***
І
люблю тебе ніби поставила у громадському парку
білу статую чистого цукру
і приречено спостерігаю як її скльовують голуби й розчиняють дощі
зрештою залишається тільки спогад:
цей липкий прозорий сироп
змішаний з брудом і розмоклим пташиним послідом
свого часу був жіночим оголеним силуетом
що снився вразливим підліткам і постарілим бабіям
вони бачили: ночами цукрова жінка спускається з постамента
і танцює на велосипедній доріжці
підставляючи прохолодному сяйву щербатого місяця
виклювані птахами стигми
та ритуальними співами
пристрасно накликає убивчу зливу
ІІ
люблю тебе ніби висаджую за гроші міського бюджету
півонії та троянди за двадцять кілометрів від лінії фронту
рухомої наче останній зуб тяжко хворого на цингу
ніби до останнього охороняю руду цеглу свого помешкання
ніби продаю виснаженим солдатам
в яких тремтять руки та смикаються повіки
лірику та золофт по знижці і без рецепту
ніби годую термічно обробленими трубчастими кістками
злісних і недовірливих безпритульних собак
ніби воджу місцевих дітей дивитися
як розпускаються вперті півонії та троянди
в години повітряної тривоги
ІІІ
люблю тебе ніби купую хатні рослини
добре знаючи що згадаю про них
коли на підлогу впаде останній сухий листок
продавчині квіткового біля дому
вже поглядають на мене з ненавистю вроджених гуманісток
і ховають фікуси й сукуленти
під фартухами й спідницями
ніби роблю запас їжі на випадок надзвичайної ситуації
а потім зжираю все в одне рило
коли немає сил готувати вечерю
поївши обіймаюся з можливістю самогубства
мовби з подушкою на якій надруковано персонажа відеогри
ніби не справляюся з домашнім завданням із профільного предмету
обраного за покликом серця фаху
пишу закреслюю знову пишу
наслухаючи сирену з нагоди ядерного удару
наслухаючи передсмертне квиління безхатнього пса
наслухаючи дощ надворі
тихий і безупинний кислотний дощ
