Анатолий Шарий
Реальний Київ | Украина
Лёха в Short’ах Long’ует
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Инсайдер UA
Реальна Війна | Україна | Новини
Лачен пише
Анатолий Шарий
Реальний Київ | Украина
Лёха в Short’ах Long’ует
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Инсайдер UA
Реальна Війна | Україна | Новини
Лачен пише
Анатолий Шарий
Реальний Київ | Украина
Лёха в Short’ах Long’ует
📚 Книги: вчусь читати
Книжковий щоденник подружжя: спортивного журналіста та редактора Олесандра Сажка та письменниці Ганни Тесленко
Рэйтынг TGlist
0
0
ТыпПублічны
Вертыфікацыя
Не вертыфікаваныНадзейнасць
Не надзейныРазмяшчэнне
МоваІншая
Дата стварэння каналаБер 25, 2025
Дадана ў TGlist
Квіт 28, 2025Прыкрепленая група
К
📚 Чат. Книги: вчусь читати
0
Рэкорды
08.05.202523:59
84Падпісчыкаў28.04.202523:59
100Індэкс цытавання29.04.202523:59
193Ахоп 1 паста16.05.202517:15
0Ахоп рэкламнага паста12.05.202507:42
9.68%ER28.04.202518:30
344.64%ERR13.05.202518:46
Ще один сильний відрізок з 1984. Загалом цікаво спостерігати, які фобії були у Оруелла, наскільки він боявся тоталітарних режимів, що розділив уявлений світ в головному творінні життя між трьома з них. Але тут дещо не про це:
...Протягом усієї зафіксованої історії і, мабуть, уже з кінця неолітичної доби у світі існували три різновиди людей: Вищі, Середні й Нижчі. Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного; але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік.
Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі. Мета Вищих – залишатися там, де вони є. Мета Середніх – помінятися місцями з Вищими. Метою Нижчих, якщо у них є мета – бо Нижчій незмінно характеризуються тим, що вони надто розчавлені вбогістю й лише зрідка усвідомлюють щось поза межами їхнього повсякденного життя, – є усунути всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди були б рівними. Таким чином, упродовж історії знову й знову поновлюється боротьба, яка за головних своїх рисах залишається незмінною.
Протягом тривалих періодів Вищі міцно тримаються при владі, але раніше чи пізніше завжди настає мить, коли вони втрачають віру у себе, чи свою спроможність ефективно керувати державою, або те і те одночасно. Тоді їх повалюють Середні, які переманюють Нижчих на свій бік, вдаючи, ніби борються за свободу й справедливість. Як тільки вони досягають своєї мети, Середні відкидають Нижчих назад до їхньої колишньої рабської залежності й самі стають Вищими. Незабаром утворюється нова група Середніх, почати відколюючись від однієї або іншої групи, або одночасно від обох, і знову починається боротьба. З трьох описаних груп лише Нижчі ніколи, бодай тимчасово, не досягають своїх цілей.
Не можна сказати, що за всю історію не було жодного поступу у матеріальному плані. Навіть сьогодні, в період занепаду, у фізичному сенсі пересічна людина живе краще, аніж кілька сторіч тому. Але жодні досягнення у добробуті, жодне пом’якшення звичаїв, жодна реформа чи революція бодай на міліметр не наблизили людську рівність. З погляду Нижчих, жодна історична зміна ніколи нічого їм не приносила, окрім зміни імені їхніх гнобителів.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя для багатьох спостерігачів повторюваність цієї системи надто очевидна. Саме тоді виникли школи мислителів, що тлумачили історію як циклічний процес і намагалися довести, що нерівність – незмінний закон людського життя. Звичайно, ця доктрина завжди мала своїх прихильників, але сьогоднішній спосіб її подачі істотно відрізняється…
…Нові доктрини виникли почасти завдяки накопиченню історичних знань і зростанню історичного розуміння, яке навряд чи існувало до дев'ятнадцятого сторіччя. Тепер циклічний рух історії був зрозумілим чи принаймні здавався таким. А якщо він зрозумілий, то, отже, його можна змінити. Головна принципова передумова полягала в тому, що вже на початку двадцятого сторіччя стало технічно можливим досягнення рівності людей.
Власне, як і раніше, люди не були рівними у своїх природжених талантах, і їхні обов'язки мали розподілятися таким чином, щоб одні індивіди одержували перевагу над іншими; але вже не було реальної потреби у класових відмінностях або у великій майновій нерівності. У давніші часи класові відмінності були не лише неминучими, а й бажаними. За цивілізацію платили нерівністю.
Проте з розвитком машинобудування все змінилося. Навіть якщо досі було необхідно, щоб люди виконували різну роботу, вже не обов'язково було жити на різних соціальних чи економічних рівнях. Тому з погляду нових груп, які ось-ось мали прийти до влади, рівність людей з бажаного ідеалу перетворювалася на небезпеку, якої слід уникати…
Книга: "1984", Джордж Оруелл
Челендж з читання кожен день:
День №43: пів години
День №44: півтори години
#вчусьчитати
...Протягом усієї зафіксованої історії і, мабуть, уже з кінця неолітичної доби у світі існували три різновиди людей: Вищі, Середні й Нижчі. Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного; але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік.
Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі. Мета Вищих – залишатися там, де вони є. Мета Середніх – помінятися місцями з Вищими. Метою Нижчих, якщо у них є мета – бо Нижчій незмінно характеризуються тим, що вони надто розчавлені вбогістю й лише зрідка усвідомлюють щось поза межами їхнього повсякденного життя, – є усунути всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди були б рівними. Таким чином, упродовж історії знову й знову поновлюється боротьба, яка за головних своїх рисах залишається незмінною.
Протягом тривалих періодів Вищі міцно тримаються при владі, але раніше чи пізніше завжди настає мить, коли вони втрачають віру у себе, чи свою спроможність ефективно керувати державою, або те і те одночасно. Тоді їх повалюють Середні, які переманюють Нижчих на свій бік, вдаючи, ніби борються за свободу й справедливість. Як тільки вони досягають своєї мети, Середні відкидають Нижчих назад до їхньої колишньої рабської залежності й самі стають Вищими. Незабаром утворюється нова група Середніх, почати відколюючись від однієї або іншої групи, або одночасно від обох, і знову починається боротьба. З трьох описаних груп лише Нижчі ніколи, бодай тимчасово, не досягають своїх цілей.
