#україна #світ
В Південно-Східній Азії вона мало не померла від укусу бананової гадюки, малярійного комара та соку отруйної орхідеї; полювала на тигра в Лаосі, кілька місяців жила і вела побут із місцевими на Бора-Бора, мала аудієнцію у останньої королеви Таїті, втікала від залицянь князя в Таїланді та була на весіллі в’єтнамського принца.
Її ім’я все ще мало відоме серед своїх, а проте записи Яблонської справді цікаві та унікальні. Особливо тому, що вони про країни і звичаї, яких більше немає.
Так в 30х р. ХХ ст. не було ні Інстаграму, ні бюджетних авіакомпаній, ні фотоапаратів, які можна сховати в кишені, ні засобів гігієни, ні багатьох зручних штук. Не було і жанру тревелогів, тим паче написаних жінками!
Жінки в той час, зазвичай, не покидали своє місто, не те що країну. Навіть сьогодні в азійських селах на світлих європейок у штанах і з короткими зачісками дивляться зі здивуванням, а тоді, бувало, реагували агресивно.
Одного разу в Китаї в Яблонську навіть кидали камінням. І от в той час, коли мандри були не задоволенням, а дорогим і надзвичайно складним випробуванням, вона все одно об’їздила, обплила та облетіла світ.
Яблонська захоплює – вона справді виняткова, безстрашна, зі стержнем, з характером. Йшла за покликом, не боялася бути інакшою.
Софія народилася у Львівській області у сім’ї священика у 1907 році. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії. В Тернополі з братом займалася менеджментом двох кінотеатрів. Імовірно, тоді вона вирішила опановувати техніку знімання документального кіно і у 1927 р. вирушила туди, де кіно з’явилося – в Париж.
Працювала моделлю та натурницею, вчилася користуватися кінокамерою, знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathe-Natan, познайомилася з Володимиром Винниченком. За порадою друзів, Яблонська вирішує поїхати у одну з французьких колоній – Марокко.
За мотивами подорожі пише свій перший тревелог – «Чар Марокка». Він виходить друком у Львові в 1932 р. та отримує чудові відгуки критиків.
Згодом, надихнувшись розповідями українського сходознавця та японіста Степана Левинського, Яблонська зважується на довколасвітню подорож із обов’язковим відвіданням екзотичних островів у Тихому океані – Таїті та Бора-Бора. Вони особливо манять її – Софія шукає рай на землі.
Маршрут був такий: з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію.
Дирекція «Індокитай Фільм» не надто вірила, що Софії вдасться зняти хоча б щось в Юньнані – до того спроби інших кінооператорів були безрезультатними. Тому короткі замальовки звідти, які вона надсилала в Париж, приємно дивували.
Яблонська не тільки фільмує та фотографує, а й занотовує свої враження. Невеликі статті вона надсилає в українські часописи, а згодом упорядковує дві книги: «З країни рижу та опію» та “Далекі обрії”, які ілюструє своїми фото. В них багато особистісних переживань, вражень та рефлексій і зовсім немає нудної енциклопедичної інформації.
Це не просто тревелоги, а жіночі тревелоги: Яблонська сприймає світ очима – як фотограф і оператор, а й серцем – як жінка і пише часто про жінок.
Читати Яблонську через майже 100 років цікаво – у неї про той світ, якого вже не існує. Це рідкісна задокументована історія підкорених європейською цивілізацією народів і природи Азії.
Прикметно, що в часи поділу тієї частини світу на неосвічених туземців і білих панів, Яблонська не гидує і досліджує країну зсередини. В Сайгоні їсть суп фо-бо у вуличного кухаря – на цю дивину збігається подивитися вся вулиця; на Балі бере участь у релігійних церемоніях, спить на долівці в хижах разом із полінезійцями і полює із ними на акулу.
На Бора-Бора Софія стає однією з місцевих і навіть отримує місцеве ім’я – Теура (в перекладі – Червона птаха). І всюди вона досліджує місця, людей, звичаї, які ще поки не піддалися колонізаційному впливу і залишилися автентичними. І звичайно, подорожі в 30х роках минулого століття були справді небезпечними.
