Рэлігія
Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦
Рэлігія
15.04.202505:35
#reflectionsforEaster
14.02.202513:59
Бог, який створив цих вартих похвали людей, справді має рацію, вважаючи, що їх скромний добробут та щастя дітей не достатні, щоб зробити їх благословенними: все це так чи інакше з них опаде, і якщо вони не навчаться пізнавати Його, то пропадуть. Ось чому Він завдає їм турбот, заздалегідь попереджуючи про цей недолік їхнього життя, який вони одного дня усвідомлять. Між ними і усвідомленням їх власної потреби стоїть життя для самих себе і для своїх сімей, тому Він робить життя менш солодким для них. Я називаю це Божою покорою, бо недостойно махати прапорцями Богові, коли наш корабель йде на дно; недостойно приходити до Нього, як до останнього притулку, пропонувати Йому “наше власне”, коли з нього вже нема жодної користі. Якщо би Бог був гордий, Він навряд чи примирився б з нами на таких умовах. Але Він не гордий, Він обнижується, щоб здобути; Він приймає нас, хоч ми показали, що надаємо перевагу будь-чому, лиш не Йому; а приходимо до Нього тільки тому, що на даний момент не маємо “нічого кращого”.
Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя.
Проблема страждання
#theproblemofpain
#lewisdaily
Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя.
Проблема страждання
#theproblemofpain
#lewisdaily
07.02.202513:55
П'ятикласникам з Мериленду
Модлін-коледж
Оксфорд
24 травня 1954
Любі п'ятикласники,
Дуже тішуся, що вам сподобалися нарнійські книжки, вдячний, що про це написали. Всього їх буде сім, ви вже на одну відстаєте. Четверта, «Срібне крісло», вже вийшла.
Ви помиляєтеся, коли вважаєте, ніби книга описує речі з нашого світу. Таке є в "Дорозі Паломника", але я пишу інакше. Я не кажу: "Давайте уявимо Ісуса, таким як Той є, нарнійським Левом". Я кажу: "Уявіть, якби була б собі така країна Нарнія, і Син Божий, як Він втілився у нашому світі у Людину, там став би Левом, і уявіть як і що могло б статися." Якщо задумаєтеся, то побачите, що це зовсім інша річ.
Тому відповідаю на ваші два перші запитання: Ріпічіп та Нікабрик в цьому сенсі нікого не символізують. Звичайно, кожен, хто в цім житті присвячує себе пошукам небесного, буде нагадувати Р., а кожен, хто прагнутиме чогось земного настільки, що заради цього йтиме на усякі підлощі, буде поводитися наче Н. Так, Ріпічіп потрапить в країну Аслана. Подорож Каспіана закінчиться щасливо, про це пише наприкінці "Плавання Досвітнього мандрівника". Юстас повернеться в Нарнію, про це Ви прочитаєте в "Срібному кріслі". А щодо того, хто королює в Нарнії зараз, ви взнаєте лише з сьомої, останньої книги.
Я - високий товстун, досить лисий, з подвійним підборіддям, читаю в окулярах, волосся темне, обличчя червоне, голос низький.
Наскільки я знаю, для нас єдина дорога в країну Аслана пролягає крізь смерть; може трапитися, що дехто, дуже хороші люди бачать її відблиски прижиттєво.
Цілую вас усіх. Згадуйте мене іноді у ваших молитвах.
Завжди Ваш
К.С.Льюїс
#letterstochildren
#lewisdaily
Модлін-коледж
Оксфорд
24 травня 1954
Любі п'ятикласники,
Дуже тішуся, що вам сподобалися нарнійські книжки, вдячний, що про це написали. Всього їх буде сім, ви вже на одну відстаєте. Четверта, «Срібне крісло», вже вийшла.
Ви помиляєтеся, коли вважаєте, ніби книга описує речі з нашого світу. Таке є в "Дорозі Паломника", але я пишу інакше. Я не кажу: "Давайте уявимо Ісуса, таким як Той є, нарнійським Левом". Я кажу: "Уявіть, якби була б собі така країна Нарнія, і Син Божий, як Він втілився у нашому світі у Людину, там став би Левом, і уявіть як і що могло б статися." Якщо задумаєтеся, то побачите, що це зовсім інша річ.
Тому відповідаю на ваші два перші запитання: Ріпічіп та Нікабрик в цьому сенсі нікого не символізують. Звичайно, кожен, хто в цім житті присвячує себе пошукам небесного, буде нагадувати Р., а кожен, хто прагнутиме чогось земного настільки, що заради цього йтиме на усякі підлощі, буде поводитися наче Н. Так, Ріпічіп потрапить в країну Аслана. Подорож Каспіана закінчиться щасливо, про це пише наприкінці "Плавання Досвітнього мандрівника". Юстас повернеться в Нарнію, про це Ви прочитаєте в "Срібному кріслі". А щодо того, хто королює в Нарнії зараз, ви взнаєте лише з сьомої, останньої книги.
Я - високий товстун, досить лисий, з подвійним підборіддям, читаю в окулярах, волосся темне, обличчя червоне, голос низький.
Наскільки я знаю, для нас єдина дорога в країну Аслана пролягає крізь смерть; може трапитися, що дехто, дуже хороші люди бачать її відблиски прижиттєво.
Цілую вас усіх. Згадуйте мене іноді у ваших молитвах.
