротьба життя, спроба протистояти режиму (як весна протистоїть зимі) закінчується раптовим заморозком. Брунька так і не розпускається.
5. Посилання на літературну традицію.
«Кентерберійські оповідки» Чоссера починаються строками (переклад Максима Стріхи):
Коли вже Квітень зливами рясними
Напоїть ниви, що були сухими
І вже у п'ятій главі «1984» маємо ось таке:
До дві тисячі п’ятдесятого року — а може, й раніше — будь-яке практичне знання Старомови зникне. Уся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон — вони існуватимуть тільки у версіях Новомови, не лише перетворені на щось інше, а й реально змінені на щось протилежне тому, чим вони були.
Тобто перечислення авторів, чиї твори будуть знищенні починається саме із Чосера. Ця згадка — підмигування, адже нам напряму кажуть, що його строки будуть «змінені на щось протилежне».
Якщо у Чоссера «Квітень напоїть ниви», то в новому світі Орвелла, він їх осушить. Що знову ж таки є як вердиктом новому світу, так і натяком на подальший розвиток сюжету.
___________
І все це — в одному реченні. Без діалогів, без попереднього контексту.
+1
08.05.202515:58
Еректильна дисфункція не щадить нікого
Чи чули ви колись вислів "з нього пісок сиплеться"? Його часто вживають, коли хочуть пожартувати чи саркастично підкреслити поважний вік людини, яка все ще намагається бути активною чи виглядати молодшою. Але звідки взялася ця фраза і чому саме пісок?
Логічно було б подумати про пісочний годинник, але ж в ньому пісок сиплеться перманентно. В такому трактуванні фраза втрачає сенс.
Насправді вираз "з нього пісок сиплеться" походить із європейської моди часів Відродження. У ті дні чоловіки носили обтягуючі штани з так званим гульфиком – спеціальним мішечком в області паху, який підкреслював їхню "чоловічу гідність". Гульфик часто робили контрастного кольору, щоб акцентувати увагу на чоловічому органі
Заможні пани прикрашали гульфики коштовностями, вишивкою чи навіть дорогоцінним камінням, демонструючи статус і відповідаючи усім віянням моди. Але що робили ті, у кого не вистачало грошей на такі розкоші? Бідніші чоловіки набивали гульфики підручними матеріалами: сіном, тирсою, кінським волосом або… піском. Пісок був найпопулярнішим, бо його легко дістати, і він додавав потрібного об’єму.
Та біда в тому, що мішечки з піском не завжди були надійними. Під час танців чи на урочистих прийомах вони могли порватися, і пісок сипався на підлогу, викликаючи сміх і глузування. Так і народилася фраза: "З нього пісок сиплеться, а він усе заспокоїтися не може!" Вона стосувалася літніх чоловіків, які, попри вік, намагалися здаватися молодими й бадьорими, але "пісок" видавав їхні справжні роки.
Чи чули ви колись вислів "з нього пісок сиплеться"? Його часто вживають, коли хочуть пожартувати чи саркастично підкреслити поважний вік людини, яка все ще намагається бути активною чи виглядати молодшою. Але звідки взялася ця фраза і чому саме пісок?
Логічно було б подумати про пісочний годинник, але ж в ньому пісок сиплеться перманентно. В такому трактуванні фраза втрачає сенс.
Насправді вираз "з нього пісок сиплеться" походить із європейської моди часів Відродження. У ті дні чоловіки носили обтягуючі штани з так званим гульфиком – спеціальним мішечком в області паху, який підкреслював їхню "чоловічу гідність". Гульфик часто робили контрастного кольору, щоб акцентувати увагу на чоловічому органі
Заможні пани прикрашали гульфики коштовностями, вишивкою чи навіть дорогоцінним камінням, демонструючи статус і відповідаючи усім віянням моди. Але що робили ті, у кого не вистачало грошей на такі розкоші? Бідніші чоловіки набивали гульфики підручними матеріалами: сіном, тирсою, кінським волосом або… піском. Пісок був найпопулярнішим, бо його легко дістати, і він додавав потрібного об’єму.
Та біда в тому, що мішечки з піском не завжди були надійними. Під час танців чи на урочистих прийомах вони могли порватися, і пісок сипався на підлогу, викликаючи сміх і глузування. Так і народилася фраза: "З нього пісок сиплеться, а він усе заспокоїтися не може!" Вона стосувалася літніх чоловіків, які, попри вік, намагалися здаватися молодими й бадьорими, але "пісок" видавав їхні справжні роки.
