Історія про Україну
17.04.202503:56
Чумацька ікона-оберіг написана на рибині...
З Чистим четвергом, друзі!
(І традиційно звертаю увагу нових підписників не тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від дохристиянських часів і до початку Хмельниччини).
З Чистим четвергом, друзі!
(І традиційно звертаю увагу нових підписників не тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від дохристиянських часів і до початку Хмельниччини).
03.04.202508:59
Герб Абданк, який використовували Хмельницькі
25.03.202520:07
Річ Посполита та Московське царство розпочали, нарешті, процедуру розмежування кордонів на території сучасної Слобідської України, бо по факту кордону як такого там досі не існувало. Цим користувалося багато наших уходників, які активно промишляли на "Дикому сході", що його Москва вважала своїм, і такі дії називала прямим грабунком казенного майна. Тому для тих українців-нелегалів вигадали спеціальний термін "воровскіє черкаси" та оголосили їх поза законом. Але й з легальними нашими поселенцями на Слобожанщині що, як пам'ятаємо з минулого епізоду, заснували там під керівництвом Остряниці місто Чугуїв, не дуже склалось. Землі їм московські начальники виділили мало, ставити млини та пасіки понад установлені норми забороняли, та й узагалі дуже суворо карали за все підряд.
Українські козаки, що не звикли до такого ставлення, почали ремствувати та наїжджати на Остряницю за те, що він не може відстояти їх права та інтереси. З Москви навіть прийшла спеціальна вказівка місцевим чиновникам не поводитись із "черкасами" так як зі своїми ваньками, бо вони терпіти не будуть, але допомогло це мало. За кілька років чугуївці таки закипіли, вимістили своє зло на Остряниці, якого, зрештою, вбили, і після цього майже всі повернулися на територію Речі Посполитої під Полтаву. Отож, спокій, не зважаючи на спроби його порушити, дійсно запанував, і можна було, наприклад, зайнятися справами духовними та культурними. Так, наш дуже діяльний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Петро Могила відкрив філію "Могилянки" в Гощі на Рівненщині та провів у Києві церковний собор.
На тому київському соборі було затверджено православний Катехизис, який мав дати відповіді на всі питання "життя, Всесвіту і взагалі", зокрема на такі архіважливі теми, наприклад, чи можна у євреїв купувати м'ясо? Не забував Могила й про свою історичну батьківщину, і за його сприяння в Молдавському князівстві були відкриті перша школа та друкарня. Оскільки офіційне діловодство та церковна служба в Молдові тоді велися церковнослов'янською, Київ та Львів забезпечили новий навчальний заклад усією необхідною літературою. Та повернемося до короля Владислава ІV, який ніяк не заспокоювався зі своїми бажаннями погратись у велику войнушку. І вона ледь не загорілася завдяки такому ж "воюваці" – кримському хану, який ініціював кілька нових нападів на українські землі.
Перший набіг був малочисельним, і його легко відбили козаки власними силами на Лівобережжі. А от у наступному поході взяла участь велика татарська орда, якою командував перекопський мурза Тугай-бей (раджу запам'ятати це ім'я), і його вже зустріли всі наявні на той час в Україні сили під керівництвом гетьмана коронного Станіслава Конецпольського. Тепла і ніжна зустріч відбулася під Охматовим на Черкащині, де татари були наголову розбиті. Особливо тоді відзначилися бійці Яреми Вишневецького, а добивали відступаючого ворога знову ж козаки-реєстровці. Після тої битви король гаряче апелював до сейму, що "вітчизна в небезпеці" й варто поставити хана на місце, але шляхта знову відморозилась – грошей немає. Та "джерела фінансування" несподівано знайшлись.
На початку епізоду ми згадували про напад турків на Кріт, і от його власники-венеціанці направили королю Владиславу ІV дуже спокусливу пропозицію. Італійці давали гроші за козацький напад на чорноморські порти для спалення галер, що там будувалися для крітської кампанії. Це неодмінно б викликало відповідь із боку османів, чого й хотів король. Але таку операцію варто було тримати в таємниці від сейму, та й гетьман коронний Станіслав Конецпольський явно був би не захваті, що цим вічним "бунтівникам" знову дадуть можливість збільшити чисельність та озброїтись. Однак, навесні 1646 року Конецпольський помирає, і король викликає до Варшави делегацію від козацької старшини, до якої входив і Богдан Хмельницький, щоб викласти їм свої плани. Та все це раптом пішло шкереберть, коли Хмельницький повернувся та дізнався про напад на свою родину. Далі буде...
Українські козаки, що не звикли до такого ставлення, почали ремствувати та наїжджати на Остряницю за те, що він не може відстояти їх права та інтереси. З Москви навіть прийшла спеціальна вказівка місцевим чиновникам не поводитись із "черкасами" так як зі своїми ваньками, бо вони терпіти не будуть, але допомогло це мало. За кілька років чугуївці таки закипіли, вимістили своє зло на Остряниці, якого, зрештою, вбили, і після цього майже всі повернулися на територію Речі Посполитої під Полтаву. Отож, спокій, не зважаючи на спроби його порушити, дійсно запанував, і можна було, наприклад, зайнятися справами духовними та культурними. Так, наш дуже діяльний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Петро Могила відкрив філію "Могилянки" в Гощі на Рівненщині та провів у Києві церковний собор.
На тому київському соборі було затверджено православний Катехизис, який мав дати відповіді на всі питання "життя, Всесвіту і взагалі", зокрема на такі архіважливі теми, наприклад, чи можна у євреїв купувати м'ясо? Не забував Могила й про свою історичну батьківщину, і за його сприяння в Молдавському князівстві були відкриті перша школа та друкарня. Оскільки офіційне діловодство та церковна служба в Молдові тоді велися церковнослов'янською, Київ та Львів забезпечили новий навчальний заклад усією необхідною літературою. Та повернемося до короля Владислава ІV, який ніяк не заспокоювався зі своїми бажаннями погратись у велику войнушку. І вона ледь не загорілася завдяки такому ж "воюваці" – кримському хану, який ініціював кілька нових нападів на українські землі.