Завжди Ваш
К.С.Льюїс
#letterstochildren
#lewisdaily
31.01.202506:17
Чи любити своїх ворогів означає їх не карати? Ні, адже якщо я люблю себе, то це аж ніяк не значить, що маю уникати кари - аж до смертної. Якщо ви скоїли вбивство, то, додержуючись християнських засад, мали б здатися поліції і зійти на шибеницю. Тож коли суддя-християнин виносить комусь смертний вирок, а солдат-християнин убиває ворога, це, на моє переконання, цілком нормальна річ. Цієї думки я тримався завжди, відколи став християнином, задовго до війни, тримаюся її й тепер, у мирний час.
Посилатися тут на заповідь "Не вбий" - недоречно. Справа в тому, що у грецькій мові є два різні слова: одне зі значенням "убити", а друге - "скоїти вбивство". Говорячи про згадану заповідь, Христос в усіх трьох Євангеліях - від Матея, Марка і Луки - послуговується власне тим другим словом. Таке саме розрізнення, казали мені, існує і в гебрейській. "Убивати" - це далеко не завжди "коїти вбивство"; схожим чином, далеко не завжди статеві стосунки - це перелюб. Коли вояки прийшли якось до Йоана Хрестителя і запитали, що мають робити, тому й на думку не спало радити їм покинути військо; нічого подібного не вимагав і сам Христос, коли зустрівся з римським сотником. Ідеал лицаря-християнина, готового зі зброєю в руках захищати добре діло, - це один із великих християнських ідеалів. Війна - річ достоту жахлива, і до чесного пацифіста я завжди ставитимуся з повагою, хоч і вважаю його погляди абсолютно хибними. Чого я зовсім не розумію, то це того сучасного напівпацифізму, прихильники якого нав'язують іншим таку думку: боротьби, мовляв, уникнути годі, але воювати треба неохоче, ба навіть так, ніби цього соромишся. А якраз подібні почуття позбавляють багатьох чудових молодих християн на військовій службі того, що по праву їм належить і цілковито природним чином супроводить відвагу, - такої собі бадьорої радости і сердечности.
Я частенько розмірковував про те, що трапилося б, якби у той час, коли я у Першу світову війну служив в армії, ми з якимсь молодим німцем одночасно вбили одне одного й зустрілися б одразу після смерти. Не можу навіть уявити, щоб хтось із нас відчув тоді якусь образу чи навіть збентеження. Гадаю, ми просто з усього цього посміялися б.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Посилатися тут на заповідь "Не вбий" - недоречно. Справа в тому, що у грецькій мові є два різні слова: одне зі значенням "убити", а друге - "скоїти вбивство". Говорячи про згадану заповідь, Христос в усіх трьох Євангеліях - від Матея, Марка і Луки - послуговується власне тим другим словом. Таке саме розрізнення, казали мені, існує і в гебрейській. "Убивати" - це далеко не завжди "коїти вбивство"; схожим чином, далеко не завжди статеві стосунки - це перелюб. Коли вояки прийшли якось до Йоана Хрестителя і запитали, що мають робити, тому й на думку не спало радити їм покинути військо; нічого подібного не вимагав і сам Христос, коли зустрівся з римським сотником. Ідеал лицаря-християнина, готового зі зброєю в руках захищати добре діло, - це один із великих християнських ідеалів. Війна - річ достоту жахлива, і до чесного пацифіста я завжди ставитимуся з повагою, хоч і вважаю його погляди абсолютно хибними. Чого я зовсім не розумію, то це того сучасного напівпацифізму, прихильники якого нав'язують іншим таку думку: боротьби, мовляв, уникнути годі, але воювати треба неохоче, ба навіть так, ніби цього соромишся. А якраз подібні почуття позбавляють багатьох чудових молодих християн на військовій службі того, що по праву їм належить і цілковито природним чином супроводить відвагу, - такої собі бадьорої радости і сердечности.
Я частенько розмірковував про те, що трапилося б, якби у той час, коли я у Першу світову війну служив в армії, ми з якимсь молодим німцем одночасно вбили одне одного й зустрілися б одразу після смерти. Не можу навіть уявити, щоб хтось із нас відчув тоді якусь образу чи навіть збентеження. Гадаю, ми просто з усього цього посміялися б.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
14.01.202507:33
Що людей бентежить - принаймні, бентежило колись мене, - то це те, що християни вважають віру в цьому сенсі чеснотою. Я запитував: як, скажіть на милість, віра може бути чеснотою? Що морального чи аморального в тому факті, що хтось вірить або не вірить у низку певних тверджень? Адже очевидно, казав я, що людина розважлива приймає або відкидає те чи інше твердження не тому, що хоче чи не хоче його прийняти, а тому, що вважає доводи на його користь переконливими або непереконливими. І якщо, оцінюючи вагомість цих доводів, людина помилилася, то це свідчить не про те, що вона погана, а хіба що про те, що їй трохи бракує ерудиції. Якщо ж, вважаючи ці доводи непереконливими, хтось усе одно силкувався би повірити, незважаючи ні на що, то це було б просто безглуздо.
Що ж, я своєї думки так і не змінив. Але відтоді я збагнув одну річ, якої багато хто не бачить ще й досі. Отже, я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.
Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.
