Три роки повномасштабного вторгнення
Це авторська думка голови профкому студентів (вона може не відображати позицію профкому).
Сьогодні буде дуже багато публікацій, рефлексій на цю тему, я ж хочу описати свої спогади, погляд на теперішнє і трохи - на майбутнє.
Можливо, тут буде недостатньо оптимістично-потужної незламності, але вірю, що її додадуть інші.
Три роки тому ми ще були в стані ковіду (пам`ятаєте таку хворобу, там ще карантин був), і ми мали виходити з 19 березня вже на змішане, і профком був в очікуванні цього.
Звісно, небезпека війни витала в повітрі: поприбирали підвали, які в майбутньому стануть укриттями, дехто думав, що робити у випадку наступу, хтось вже після "визнання" рф квазіреспублік зрозумів, що треба їхати подалі з Києва, але все жили надією, що великої війни вийде уникнути.
І тут о 4-й ранку (без оголошення війни, хе-хе), Київ бомбили, нам об`явили...
Пам`ятаю, що спершу набрав води у вільну тару, бо вважалося, що до 9-ї вже не буде ні електроенергії, ні інтернету, нічого.
Потім пішов купити їжі, ліків, зняти грошей і, до дорозі назад, вперше почув на 1 корпусі сирену (станом на зараз таких сирен було всього лише 1538)
0 9.00 - засідання ректорату-оперативного штабу - і все закрутилося (до речі, деякі викладачі, попри оголошення, не скасовували пари).
Мобілізація 200 співробітників, забезпечення діяльності університету.
Людей з управління було мало, сформувалося два центри життя: 1 та 31 корпус (він охоплював студмістечко, в якому залишилося близько 500 мешканців). Можна говорити про це дуже багато, то ж перелічу найяскравіші спогади:
- згуртованість 5 гуртожитку, де організували пункт харчування і укриття, а також вони організували харчування в 31 корпусі персоналу, який працював на КПІ.
- сам 31 корпус, який перетворився в штаб, де була їжа, вода, ліки, і підтримка, а, найголовніше, вони якось діставали ХЛІБ - дефіцитний тоді товар. Наталію Валеріївну та Олександра Анатолійовича, які тоді взяла координацію цього всього на себе (прикро, що з Вами потім так вчинили..) Також дуже гарно проявили себе молоді декани, які підтримували тут і своїх, і чужих студентів.
- неймовірну підтримку він інших: ми стали отримувачами гуманітарної допомоги, яку нам надали колеги по профспілці (ще поділилися з НУБІП і відправили 21 коробку в ХПІ, а курятину їли майже місяць)
- людей, які залишилися на КПІ і допомагали йому функціонувати: чергували на вахтах, підтримували життєзабезпечення, готували їжу, стояли на блокпостах, і, звісно ж, мобілізовувались. Дуже допомогло і фізично, і психологічно, наявність великого ком`юніті з Донбасу - які вже з 2014 знали, що таке війна.
- просто неймовірних людей, які стояли біля витоків гуманітарного штабу профкому студентів, і завдяки яким вдавалося діставати все, що було потрібно. Частина з них продовжує роботу і зараз)
- і, головне, атмосферу зарядженості. Треба було щось робити для оборони - ми відразу там. Треба комусь допомогти - ми там. За рахунок цього вдавалося не поїхати дахом) Дехто продовжує роботи так і зараз. Тоді всі ці загрози сприймалися як щось нереальне, та і не було, коли про це думати. Зараз, знаючи більше інформації, ці події згадуються з зі страхом: як же близько ми були до катастрофи...
Пройшло три роки.
Ситуація непроста як на військовому, так і на дипломатичному фронті. Все частіше говорять про припинення вогню, про імовірні домовленості (які можуть бути дуже невигідними). Чи відбудеться це? Я не знаю. Чи правильно так робити, а не шукати виключно військовий шлях вирішення? Не беруся казати, я не воюю зараз, тому не можу об`єктивно все оцінити.