Перший набіг був малочисельним, і його легко відбили козаки власними силами на Лівобережжі. А от у наступному поході взяла участь велика татарська орда, якою командував перекопський мурза Тугай-бей (раджу запам'ятати це ім'я), і його вже зустріли всі наявні на той час в Україні сили під керівництвом гетьмана коронного Станіслава Конецпольського. Тепла і ніжна зустріч відбулася під Охматовим на Черкащині, де татари були наголову розбиті. Особливо тоді відзначилися бійці Яреми Вишневецького, а добивали відступаючого ворога знову ж козаки-реєстровці. Після тої битви король гаряче апелював до сейму, що "вітчизна в небезпеці" й варто поставити хана на місце, але шляхта знову відморозилась – грошей немає. Та "джерела фінансування" несподівано знайшлись.
На початку епізоду ми згадували про напад турків на Кріт, і от його власники-венеціанці направили королю Владиславу ІV дуже спокусливу пропозицію. Італійці давали гроші за козацький напад на чорноморські порти для спалення галер, що там будувалися для крітської кампанії. Це неодмінно б викликало відповідь із боку османів, чого й хотів король. Але таку операцію варто було тримати в таємниці від сейму, та й гетьман коронний Станіслав Конецпольський явно був би не захваті, що цим вічним "бунтівникам" знову дадуть можливість збільшити чисельність та озброїтись. Однак, навесні 1646 року Конецпольський помирає, і король викликає до Варшави делегацію від козацької старшини, до якої входив і Богдан Хмельницький, щоб викласти їм свої плани. Та все це раптом пішло шкереберть, коли Хмельницький повернувся та дізнався про напад на свою родину. Далі буде...
12.03.202515:22
На що тільки не підеш заради кохання...
(Традиційно звертаю увагу нових підписників на тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про історії кохання від Кам'яної доби й до періоду козацьких повстань 17 століття)
(Традиційно звертаю увагу нових підписників на тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про історії кохання від Кам'яної доби й до періоду козацьких повстань 17 століття)
Не змаглі атрымаць доступ
да медыяконтэнту
да медыяконтэнту
31.10.202416:42
Бонусом титулка Граматики Мелетія Смотрицького
07.09.202419:46
07.04.202514:59
На зустріч новому епізоду...
(А поки він ще пишеться, нагадую про тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від початку часів і до Хмельниччини).
(А поки він ще пишеться, нагадую про тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від початку часів і до Хмельниччини).
03.04.202508:58
#Епізод 154. Богдан Хмельницький та Єлена Прекрасна Речі Посполитої
Якщо вірити Гомеру (не тому, що Сімпсон), суперництво чоловіків за Єлену Прекрасну призвело до багатолітньої війни, смертей героїв та простих людей, і, зрештою, до загибелі славетної Трої. Якщо ж вірити деяким польським авторам, суперництво чоловіків за Гелену Чаплинську призвело до багатолітньої війни, смертей героїв та простих людей, і, зрештою, ледь не спричинило загибель Речі Посполитої. Але давайте про все по порядку. Понижений після придушення повстання Остряниці до статусу простого сотника, колишній писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький у часи Золотого спокою вів активне ділове життя та користувався неабияким авторитетом у козацькому середовищі. Маєток у Суботові з млинами, ставками та шинками приносив хороший дохід, а сам Богдан, не раз бував на аудієнції в самого короля Владислава ІV.
Здавалося життя вдалося, і Хмельницький зовсім не хотів ставити під загрозу все, що ним було так старанно надбано. За його власними словами він не брав участі в жодному козацькому повстанні проти уряду Речі Посполитої, а їх, пам'ятаємо, було стільки, що в не підготовленого читача голова може піти обертом від тієї кількості дат, битв та імен. Аж раптом усе змінилось. Кажуть суботівські шинки Хмельницького складали неабияку конкуренцію таким же "культурним закладам" у Чигирині, що дуже бісило місцевого підстаросту Даніеля Чаплинського. Тож якось у момент відсутності Богдана, цей підстароста приїздить у Суботів забирає поволовщину (особливий податок, який місцеві князьки встановлювали на власний розсуд) і ще й коня Хмельницького на додачу. Той, як законослухняний громадянин, подає офіційну скаргу...
Але оскільки скарга та надійшла безпосередньому керівнику Чаплинського, можна здогадатися, де вона, зрештою, опинилася. А от підстароста після цього з'ївся на Богдана ще більше. Спочатку його слуги побили малолітнього сина Хмельницького, але так перестаралися, що через перенесені побої хлопчина невдовзі й помирає (тут слід відзначити, що багато хто заперечує цей смертельний випадок, натомість стверджується, що побили тоді старшого Хмельниченка – Тимоша). А далі Чаплинський загорівся ідеєю взагалі відібрати всі багатства Богдана. Рід Хмельницького хоч і належав, швидше за все, до дрібної шляхти, і сам Богдан використовував шляхетський герб, але належним чином оформлених "паперів" на маєток, очевидно, не мав, тож його ворог одразу вчепився за це "порушення".
Було постановлено: Суботів повернути в "державну власність", а Хмельницькому за зроблені під час володіння маєтком "поліпшення" відшкодувати... 50 золотих. Це був просто плювок в обличчя, і, звичайно, ніхто й не збирався нічого повертати. Тоді Чаплинський робить силовий "рейдерський" наїзд, землі відбирають, з маєтку Хмельницького виносять усе добро, а що не могли забрати – знищили. З того всього помирає дружина Богдана, що вже довгий час хворіла (хоча, за іншою версією вона померла ще перед тими подіями, і це взагалі дуже велика проблема, що ми зовсім мало маємо точних та однозначних даних з ранньої біографії такого важливого для нашої історії персонажа). Серед викраденого "добра" була ще одна дуже близька для Хмельницького жінка.
Тут нам теж важко зрозуміти, де правда, а де "казки народів світу", та більшість дослідників сходяться на тому, що одна дівчина шляхетного роду, не то русинка Мотря, не то полька, рано осиротіла, і тому виховувалася в родині Хмельницьких. З часом Богдан, не зважаючи на вік під "полтос", запав на неї, але не міг нічого зробити офіційно при живій іще дружині. Чаплинський після викрадення цієї баришні, сам підпадає під її чари та швидко одружується з полонянкою. І далі ми вже знаємо її як Гелену Чаплинську. Хмельницький, звичайно, пробував добитися справедливості, але в результаті ще й потрапив за грати по обвинуваченню в підбурюванні козаків до морського походу (тут, очевидно, виплили якісь чутки про перемовини козацької делегації з королем Владиславом ІV 1646 року, про які ми говорили в минулому епізоді).
