пощастило сьогодні відвідати допремʼєрний показ «Макбет»🔥 і не в рубці звукорежисера (як це часто буває😁, але і за це вдячна насправді), а в партері й на шикарному місці поруч із крашами сучасності.
кілька слів про нову постановку Івана Уривського.
уявіть шкіряні мартінси в чорних образах акторів, мотиви техно у звуковому супроводі, гігантські світлові екрани, які також грають роль — звісно, аякже!, а ще повітряна лялька (схожа на тих, що ставлять на рейвах, аби ті під напором повітря денсили мов живі), практично відсутні додаткові декорації на чорній-чорній сцені, на яку непомітним чином входять і виходять з неї ж актори…
бляха, це охрініти як стильово!
перші 15 хвилин сиділа, намагаючись скласти докупи малесенькі пазлики. бо ж чи памʼятаю я ту пʼєсу Шекспіра? толком ні.
та зрештою, все далі і далі пазлики зʼєднувались в суцільну картину божевілля, ненаситного бажання влади і приреченої тиранії.
місцями були такі круті режисерські прийомчики, які особливо потішили. уявіть, під час розпалу вистави труп перевертається на правий бік, бо, бачте, спина в нього вже затерпла 😁. і оцей ефект висмикування актора з гри в момент загальної гри — спантеличує, потім злегка смішить і врешті потужно вражає!
років 10 відвідую театр Франка і спостерігати за його змінами зараз — особлива насолода. нині це потужний синтез ідей, поєднання сцени і, я би сказала, ефекту кінематографії, багаторівневі сенси… і зрештою оце крокування в ритм часу приводить до театру молодого надривного і щиро вдячного, захопленого глядача ❤️
ходіть в театр, люди!
бо передати словами його афігезність просто неможливо.