Не можна сказати, що за всю історію не було жодного поступу у матеріальному плані. Навіть сьогодні, в період занепаду, у фізичному сенсі пересічна людина живе краще, аніж кілька сторіч тому. Але жодні досягнення у добробуті, жодне пом’якшення звичаїв, жодна реформа чи революція бодай на міліметр не наблизили людську рівність. З погляду Нижчих, жодна історична зміна ніколи нічого їм не приносила, окрім зміни імені їхніх гнобителів.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя для багатьох спостерігачів повторюваність цієї системи надто очевидна. Саме тоді виникли школи мислителів, що тлумачили історію як циклічний процес і намагалися довести, що нерівність – незмінний закон людського життя. Звичайно, ця доктрина завжди мала своїх прихильників, але сьогоднішній спосіб її подачі істотно відрізняється…
…Нові доктрини виникли почасти завдяки накопиченню історичних знань і зростанню історичного розуміння, яке навряд чи існувало до дев'ятнадцятого сторіччя. Тепер циклічний рух історії був зрозумілим чи принаймні здавався таким. А якщо він зрозумілий, то, отже, його можна змінити. Головна принципова передумова полягала в тому, що вже на початку двадцятого сторіччя стало технічно можливим досягнення рівності людей.
Власне, як і раніше, люди не були рівними у своїх природжених талантах, і їхні обов'язки мали розподілятися таким чином, щоб одні індивіди одержували перевагу над іншими; але вже не було реальної потреби у класових відмінностях або у великій майновій нерівності. У давніші часи класові відмінності були не лише неминучими, а й бажаними. За цивілізацію платили нерівністю.
Проте з розвитком машинобудування все змінилося. Навіть якщо досі було необхідно, щоб люди виконували різну роботу, вже не обов'язково було жити на різних соціальних чи економічних рівнях. Тому з погляду нових груп, які ось-ось мали прийти до влади, рівність людей з бажаного ідеалу перетворювалася на небезпеку, якої слід уникати…
Книга: "1984", Джордж Оруелл
Челендж з читання кожен день:
День №43: пів години
День №44: півтори години
#вчусьчитати
10.05.202519:14
Вінстон намагався триматися спиною до телеекрана. Так було безпечніше, хоча йому було відомо, що навіть спина могла викрити. За кілометр звідси над похмурим краєвидом вивищувалася масивна біла будівля Міністерства Правди, місце його роботи. Ось який він, Лондон, подумав він із виразним почуттям огиди, головне місто Першої Злітної Смуги, третьої за кількістю населення провінції держави Океанія. Він спробував викликати у собі якісь дитячі спогади, що підказали б йому, чи завжди Лондон був таким, як зараз. Чи завжди існував цей ландшафт напівзруйнованих будинків дев’ятнадцятого сторіччя, підпертих дерев’яними балками, із затуленими картонними вікнами, погнутою бляхою дахів та напівзруйнованими мурами навколо їхніх садків? А ще місця падіння бомб, над якими у повітрі висить пилюка від розтовченого тиньку, а по купах уламків повзуть догори виткі рослини; і великі прогалини від бомбардувань, на яких виникли схожі на курники брудні нетрі дерев'яних халуп. Але його зусилля виявилися марними – йому ніяк не вдавалося нічого пригадати. Від спогадів про дитинство нічого не залишилося, окрім хіба що фрагментарних яскраво освітлених сцен, позбавлених тла і переважно малозрозумілих.
Міністерство Правди – Мініправд Новомовою – разюче відрізнялося від будь-чого іншого у полі зору. Величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону, що стриміла – тераса за терасою – на триста метрів у височінь. Звідти, де стояв Вінстон, можна було прочитати три гасла Партії, викладені на її фасаді елегантними літерами:
ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕУЦТВО – ЦЕ СИЛА
Книга: "1984", Джордж Оруелл
Челендж з читання кожен день:
День №40: півтори години
День №41: півтори години
День №42: півтори години
#вчусьчитати
Міністерство Правди – Мініправд Новомовою – разюче відрізнялося від будь-чого іншого у полі зору. Величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону, що стриміла – тераса за терасою – на триста метрів у височінь. Звідти, де стояв Вінстон, можна було прочитати три гасла Партії, викладені на її фасаді елегантними літерами:
ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕУЦТВО – ЦЕ СИЛА
Книга: "1984", Джордж Оруелл
Челендж з читання кожен день:
День №40: півтори години
День №41: півтори години
День №42: півтори години
#вчусьчитати
10.05.202519:14
Який же геніальний початок книги. Ідеально задає настрій, розкриває світ та його правила - і все це в кількох сторінках. Справжня письменницька майстерність. Настільки потужно, що захотілося повністю його сюди викласти, навіть попри те, що в один пост не влізає:
Був холодний і ясний квітневий день, і годинник вибив тринадцяту годину. Вінстон Сміт, притиснувши підборіддя до грудей, щоб заховати обличчя від різкого вітру, хутко прослизнув у скляні двері багатоквартирного будинку «Перемога», але все ж хмарка піщаної пилюги встигла залетіти слідом за ним.
У холі смерділо вареною капустою і старими постілками. На стіні висів кольоровий плакат, явно завеликий для цього приміщення. На ньому було зображене лише величезне обличчя, понад метр завширшки – обличчя чоловіка приблизно сорока п’яти років з густими чорними вусами і грубими, проте симпатичними рисами. Вінстон попрямував до сходів. Годі було й намагатися піднятися ліфтом. Навіть у найкращі часи він нечасто працював, а зараз електричний струм удень відключали. Його берегли для Тижня Ненависті. Щоб дістатися квартири, треба було подолати сім маршів сходів, і Вінстон, який мав тридцять дев'ять років, та ще й варикозну виразку над своєю правою щиколоткою, підіймався повільно, зупиняючись кілька разів для перепочинку. На кожному сходовому майданчику навпроти ліфтової шахти на нього зі стіни дивилося величезне обличчя. Воно було намальоване таким чином, що, незалежно від того, де ви стоїте, його очі увесь час стежили за вами. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ – значилося під малюнком.
У квартирі солодкоголосо зачитувалися цифри, що якось стосувалися виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої металевої пластини, схожої на закіптюжене дзеркало, яка утворювала частину поверхні стіни праворуч. Вінстон повернув вимикач, і голос притих, хоча слова й далі звучали досить виразно. Пристрій (він називався телеекраном) можна було приглушити, але не можна було зовсім вимкнути. Вінстон підійшов до вікна – синій комбінезон, який був одностроєм Партії, лише підкреслював скромні розміри його фігури. У нього було дуже світле волосся та від природи рум'яне обличчя із загрубілою шкірою – від поганого мила, тупих лез і зимового холоду, який лише нещодавно минувся.