Якщо вірити Гомеру (не тому, що Сімпсон), суперництво чоловіків за Єлену Прекрасну призвело до багатолітньої війни, смертей героїв та простих людей, і, зрештою, до загибелі славетної Трої. Якщо ж вірити деяким польським авторам, суперництво чоловіків за Гелену Чаплинську призвело до багатолітньої війни, смертей героїв та простих людей, і, зрештою, ледь не спричинило загибель Речі Посполитої. Але давайте про все по порядку. Понижений після придушення повстання Остряниці до статусу простого сотника, колишній писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький у часи Золотого спокою вів активне ділове життя та користувався неабияким авторитетом у козацькому середовищі. Маєток у Суботові з млинами, ставками та шинками приносив хороший дохід, а сам Богдан, не раз бував на аудієнції в самого короля Владислава ІV.
Здавалося життя вдалося, і Хмельницький зовсім не хотів ставити під загрозу все, що ним було так старанно надбано. За його власними словами він не брав участі в жодному козацькому повстанні проти уряду Речі Посполитої, а їх, пам'ятаємо, було стільки, що в не підготовленого читача голова може піти обертом від тієї кількості дат, битв та імен. Аж раптом усе змінилось. Кажуть суботівські шинки Хмельницького складали неабияку конкуренцію таким же "культурним закладам" у Чигирині, що дуже бісило місцевого підстаросту Даніеля Чаплинського. Тож якось у момент відсутності Богдана, цей підстароста приїздить у Суботів забирає поволовщину (особливий податок, який місцеві князьки встановлювали на власний розсуд) і ще й коня Хмельницького на додачу. Той, як законослухняний громадянин, подає офіційну скаргу...
Але оскільки скарга та надійшла безпосередньому керівнику Чаплинського, можна здогадатися, де вона, зрештою, опинилася. А от підстароста після цього з'ївся на Богдана ще більше. Спочатку його слуги побили малолітнього сина Хмельницького, але так перестаралися, що через перенесені побої хлопчина невдовзі й помирає (тут слід відзначити, що багато хто заперечує цей смертельний випадок, натомість стверджується, що побили тоді старшого Хмельниченка – Тимоша). А далі Чаплинський загорівся ідеєю взагалі відібрати всі багатства Богдана. Рід Хмельницького хоч і належав, швидше за все, до дрібної шляхти, і сам Богдан використовував шляхетський герб, але належним чином оформлених "паперів" на маєток, очевидно, не мав, тож його ворог одразу вчепився за це "порушення".
Було постановлено: Суботів повернути в "державну власність", а Хмельницькому за зроблені під час володіння маєтком "поліпшення" відшкодувати... 50 золотих. Це був просто плювок в обличчя, і, звичайно, ніхто й не збирався нічого повертати. Тоді Чаплинський робить силовий "рейдерський" наїзд, землі відбирають, з маєтку Хмельницького виносять усе добро, а що не могли забрати – знищили. З того всього помирає дружина Богдана, що вже довгий час хворіла (хоча, за іншою версією вона померла ще перед тими подіями, і це взагалі дуже велика проблема, що ми зовсім мало маємо точних та однозначних даних з ранньої біографії такого важливого для нашої історії персонажа). Серед викраденого "добра" була ще одна дуже близька для Хмельницького жінка.
Тут нам теж важко зрозуміти, де правда, а де "казки народів світу", та більшість дослідників сходяться на тому, що одна дівчина шляхетного роду, не то русинка Мотря, не то полька, рано осиротіла, і тому виховувалася в родині Хмельницьких. З часом Богдан, не зважаючи на вік під "полтос", запав на неї, але не міг нічого зробити офіційно при живій іще дружині. Чаплинський після викрадення цієї баришні, сам підпадає під її чари та швидко одружується з полонянкою. І далі ми вже знаємо її як Гелену Чаплинську. Хмельницький, звичайно, пробував добитися справедливості, але в результаті ще й потрапив за грати по обвинуваченню в підбурюванні козаків до морського походу (тут, очевидно, виплили якісь чутки про перемовини козацької делегації з королем Владиславом ІV 1646 року, про які ми говорили в минулому епізоді).
25.03.202520:06
Однією із "жертв" Тридцятилітньої війни став Невицький замок на Закарпатті, зруйнований протестантським князем Трансильванії, і так більше ніколи не відновлений
03.03.202519:09
Згідно з Ординацією козацький реєстр знову скорочувався до шести тисяч, козаки втрачали право вибирати собі гетьмана, і його функції мав виконувати в подальшому "старший комісар", що назначався королем, усі полковники та осавули відтепер теж призначались і мали складатися виключно зі шляхти. Щоб ці призначенці почувались у безпеці серед "соціально ворожих елементів", кожному з них надавалась особиста гвардія з найманців. Щоб унеможливити наступні повстання мала бути відновлена та забезпечена гарнізоном Кодацька фортеця, а на Січі постійно знаходитись полк реєстровців. Прохід на Запоріжжя тільки за письмовим дозволом старшого комісара, інакше страта. Міщанам заборонялося ставати козаками та видавати за них своїх доньок, а козакам, у свою чергу, не можна було жити в містах, окрім Черкас, Корсуня та Чигирина.
Отож, плани щодо контролю над козацтвом та його "колискою" Запорізькою Січчю були чисто наполеонівськими, але як то кажуть спочатку "прийди і візьми". Каральна експедиція направлена після сейму на Січ обернулася повним фіаско. Додатково захищені весняною повінню, запорожці почувались упевнено за своїми фортифікаціями, тому лист із урядовими вимогами порвали, а послів закували в кайдани. Спроба штурму Січі була невдалою, не в останню чергу через те, що реєстровці не сильно рвались до бою (командувач тої експедиції казав, що "використовувати козаків проти їх же народу – як вовком орати"). Цей успіх добряче підняв моральний дух, і ось уже в Ніжині (володінні Потоцького) група "радикалів" познімала голови страчених із паль, потім почала гатити по бочках замість литавр, скликаючи народ (прям відчувається вайб Майдану), і всі бажаючі рушили на Запоріжжя.