Reposted from:
упорядкований хаос
09.05.202509:44
Софія Київська, 1982
Реставратор Петро Редько знімає шар тиньку, щоб витягти з тіні століть фреску часів Ярослава Мудрого.
Реставратор Петро Редько знімає шар тиньку, щоб витягти з тіні століть фреску часів Ярослава Мудрого.
07.05.202512:55
😪 Вже який місяць безуспішно намагаюсь зловити квитки на «Макбет».
Добре, що є така альтернатива.
Добре, що є така альтернатива.
Reposted from:
Archive artifacts
+7
11.05.202512:10
Респект архівістам із Закарпаття.
Матеріали для виставки «До Дня вишиванки» працівниками архіву виявлено в кримінальних справ фонду Р-2558 «Управління Служби безпеки України в Закарпатській області».
Зображені на фото, є представниками різних етнографічних груп українців Закарпаття.
Фотографії зроблені в 1939-1940 роках.
Матеріали для виставки «До Дня вишиванки» працівниками архіву виявлено в кримінальних справ фонду Р-2558 «Управління Служби безпеки України в Закарпатській області».
Зображені на фото, є представниками різних етнографічних груп українців Закарпаття.
Фотографії зроблені в 1939-1940 роках.
14.04.202518:27
А ось те саме фото маленької Ангеліни, яка має вступити у діалог із пораненим окупантом у трусіках.
Наразі Ангеліна живе у селі із бабусею, подалі від обстрілів. Мати дівчинки залишається у Харкові, адже не може кинути роботу.
Флоріан Бахмаєр «За межами окопів».
Наразі Ангеліна живе у селі із бабусею, подалі від обстрілів. Мати дівчинки залишається у Харкові, адже не може кинути роботу.
Флоріан Бахмаєр «За межами окопів».
Reposted from:
Букченел
14.04.202518:27
Чергова перемога російської пропаганди
На цьогорічному конкурсі World Press Photo перемогли двоє росіян і німкеня з дуже цікавим бекґраундом. Якщо вже це звучить не надто приємно, то далі — тільки гірше.
📸 Міхаіл Терещенко — «Протести в Грузії»
У категорії «Історії» перемогу здобув репортаж Міхаіла Терещенка, фотокореспондента російського державного агентства ТАСС. Його серія знімків висвітлює протести в Тбілісі проти проросійської влади та закону про «іноагентів».
Терещенко вже понад десять років працює на державну пропаганду. У 2014 році він висвітлював події на Донбасі, зрозуміло з якого боку лінії зіткнення. На початку повномасштабного вторгнення він робив фоторепортажі у Волновасі та Маріуполі. Зокрема знімав «роздачу гуманітарки» в окупованих містах та зрежисовану «відбудову» зруйнованого Маріуполя. В коментарі до одного із репортажів Міхаіл називає окуповані міста «звільненими».
Також на нещодавньому публічному заході йому довірили сфотографувати самого Путіна. Дуже гарне портфоліо.
📸 Альона Кардаш — «Вдома пахне димом»
У категорії «Довготривалі проєкти» перемогла серія фотографки Альони Кардаш. Росіянка, яка живе в Гамбурзі, знімала про "травматичний досвід" опозиційних до режиму росіян. Про тих, хто, мовляв, "не згоден з війною", але живе в Росії, читає новини та страждає в тиші.
Сама Кардаш каже, що цей проєкт був для неї дуже особистим, бо війна змусила її покинути дім у Томську. Так, у Томську. Це Сибір, 3300 км від фронту. Тобто постраждала вона не фізично, а внутрішньо. Живе в Німеччині, багато сумує.
📸 Нанна Гайтманн — «Підземний польовий шпиталь»
А ось і вишенька на торті. Перемога німецької фотографки Нанни Гайтманн — за знімок пораненого бойовика так званої «ДНР» у польовому шпиталі в сольових шахтах Бахмута.
А тепер приготуйтесь. Ця світлина перемогла разом зі знимкою німецького фотографа, який зобразив шестирічну Ангеліну з Харківщини, яка страждає на панічні атаки через війну. Тривалий час Ангеліна жила у Куп'янську, на самій лінії фронту. Ці фото поставили в пару. Щоб створити діалог. Адже це «дві сторони одного конфлікту».