Щоправда, навіть крізь зачинене вікно зовнішній світ видавався холодним. Унизу на вулиці пориви вітру крутили невеликі смерчі з пилу та клаптів паперу, і попри сонячну погоду й чисте синє небо, усе навколо, окрім розвішаних скрізь плакатів, видавалося сірим та безбарвним. З кожного похмурого місця вулиці на людей дивилося позначене чорними вусами обличчя. Один із плакатів висів на будинку, що якраз був навпроти. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ – проголошував плакат, і справді, чорні очі з портрета пронизливо вдивлялися в очі Вінстона. Інший плакат, розміщений на рівні першого поверху, лопотів на вітрі відірваним краєм, то затуляючи, то відкриваючи слово АНГСОЦ. Удалині між дахами, неначе трупна муха, завис гелікоптер, а потім ковзнув убік і щез. То був поліцейський патруль, який зазирав людям у вікна. Проте поліцейські патрулі нікого не лякали. По-справжньому боялися лише Поліції Думок.
За спиною у Вінстона й досі бубнів голос із телеекрана про виробництво чавуну й перевиконання Дев’ятої Трирічки. Телееекран передавав звуки і водночас їх приймав. Кожне слово, яке Вінстон вимовляв гучніше за тихе шепотіння, ним вловлювалося. До того ж, поки він залишався в полі зору екрана, його могли не лише чути, а й бачити. Звичайно, він не знав, чи спостерігають за ним саме цієї миті. Наскільки часто або за якою системою Поліція Думок підключалася до тієї чи тієї індивідуальної мережі, залишалося лише гадати. Також не виключено, що вони постійно стежать за всіма. Та хай там як, але вони будь-якої миті могли підключитися до мережі. Доводилося жити, – жили зі звичкою, яка перетворилася на інстинкт, – будучи переконаним, що підслуховується кожне промовлене слово і простежується кожен ваш рух, якщо навколо не цілковита темрява.
Був холодний і ясний квітневий день, і годинник вибив тринадцяту годину. Вінстон Сміт, притиснувши підборіддя до грудей, щоб заховати обличчя від різкого вітру, хутко прослизнув у скляні двері багатоквартирного будинку «Перемога», але все ж хмарка піщаної пилюги встигла залетіти слідом за ним.
У холі смерділо вареною капустою і старими постілками. На стіні висів кольоровий плакат, явно завеликий для цього приміщення. На ньому було зображене лише величезне обличчя, понад метр завширшки – обличчя чоловіка приблизно сорока п’яти років з густими чорними вусами і грубими, проте симпатичними рисами. Вінстон попрямував до сходів. Годі було й намагатися піднятися ліфтом. Навіть у найкращі часи він нечасто працював, а зараз електричний струм удень відключали. Його берегли для Тижня Ненависті. Щоб дістатися квартири, треба було подолати сім маршів сходів, і Вінстон, який мав тридцять дев'ять років, та ще й варикозну виразку над своєю правою щиколоткою, підіймався повільно, зупиняючись кілька разів для перепочинку. На кожному сходовому майданчику навпроти ліфтової шахти на нього зі стіни дивилося величезне обличчя. Воно було намальоване таким чином, що, незалежно від того, де ви стоїте, його очі увесь час стежили за вами. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ – значилося під малюнком.
У квартирі солодкоголосо зачитувалися цифри, що якось стосувалися виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої металевої пластини, схожої на закіптюжене дзеркало, яка утворювала частину поверхні стіни праворуч. Вінстон повернув вимикач, і голос притих, хоча слова й далі звучали досить виразно. Пристрій (він називався телеекраном) можна було приглушити, але не можна було зовсім вимкнути. Вінстон підійшов до вікна – синій комбінезон, який був одностроєм Партії, лише підкреслював скромні розміри його фігури. У нього було дуже світле волосся та від природи рум'яне обличчя із загрубілою шкірою – від поганого мила, тупих лез і зимового холоду, який лише нещодавно минувся.
Щоправда, навіть крізь зачинене вікно зовнішній світ видавався холодним. Унизу на вулиці пориви вітру крутили невеликі смерчі з пилу та клаптів паперу, і попри сонячну погоду й чисте синє небо, усе навколо, окрім розвішаних скрізь плакатів, видавалося сірим та безбарвним. З кожного похмурого місця вулиці на людей дивилося позначене чорними вусами обличчя. Один із плакатів висів на будинку, що якраз був навпроти. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ – проголошував плакат, і справді, чорні очі з портрета пронизливо вдивлялися в очі Вінстона. Інший плакат, розміщений на рівні першого поверху, лопотів на вітрі відірваним краєм, то затуляючи, то відкриваючи слово АНГСОЦ. Удалині між дахами, неначе трупна муха, завис гелікоптер, а потім ковзнув убік і щез. То був поліцейський патруль, який зазирав людям у вікна. Проте поліцейські патрулі нікого не лякали. По-справжньому боялися лише Поліції Думок.
За спиною у Вінстона й досі бубнів голос із телеекрана про виробництво чавуну й перевиконання Дев’ятої Трирічки. Телееекран передавав звуки і водночас їх приймав. Кожне слово, яке Вінстон вимовляв гучніше за тихе шепотіння, ним вловлювалося. До того ж, поки він залишався в полі зору екрана, його могли не лише чути, а й бачити. Звичайно, він не знав, чи спостерігають за ним саме цієї миті. Наскільки часто або за якою системою Поліція Думок підключалася до тієї чи тієї індивідуальної мережі, залишалося лише гадати. Також не виключено, що вони постійно стежать за всіма. Та хай там як, але вони будь-якої миті могли підключитися до мережі. Доводилося жити, – жили зі звичкою, яка перетворилася на інстинкт, – будучи переконаним, що підслуховується кожне промовлене слово і простежується кожен ваш рух, якщо навколо не цілковита темрява.
29.04.202520:19
День №30: 40 хвилин
День №31: 40 хвилин
Книга: "Aesthetic Intelligence: How to Boost It and Use It in Business and Beyond", Pauline Brown (Естетичний інтелект: як розвинути його та застосовувати в бізнесі й за його межами)
Гарна новина: Естетику можна опанувати
Щоб очолювати естетичний бізнес, керівникам потрібно бути налаштованими не лише на власну естетичну чутливість і цінності, а й на смаки своїх клієнтів. Дослідження показують, що почуття, а не аналітичне мислення, визначають приблизно 85 відсотків рішень про купівлю. Водночас маркетологи зазвичай зосереджують свої зусилля на інших 15 відсотках рішення про покупку — раціональному оцінюванні функцій і характеристик.
Цінність естетики в бізнесі починається з вершини — з особистого естетичного інтелекту лідера — але також залежить від здатності цього лідера будувати, підтримувати й утримувати правильну організацію та культуру довкола цієї естетичної позиції. Кожна людина має більше естетичного потенціалу, ніж використовує. Звісно, деякі люди мають природні переваги або дар, наприклад, музикант Боб Ділан із його надзвичайним слухом на звук і ритм або шеф-кухар Вольфганг Пак із його легендарною здатністю балансувати смаки, текстури й аромати.