Але "Запоріжжя" на той час уже йшло само. Одна частина січовиків під керівництвом колишньої "правої руки" Павлюка атакувала Чигирин, інша на човнах поплила Дніпром, блокуючи переправи на Лівий берег, де в районі Кременчука висадились основні сили запорожців. Командував усією "операцією" новообраний гетьман – Яків Острянин, також відомий як Остряниця. Ми вже зустрічалися з цим "польовим командиром" в епізоді про Смоленську війну, і тоді він брав в облогу столицю "БНР". Тепер же, коли вітер подув в іншу сторону, Острянин завчасно відправив у той самий Бєлгород свою родину та пробував домовлятись із донськими казаками про допомогу. Отаборившись на початку квітня 1638 року в добре захищеній валами Говтві на Полтавщині, гетьман став чекати на підкріплення, але прийшов Потоцький.
Правда, був це не Миколай, а його молодший брат Станіслав, залишений "за старшого" на Лівобережжі. Армія Потоцького-молодшого була досить чисельною та складалась із польської кавалерії, німецьких найманців-піхотинців та наших реєстрових козаків. Проте, штурм укріплень Остряниці виявися невдалим, запорожцям навіть удалося підстрелити старшого реєстровців. А коли загін повстанців зміг зайти в тил урядовим військам та заблокувати поваленими деревами ворожу кавалерію, Потоцький тільки дивом уникнув розгрому. Утім, німці, які не хотіли здаватись в полон, були винищені козаками всі до одного. Не ризикуючи втратити ще більше солдат Станіслав Потоцький утікає до Лубнів, під захист міцної фортеці, і заднім числом поляки потім це назвуть військовою хитрістю.
Не знаю як щодо хитрості Потоцького, але більше тоді вплинула необачність Остряниці. Бажаючи розвинути свій успіх та добити противника, гетьман теж пішов за ним, так і не дочекавшись підкріплення. А там уже він сам добряче отримав по носі, бо штурмувати і сидіти в обороні все ж таки різні речі. Далі гірше. Замість того, щоб повертатися ближче до Дніпра, Остряниця зробив маневр іще в глиб і так опинився відрізаним від інших груп повстанців та ще й розминувся із загоном козаків, які привели із собою пів тисячі донців. Той загін у результаті непідготовленим натрапив на Потоцького і був геть винищений (небагатьом лише вдалося сховатися межи трупів своїх товаришів). Острянин тим часом планував уже відходити аж на Сіверщину, та коли народ із довколишніх місць почав масово стікатися до нього, вирішив розвернутись і продовжити війну. Далі буде...
Отож, плани щодо контролю над козацтвом та його "колискою" Запорізькою Січчю були чисто наполеонівськими, але як то кажуть спочатку "прийди і візьми". Каральна експедиція направлена після сейму на Січ обернулася повним фіаско. Додатково захищені весняною повінню, запорожці почувались упевнено за своїми фортифікаціями, тому лист із урядовими вимогами порвали, а послів закували в кайдани. Спроба штурму Січі була невдалою, не в останню чергу через те, що реєстровці не сильно рвались до бою (командувач тої експедиції казав, що "використовувати козаків проти їх же народу – як вовком орати"). Цей успіх добряче підняв моральний дух, і ось уже в Ніжині (володінні Потоцького) група "радикалів" познімала голови страчених із паль, потім почала гатити по бочках замість литавр, скликаючи народ (прям відчувається вайб Майдану), і всі бажаючі рушили на Запоріжжя.
Але "Запоріжжя" на той час уже йшло само. Одна частина січовиків під керівництвом колишньої "правої руки" Павлюка атакувала Чигирин, інша на човнах поплила Дніпром, блокуючи переправи на Лівий берег, де в районі Кременчука висадились основні сили запорожців. Командував усією "операцією" новообраний гетьман – Яків Острянин, також відомий як Остряниця. Ми вже зустрічалися з цим "польовим командиром" в епізоді про Смоленську війну, і тоді він брав в облогу столицю "БНР". Тепер же, коли вітер подув в іншу сторону, Острянин завчасно відправив у той самий Бєлгород свою родину та пробував домовлятись із донськими казаками про допомогу. Отаборившись на початку квітня 1638 року в добре захищеній валами Говтві на Полтавщині, гетьман став чекати на підкріплення, але прийшов Потоцький.
Правда, був це не Миколай, а його молодший брат Станіслав, залишений "за старшого" на Лівобережжі. Армія Потоцького-молодшого була досить чисельною та складалась із польської кавалерії, німецьких найманців-піхотинців та наших реєстрових козаків. Проте, штурм укріплень Остряниці виявися невдалим, запорожцям навіть удалося підстрелити старшого реєстровців. А коли загін повстанців зміг зайти в тил урядовим військам та заблокувати поваленими деревами ворожу кавалерію, Потоцький тільки дивом уникнув розгрому. Утім, німці, які не хотіли здаватись в полон, були винищені козаками всі до одного. Не ризикуючи втратити ще більше солдат Станіслав Потоцький утікає до Лубнів, під захист міцної фортеці, і заднім числом поляки потім це назвуть військовою хитрістю.
Не знаю як щодо хитрості Потоцького, але більше тоді вплинула необачність Остряниці. Бажаючи розвинути свій успіх та добити противника, гетьман теж пішов за ним, так і не дочекавшись підкріплення. А там уже він сам добряче отримав по носі, бо штурмувати і сидіти в обороні все ж таки різні речі. Далі гірше. Замість того, щоб повертатися ближче до Дніпра, Остряниця зробив маневр іще в глиб і так опинився відрізаним від інших груп повстанців та ще й розминувся із загоном козаків, які привели із собою пів тисячі донців. Той загін у результаті непідготовленим натрапив на Потоцького і був геть винищений (небагатьом лише вдалося сховатися межи трупів своїх товаришів). Острянин тим часом планував уже відходити аж на Сіверщину, та коли народ із довколишніх місць почав масово стікатися до нього, вирішив розвернутись і продовжити війну. Далі буде...