Коли ви про це замислитеся, то вам на думку прийде чимало відповідних прикладів. Приміром, одному чоловіку на підставі цілковито вірогідних фактів відомо, що знайома гарненька дівчина - ще та скоробреха, не здатна втримати язика за зубами, а тому довіряти їй не можна. Одначе, коли він опиняється у її товаристві, віру у ці відомості про неї його розум втрачає, а на думку спадає: "Може, цього разу все буде інакше". Як наслідок, він каже їй щось, чого казати було не слід, і знову ставить себе в дурне становище. Так його почуття й емоції руйнують віру в те, що відповідало дійсності - і йому про це було добре відомо. Або візьмімо хлопця, який учиться плавати. Розумом він чудово розуміє, що у воді людське тіло, залишившись без підтримки, не обов'язково відразу ж тоне, бо ж бачив десятки людей, які плавали чи просто трималися на воді. Усе питання тут, однак, у тому, чи й далі він у це віритиме, коли інструктор забере руку і залишить самого у воді власне його? А чи раптово втратить віру, перелякається і почне тонути?
Те самісіньке відбувається і з християнством.
Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily
Що ж, я своєї думки так і не змінив. Але відтоді я збагнув одну річ, якої багато хто не бачить ще й досі. Отже, я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.
Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.
Коли ви про це замислитеся, то вам на думку прийде чимало відповідних прикладів. Приміром, одному чоловіку на підставі цілковито вірогідних фактів відомо, що знайома гарненька дівчина - ще та скоробреха, не здатна втримати язика за зубами, а тому довіряти їй не можна. Одначе, коли він опиняється у її товаристві, віру у ці відомості про неї його розум втрачає, а на думку спадає: "Може, цього разу все буде інакше". Як наслідок, він каже їй щось, чого казати було не слід, і знову ставить себе в дурне становище. Так його почуття й емоції руйнують віру в те, що відповідало дійсності - і йому про це було добре відомо. Або візьмімо хлопця, який учиться плавати. Розумом він чудово розуміє, що у воді людське тіло, залишившись без підтримки, не обов'язково відразу ж тоне, бо ж бачив десятки людей, які плавали чи просто трималися на воді. Усе питання тут, однак, у тому, чи й далі він у це віритиме, коли інструктор забере руку і залишить самого у воді власне його? А чи раптово втратить віру, перелякається і почне тонути?
Те самісіньке відбувається і з християнством.
Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily
03.09.202414:28
Xіба не кожне з Христових страждань розділяє наші страждання? Спочатку молитва в муках, вона не виконана. Пoтiм Bін звертається до друзів. Вони сплять як наші, як ми самі часто зайняті або відсутні. Потім Він стоїть перед Церквою, тією ж Церквою, яку Сам cтворив. Вона осуджує Його. Це теж характерно. В кожній церкві, в кожній інституції є те, що рано чи пізно стає працювати супроти самого сенсу їхнього існування. Але здається, що ще є шанс. Є держава; тут йдеться про римське правління. Вона не має таких претензій, як в юдаїзму; тому є вільною від місцевого фанатизму. Вона стверджує, що основоположна на звичайному, світському рівні. І це так, але лише доти це не суперечить політичній доцільності. Людина стає пішаком в заплутаній грі. Але навіть тепер не все втрачено. Залишається прикликати народ, який Він благословляв, який Він зцілював, годував і навчав, до якого і Сам належить. Але через одну ніч (нічого незвичайного) ці люди перетворилися у вбивчий натовп, що вимагає Його крові. Не залишається нікого, крім Бога. І останні Cлова Бога, звернені до Бога «Нащо Мене Ти покинув?»
Бачиш, як це показово? Ось це і означає "бути людиною". Всі нитки рвуться, лише ти за них хапаєшся. Всі двері захлопуються, тільки ти до них добігаєш. Тебе, як загнаного звіра, б'ють звідусіль.
І нарешті (як це нам осягнути та знести?), виходить, що Сам Господь може статися Людиною лише тоді, коли Його найбільша надія не збудеться. Якщо так, то чому? Я думаю, ми навіть і не наблизилися до розуміння того, що ховається в самій суті творення. Коли Бог творить, Він кличе до буття те, що одночасно і буде, і не буде Ним Самим. Бути творінням - означає бути відділеним. Невже чим досконаліше творіння, тим глибше може коли-небудь статися розділення? "Темну ніч" переживають не звичайні люди, а святі. Бунтують не тварини, а люди та ангели. Неодушевлена природа починає на лоні Отця. "Прихованість" Бога, можливо, найболючіша для тих, хто найближче до Нього. Тому Сам Бог, що став Людиною, більше від всіх людей був Богозалишеним.
Один теолог в XVII столітті сказав: «Явивши себе зримо, Бог лише обманув би світ». Можливо, Він частково робить це - для щирих душ, яким необхідна частка "відчутного потішення". Він не обманює їх, а лиш полегшує їхню долю. Звичайно, я не можу, як Нібур, сказати, що зло невід'ємне до кінця. Тоді Творіння світу було б падінням, а Бог був причетним до зла. Але можливо, що страждання, самотність, розп'яття входять в дію творіння. І Єдиний Суддя бачить, що далекий кінець того вартує.
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
Бачиш, як це показово? Ось це і означає "бути людиною". Всі нитки рвуться, лише ти за них хапаєшся. Всі двері захлопуються, тільки ти до них добігаєш. Тебе, як загнаного звіра, б'ють звідусіль.