Однак навіть таким людям, як Ділан і Пак, потрібно постійно удосконалювати свої навички та розвивати власний стиль, аби залишатися активними й актуальними у своїх сферах, інакше їхня естетична перевага може зійти нанівець. Їм також потрібно слідкувати за зміною смаків на ширшому ринку й з часом змінювати або коригувати свої індивідуальні форми вираження.
Зрештою, навіть класика потребує модернізації, щоб залишатися актуальною. Наприклад, Louis Vuitton — бренд, що сформувався під час першої хвилі глобальних подорожей, епохи пароплавів, — міг би зникнути після Другої світової війни разом із самими пароплавами. Однак цей бренд сьогодні є більш цінним, впливовим і актуальним, ніж будь-коли.
Як йому вдалося таким залишитися? Завдяки досягненню правильного балансу між спадковістю та оновленням. У наші стрімкі часи цінність традицій і спадщини стає ще важливішою. Водночас бренди не повинні зберігати й представляти себе як експонати в музеї. Вони досі мають бути корисними й значущими. Маркетологам слід замислюватися над тим, які аспекти спадщини бренду залишаються актуальними, а які є просто історичним інтересом.
Louis Vuitton, французький виробник багажу середини 1800-х років, представив валізу з плоским дном (яку можна складати одну на одну), виготовлену з парусини (відносно легкої) й герметичну (захищену від води) — корисне й значуще нововведення для мандрівників епохи пароплавів.
Перенесемось у XXI століття: концепція великої, жорсткої валізи зовсім не підходить для сучасних подорожей. Проте привабливість глобальних мандрівок ніколи не була настільки сильною. Louis Vuitton залишився актуальним брендом значною мірою завдяки своєму сильному, сучасному та послідовному зверненню до теми глобальних подорожей — через зображення у своїх рекламних кампаніях, мотиви в магазинах і навіть кураторство своєї гламурної поп-ап виставки «Volez, Voguez, Voyagez»...
#вчусьчитати
День №31: 40 хвилин
Книга: "Aesthetic Intelligence: How to Boost It and Use It in Business and Beyond", Pauline Brown (Естетичний інтелект: як розвинути його та застосовувати в бізнесі й за його межами)
Гарна новина: Естетику можна опанувати
Щоб очолювати естетичний бізнес, керівникам потрібно бути налаштованими не лише на власну естетичну чутливість і цінності, а й на смаки своїх клієнтів. Дослідження показують, що почуття, а не аналітичне мислення, визначають приблизно 85 відсотків рішень про купівлю. Водночас маркетологи зазвичай зосереджують свої зусилля на інших 15 відсотках рішення про покупку — раціональному оцінюванні функцій і характеристик.
Цінність естетики в бізнесі починається з вершини — з особистого естетичного інтелекту лідера — але також залежить від здатності цього лідера будувати, підтримувати й утримувати правильну організацію та культуру довкола цієї естетичної позиції. Кожна людина має більше естетичного потенціалу, ніж використовує. Звісно, деякі люди мають природні переваги або дар, наприклад, музикант Боб Ділан із його надзвичайним слухом на звук і ритм або шеф-кухар Вольфганг Пак із його легендарною здатністю балансувати смаки, текстури й аромати.
Однак навіть таким людям, як Ділан і Пак, потрібно постійно удосконалювати свої навички та розвивати власний стиль, аби залишатися активними й актуальними у своїх сферах, інакше їхня естетична перевага може зійти нанівець. Їм також потрібно слідкувати за зміною смаків на ширшому ринку й з часом змінювати або коригувати свої індивідуальні форми вираження.
Зрештою, навіть класика потребує модернізації, щоб залишатися актуальною. Наприклад, Louis Vuitton — бренд, що сформувався під час першої хвилі глобальних подорожей, епохи пароплавів, — міг би зникнути після Другої світової війни разом із самими пароплавами. Однак цей бренд сьогодні є більш цінним, впливовим і актуальним, ніж будь-коли.
Як йому вдалося таким залишитися? Завдяки досягненню правильного балансу між спадковістю та оновленням. У наші стрімкі часи цінність традицій і спадщини стає ще важливішою. Водночас бренди не повинні зберігати й представляти себе як експонати в музеї. Вони досі мають бути корисними й значущими. Маркетологам слід замислюватися над тим, які аспекти спадщини бренду залишаються актуальними, а які є просто історичним інтересом.
Louis Vuitton, французький виробник багажу середини 1800-х років, представив валізу з плоским дном (яку можна складати одну на одну), виготовлену з парусини (відносно легкої) й герметичну (захищену від води) — корисне й значуще нововведення для мандрівників епохи пароплавів.
Перенесемось у XXI століття: концепція великої, жорсткої валізи зовсім не підходить для сучасних подорожей. Проте привабливість глобальних мандрівок ніколи не була настільки сильною. Louis Vuitton залишився актуальним брендом значною мірою завдяки своєму сильному, сучасному та послідовному зверненню до теми глобальних подорожей — через зображення у своїх рекламних кампаніях, мотиви в магазинах і навіть кураторство своєї гламурної поп-ап виставки «Volez, Voguez, Voyagez»...
#вчусьчитати
19.04.202520:25
День №24: 40 хвилин
День №25: 40 хвилин
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
Щастя своїми руками
Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися виключно артилерійські обстріли позицій українських військових, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, намагаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська.
Договір про перемир’я з бойовиками «ДНР» і «ЛНР», підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відбиватиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська «ДНР» і «ЛНР» і далі повномасштабно наступатимуть на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутно в Києві.
Доки Кабінет Міністрів України працював над описаною вище постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і видавництвом. Для видавництва він уже орендував приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із Апостольською нунціатурою в Україні й почав працювати. Так вийшло, що на два місяці раніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафєєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва.
«Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не лишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі були задоволені.
«Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець. — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»
2 лютого 2015 року
#вчусьчитати
День №25: 40 хвилин
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
Щастя своїми руками
Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися виключно артилерійські обстріли позицій українських військових, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, намагаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська.
Договір про перемир’я з бойовиками «ДНР» і «ЛНР», підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відбиватиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська «ДНР» і «ЛНР» і далі повномасштабно наступатимуть на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутно в Києві.
Доки Кабінет Міністрів України працював над описаною вище постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і видавництвом. Для видавництва він уже орендував приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із Апостольською нунціатурою в Україні й почав працювати. Так вийшло, що на два місяці раніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафєєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва.
«Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не лишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі були задоволені.
«Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець. — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»
2 лютого 2015 року
#вчусьчитати
17.04.202520:19
День №22: пів години
День №23: пів години
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
...Те, що на передовій смертельно небезпечно, я зрозумів швидко. Раптово хтось крикнув: «Воздух!» Ми швидко сховалися у бліндажі - ямі, накритій сосновими колодами. Мій колега й друг, найкращий військовий кореспондент з «Інтеру» Роман Бочкала, теж стрибнув у бліндаж, отримав поранення - вивихнув руку. За кілька хвилин у рації артилериста Олексія прозвучало: «Є втрати». Ворожа міна розірвалася над медичним наметом. Двоє загиблих, близько 10 поранених. Ми в цю секунду були на відстані 100 метрів.