Не змаглі атрымаць доступ
да медыяконтэнту
да медыяконтэнту
16.10.202414:24
І трошки самокритики на каналі
07.09.202419:46
Загоном, що брав місто на Десні, командував київський урядовець Самійло Горностай. Його бійці під виглядом рибалок проникли вночі в місто зі своїми возами, в яких ховались їх товариші зі зброєю, та захопили дитинець. Під час захоплення місто сильно постраждало, люди Горностая піддали його капітальному спустошенню, і на десяток років Чернігів ледь не повністю знелюднів. Інше важливе місто тих країв – Новгород-Сіверський здався без бою трьохтисячному козацькому загону. Далі козаками були захоплені Стародуб, Брянськ та інші важливі замки "БНР". При чому в Стародубі, козаки підпалили замок, і деякі московити, очевидно, наслухавшись якихось страшних історій про "нацистів-бандерівців", кидалися у вогонь лиш би не потрапити в полон, тож запорожцям ще й доводилось їх витягувати звідти.
Тим часом шведські найманці підійшли до Москви, де з'єднавшись із армією царя Василія Шуйського, вирушили на деблокаду Смоленська. Але на їх шляху під Клушиним стали війска Речі Посполитої, якими командував все той же Станіслав Жолкевський. Переможець Наливайка та повстанців-рокошан переміг і цього разу. Армія московитів хоч і мала набагато більше солдат, була повністю розгромлена, і Жолкевський не гаючи часу вирушив прямо на Москву. Там народ із боярами, дізнавшись про поразку та наближення противника, з переляку почав стартувати на Шуйського і, зрештою, його було скинуто й насильно пострижено в монахи. Цар відмовився вимовляти чернечу обітницю, тому під час постриження це за нього робив інший.
Група бояр, яка тепер, за відсутності законного царя, взяла на себе керівництво поточними справами (так звана Семибоярщина) вступила в перемовини із Жолкевським і виявила бажання визнати новим московським царем сина Сигізмунда ІІІ – королевича Владислава за умови його переходу в православ'я. Після того як сторони дійшли згоди, армія Речі Посполитої в кінці вересня 1610 року без жодного пострілу увійшла в Москву. Але король був зовсім не радий таким розкладам, бо ж, очевидно, він сам на себе подумки приміряв царську корону, тому всіляко відтягував відправку п'ятнадцятирічного Владислава в Москву для коронації. Так і не дочекавшись королевича, Жолкевський залишив у Москві гарнізон і захопивши із собою царя-монаха Шуйського повернувся під Смоленськ. Далі буде...
Тим часом шведські найманці підійшли до Москви, де з'єднавшись із армією царя Василія Шуйського, вирушили на деблокаду Смоленська. Але на їх шляху під Клушиним стали війска Речі Посполитої, якими командував все той же Станіслав Жолкевський. Переможець Наливайка та повстанців-рокошан переміг і цього разу. Армія московитів хоч і мала набагато більше солдат, була повністю розгромлена, і Жолкевський не гаючи часу вирушив прямо на Москву. Там народ із боярами, дізнавшись про поразку та наближення противника, з переляку почав стартувати на Шуйського і, зрештою, його було скинуто й насильно пострижено в монахи. Цар відмовився вимовляти чернечу обітницю, тому під час постриження це за нього робив інший.
Група бояр, яка тепер, за відсутності законного царя, взяла на себе керівництво поточними справами (так звана Семибоярщина) вступила в перемовини із Жолкевським і виявила бажання визнати новим московським царем сина Сигізмунда ІІІ – королевича Владислава за умови його переходу в православ'я. Після того як сторони дійшли згоди, армія Речі Посполитої в кінці вересня 1610 року без жодного пострілу увійшла в Москву. Але король був зовсім не радий таким розкладам, бо ж, очевидно, він сам на себе подумки приміряв царську корону, тому всіляко відтягував відправку п'ятнадцятирічного Владислава в Москву для коронації. Так і не дочекавшись королевича, Жолкевський залишив у Москві гарнізон і захопивши із собою царя-монаха Шуйського повернувся під Смоленськ. Далі буде...
03.04.202508:59
Бонусом титулка раритетного видання "Пєрло многоцѢнноє". Звертаю увагу на фразу "власним коштом" або на "року [1646]...", а так-то українську мову, звичайно ж, вигадали в австрійському генштабі
28.03.202518:18
Найвідоміші історичні діячі кожної європейської країни. Хто кого впізнав?
P.S. З Німеччиною явно автори схибили)
P.S. З Німеччиною явно автори схибили)
25.03.202520:06
#Епізод 153. Золотий спокій
Навіть для такого сповненого кривавих подій століття, як сімнадцяте, кількість військових конфліктів у першій половині 1640-х років просто зашкалювала. Тридцятилітня війна в Європі, що починалась як розборки між католицькими й протестантськими державами увійшла в свою останню фазу. За цей час усе вже настільки змішалося, що на стороні протестантів почала воювати католицька Франція, а королівства Швеції та Данії-Норвегії, що спочатку були в одному таборі, почали мочити один одного. Далі тривала війна за незалежність Нідерландів від Іспанської імперії, з якою, у свою чергу, почала воювати ще й Португалія. Османська імперія, захопивши Багдад у Персії, за кілька років почала віджимати острів Кріт у венеціанців. Ну і в Англії розгорілася громадянська війна проти короля Карла (Чарльза) І.
І це я згадав лише про Європейський континент. У Китаї теж селянські повстанці захопили Пекін, чим змусили скоїти самогубство останнього власне китайського імператора династії Мін. Прихильники поваленої династії у відповідь відкрили прохід у Великій китайській стіні та впустили арміюздичавілих маньчжурів, які на декілька століть встановлять своє панування в Піднебесній. І навіть у Новому Світі англійські та французькі колоністи вели свої локальні війни проти місцевих індіанців, що в основному були зовсім не раді цим "нелегальним емігрантам". Тож зовсім не багато тоді лишалося в світі "острівців стабільності", і один із них – Річ Посполита. Після придушення останнього козацького повстання під проводом Якова Остряниці настало довге затишшя, що увійшло в історію під назвою "Золотий спокій".
Утім, королю Владиславу ІV чомусь дуже кортіло влізти в якусь "двіжуху", хоч у Тридцятилітню війну, хоч із османами пободатись, не важливо. Але шляхта через сейм обрубувала всі бажання короля увійти в історію славним воєначальником, просто блокуючи фінансування. Шляхетська аристократія навпаки вже не могла дочекатися відновлення нормального торгового мореплавства на Балтиці, щоб якнайшвидше почати сплавляти в Європу продукцію зі своїх величезних латифундій (а ось із ними "спокою" не було ніякого, і магнати, особливо вже відомий нам Ярема Вишневецький, без кінця гризлися між собою за ласі землі та маєтки). Тому єдиним варіантом для Владислава ІV залишалося, щоб потенційна війна була оборонною (і сейм би вже не зміг відмовити), а найлегше, як здавалося, можна було тоді спровокувати султана.