Цікаво, що Гайтманн — доволі відома у фотоспільноті. Була у фіналі Пулітцерівської премії, три роки тому вже перемагала у World Press Photo. Тож постає питання: що змусило настільки авторитетну фотографку поїхати на фронт саме з російського боку? Віра у дуальність світу та моралі? Комплексний творчий задум? Боже натхнення?
Ні, просто мати Нанни — росіянка, то й сама Нанна є гордою шанувальницею російської культури. Вона часто знімає російську буденність, хоча й підкреслює, що поєднує ненависть до путинського режиму зі співчуттям до простих росіян.
🧩 Позиція World Press Photo
Організатори конкурсу заявили, що оцінювання робіт відбувається анонімно, без знання авторства чи роботодавця фотографа. Себто вони впевенні, що якщо журі обрали саме ці фото — то вони на те заслуговують.
Після хвилі критики вони пообіцяли «вдосконалити правила та процедури» для роботи зі світлинами від фотографів, які працюють на державні установи. Але по факту — усі нагороди залишилися в силі.
На цьогорічному конкурсі World Press Photo перемогли двоє росіян і німкеня з дуже цікавим бекґраундом. Якщо вже це звучить не надто приємно, то далі — тільки гірше.
📸 Міхаіл Терещенко — «Протести в Грузії»
У категорії «Історії» перемогу здобув репортаж Міхаіла Терещенка, фотокореспондента російського державного агентства ТАСС. Його серія знімків висвітлює протести в Тбілісі проти проросійської влади та закону про «іноагентів».
Терещенко вже понад десять років працює на державну пропаганду. У 2014 році він висвітлював події на Донбасі, зрозуміло з якого боку лінії зіткнення. На початку повномасштабного вторгнення він робив фоторепортажі у Волновасі та Маріуполі. Зокрема знімав «роздачу гуманітарки» в окупованих містах та зрежисовану «відбудову» зруйнованого Маріуполя. В коментарі до одного із репортажів Міхаіл називає окуповані міста «звільненими».
Також на нещодавньому публічному заході йому довірили сфотографувати самого Путіна. Дуже гарне портфоліо.
📸 Альона Кардаш — «Вдома пахне димом»
У категорії «Довготривалі проєкти» перемогла серія фотографки Альони Кардаш. Росіянка, яка живе в Гамбурзі, знімала про "травматичний досвід" опозиційних до режиму росіян. Про тих, хто, мовляв, "не згоден з війною", але живе в Росії, читає новини та страждає в тиші.
Сама Кардаш каже, що цей проєкт був для неї дуже особистим, бо війна змусила її покинути дім у Томську. Так, у Томську. Це Сибір, 3300 км від фронту. Тобто постраждала вона не фізично, а внутрішньо. Живе в Німеччині, багато сумує.
📸 Нанна Гайтманн — «Підземний польовий шпиталь»
А ось і вишенька на торті. Перемога німецької фотографки Нанни Гайтманн — за знімок пораненого бойовика так званої «ДНР» у польовому шпиталі в сольових шахтах Бахмута.
А тепер приготуйтесь. Ця світлина перемогла разом зі знимкою німецького фотографа, який зобразив шестирічну Ангеліну з Харківщини, яка страждає на панічні атаки через війну. Тривалий час Ангеліна жила у Куп'янську, на самій лінії фронту. Ці фото поставили в пару. Щоб створити діалог. Адже це «дві сторони одного конфлікту».
Цікаво, що Гайтманн — доволі відома у фотоспільноті. Була у фіналі Пулітцерівської премії, три роки тому вже перемагала у World Press Photo. Тож постає питання: що змусило настільки авторитетну фотографку поїхати на фронт саме з російського боку? Віра у дуальність світу та моралі? Комплексний творчий задум? Боже натхнення?
Ні, просто мати Нанни — росіянка, то й сама Нанна є гордою шанувальницею російської культури. Вона часто знімає російську буденність, хоча й підкреслює, що поєднує ненависть до путинського режиму зі співчуттям до простих росіян.
🧩 Позиція World Press Photo
Організатори конкурсу заявили, що оцінювання робіт відбувається анонімно, без знання авторства чи роботодавця фотографа. Себто вони впевенні, що якщо журі обрали саме ці фото — то вони на те заслуговують.
Після хвилі критики вони пообіцяли «вдосконалити правила та процедури» для роботи зі світлинами від фотографів, які працюють на державні установи. Але по факту — усі нагороди залишилися в силі.
10.05.202508:02
Найгірше, що траплялось зі мною у житті
Минулого року я вперше потрапив на виставу театру ляльок для дорослих. Це була «Калинова сопілка» від Харківського театру ім. Афансьєва. Несподівано незвично, неймовірно цікаво. Природньо мені захотілось ще.