Пізніше у будці медичного ГАЗ-66 на ношах лежали тіла двох молодих хлопців. Вантаж «200». Пів години тому вони ще були живі.
Війна тим бездушна, що на ній скрізь витає раптова і безглузда смерть. Ти сідаєш у вертоліт 16-ї бригади армійської авіації, злітаєш і віриш, що все буде добре. Чи не сідаєш (так розпорядилась доля) - і машину збивають. Ти йдеш у конвої на броні БТР разом з десантниками 95-ї аеромобільної бригади і віриш, що сьогодні все буде добре. Хоча кілька днів тому обстріляли дозорну машину і загинули досвідчені розвідники.
Крайня фотографія з цього відрядження на лінію фронту, яка знята у моїй свідомості і яка досі стоїть перед очима, тому що зняти її з причин безпеки не дозволили, має такий вигляд.
Військово-польовий госпіталь. Вертолітний майданчик. Дощ, болото, місиво під ногами від безперервного дводенного дощу. Повний людей вертоліт Мі-8. Світло не вмикають. Напівтемрява. У хвості - кулеметник. Два «двохсотих», п'ятнадцять поранених. На підлозі теж лежить тяжкопоранений. Ступити ніде. Беззвучно плаче офіцер, товариш загиблого. Знервовані стривожені вертолітники, екіпаж з Нового Калинова. Їм ще потрібно перелетіти через війну і доставити всіх - і мертвих і живих у безпечне місце.
Назад ми їхали колоною військових КамАЗів, які привозили снаряди для артилерії. На «побивку» додому з нами їхали кілька військовиків. Один із них, 23-річний Артем, розповів, що їде одружуватися: «Ресторан замовлено. У ЗАГСі чекають. У суботу поберуся, а в неділю yа війну».
8 липня 2014 року
#вчусьчитати
День №23: пів години
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
...Те, що на передовій смертельно небезпечно, я зрозумів швидко. Раптово хтось крикнув: «Воздух!» Ми швидко сховалися у бліндажі - ямі, накритій сосновими колодами. Мій колега й друг, найкращий військовий кореспондент з «Інтеру» Роман Бочкала, теж стрибнув у бліндаж, отримав поранення - вивихнув руку. За кілька хвилин у рації артилериста Олексія прозвучало: «Є втрати». Ворожа міна розірвалася над медичним наметом. Двоє загиблих, близько 10 поранених. Ми в цю секунду були на відстані 100 метрів.
Пізніше у будці медичного ГАЗ-66 на ношах лежали тіла двох молодих хлопців. Вантаж «200». Пів години тому вони ще були живі.
Війна тим бездушна, що на ній скрізь витає раптова і безглузда смерть. Ти сідаєш у вертоліт 16-ї бригади армійської авіації, злітаєш і віриш, що все буде добре. Чи не сідаєш (так розпорядилась доля) - і машину збивають. Ти йдеш у конвої на броні БТР разом з десантниками 95-ї аеромобільної бригади і віриш, що сьогодні все буде добре. Хоча кілька днів тому обстріляли дозорну машину і загинули досвідчені розвідники.
Крайня фотографія з цього відрядження на лінію фронту, яка знята у моїй свідомості і яка досі стоїть перед очима, тому що зняти її з причин безпеки не дозволили, має такий вигляд.
Військово-польовий госпіталь. Вертолітний майданчик. Дощ, болото, місиво під ногами від безперервного дводенного дощу. Повний людей вертоліт Мі-8. Світло не вмикають. Напівтемрява. У хвості - кулеметник. Два «двохсотих», п'ятнадцять поранених. На підлозі теж лежить тяжкопоранений. Ступити ніде. Беззвучно плаче офіцер, товариш загиблого. Знервовані стривожені вертолітники, екіпаж з Нового Калинова. Їм ще потрібно перелетіти через війну і доставити всіх - і мертвих і живих у безпечне місце.
Назад ми їхали колоною військових КамАЗів, які привозили снаряди для артилерії. На «побивку» додому з нами їхали кілька військовиків. Один із них, 23-річний Артем, розповів, що їде одружуватися: «Ресторан замовлено. У ЗАГСі чекають. У суботу поберуся, а в неділю yа війну».
8 липня 2014 року
#вчусьчитати
28.04.202516:17
Місяць знову вчусь читати: враження
Прочитав 4 книги:
1. "Творчій акт: спосіб буття", Рік Рубін - 5 годин чистого читання: відгук
2. "Шляхетна сила", Андрій Шевченко, Алессандро Альчатто - 5 годин: відгук
3. "Мальована історія незалежності України" - 3 години: відгук
4. "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика" - 9 годин: відгук
Всього: 22 години.
В масштабі місяця наче й не дуже багато, але навіть така обмежена увага своєму індивідуальному флешмобу дозволила дізнатися чимало нового та встигнути прочитати чотири книги. Що десь на три більше, ніж за весь 2025-й до того. І на чотири більше, якщо відкинути, що то читав по роботі.
Хоча тут треба бути чесним - завдання читати кожен день я провалив. Після трьох книг навмисно робив день паузи, також пару днів пропускав, коли елементарно забув. Але це не привід кидати челендж - задача і далі стоятиме намагатися читати кожен день та раз на 1-3 дні викладати щось цікаве сюди.
Треба сказати, що на початку було складно сконцентруватися навіть на 10-15 хвилин, але в кінці місяця я вже зміг читати майже без перерви 2,5 години, коли хотів нарешті закінчити останню книгу. І було значно простіше концентруватися, став значно менше відволікатися на інші речі.
Якщо ставити телефон у авіарежим та вимикати звук на ноутбуці, то стає ще легше. Не знаю, може намагаюся видати бажане за дійсне, але, здається, читання, концентрування тільки на тексті заради задоволення, справді допомагає дещо вгамувати свою вшатану нервову систему.
Тому всім раджу. Читайте більше) Сьогодні зроблю канал публічним.
#враження
Прочитав 4 книги:
1. "Творчій акт: спосіб буття", Рік Рубін - 5 годин чистого читання: відгук
2. "Шляхетна сила", Андрій Шевченко, Алессандро Альчатто - 5 годин: відгук
3. "Мальована історія незалежності України" - 3 години: відгук
4. "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика" - 9 годин: відгук
Всього: 22 години.
В масштабі місяця наче й не дуже багато, але навіть така обмежена увага своєму індивідуальному флешмобу дозволила дізнатися чимало нового та встигнути прочитати чотири книги. Що десь на три більше, ніж за весь 2025-й до того. І на чотири більше, якщо відкинути, що то читав по роботі.