План був простий як двері: козаки своїми виходками вибішують турецького султана (а той носив прізвисько Безумний, якщо що), османи атакують Річ Посполиту, коронна армія героїчно всіх перемагає, король Владислав тріумфує та замовляє для себе чергову медальку. Профіт. Але й тій "маленькій переможній війні" не судилося відбутись. Спільне "Азовське сидіння" донських та запорізьких козаків, яке було найбільшим подразником для османів, завершилось, і московський уряд суворо заборонив своїм "казакам" знову зв'язуватись із запорожцями. Морський же похід козаків на болгарську Варну особливого враження на турків не справив, і все зам'яли дипломатичним шляхом. Так само більше по "дипломатичній лінії" почали працювати з іншим одвічним ворогом – московитами.
Навіть для такого сповненого кривавих подій століття, як сімнадцяте, кількість військових конфліктів у першій половині 1640-х років просто зашкалювала. Тридцятилітня війна в Європі, що починалась як розборки між католицькими й протестантськими державами увійшла в свою останню фазу. За цей час усе вже настільки змішалося, що на стороні протестантів почала воювати католицька Франція, а королівства Швеції та Данії-Норвегії, що спочатку були в одному таборі, почали мочити один одного. Далі тривала війна за незалежність Нідерландів від Іспанської імперії, з якою, у свою чергу, почала воювати ще й Португалія. Османська імперія, захопивши Багдад у Персії, за кілька років почала віджимати острів Кріт у венеціанців. Ну і в Англії розгорілася громадянська війна проти короля Карла (Чарльза) І.
І це я згадав лише про Європейський континент. У Китаї теж селянські повстанці захопили Пекін, чим змусили скоїти самогубство останнього власне китайського імператора династії Мін. Прихильники поваленої династії у відповідь відкрили прохід у Великій китайській стіні та впустили армію
Утім, королю Владиславу ІV чомусь дуже кортіло влізти в якусь "двіжуху", хоч у Тридцятилітню війну, хоч із османами пободатись, не важливо. Але шляхта через сейм обрубувала всі бажання короля увійти в історію славним воєначальником, просто блокуючи фінансування. Шляхетська аристократія навпаки вже не могла дочекатися відновлення нормального торгового мореплавства на Балтиці, щоб якнайшвидше почати сплавляти в Європу продукцію зі своїх величезних латифундій (а ось із ними "спокою" не було ніякого, і магнати, особливо вже відомий нам Ярема Вишневецький, без кінця гризлися між собою за ласі землі та маєтки). Тому єдиним варіантом для Владислава ІV залишалося, щоб потенційна війна була оборонною (і сейм би вже не зміг відмовити), а найлегше, як здавалося, можна було тоді спровокувати султана.
План був простий як двері: козаки своїми виходками вибішують турецького султана (а той носив прізвисько Безумний, якщо що), османи атакують Річ Посполиту, коронна армія героїчно всіх перемагає, король Владислав тріумфує та замовляє для себе чергову медальку. Профіт. Але й тій "маленькій переможній війні" не судилося відбутись. Спільне "Азовське сидіння" донських та запорізьких козаків, яке було найбільшим подразником для османів, завершилось, і московський уряд суворо заборонив своїм "казакам" знову зв'язуватись із запорожцями. Морський же похід козаків на болгарську Варну особливого враження на турків не справив, і все зам'яли дипломатичним шляхом. Так само більше по "дипломатичній лінії" почали працювати з іншим одвічним ворогом – московитами.
Не змаглі атрымаць доступ
да медыяконтэнту
да медыяконтэнту
05.01.202520:52
Бонусом герб родини Хмелецьких. За перемогу під Бурштином Стефан отримає посаду київського воєводи, утім магнати Речі Посполитої вважатимуть його просто "вискочкою"
26.09.202414:05
А ви вже прочитали епізоди про Київську Русь? Якщо ще ні, нагадую, що можна скористатись тегом #Епізод, щоб знайти цікаву вам тему
07.09.202419:46
03.04.202508:59
Гелена, яка, мабуть, була не дуже й проти стати дружиною Чаплинського, усе ж переймалася долею Хмельницького, і не в останню чергу завдяки її заступництву Богдана тоді відпустили (про що він пізніше із вдячністю згадуватиме в своїх листах). Та відступати Хмельницький не збирався. Якось у дитинстві в шкільному театрі мені випало грати роль "батька Хмеля", і я досі пам'ятаю одну репліку звідти: "Маю шаблю в руці, отож не все в мене відібрав Чаплинський". І всі чудово знають, що, зрештою, вийшло з тієї нестримної жаги помсти. Але якщо особисті мотиви Хмельницького лежать на поверхні, то як можна було спонукати масу народу піти за ним? На які больові точки він тиснув і на що бив у першу чергу? Поглянемо, що ж писали через пару десятиліть після тих подій...
– розповідає нам Літопис Самовидця. Проблеми православної церкви в Речі Посполитій ми вже не раз розглядали (чим, мабуть, наганяли на наших читачів невимовну нудьгу) та от саме в останні роки перед виступом Хмельницького й не було особливо на що поскаржитись. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила впевнено рулив церковними справами, і якісь проблеми були хіба що в землях, що безпосередньо сусідили з польськими, а то й узагалі за межами Речі Посполитої (тут слід згадати про Ужгородську унію, коли православне духовенство Закарпаття вирішило перейти в підпорядкування до католицької церкви).
А от, наприклад, на всьому Лівобережжі України був аж один уніатський ієрарх – архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові Кирило Старовецький, який прославився заснуванням там першої друкарні. Ну й логічно, що в Чернігові за авторством самого Старовецького, саме у рік поневірянь Хмельницького, і вийшла найперша друкована книга на всьому Лівому березі – "Перло многоцінноє", що містила прозові й віршовані твори. Дещо сколихнули церковні кола розмови про возз'єднання православних з уніатами шляхом створення Київського Патріархату на чолі з усе тим же Могилою. Дізнавшись про цей сценарій, деякі церковники на Лівобережжі запротестували, а потім прихопили церковне добро зі своїх храмів та й змилися в Московію. Це й усе "гонєніє", а зі смертю митрополита Могили в січні 1647 тема об'єднання притихла взагалі.