Я не раз проходив повз замок на горі, але ніколи не заходив всередину, бо думав, що репертуар обмежується спектаклями для дітей. Але у столичного театру ляльок теж є вистави для дорослих: «Енеїда» та «Украдене щастя».
В «Украденому щасті» грає запрошена зірка, Дмитро Лінартович. Голос Капітана Америки й Шкіпера. А ще актор аж двох фільмів Іллєнка. Вибір очевидний. Очікування — не захмарні, але цілком багатообіцяючі.
І з перших секунд я розумію, що переді мною щось абсолютно катастрофічне. Не погане. Не слабке. А препогане. Така концентрація бездарності, що я не вірив, що це справді відбувається.
Гра акторів відчутно гірша за аматорську. Репліки звучать так, ніби хтось попросив прочитати з листочка «із надривом», аж пішли флешбеки на конкурс Яцика. Лінартович, який мав би бути ложкою меда, чомусь ричить, кричить та гавкає абсолютно усі репліки. Його персонаж Гурман — ніби з іншої вистави. Спершу я думав: ну, можливо, така задумка, яка розкриється пізніше. Але ні. Це просто акторське рішення: щоб ви, глядачі, зрозуміли, що герой злий.
Координація акторів на сцені — відсутня. Взаємодія — ніби персонажі тільки відійшли від <strike>приходу</strike> наркозу. Декорації? Просто є. Костюми? Теж просто є (варто ж зробити знижку на невеликий бюджет вистави). Здавалося б класичний і добре знайомий сюжет — зім'ятий, стиснутий, спотворений в фантасмагоричний спосіб. Робота зі світлом — така, що краще було б просто врубити загальне освітлення й не мучитись.
Ляльки? Точно це ж театр ляльок. Так, ляльки теж є. Торкаються їх за всю виставу два з половиною рази. В основному — для позначення таймскіпу. І виглядає це так, ніби актори вперше бачать ляльку. В житті.
Просто для розуміння вакханалії яка відбувається на сцені: музика в цій виставі чомусь електронна, зі співом. Дві, здається, пісні. Увімкнені по колу. На всю гучність. Без жодної паузи. Протягом усієї вистави. На рівні з голосами акторів. А іноді — голосніше. Ну неможливо випадково зробити настільки погано. Це відвертий саботаж.
Чесно, якби виявилось, що це якийсь перфоманс чи експеримент над глядачем — я б полегшено видихнув, бо це було б єдине реалістичне пояснення. Якщо попросити абсолютно невмотивованих восьмикласників почитати «Украдене щастя» та на наступний день поставити коротку виставу за твором, то у них був би потенціал справитись краще.
Тобто зазвичай, коли я виходжу з поганої вистави я відчуваю злість, роздратування чи розчарування: за витрачений час на перегляд, за гроші на квиток, за те, що вистава мала потенціал, але не виправдала мої очікування, за неправдиві відгуки, за нерелевантний опис на сайті. Після цієї вистави я вийшов в ахуї. В тотальному запереченні побаченого. Бо не знав, що таке взагалі можливо.
І саме тому я дуже радий цьому досвіду.
Бо тільки після такого починаєш насправді цінувати будь-яку притомну виставу. Тепер я з ще більшою повагою думаю про всі ті вистави, які мені просто не сподобались. Тепер я бачу, скільки праці й магії стоїть за кожною постановкою, де актор просто виглядає природно на сцені. Де світло просто не заважає. Де музика просто доречна. Це не «само собою». Це результат праці десятка людей, які роками вчились ремеслу. Людей, які не завжди приймають вдалі рішення у своїх роботах, але все ще так чи інакше дарують глядачу магію театру.
«Украдене щастя» в столичному театрі ляльок було настільки демонічно, майже мефістофельно потворним, що я пережив щось на кшталт переродження. Миттєвий детокс. Досвід, який змусив мене по-новому глянути на все побачене раніше і з глибшою вдячністю чекати того, що ще попереду.
Чи стану я поблажливішим до поганих вистав? Ні. Але тепер я знатиму, що може бути гірше. Значно гірше. І що варто дякувати навіть пересічному театральному вечору.
Ходіть у театр. На гарні вистави. На сумнівні. І навіть на відверто провальні. Бо будь-який досвід — це частина мистецтва.