Хоча тут треба бути чесним - завдання читати кожен день я провалив. Після трьох книг навмисно робив день паузи, також пару днів пропускав, коли елементарно забув. Але це не привід кидати челендж - задача і далі стоятиме намагатися читати кожен день та раз на 1-3 дні викладати щось цікаве сюди.
Треба сказати, що на початку було складно сконцентруватися навіть на 10-15 хвилин, але в кінці місяця я вже зміг читати майже без перерви 2,5 години, коли хотів нарешті закінчити останню книгу. І було значно простіше концентруватися, став значно менше відволікатися на інші речі.
Якщо ставити телефон у авіарежим та вимикати звук на ноутбуці, то стає ще легше. Не знаю, може намагаюся видати бажане за дійсне, але, здається, читання, концентрування тільки на тексті заради задоволення, справді допомагає дещо вгамувати свою вшатану нервову систему.
Тому всім раджу. Читайте більше) Сьогодні зроблю канал публічним.
#враження
22.04.202520:22
День №26: 40 хвилин
День №27: 40 хвилин
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
Бережімо імена загиблих воїнів
— Ви тут краще не стійте, — перед інтерв’ю Василь просить відійти від спостережного посту, який добре про- стрілюється. Боєць помітно знічується перед телекамерою, ще й побратими збоку піджартовують. Ми записуємо коментар про поточну ситуацію на відрізку передової біля Мар’їнки, де стоїть його підрозділ. Беремо інтерв’ю ще в двох військових, знімаємо відео і поспішаємо на вихід. До орендованого житла — дві години їзди, потрібно ще надіслати відзнятий матеріал до редакції, написати текст, начитати його, колеги у Києві ще мають змонтувати сюжет. Щоб встигнути до ефіру, працювати слід оперативно. На прощання хлопці кидають навздогін традиційне «приїдьте ще». І ми приїдемо. Через два місяці…
Того ранку наша знімальна група працювала на одній із позицій на околиці Мар’їнки. Знімання якось не йшло — бійці були не надто балакучими та й нічого аж такого надзвичайного не відбувалося останнім часом. Це особливість окопної війни. Підрозділ стоїть на одному місці. Активних бойових дій немає. Стандартне: «Вони провокують, ми спостерігаємо. Якщо є явна загроза життю чи здоров’ю — даємо адекватну відповідь». Разом з тим є поранені і загиблі.
«Це найгірше, — сказав мені якось один військовий, — ось ми з вами тут стоїмо, спокійно розмовляємо. Сюди, в траншею прилітає міна — нас немає». Я вже змирилася, що матеріалу для сюжету, вочевидь, не назбираю. Доки я міркувала, як викрутитися з цієї ситуації, щоб не їхати «на базу» ні з чим, неподалік пролунав постріл. А за кілька хвилин пресофіцерка, яка була з нами, повідомила, що поранення дістав місцевий житель.
Коли наша знімальна група приїхала на місце, чоловік лежав посеред дороги. Над ним скупчилися військові, намагалися надати допомогу до приїзду «швидкої». Як розповіли сусіди, чоловік просто сидів на лавці біля свого двору. Це крайня хата на тій вулиці. Далі вже поле і лінія фронту. Окупант поцілив у 57-річного Михайла кулею калібру 7,62. Він ще пройшов із десяток метрів і впав на асфальт. Собачий гавкіт, звук сирени. Хлопці біжать із ношами до «швидкої». Наче фільм на пришвидшеній перемотці.
— Він помер, — раптом обриває цей гамір і метушню вигук лікарки.
Часу, щоб отямитися після побаченого, не було. Ми з командиром бригади одразу поїхали на позицію, де на передодні ввечері ворожий снайпер поцілив у голову вбив нашого захисника. Калібр той самий — 7,62. Бійці ходили, як з хреста зняті. Мені стало моторошно від однієї інше думки, що зараз доведеться запитувати у побратимів, як це сталося. Я розумію їхню злість, іноді навіть агресію, коли прошу розповісти про бійця, якого вони втратили. Я для них чужа людина з мікрофоном, яка ятрить свіжу і дуже болючу рану. Але я і мої колеги й далі ставимо такі питання. Берегти імена загиблих воїнів — ось, що ми можемо й повинні робити.
Його звали Василь Лісіцин. Снайпер поцілив у нього, коли хлопець стояв на бойовому посту. Саме на тому місці, звідки просив мене відійти... Закривавлений бронежилет і бризки крові на цегляній стіні покинутої хати і досі не вдається стерти з пам’яті... Ми не товаришували, тоді у жовтні 2019-го бачилися вперше і, як згодом виявилося, востаннє. Прізвище я дізналася вже після його загибелі. Коли буваю біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі в Києві, щоразу підходжу до його світлини: «Якби я могла тебе попередити, як ти мене тоді...»
#вчусьчитати
День №27: 40 хвилин
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
Бережімо імена загиблих воїнів
— Ви тут краще не стійте, — перед інтерв’ю Василь просить відійти від спостережного посту, який добре про- стрілюється. Боєць помітно знічується перед телекамерою, ще й побратими збоку піджартовують. Ми записуємо коментар про поточну ситуацію на відрізку передової біля Мар’їнки, де стоїть його підрозділ. Беремо інтерв’ю ще в двох військових, знімаємо відео і поспішаємо на вихід. До орендованого житла — дві години їзди, потрібно ще надіслати відзнятий матеріал до редакції, написати текст, начитати його, колеги у Києві ще мають змонтувати сюжет. Щоб встигнути до ефіру, працювати слід оперативно. На прощання хлопці кидають навздогін традиційне «приїдьте ще». І ми приїдемо. Через два місяці…
Того ранку наша знімальна група працювала на одній із позицій на околиці Мар’їнки. Знімання якось не йшло — бійці були не надто балакучими та й нічого аж такого надзвичайного не відбувалося останнім часом. Це особливість окопної війни. Підрозділ стоїть на одному місці. Активних бойових дій немає. Стандартне: «Вони провокують, ми спостерігаємо. Якщо є явна загроза життю чи здоров’ю — даємо адекватну відповідь». Разом з тим є поранені і загиблі.
«Це найгірше, — сказав мені якось один військовий, — ось ми з вами тут стоїмо, спокійно розмовляємо. Сюди, в траншею прилітає міна — нас немає». Я вже змирилася, що матеріалу для сюжету, вочевидь, не назбираю. Доки я міркувала, як викрутитися з цієї ситуації, щоб не їхати «на базу» ні з чим, неподалік пролунав постріл. А за кілька хвилин пресофіцерка, яка була з нами, повідомила, що поранення дістав місцевий житель.