А от "козаков отягощєніє" справді могло вистрілити, і Хмельницький вирішує скористатися інформацією, що стала йому відома під час перемовин про козацьку диверсію на Чорному морі, з допомогою якої король тоді хотів спровокувати війну з Османською імперією. Владислав ІV хотів збільшити офіційну кількість козаків удвічі, забезпечити їх грошима та й, очевидно, ще якісь "плюшки" обіцялись, про що королем було надано відповідні листи. На той час таємні плани короля вже стали відомими сейму, який "відчехвостив" його добряче за ці таємні мутки, і компрометуючі листи Владислава ІV були приховані в одного із членів козацької делегації. Отримати їх, щоб презентувати під правильним соусом козацькому товариству, стало "робочим планом" Богдана Хмельницького, та раптом він знову потрапляє за грати. Далі буде...
"Початокъ и причина войни Хмельницкого єсть єдино от Ляхов на православіє гоненіє і козаковъ отягощеніє"
– розповідає нам Літопис Самовидця. Проблеми православної церкви в Речі Посполитій ми вже не раз розглядали (чим, мабуть, наганяли на наших читачів невимовну нудьгу) та от саме в останні роки перед виступом Хмельницького й не було особливо на що поскаржитись. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила впевнено рулив церковними справами, і якісь проблеми були хіба що в землях, що безпосередньо сусідили з польськими, а то й узагалі за межами Речі Посполитої (тут слід згадати про Ужгородську унію, коли православне духовенство Закарпаття вирішило перейти в підпорядкування до католицької церкви).
А от, наприклад, на всьому Лівобережжі України був аж один уніатський ієрарх – архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові Кирило Старовецький, який прославився заснуванням там першої друкарні. Ну й логічно, що в Чернігові за авторством самого Старовецького, саме у рік поневірянь Хмельницького, і вийшла найперша друкована книга на всьому Лівому березі – "Перло многоцінноє", що містила прозові й віршовані твори. Дещо сколихнули церковні кола розмови про возз'єднання православних з уніатами шляхом створення Київського Патріархату на чолі з усе тим же Могилою. Дізнавшись про цей сценарій, деякі церковники на Лівобережжі запротестували, а потім прихопили церковне добро зі своїх храмів та й змилися в Московію. Це й усе "гонєніє", а зі смертю митрополита Могили в січні 1647 тема об'єднання притихла взагалі.
А от "козаков отягощєніє" справді могло вистрілити, і Хмельницький вирішує скористатися інформацією, що стала йому відома під час перемовин про козацьку диверсію на Чорному морі, з допомогою якої король тоді хотів спровокувати війну з Османською імперією. Владислав ІV хотів збільшити офіційну кількість козаків удвічі, забезпечити їх грошима та й, очевидно, ще якісь "плюшки" обіцялись, про що королем було надано відповідні листи. На той час таємні плани короля вже стали відомими сейму, який "відчехвостив" його добряче за ці таємні мутки, і компрометуючі листи Владислава ІV були приховані в одного із членів козацької делегації. Отримати їх, щоб презентувати під правильним соусом козацькому товариству, стало "робочим планом" Богдана Хмельницького, та раптом він знову потрапляє за грати. Далі буде...
25.03.202520:07
Бонусом ще один живописний замок. Свірзький на Львівщині, розбудований саме в період Золотого спокою
19.03.202515:05
І про науково-технічний прогрес...
(Традиційно звертаю увагу нових підписників на тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від перших кам'яних знарядь і до закінчення періоду козацьких повстань 17 століття)
(Традиційно звертаю увагу нових підписників на тег #Епізод@histo_ukr, за яким можна почитати про нашу історію від перших кам'яних знарядь і до закінчення періоду козацьких повстань 17 століття)
26.11.202417:47
І про перемовини...
А для нових підписників звертаю увагу на тег #Епізод@histo_ukr по якому можна знайти епізоди про угоди з московитами або інші цікаві для вас теми
А для нових підписників звертаю увагу на тег #Епізод@histo_ukr по якому можна знайти епізоди про угоди з московитами або інші цікаві для вас теми
08.09.202412:24
07.09.202419:45
#Епізод 126. Завершення Лжедмитріади
Кількість наших козаків у Тушинському таборі претендента на московський престол – Лжедмитрія ІІ на кінець 1608 року оцінюється десь під 13 тисяч бійців. З початком наступного року ще до 8 тисяч запорожців прийшло через Білорусь, і при цьому на Січі тоді цілком вистачало "особового складу" щоб паралельно організовувати ще й походи на Білгород-Дністровський, Кілію та Ізмаїл. Цар московитів Василій Шуйський залишався сидіти в заблокованій Москві (хоч цілковитої блокади досягнути не вдавалось, і деякі колони з провіантом та зброєю все ж таки туди просочувались), а люди Лжедмитрія тим часом підкорювали московитські міста один за одним. Тож багато бояр, оцінивши ситуацію, що склалась, почали приїжджати щоб висловити свою лояльність новому самозванцеві.
Навіть дружину першого Лжедмитрія, що хотіла повернутись додому до Самбора на Галичині, перехопили по дорозі, привезли в Тушино, і та визнала в мужикові, якого побачила вперше в житті, свого вбитого чоловіка, що нібито "дивом урятувався". Шуйський, відчуваючи, що скоро йому таки настануть гайки, йде на крок відчаю та укладає угоду зі Шведським королівством, яке взамін територіальних поступок на Балтиці зобов'язалось надати цареві військову допомогу. Шведські найманці активно вступили у гру, відбили для Шуйського кілька міст, але, зрештою для московитів цей союз виліз боком. Правитель Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза, який до того не афішував свою підтримку самозванців та розповідав про "їхтамнєтов і воєнторг", сприйняв ту угоду зі своїми шведськими ворогами як привід щоб, нарешті, втрутитися на повну.