І нарешті (як це нам осягнути та знести?), виходить, що Сам Господь може статися Людиною лише тоді, коли Його найбільша надія не збудеться. Якщо так, то чому? Я думаю, ми навіть і не наблизилися до розуміння того, що ховається в самій суті творення. Коли Бог творить, Він кличе до буття те, що одночасно і буде, і не буде Ним Самим. Бути творінням - означає бути відділеним. Невже чим досконаліше творіння, тим глибше може коли-небудь статися розділення? "Темну ніч" переживають не звичайні люди, а святі. Бунтують не тварини, а люди та ангели. Неодушевлена природа починає на лоні Отця. "Прихованість" Бога, можливо, найболючіша для тих, хто найближче до Нього. Тому Сам Бог, що став Людиною, більше від всіх людей був Богозалишеним.
Один теолог в XVII столітті сказав: «Явивши себе зримо, Бог лише обманув би світ». Можливо, Він частково робить це - для щирих душ, яким необхідна частка "відчутного потішення". Він не обманює їх, а лиш полегшує їхню долю. Звичайно, я не можу, як Нібур, сказати, що зло невід'ємне до кінця. Тоді Творіння світу було б падінням, а Бог був причетним до зла. Але можливо, що страждання, самотність, розп'яття входять в дію творіння. І Єдиний Суддя бачить, що далекий кінець того вартує.
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
19.02.202513:23
Нам завжди вистачає причин, щоб додати милосердя до любові. Коли ми не засліплені егоїзмом, тертя і падіння, яких не уникнути в повсякденній любові, показують нам, що без милосердя не обійтися. Але коли ми засліплені, то розуміємо їх неправильно. "Якби мені пощастило з дітьми, мені б нічого для них не було шкода..." Але ж будь-яка дитина часом буває нестерпною, а багато дітей просто жахливі! "От, якби мій чоловік був мудрішим...", "не так лінувався...", "менше б вигадував..."; "якби дружина поменше критикувала...", "була розумнішою...", "не так опиралася..."; "якби батько став не таким різким та сучаснішим". Але ж в усіх, і в нас самих, є щось нестерпне, для чого потрібно милосердя, терпимість, жалість. Тому й доводиться, опираючись на Божу руку, зміцнювати буденну любов милосердям.
Чотири любові
#lewisdaily
Чотири любові
#lewisdaily
Пераслаў з:
Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦
13.02.202509:40
Коли перед вечірньою молитвою я намагаюся пригадати всі свої гріхи за день, то у дев’ятьох випадках з десяти найочевиднішим є те чи інше порушення заповіді любити свого ближнього: я або сердився, або дратувався, або насміхався, або нарікав, або навіснів.
І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене зачепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцім-то служити тут пом’якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, набагато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обдумані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її застають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі завелися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не несподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене зачепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцім-то служити тут пом’якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, набагато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обдумані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її застають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі завелися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не несподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
06.02.202506:16
...думати, що такі-от нові люди - всі, у звичному сенсі цього слова, однакові, не слід. Добряча частина всього, про що я вів мову в цій останній книзі, могла спонукати вас до висновку, що саме так воно й має бути. Стати новою людиною означає втратити те, що ми сьогодні називаємо "собою". Маємо, так би мовити, "вийти з себе" й "увійти у Христа". Маємо зробити Його волю своєю, думати Його думками, набути, як каже Біблія, Його замисел. А якщо Христос - один, і має перебувати у кожному з нас, то хіба ж не повинні ми, як наслідок, бути всі на одне, сказати б, лице? На позір це начебто й так, а насправді - зовсім не так.
Мені важко підібрати тут вдалу ілюстрацію чи порівняння, адже ніщо інше не може перебувати у достеменно таких самих відносинах між собою, як Творець і Його творіння. Та я спробую все ж навести два дуже далекі від досконалости приклади, які, можливо, допоможуть вам бодай почасти зрозуміти, що у мене на думці.
Отже, уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила соли. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: "В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші". А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки - виявляє. Без соли ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це - приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато соли; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистости скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу).
Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо "собою", і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою.
Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily
Мені важко підібрати тут вдалу ілюстрацію чи порівняння, адже ніщо інше не може перебувати у достеменно таких самих відносинах між собою, як Творець і Його творіння. Та я спробую все ж навести два дуже далекі від досконалости приклади, які, можливо, допоможуть вам бодай почасти зрозуміти, що у мене на думці.
Отже, уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила соли. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: "В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші". А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки - виявляє. Без соли ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це - приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато соли; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистости скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу).
Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо "собою", і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою.
Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily
28.01.202507:52
Кажуть, якось одного школяра запитали, як він уявляє собі Бога. "Ну, наскільки я розумію, - відповів школяр, - Бог - це той, хто вічно пантрує, чи якась людина не тішиться, бува, життям, а коли когось таки заскочить, то відразу каже: ну, все, досить". Боюсь, саме таке враження викликає багато в кого слово "моральність": це те, що встряє, куди не просять, і заважає отримувати насолоду. Насправді ж моральні засади - це такі собі вказівки щодо використання людської машини. Кожна з них спрямована на те, щоб запобігти певному пошкодженню, перенапруженню чи тертю у механізмі тієї машини. Власне тому попервах і виникає враження, ніби ці засади постійно стають на заваді виявленню наших природних схильностей. Коли ви тільки вчитеся користуватися якоюсь машиною, інструктор знай повторює: "Ні, так не робіть", - адже вам постійно руки сверблять зробити чи бодай спробувати щось таке, що, на вашу думку і на перший погляд, є у використанні цієї машини цілком природним, але насправді з нею не спрацює.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Не змаглі атрымаць доступ
да медыяконтэнту
да медыяконтэнту
03.01.202511:48
На фото:
Фотоколаж з фотографій Льюїса і Толкіна 1940-х. На жаль, спільної їхньої фотографії віднайти не вдалося. Можливо, її взагалі немає.