Минулого року я вперше потрапив на виставу театру ляльок для дорослих. Це була «Калинова сопілка» від Харківського театру ім. Афансьєва. Несподівано незвично, неймовірно цікаво. Природньо мені захотілось ще.
Я не раз проходив повз замок на горі, але ніколи не заходив всередину, бо думав, що репертуар обмежується спектаклями для дітей. Але у столичного театру ляльок теж є вистави для дорослих: «Енеїда» та «Украдене щастя».
В «Украденому щасті» грає запрошена зірка, Дмитро Лінартович. Голос Капітана Америки й Шкіпера. А ще актор аж двох фільмів Іллєнка. Вибір очевидний. Очікування — не захмарні, але цілком багатообіцяючі.
І з перших секунд я розумію, що переді мною щось абсолютно катастрофічне. Не погане. Не слабке. А препогане. Така концентрація бездарності, що я не вірив, що це справді відбувається.
Гра акторів відчутно гірша за аматорську. Репліки звучать так, ніби хтось попросив прочитати з листочка «із надривом», аж пішли флешбеки на конкурс Яцика. Лінартович, який мав би бути ложкою меда, чомусь ричить, кричить та гавкає абсолютно усі репліки. Його персонаж Гурман — ніби з іншої вистави. Спершу я думав: ну, можливо, така задумка, яка розкриється пізніше. Але ні. Це просто акторське рішення: щоб ви, глядачі, зрозуміли, що герой злий.
Координація акторів на сцені — відсутня. Взаємодія — ніби персонажі тільки відійшли від <strike>приходу</strike> наркозу. Декорації? Просто є. Костюми? Теж просто є (варто ж зробити знижку на невеликий бюджет вистави). Здавалося б класичний і добре знайомий сюжет — зім'ятий, стиснутий, спотворений в фантасмагоричний спосіб. Робота зі світлом — така, що краще було б просто врубити загальне освітлення й не мучитись.
Ляльки? Точно це ж театр ляльок. Так, ляльки теж є. Торкаються їх за всю виставу два з половиною рази. В основному — для позначення таймскіпу. І виглядає це так, ніби актори вперше бачать ляльку. В житті.
Просто для розуміння вакханалії яка відбувається на сцені: музика в цій виставі чомусь електронна, зі співом. Дві, здається, пісні. Увімкнені по колу. На всю гучність. Без жодної паузи. Протягом усієї вистави. На рівні з голосами акторів. А іноді — голосніше. Ну неможливо випадково зробити настільки погано. Це відвертий саботаж.
Чесно, якби виявилось, що це якийсь перфоманс чи експеримент над глядачем — я б полегшено видихнув, бо це було б єдине реалістичне пояснення. Якщо попросити абсолютно невмотивованих восьмикласників почитати «Украдене щастя» та на наступний день поставити коротку виставу за твором, то у них був би потенціал справитись краще.
Тобто зазвичай, коли я виходжу з поганої вистави я відчуваю злість, роздратування чи розчарування: за витрачений час на перегляд, за гроші на квиток, за те, що вистава мала потенціал, але не виправдала мої очікування, за неправдиві відгуки, за нерелевантний опис на сайті. Після цієї вистави я вийшов в ахуї. В тотальному запереченні побаченого. Бо не знав, що таке взагалі можливо.
І саме тому я дуже радий цьому досвіду.
Бо тільки після такого починаєш насправді цінувати будь-яку притомну виставу. Тепер я з ще більшою повагою думаю про всі ті вистави, які мені просто не сподобались. Тепер я бачу, скільки праці й магії стоїть за кожною постановкою, де актор просто виглядає природно на сцені. Де світло просто не заважає. Де музика просто доречна. Це не «само собою». Це результат праці десятка людей, які роками вчились ремеслу. Людей, які не завжди приймають вдалі рішення у своїх роботах, але все ще так чи інакше дарують глядачу магію театру.
«Украдене щастя» в столичному театрі ляльок було настільки демонічно, майже мефістофельно потворним, що я пережив щось на кшталт переродження. Миттєвий детокс. Досвід, який змусив мене по-новому глянути на все побачене раніше і з глибшою вдячністю чекати того, що ще попереду.
Чи стану я поблажливішим до поганих вистав? Ні. Але тепер я знатиму, що може бути гірше. Значно гірше. І що варто дякувати навіть пересічному театральному вечору.
Ходіть у театр. На гарні вистави. На сумнівні. І навіть на відверто провальні. Бо будь-який досвід — це частина мистецтва.