Шляхта в основному вже була сита по горло боротьбою Сигізмунда за шведський престол, тому на те, що вдасться провести через сейм постанову про фінансування ще й московських амбіцій короля, можна було не сподіватись. Але король, оголосивши благородну мету "відновити територіальну цілісність держави", шляхом повернення вже більш як століття окупованих московитами Смоленська та нашої Сіверщини з Черніговом, вирішив, що справиться і без рішення сейму. Ну й де ж, в умовах обмежених фінансових ресурсів, йому було набирати армію для свого походу, як не серед наших козаків. Король починає дуже активний вербунок, але навіть "бусиків ТЦК" не треба було, народ і сам записувався на війну дуже активно. Дати "по щам" московитам хотілось усім.
Київський воєвода і, за сумісництвом, заступник головнокомандувача "збройних сил" Речі Посполитої Станіслав Жолкевський радив королю розпочати кампанію з більш легкого, на його думку, Сіверського напрямку, але Сигізмунд першою ціллю обрав добре укріплений Смоленськ. І одразу ж під ним і застряг. У числі королівських військ під Смоленськом були й козаки під проводом тогочасного гетьмана Богдана Олевченка, прибували загони інших отаманів (загалом з України десь більше 30 тисяч чоловік), але гарнізон міста тримався, і воно й надалі ніяк не піддавалось. Тоді Сигізмунд направляє послання в Тушино із закликом до своїх підданих облишити Лжедмитрія ІІ і приєднатись до нього – короля істинного. Колишнім учасникам рокошу проти Сигізмунда при цьому гарантувалась повна амністія.
Пропозиція Сигізмунда спричинила розкол у Тушинському таборі. Частина армії таки вирушила до короля під Смоленськ, інші на чолі з "гетьманом" Лжедмитрія ІІ – нашим князем Богданом Ружинським залишились із самозванцем. Більш того, Ружинський фактично перебрав усю повноту влади над військом, що залишилось у свої руки. У таких умовах Лжедмитрій, побоюючись тепер за своє життя, під покровом ночі залишив власний табір. Згодом він під гаслом боротьби проти "польскіх інтервєнтов" почне збирати нових прихильників, але, зрештою буде вбитий своїми ж людьми. А ми поки перенесемось на Сіверщину, де хоч тоді був і другорядний "театр бойових дій", але події там розгорталися теж цікаві. І найпершим у березні 1610 року було взято Чернігів.
Кількість наших козаків у Тушинському таборі претендента на московський престол – Лжедмитрія ІІ на кінець 1608 року оцінюється десь під 13 тисяч бійців. З початком наступного року ще до 8 тисяч запорожців прийшло через Білорусь, і при цьому на Січі тоді цілком вистачало "особового складу" щоб паралельно організовувати ще й походи на Білгород-Дністровський, Кілію та Ізмаїл. Цар московитів Василій Шуйський залишався сидіти в заблокованій Москві (хоч цілковитої блокади досягнути не вдавалось, і деякі колони з провіантом та зброєю все ж таки туди просочувались), а люди Лжедмитрія тим часом підкорювали московитські міста один за одним. Тож багато бояр, оцінивши ситуацію, що склалась, почали приїжджати щоб висловити свою лояльність новому самозванцеві.
Навіть дружину першого Лжедмитрія, що хотіла повернутись додому до Самбора на Галичині, перехопили по дорозі, привезли в Тушино, і та визнала в мужикові, якого побачила вперше в житті, свого вбитого чоловіка, що нібито "дивом урятувався". Шуйський, відчуваючи, що скоро йому таки настануть гайки, йде на крок відчаю та укладає угоду зі Шведським королівством, яке взамін територіальних поступок на Балтиці зобов'язалось надати цареві військову допомогу. Шведські найманці активно вступили у гру, відбили для Шуйського кілька міст, але, зрештою для московитів цей союз виліз боком. Правитель Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза, який до того не афішував свою підтримку самозванців та розповідав про "їхтамнєтов і воєнторг", сприйняв ту угоду зі своїми шведськими ворогами як привід щоб, нарешті, втрутитися на повну.
Шляхта в основному вже була сита по горло боротьбою Сигізмунда за шведський престол, тому на те, що вдасться провести через сейм постанову про фінансування ще й московських амбіцій короля, можна було не сподіватись. Але король, оголосивши благородну мету "відновити територіальну цілісність держави", шляхом повернення вже більш як століття окупованих московитами Смоленська та нашої Сіверщини з Черніговом, вирішив, що справиться і без рішення сейму. Ну й де ж, в умовах обмежених фінансових ресурсів, йому було набирати армію для свого походу, як не серед наших козаків. Король починає дуже активний вербунок, але навіть "бусиків ТЦК" не треба було, народ і сам записувався на війну дуже активно. Дати "по щам" московитам хотілось усім.
Київський воєвода і, за сумісництвом, заступник головнокомандувача "збройних сил" Речі Посполитої Станіслав Жолкевський радив королю розпочати кампанію з більш легкого, на його думку, Сіверського напрямку, але Сигізмунд першою ціллю обрав добре укріплений Смоленськ. І одразу ж під ним і застряг. У числі королівських військ під Смоленськом були й козаки під проводом тогочасного гетьмана Богдана Олевченка, прибували загони інших отаманів (загалом з України десь більше 30 тисяч чоловік), але гарнізон міста тримався, і воно й надалі ніяк не піддавалось. Тоді Сигізмунд направляє послання в Тушино із закликом до своїх підданих облишити Лжедмитрія ІІ і приєднатись до нього – короля істинного. Колишнім учасникам рокошу проти Сигізмунда при цьому гарантувалась повна амністія.
Пропозиція Сигізмунда спричинила розкол у Тушинському таборі. Частина армії таки вирушила до короля під Смоленськ, інші на чолі з "гетьманом" Лжедмитрія ІІ – нашим князем Богданом Ружинським залишились із самозванцем. Більш того, Ружинський фактично перебрав усю повноту влади над військом, що залишилось у свої руки. У таких умовах Лжедмитрій, побоюючись тепер за своє життя, під покровом ночі залишив власний табір. Згодом він під гаслом боротьби проти "польскіх інтервєнтов" почне збирати нових прихильників, але, зрештою буде вбитий своїми ж людьми. А ми поки перенесемось на Сіверщину, де хоч тоді був і другорядний "театр бойових дій", але події там розгорталися теж цікаві. І найпершим у березні 1610 року було взято Чернігів.
Паказана 1 - 24 з 39
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.