#фото
Фотоколаж з фотографій Льюїса і Толкіна 1940-х. На жаль, спільної їхньої фотографії віднайти не вдалося. Можливо, її взагалі немає.
#фото
12.06.202414:42
...християнський підхід, можливий у будь-якому віці, полягає в тому, щоб довірити своє майбутнє Богу. Чому б так не зробити? До того ж майбутнє знаходиться у Божих руках незалежно від того, ввірили ми його Богу чи ні. Ніколи, ані у мирний час, ані воєнний, не ввіряйте своїх чеснот та щастя майбутньому. Щасливо працює лише той, хто ставиться до власних довготермінових планів дещо несерйозно, а в кожний момент життя здійснює працю “наче для Господа”. Насущний хліб – єдине, про що нам варто просити. Зараз – єдиний час, коли можемо здійснювати свої обов’язки та отримувати благодать.
Навчання під час війни
#lewisdaily
Навчання під час війни
#lewisdaily
18.02.202512:28
Християнство не підміняє наше повсякденне життя новим. Воно радше по-новому організовує та використовує у своїх надприродних цілях наші повсякденні матеріали. Безперечно, в певних обставинах воно вимагає зречення деяких чи навіть усіх суто людських прагнень: краще спастися однооким чи одноруким, ніж з обома очима та руками загинути у геєні вогненній. Та християнство робить це в якомусь сенсі per accidens, оскільки у певних специфічних обставинах вже неможливо здійснювати те чи інше заняття для слави Божої. Між духовним життям і повсякденними заняттями як такими немає протиріччя. В якомусь сенсі, всюдисущність слухняності Богу в християнському житті подібна до всюдисущності Бога у просторі. Бог не заповнює Собою простір, як це робить фізичне тіло, тобто частини Бога не перебувають у різних частинах простору, витісняючи собою інші тіла. І все ж, як пишуть добрі богослови, Він присутній усюди, у кожній точці простору.
Навчання під час війни
#lewisdaily
Навчання під час війни
#lewisdaily
10.02.202513:14
Немає нічого доброго у тому, щоб намагатися перевершити в духовності самого Бога. Бог ніколи не мав наміру зробити людину істотою суто духовною. Саме тому для того, щоб сповнювати нас новим життям, Він використовує такі матеріяльні речі як хліб і вино. Нам цей спосіб може здаватися якимсь незрілим і не надто духовним. Але Бог – іншої думки, бо ж дав нам потребу у їжі. Матерія Йому до вподоби. Він сам її винайшов.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
04.02.202508:52
Не існує звичайних людей. Ви ніколи не розмовляли з простим смертним. Нації, культури, мистецтва, цивілізації - вони смертні, і їхнє життя для нас, як життя комара. Але саме з безсмертними ми жартуємо, працюємо, одружуємося, ображаємо, експлуатуємо... Це не означає, що ми повинні бути вічно пафосними. Ми мусимо гратись. Але наші веселощі мають бути такими (а це, власне, найвеселіші веселощі), які існують між людьми, що від самого початку сприймають одне одного серйозно - без легковажності, без зверхності. І наше милосердя має бути справжньою і дорогою любов'ю, з чутливістю до гріхів, незважаючи на які ми любимо грішника, а не просто терпимістю чи поблажливістю, які пародіюють любов, як легковажність пародіює веселощі.
Тягар Слави
#lewisdaily
Тягар Слави
#lewisdaily
25.01.202509:24
...мене не надто тривожить, що тепер молитва – обов’язок, до того ж нудний. Це принизливо. Досадно. Це жахливе марнування часу – що гірше молишся, то довше. Та ми ще поки в школі. Або ж, як Донн, настроюємо свій інструмент біля дверей. Та навіть тепер (як би то ослабити слова, щоб геть нічого не перебільшити?) бувають, здається, яскраві миті. Найчастіше, мабуть, у наших миттєвих, але добровільних виливах, яких «не просили, не шукали, приходячи дарують Блаженство».
Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»?
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»?
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
05.12.202406:27
Більшости з нас узагалі дуже важко прагнути "неба" як такого - ну, хіба що тією мірою, якою "небо" означає можливість знову побачитися з уже померлими друзями. Частково це можна пояснити тим, що нас до цього просто не привчили, адже вся наша освіта спрямована на те, щоб зосередити наші думки винятково на цьому світі. Ще одна причина полягає у тому, що навіть за наявности в нас непідробного прагнення неба ми просто неспроможні це прагнення розпізнати. По-справжньому навчившись зазирати у найсокровенніші глибини свого серця, більшість людей зізналася б, що прагне - і то дуже гостро - чогось такого, що у цьому світі здобути годі. Тут, звісно, дуже багато всього, що начебто й готове вже дати нам бажане, проте так ніколи до кінця цієї обіцянки й не дотримує. Прагнення, що здіймаються в нашій душі... насправді не може задовольнити жоден шлюб, жодні мандри, жодне навчання.