16.04.202517:15
Привіт, дами! Погляньте на свого хлопця і на мене, на нього, і знову на мене. Ми такі різні!
800 сторінок та золотий кольоровий зріз із глітером — Жупанський вміє дивувати.
Дууууже рекомендую не читати анотацію до цієї книги. Просто йдіть та купуйте.
Повірте, так враження будуть значно яскравішими.
Щоб ви розуміли, тут змішались фантастика, кіберпанк, альтернативна історія, давньогрецькі міфи й детектив.
Звучить як повна дичина і, можливо, так і є. Але я прочитав уже триста сторінок й мені поки що дуже подобається.
12.05.202511:40
Краса, яку неможливо передати
Очевидним претендентом на звання найвідомішої першої строчки в історії літератури є «Перетворення» Франца Кафки.
Грегор Замза, який перетворюється на жука у власному ліжку. Найвідоміший абсурдистський роман, написаний за десятиліття до появи абсурдизму. Але справжня сила цієї першої фрази розкривається лише мовою оригіналу — завдяки незвичній побудові речення німецькою.
В українському перекладі це речення звучить так:
Воно все ще вкрай химерне, все ще неймовірно інтригуюче, але без натяку на гру із боку автора.
Спробуймо відтворити структуру оригіналу:
І тут розкривається справжня сила: з перших слів ми бачимо звичайну людину — пана Замзу, який прокидається вдома, після тривожного сну. Перша частина речення виглядає максимально буденною, ба більше, містить у собі вдалу експозицію та драматургію: нас знайомлять із паном Замзою, дають декорації (ранок, домашня кімната із ліжком), показують загрозу у вигляді тривожного сну, але тут же запевняють, що проблема вирішена, адже наш герой прокинувся. У другій частині можна було б чекати деталей тривожного сну або ранкової рутини, але ніяк не перетворення на комаху.
До того ж ми отримуємо блискуче протиставлення. Людина Грегор Замза, яка спокійно засинала у своєму ліжку, знаходить себе ж у вигляді жука. Тобто сутність Замзи-людини та сутність Замзи-жука — абсолютно різні одиниці. Грегор все ще мислить себе людиною, коли таким вже не є.
Ці сутності відділяє лише одна кома.
Очевидним претендентом на звання найвідомішої першої строчки в історії літератури є «Перетворення» Франца Кафки.
Грегор Замза, який перетворюється на жука у власному ліжку. Найвідоміший абсурдистський роман, написаний за десятиліття до появи абсурдизму. Але справжня сила цієї першої фрази розкривається лише мовою оригіналу — завдяки незвичній побудові речення німецькою.
Als Gregor Samsa eines Morgens aus unruhigen Träumen erwachte, fand er sich in seinem Bett zu einem ungeheueren Ungeziefer verwandelt.
В українському перекладі це речення звучить так:
Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху.
Воно все ще вкрай химерне, все ще неймовірно інтригуюче, але без натяку на гру із боку автора.
Спробуймо відтворити структуру оригіналу:
Коли Грегор Замза одного ранку після тривожного сну прокинувся, знайшов він себе у власному ліжку на жахливого паразита перетворившись.
І тут розкривається справжня сила: з перших слів ми бачимо звичайну людину — пана Замзу, який прокидається вдома, після тривожного сну. Перша частина речення виглядає максимально буденною, ба більше, містить у собі вдалу експозицію та драматургію: нас знайомлять із паном Замзою, дають декорації (ранок, домашня кімната із ліжком), показують загрозу у вигляді тривожного сну, але тут же запевняють, що проблема вирішена, адже наш герой прокинувся. У другій частині можна було б чекати деталей тривожного сну або ранкової рутини, але ніяк не перетворення на комаху.
До того ж ми отримуємо блискуче протиставлення. Людина Грегор Замза, яка спокійно засинала у своєму ліжку, знаходить себе ж у вигляді жука. Тобто сутність Замзи-людини та сутність Замзи-жука — абсолютно різні одиниці. Грегор все ще мислить себе людиною, коли таким вже не є.
Ці сутності відділяє лише одна кома.
26.04.202512:09
bihus.info розповіли, що видавництво дитячих книжок «Кредо» є російським.
Російський паспорт у видавця, продаж на російських маркетплейсах та сайт-близнюк для російської юридичної особи — full package.
Російський паспорт у видавця, продаж на російських маркетплейсах та сайт-близнюк для російської юридичної особи — full package.
Log in to unlock more functionality.