Коли наша знімальна група приїхала на місце, чоловік лежав посеред дороги. Над ним скупчилися військові, намагалися надати допомогу до приїзду «швидкої». Як розповіли сусіди, чоловік просто сидів на лавці біля свого двору. Це крайня хата на тій вулиці. Далі вже поле і лінія фронту. Окупант поцілив у 57-річного Михайла кулею калібру 7,62. Він ще пройшов із десяток метрів і впав на асфальт. Собачий гавкіт, звук сирени. Хлопці біжать із ношами до «швидкої». Наче фільм на пришвидшеній перемотці.
— Він помер, — раптом обриває цей гамір і метушню вигук лікарки.
Часу, щоб отямитися після побаченого, не було. Ми з командиром бригади одразу поїхали на позицію, де на передодні ввечері ворожий снайпер поцілив у голову вбив нашого захисника. Калібр той самий — 7,62. Бійці ходили, як з хреста зняті. Мені стало моторошно від однієї інше думки, що зараз доведеться запитувати у побратимів, як це сталося. Я розумію їхню злість, іноді навіть агресію, коли прошу розповісти про бійця, якого вони втратили. Я для них чужа людина з мікрофоном, яка ятрить свіжу і дуже болючу рану. Але я і мої колеги й далі ставимо такі питання. Берегти імена загиблих воїнів — ось, що ми можемо й повинні робити.
Його звали Василь Лісіцин. Снайпер поцілив у нього, коли хлопець стояв на бойовому посту. Саме на тому місці, звідки просив мене відійти... Закривавлений бронежилет і бризки крові на цегляній стіні покинутої хати і досі не вдається стерти з пам’яті... Ми не товаришували, тоді у жовтні 2019-го бачилися вперше і, як згодом виявилося, востаннє. Прізвище я дізналася вже після його загибелі. Коли буваю біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі в Києві, щоразу підходжу до його світлини: «Якби я могла тебе попередити, як ти мене тоді...»
#вчусьчитати
25.04.202519:27
Відгук: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика", 446 сторінок
Тематика: війна
Інвестований час: 11 днів, близько 9 годин чистого читання
Найскладніша книжка в моєму житті. Не тому, що жахливо написано, а тому, що дуже складно без емоцій сприймати її історії. Не приховував, що почав заново вчитися читати через поганий стан нервової системи, проблеми з концентрацією - щоб навчитися заново зосереджуватися без відволікань на відносно довгий час. Але такі книги дійсно б'ють по нервах.
Сподобався незвичний підхід до книги. Це не окрема історія, а саме розповіді зовсім різних людей, які бачили війну своїми очами, про зовсім різні періоди та події. І кожен з них її бачив по-різному.
Хтось розповідає про емоції, хтось сухо викладає факти, хтось згадує сумні історії, а хтось знаходить місце для гумору, когось вже немає в живих, хтось потрапляв в окупацію, а хтось втратив на війні найближчих людей. І все це робить загальну картину... неймовірно повною. Ти все можеш відчути, пережити, зрозуміти.
Скільки зламаних життів та сумних історій.
Звичайно, все написано в зовсім різному стилі. І не кожен розділ легко читається з точки зору якості самого тексту. Проте це не заважає.
Чи пораджу читати? Обов'язково. М'яко кажучи, я не є фанатом цього жанру. Навіть не був впевнений з початку, що дочитаю до кінця. Проте через пару днів зрозумів, що кинути вже не зможу, навіть при тому, що воно справді зачіпало - і потім складно було заснути.
Такі книги потрібні Україні. Щоб всі розуміли, з чого все починалося та як себе почували реальні учасники подій. Щоб розуміли, що війна не прийшла несподівано 25 лютого 2022-го, а розпалювалася ще у 2014-му. Просто не всі ми хотіли тоді це визнавати - і це була помилка.
Тільки тут варто згадати, що книга вийшла саме на початку 2022-го. Перед повномасштабним вторгненням. І розповідає саме про період з 2014-го.
#книговідгук
Тематика: війна
Інвестований час: 11 днів, близько 9 годин чистого читання
Найскладніша книжка в моєму житті. Не тому, що жахливо написано, а тому, що дуже складно без емоцій сприймати її історії. Не приховував, що почав заново вчитися читати через поганий стан нервової системи, проблеми з концентрацією - щоб навчитися заново зосереджуватися без відволікань на відносно довгий час. Але такі книги дійсно б'ють по нервах.
Сподобався незвичний підхід до книги. Це не окрема історія, а саме розповіді зовсім різних людей, які бачили війну своїми очами, про зовсім різні періоди та події. І кожен з них її бачив по-різному.
Хтось розповідає про емоції, хтось сухо викладає факти, хтось згадує сумні історії, а хтось знаходить місце для гумору, когось вже немає в живих, хтось потрапляв в окупацію, а хтось втратив на війні найближчих людей. І все це робить загальну картину... неймовірно повною. Ти все можеш відчути, пережити, зрозуміти.
Скільки зламаних життів та сумних історій.
Звичайно, все написано в зовсім різному стилі. І не кожен розділ легко читається з точки зору якості самого тексту. Проте це не заважає.
Чи пораджу читати? Обов'язково. М'яко кажучи, я не є фанатом цього жанру. Навіть не був впевнений з початку, що дочитаю до кінця. Проте через пару днів зрозумів, що кинути вже не зможу, навіть при тому, що воно справді зачіпало - і потім складно було заснути.
Такі книги потрібні Україні. Щоб всі розуміли, з чого все починалося та як себе почували реальні учасники подій. Щоб розуміли, що війна не прийшла несподівано 25 лютого 2022-го, а розпалювалася ще у 2014-му. Просто не всі ми хотіли тоді це визнавати - і це була помилка.
Тільки тут варто згадати, що книга вийшла саме на початку 2022-го. Перед повномасштабним вторгненням. І розповідає саме про період з 2014-го.
#книговідгук
25.04.202519:05
День №28: 40 хвилин
День №29: 2,5 години
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
«Квіточки» та «плоди» тотального стеження
Через кілька днів після захоплення будівель парламенту та уряду життя у Сімферополі сильно змінилося. Місто було наповнене філерами російської спецслужби. На моє спостереження, за кілька днів їх привезли цілими ешелонами або спецрейсами літаків. Збирали, мабуть, у багатьох областях Росії. Мета спецслужби була зрозуміла — взяти під спостереження всі людні місця у місті (думаю, не лише у Сімферополі, а й у інших містах Криму), чути, про що кажуть мешканці, знати думки та настрої. Особливо після референдуму та приєднання до Росії після 18 березня. Що більше — виявити незгодних, поготів таких, що замишляють будь-які акції проти окупаційної влади.