Просто християнство
#адвентзЛьюїсом
Просто християнство
#адвентзЛьюїсом
09.06.202410:48
Часто два учні можуть допомогти один одному краще, ніж це би зміг їхній вчитель. Розкажуть вони йому про свої труднощі, а він, всі ми це пам'ятаємо, буде пояснювати їм те, що вони й без цього знають, і те, про що знати й не хочуть, але ні слова їм у відповідь. Я помічав це з обох сторін - я ж вчитель, і сам намагався відповісти своїм учням, але швидко по їхніх обличчях розумів, що я, як і мої вчителі, зазнав невдачі. Учень допоможе краще, бо він знає менше. Вчитель про все те думав так давно, що вже призабув. Тепер він бачить предмет по-іншому і просто не може втямити, в чому ж тут труднощі. Бачить він так і десятки інших труднощів, про які учень і не здогадується.
Міркування над Псалмами
#reflectionsonthepsalms
#lewisdaily
Міркування над Псалмами
#reflectionsonthepsalms
#lewisdaily
15.02.202509:55
В Церкві, як і у світі є найрізноманітніші люди. Думаю, що особливо так є саме в Церкві. Благодать вдосконалює природу, а отже вона відкриває нас у всякому різноманітті, яке замислив Бог, коли творив світ, - небо багатше пекла. "Отара одна", але не озеро. Садові троянди і нарциси не більше схожі поміж собою, ніж дикі троянди і нарциси. Одного разу я був на грецькому (православному) богослужінні. Більш за все мені там сподобалось, що в них, здається, немає правил для прихожан. Одні стояли на ногах, інші на колінах, треті сиділи, четверті ходили храмом, а один взагалі повзав по підлозі, наче гусениця. Чудово, що ніхто зовсім не дивився за поведінкою сусідів. Як би мені хотілося, щоб ми, англікани, чинили так само! Є люди, яким сильно муляє, коли людина на сусідній лавці хреститься чи не хреститься. Їм не те що осуджувати - навіть приглядатися не варто. "Хто ти, що судиш чужого раба?"
Листи до Малкольма
#lewisdaily
Листи до Малкольма
#lewisdaily
09.02.202510:06
Певною мірою, ми забагато думаємо про ядерну бомбу. “Як нам жити у ядерну добу?” Так і хочеться відповісти: “А як би ви жили в шістнадцятому столітті, коли чума відвідувала Лондон чи не щороку, або у добу вікінгів, коли скандинавські розбійники могли будь-якої ночі пристати до берега й перерізати вам горлянку, або, зрештою, як ви живете у добу раку, добу сифілісу, добу паралічу, добу авіаційних нальотів, добу залізничних аварій, добу автотрощ?”
Іншими словами, не перебільшуймо новизну нашого становища. Повірте, любі пані та панове, ви та всі, кого ви любите, були приречені на смерть задовго до винайдення ядерної бомби, й чимало з нас – на зовсім неприємну смерть. Ми мали одну суттєву перевагу перед нашими предками – знеболюючі; ми досі її маємо. Абсолютно безглуздо скиглити і побиватися через те, що вчені на один шанс збільшили ймовірність померти болісною та передчасною смертю у світі, який і без того ряснів подібними шансами, у світі, де смерть – зовсім не випадковість, а закономірність.
Ось перше, що мусимо зрозуміти. І передусім нам слід зібратися. Якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями: молитвою, працею, викладанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, спілкуванням з друзями за келихом пива чи грою в дартс, – а не як овець, що від переляку збилися докупи, не за думками про бомби. Бомби можуть знищити наші тіла (це може зробити і мікроб), та вони не сміють полонити наш розум.
Ви можете відповісти: “Але нас турбує не сама смерть, навіть не болісна та передчасна смерть. Звісно, ймовірність такої смерті не нова. Новим є те, що ядерна бомба може остаточно і цілковито знищити саму цивілізацію. Нас назавжди поглине пітьма”.
Це підводить нас до суті питання, та спочатку дозвольте спробувати пояснити, в чому саме, на мою думку, полягає питання. Як ви уявляли долю цивілізації до появи ядерної бомби? Що, на вашу думку, мало статися з усіма здобутками людства в самому кінці? Правильна відповідь відома усім, хто принаймні поверхнево знайомий з наукою; та, як не дивно, її важко навіть вимовити. А відповідь, безумовно, наступна: неважливо, буде застосована ядерна бомба чи ні, але місце призначення всієї історії – НІЩО. Астрономи не тішать себе надією, що наша планета завжди буде придатною для життя. Фізики не тішать себе надією, що органічне життя завжди існуватиме бодай десь у матеріальному всесвіті. Не лише Земля, а й увесь космічний простір, усі зорі небесні припинять своє існування. Природа наче корабель, що йде під воду. Анрі Бергсон говорить про élan vital, Бернард Шоу – про “силу життя”, немов ці речі здатні примножуватись до безкінечності. Таке мислення – від зацикленості на біології та нехтування іншими науками. Надії справді немає. У довгостроковій перспективі природа не виявляє прихильності до життя. Якщо існує лише природа – себто якщо немає Бога та інакшого життя поза природою, – тоді все завершиться в одній точці: у всесвіті, з якого назавжди зникне будь-яке життя. Не зостанеться тих, хто пам’ятатиме про всесвіт – цей випадковий проблиск світла. Звісно, ядерна бомба може скоротити тривалість життя нашої планети, та навіть якби вона проіснувала ще мільярди років, все одно цей час мізерно малий відносно океанів мертвого часу, що омивали планету до її виникнення та омиватимуть потім; тому мене не надто обходить скорочення тривалості життя через ядерну бомбу.
