Учора вчило нас Євангеліє невідступності в молитві, а нині вчить смиренності або усвідомленню відсутності права бути почутому. Не привласнюй собі права бути почутому, але починай молитися як той, хто не заслуговує на увагу і відважився відкрити вуста та піднести молитву до Бога через одну безмежну милість Господа до нас, бідних. І на думку нехай не приходить тобі: я те й те зробив — подай же мені те-то. Усе, що б ти не виконав, вважай належним; ти повинен був усе те зробити. Якби не зробив, зазнав би покарання, а що зробив, тут нема за що нагороджувати, нічого особливого не явив ти. Он фарисей перерахував свої права бути почутому і вийшов із церкви ні з чим. Погано не те, що він так робив, як говорив; так і слід було йому чинити, а погано те, що він виставив те, як щось особливе, тоді як коли він це зробив, то й думати про те не слід було. Визволи нас, Господи, від цього фарисейського гріха! Словами рідко хто так говорить, але в почутті серця мало хто не буває таким. Бо чому погано моляться? Тому, що і без того почуваються в порядку перед Богом.

«І нині ще говорить Господь: зверніться до Мене всім серцем своїм у пості, плачі та риданні. Роздирайте серця ваші, а не одяг ваш, і зверніться до Господа Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і багатомилостивий... Трубіть сурмою..., призначте піст і оголосіть урочисте зібрання... нехай вийде наречений з чертогу свого і наречена зі своєї світлиці. ...нехай плачуть священники, служителі Господні, і кажуть: "Пощади, Господи, народ Твій..."» (Іоїл. 2:12-13, 15-17).

Хто чує нині голос цей, що лунає в церкві? Якби з неба на площах пролунав гучний голос: «Пощадіть, люди, себе самих, щоб і Господь пощадив вас», — можливо, хтось і почув би його і прокинувся б від оп’яніння задоволеннями, пожадливістю і вином. Священники не перестають волати: «Пощади, Господи»! Але від Господа вірно виходить грізна відповідь: «Не пощаджу, бо немає тих, хто шукає пощади». Усі спиною стоять до Господа, відвернулися від Нього і забули Його.

Щоб зробити більш виразною ту істину, "що треба завжди молитися і не сумувати" (Лк. 18:1), якщо не скоро буде почута молитва, але все продовжувати молитися, Господь сказав притчу. Притча ця про суддю, який Бога не боявся і людей не соромився, а задовольнив, врешті-решт, прохання удовиці — не тому, що Бога побоявся і людей посоромився, а тому тільки, що вдова та не давала йому спокою.

Тож якщо така загрубіла людина не встояла проти невідступності прохання, то чи Бог, людинолюбний і багатомилостивий, не виконає прохання, яке невідступно, зі сльозами й скрушеним серцем, підноситься до Нього?! І ось відповідь на те, чому молитви наші часто не чуються. Тому що підносимо прохання наші до Бога не старанно, ніби мимохідь, і до того ж так, що помолившись одного разу нині, завтра чекаємо виконання своєї молитви, не думаючи попотіти і перетрудитись в молитві. Ось і не чується і не виконується молитва наша, тому що самі не виконуємо, як слід, покладеного для молитви закону старанної невідступності з надією.