У місті не стало місця, яке б не прослуховувалося і не було взято під негласний нагляд. Наприклад, ми з друзями часто зустрічалися, щоб поговорити, в кафе «Балкон» на Карла Маркса, і завжди бачили за одним зі столиків молодих людей, по одному, по два, іноді в компанії з дівчиною, які сиділи там весь день, періодично змінювалися, але замовляли трохи, і видно було, що просто проводили час. Вони уважно слухали, про що говорять люди, весь час крутили в руках смартфон, і якщо поспостерігати за ними, то було помітно, що вони періодично фотографують відвідувачів, потім передають кудись ці знімки.
Все місто було поділено на ділянки, в яких працювали загони філерів. Наприклад, як ми дізналися пізніше, в центрі міста, на Пушкінській, і, мабуть, не тільки там, в одному з підвалів, вхід до якого був з непримітного двору, був створений їхній опорний пункт, в якому вони постійно чергували, виходили на зміну тим, хто вже відчував належний час у навколишніх кафе та ресторанах, тримали зв’язок із ними.
Ще на початку анексії нам треба було обговорити порядок роботи офісу Крим.Реалії у Сімферополі, і з офіс-менеджером ми зустрілися в кафе на вокзалі. Ми випили кави, спокійно обговорили свої питання, але коли стали виходити, за стійкою навпроти нас у групі молодих людей заворушилися, один з них ніби непомітно вийняв смартфон і наче б ненароком став фотографувати нас. Ми зрозуміли — зустріч задокументована, але вийшло смішно, ми тільки посміялися з цього, не надали стеженню великого значення. А дарма. Воно переслідуватиме нас весь час окупації.
Зрозумівши, що й інші кафе контролює спецслужба саме такими філерами, іншого разу з товаришем ми домовилися зустрітися в парку імені Треньова. Але всі лави були зайняті. Ми вибрали вільнішу, де сиділа лише одна жінка. Поки ми розмовляли, біля нас почався підозрілий рух. До групи жінок, що сиділи на досить віддаленій лавці, підійшов старий, непоказного вигляду в якомусь химерному кольоровому одязі, на вигляд майже блазень, зовсім не схожий на бригадира філерів. Він щось сказав одній із них і відійшов. Вона встала, пройшлась ніби прогулюючись, а потім попрямувала до нас і сіла на нашій лаві, рилася в сумці, мабуть, вмикаючи диктофон. Сам старий, як було чітко видно, нашорошив вуха, пройшов повз нашу лаву, уважно розглядаючи нас, і зупинився неподалік.
Тут у мене задзвонив телефон, абонент говорив українською мовою, природно і я почав говорити з ним українською. Тут багато що в парку почало рухатися, у багатьох змінився вираз обличчя, я моментально став центром уваги. Поговоривши, я сховав телефон, і ми зрозуміли, що перебувати тут небезпечно, встали й пішли. Але одна з жінок за мить підвелася й, ніби прогулюючись, пішла за нами. Нам нічого не лишалося, як розійтися в дві сторони, тому жінка розгубилася, не знала, за ким із нас треба стежити далі, і просто повернулася...
#вчусьчитати
День №29: 2,5 години
Книга: "Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика"
«Квіточки» та «плоди» тотального стеження
Через кілька днів після захоплення будівель парламенту та уряду життя у Сімферополі сильно змінилося. Місто було наповнене філерами російської спецслужби. На моє спостереження, за кілька днів їх привезли цілими ешелонами або спецрейсами літаків. Збирали, мабуть, у багатьох областях Росії. Мета спецслужби була зрозуміла — взяти під спостереження всі людні місця у місті (думаю, не лише у Сімферополі, а й у інших містах Криму), чути, про що кажуть мешканці, знати думки та настрої. Особливо після референдуму та приєднання до Росії після 18 березня. Що більше — виявити незгодних, поготів таких, що замишляють будь-які акції проти окупаційної влади.
У місті не стало місця, яке б не прослуховувалося і не було взято під негласний нагляд. Наприклад, ми з друзями часто зустрічалися, щоб поговорити, в кафе «Балкон» на Карла Маркса, і завжди бачили за одним зі столиків молодих людей, по одному, по два, іноді в компанії з дівчиною, які сиділи там весь день, періодично змінювалися, але замовляли трохи, і видно було, що просто проводили час. Вони уважно слухали, про що говорять люди, весь час крутили в руках смартфон, і якщо поспостерігати за ними, то було помітно, що вони періодично фотографують відвідувачів, потім передають кудись ці знімки.
Все місто було поділено на ділянки, в яких працювали загони філерів. Наприклад, як ми дізналися пізніше, в центрі міста, на Пушкінській, і, мабуть, не тільки там, в одному з підвалів, вхід до якого був з непримітного двору, був створений їхній опорний пункт, в якому вони постійно чергували, виходили на зміну тим, хто вже відчував належний час у навколишніх кафе та ресторанах, тримали зв’язок із ними.
Ще на початку анексії нам треба було обговорити порядок роботи офісу Крим.Реалії у Сімферополі, і з офіс-менеджером ми зустрілися в кафе на вокзалі. Ми випили кави, спокійно обговорили свої питання, але коли стали виходити, за стійкою навпроти нас у групі молодих людей заворушилися, один з них ніби непомітно вийняв смартфон і наче б ненароком став фотографувати нас. Ми зрозуміли — зустріч задокументована, але вийшло смішно, ми тільки посміялися з цього, не надали стеженню великого значення. А дарма. Воно переслідуватиме нас весь час окупації.
Зрозумівши, що й інші кафе контролює спецслужба саме такими філерами, іншого разу з товаришем ми домовилися зустрітися в парку імені Треньова. Але всі лави були зайняті. Ми вибрали вільнішу, де сиділа лише одна жінка. Поки ми розмовляли, біля нас почався підозрілий рух. До групи жінок, що сиділи на досить віддаленій лавці, підійшов старий, непоказного вигляду в якомусь химерному кольоровому одязі, на вигляд майже блазень, зовсім не схожий на бригадира філерів. Він щось сказав одній із них і відійшов. Вона встала, пройшлась ніби прогулюючись, а потім попрямувала до нас і сіла на нашій лаві, рилася в сумці, мабуть, вмикаючи диктофон. Сам старий, як було чітко видно, нашорошив вуха, пройшов повз нашу лаву, уважно розглядаючи нас, і зупинився неподалік.
Тут у мене задзвонив телефон, абонент говорив українською мовою, природно і я почав говорити з ним українською. Тут багато що в парку почало рухатися, у багатьох змінився вираз обличчя, я моментально став центром уваги. Поговоривши, я сховав телефон, і ми зрозуміли, що перебувати тут небезпечно, встали й пішли. Але одна з жінок за мить підвелася й, ніби прогулюючись, пішла за нами. Нам нічого не лишалося, як розійтися в дві сторони, тому жінка розгубилася, не знала, за ким із нас треба стежити далі, і просто повернулася...
#вчусьчитати
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.