Що насправді зробили війни, клімат (хіба ще не настав черговий льодовиковий період?) та ядерні бомби, так це нагадали нам, попри нашу волю, в якому світі ми живемо – світі, про який ми стали забувати протягом періоду процвітання до 1914 року. І це нагадування, до певної міри, є добрим. Нас пробудили зі приємного сну, й тепер ми можемо почати говорити про реальність.
Про життя у ядерну добу (
Переклад Олександра Малова
#lewisdaily
Іншими словами, не перебільшуймо новизну нашого становища. Повірте, любі пані та панове, ви та всі, кого ви любите, були приречені на смерть задовго до винайдення ядерної бомби, й чимало з нас – на зовсім неприємну смерть. Ми мали одну суттєву перевагу перед нашими предками – знеболюючі; ми досі її маємо. Абсолютно безглуздо скиглити і побиватися через те, що вчені на один шанс збільшили ймовірність померти болісною та передчасною смертю у світі, який і без того ряснів подібними шансами, у світі, де смерть – зовсім не випадковість, а закономірність.
Ось перше, що мусимо зрозуміти. І передусім нам слід зібратися. Якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями: молитвою, працею, викладанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, спілкуванням з друзями за келихом пива чи грою в дартс, – а не як овець, що від переляку збилися докупи, не за думками про бомби. Бомби можуть знищити наші тіла (це може зробити і мікроб), та вони не сміють полонити наш розум.
Ви можете відповісти: “Але нас турбує не сама смерть, навіть не болісна та передчасна смерть. Звісно, ймовірність такої смерті не нова. Новим є те, що ядерна бомба може остаточно і цілковито знищити саму цивілізацію. Нас назавжди поглине пітьма”.
Це підводить нас до суті питання, та спочатку дозвольте спробувати пояснити, в чому саме, на мою думку, полягає питання. Як ви уявляли долю цивілізації до появи ядерної бомби? Що, на вашу думку, мало статися з усіма здобутками людства в самому кінці? Правильна відповідь відома усім, хто принаймні поверхнево знайомий з наукою; та, як не дивно, її важко навіть вимовити. А відповідь, безумовно, наступна: неважливо, буде застосована ядерна бомба чи ні, але місце призначення всієї історії – НІЩО. Астрономи не тішать себе надією, що наша планета завжди буде придатною для життя. Фізики не тішать себе надією, що органічне життя завжди існуватиме бодай десь у матеріальному всесвіті. Не лише Земля, а й увесь космічний простір, усі зорі небесні припинять своє існування. Природа наче корабель, що йде під воду. Анрі Бергсон говорить про élan vital, Бернард Шоу – про “силу життя”, немов ці речі здатні примножуватись до безкінечності. Таке мислення – від зацикленості на біології та нехтування іншими науками. Надії справді немає. У довгостроковій перспективі природа не виявляє прихильності до життя. Якщо існує лише природа – себто якщо немає Бога та інакшого життя поза природою, – тоді все завершиться в одній точці: у всесвіті, з якого назавжди зникне будь-яке життя. Не зостанеться тих, хто пам’ятатиме про всесвіт – цей випадковий проблиск світла. Звісно, ядерна бомба може скоротити тривалість життя нашої планети, та навіть якби вона проіснувала ще мільярди років, все одно цей час мізерно малий відносно океанів мертвого часу, що омивали планету до її виникнення та омиватимуть потім; тому мене не надто обходить скорочення тривалості життя через ядерну бомбу.
Що насправді зробили війни, клімат (хіба ще не настав черговий льодовиковий період?) та ядерні бомби, так це нагадали нам, попри нашу волю, в якому світі ми живемо – світі, про який ми стали забувати протягом періоду процвітання до 1914 року. І це нагадування, до певної міри, є добрим. Нас пробудили зі приємного сну, й тепер ми можемо почати говорити про реальність.
Про життя у ядерну добу (
1948)Переклад Олександра Малова
#lewisdaily
01.02.202511:45
... нічого дивуватися, коли псалмопiвцi i пророки жагуче прагнуть суду, і сповіщення про грядучий суд для них - блага вість. Сотні й тисячі безневинно скривджених врешті будуть почуті. Певна річ, вони не бояться суду. Вони знають: їхня справа безпрограшна, але тiльки, якщо буде вислухана. Коли Бог прийде судити, то так і станеться.
Декілька віршів проллє світло на це питання. У псалмi 9-му, як уже згадувалося, Бог «правдою судитиме вселенну» (9), бо «не забув він крику вбогих» (13). Він - «суддя удовам» (тобто захищає вдів, а не засуджує їх) (Пс 68, 6). Добрий цар у псалмах (Пс 72, 2) судитиме народ по праву, тобто, вiн захистить убогих. Коли «підводиться на суд», то «спасе всіх покірних на землi» (Пс 76, 10); усiх боязких і безпорадних, чиї кривди ще ніколи не були загладженi. Коли Бог перед усім світом звинуватить неправедних суддів, то промовить: «визнайте правду вбогому й бідоласi» (Пс 82, 3).
Отже, праведний суддя, передусім, виправляє несправедливість у цивільній справі. Він, без сумніву, розсудив би й кримінальну справу справедливо, але заледве чи псалмопівці про це думали. Християни взивають до Бога про милосердя, а не про правосуддя. Юдеï взивали до Бога про правосуддя, боячись неправди. Божественний Суддя - захисник і рятівник. Науковці говорили мені, що в книзі Суддів, власне, слово «суддя» можна перекласти як «захисник».
Роздуми над Псалмами
#роздуминадпсалмами
#reflectionsonthepsalms
#миВУкраїні
Декілька віршів проллє світло на це питання. У псалмi 9-му, як уже згадувалося, Бог «правдою судитиме вселенну» (9), бо «не забув він крику вбогих» (13). Він - «суддя удовам» (тобто захищає вдів, а не засуджує їх) (Пс 68, 6). Добрий цар у псалмах (Пс 72, 2) судитиме народ по праву, тобто, вiн захистить убогих. Коли «підводиться на суд», то «спасе всіх покірних на землi» (Пс 76, 10); усiх боязких і безпорадних, чиї кривди ще ніколи не були загладженi. Коли Бог перед усім світом звинуватить неправедних суддів, то промовить: «визнайте правду вбогому й бідоласi» (Пс 82, 3).
Отже, праведний суддя, передусім, виправляє несправедливість у цивільній справі. Він, без сумніву, розсудив би й кримінальну справу справедливо, але заледве чи псалмопівці про це думали. Християни взивають до Бога про милосердя, а не про правосуддя. Юдеï взивали до Бога про правосуддя, боячись неправди. Божественний Суддя - захисник і рятівник. Науковці говорили мені, що в книзі Суддів, власне, слово «суддя» можна перекласти як «захисник».
Роздуми над Псалмами
#роздуминадпсалмами
#reflectionsonthepsalms
#миВУкраїні
19.01.202515:06
...для мене не так важливо, як, мабуть, для тебе, як молитися: готовими словами чи своїми. Хай там як, слова для мене – другорядні. Вони всього-на-всього якір, або рухи диригентської палички, але аж ніяк не сама музика. Вони скеровують у правильне русло хвалу, покаяння чи прохання, інакше ті перетворяться в широкі та мілкі калабані. Не так вже й важливо, хто перший склав молитву. Якщо це ми, то незабаром через неуникненне повторення вони викристалізуються в правило. Якщо ж вони – чиїсь, то ми постійно вкладатимемо в них власний зміст. Погляди міняються і, гадаю, повинні мінятися. Найліпше в основному молитися «своїми словами», але додавати дрібку готових текстів.
Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою.
Це очевидно.
Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою.
Це очевидно.
Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».
Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm
27.10.202408:09
Часто два учні можуть допомогти один одному краще, ніж це би зміг їхній вчитель. Розкажуть вони йому про свої труднощі, а він, всі ми це пам'ятаємо, буде пояснювати їм те, що вони й без цього знають, і те, про що знати й не хочуть, але ні слова їм у відповідь. Я помічав це з обох сторін - я ж вчитель, і сам намагався відповісти своїм учням, але швидко по їхніх обличчях розумів, що я, як і мої вчителі, зазнав невдачі. Учень допоможе краще, бо він знає менше. Вчитель про все те думав так давно, що вже призабув. Тепер він бачить предмет по-іншому і просто не може втямити, в чому ж тут труднощі. Бачить він так і десятки інших труднощів, про які учень і не здогадується.
Міркування над Псалмами
#reflectionsonthepsalms
#lewisdaily
Міркування над Псалмами
#reflectionsonthepsalms
#lewisdaily
08.06.202405:08
До свого навернення у християнство я не усвідомлював, що життя після навернення складатиметься переважно із тих самих речей, з яких воно складалося раніше: можна сподіватись, що вони набувають нового духовного значення, але, по суті, це ті самі речі. До того, як відправитись на попередню війну, я очікував, що моє життя у траншеях якимось дивовижним чином складатиметься виключно із війни. Натомість я виявив, що чим ближче ти до лінії фронту, тим менше чуєш розмов про союзницькі війська та перебіг бойових дій. Я зрадів, коли дізнався, що Толстой у найвеличнішій з усіх книг про війну описує ідентичні речі. Те саме робить “Іліада”, щоправда у свій спосіб. Ані навернення, ані призов на військову службу не знищують наше звичайне життя. Християни та військові залишаються людьми: уявлення невіруючих про релігійне життя та цивільних про військову службу далекі від реальності. Якщо в якомусь із цих випадків вам вдасться відмовитись від інтелектуальних та естетичних зацікавлень, то ви всього-на-всього підміните кращу культуру гіршою. Насправді, читання не зникає ані в церкві, ані на фронті, просто якщо ви не будете читати хороші книги, їхнє місце займуть погані. Якщо не будете мислити розумно – почнете робити це нерозумно. Якщо відмовитись від естетичних задоволень – почнете задовольнятись тілесно.
Так виглядає аналогія між вимогами релігії та вимогами війни: жодна з них не скасовує життя, що ми провадили до того, як вступили до їхніх лав. Але з різних причин вони висуватимуть свої вимоги. Війні не вдасться цілковито поглинути нашу увагу, адже вона не вічна, і саме тому нездатна внутрішньо підтримувати постійний інтерес людської душі до себе.
Навчання під час війни
#lewisdaily
Так виглядає аналогія між вимогами релігії та вимогами війни: жодна з них не скасовує життя, що ми провадили до того, як вступили до їхніх лав. Але з різних причин вони висуватимуть свої вимоги. Війні не вдасться цілковито поглинути нашу увагу, адже вона не вічна, і саме тому нездатна внутрішньо підтримувати постійний інтерес людської душі до себе.
Навчання під час війни
#lewisdaily
Паказана 1 - 24 з 2049
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.