Історія та пам'ять
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Рэйтынг TGlist
0
0
ТыпПублічны
Вертыфікацыя
ВертыфікаваныНадзейнасць
Не надзейныРазмяшчэннеУкраїна
МоваІншая
Дата стварэння каналаJun 07, 2021
Дадана ў TGlist
Jun 01, 2023Рэкорды
15.10.202423:59
2.5KПадпісчыкаў23.11.202423:59
500Індэкс цытавання30.09.202423:59
1.5KАхоп 1 паста30.09.202423:59
1.5KАхоп рэкламнага паста11.01.202523:59
59.46%ER30.09.202423:59
65.13%ERR
03.04.202509:12
Кирило Полікевич майже ніколи не розлучався з камерою й повністю віддавав себе роботі в команді «Суспільне Дніпро». Завдяки тривалому досвіду на телебаченні та працьовитості його залучали до більшості ключових проєктів філії суспільного мовника. Але життя талановитого відеографа обірвала війна Росії проти України.
Кирило народився, виріс і побудував кар’єру в Дніпрі. Саме тут в 2008 році він і почав працювати на обласному державному телебаченні, тоді ще в ролі інженера відділу комп’ютерного монтажу. Вже після створення Суспільного, з 2018 року Кирило Полікевич взяв участь в роботі міжрегіонального ранкового проєкту мовника. А за два роки він став відеографом каналу.
В червні 2023 року його було мобілізовано до лав Сил оборони України. Кирило почав зі служби в бригаді протиповітряної оборони, що захищала небо над його рідним Дніпром. Згодом він брав участь в боях на сході та Херсонщині, двічі з побратимами виходив з оточення ворога. Продовжував службу гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Попри війну він продовжував будувати плани на майбутні проєкти. А в лютому 2025 року Кирило отримав від командира почесну нагороду «Піхота Збройних сил України».
Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання неподалік від Преображенки Покровського району Донецької області. Він став 100 в списку загиблих медійників, яких убила Росія з початку повномасштабного вторгнення від Інституту масової інформації. Йому назавжди 42 роки.
#FightForUkraine
Кирило народився, виріс і побудував кар’єру в Дніпрі. Саме тут в 2008 році він і почав працювати на обласному державному телебаченні, тоді ще в ролі інженера відділу комп’ютерного монтажу. Вже після створення Суспільного, з 2018 року Кирило Полікевич взяв участь в роботі міжрегіонального ранкового проєкту мовника. А за два роки він став відеографом каналу.
В червні 2023 року його було мобілізовано до лав Сил оборони України. Кирило почав зі служби в бригаді протиповітряної оборони, що захищала небо над його рідним Дніпром. Згодом він брав участь в боях на сході та Херсонщині, двічі з побратимами виходив з оточення ворога. Продовжував службу гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Попри війну він продовжував будувати плани на майбутні проєкти. А в лютому 2025 року Кирило отримав від командира почесну нагороду «Піхота Збройних сил України».
Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання неподалік від Преображенки Покровського району Донецької області. Він став 100 в списку загиблих медійників, яких убила Росія з початку повномасштабного вторгнення від Інституту масової інформації. Йому назавжди 42 роки.
#FightForUkraine
14.03.202511:50
Сьогодні ми вшановуємо добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент, без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й взяли до рук зброю, щоб захистити Україну.
Вшановуємо добровольців саме 14 березня, тому що цього дня в 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях із Майдану Незалежності вирушили перші 500 добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Вони мали спільне бажання захищати Україну разом із побратимами, з якими стояли пліч-о-пліч на барикадах Революції гідності.
Навесні того ж року виникла низка інших добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю – відомі спортсмени, зірки, науковці, люди різних професій.
До українських добровольців доєдналися й іноземні добровольці, які відгукнулись на заклик спільної боротьби за мир і демократію в Європі та всьому світі.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!
Вшановуємо добровольців саме 14 березня, тому що цього дня в 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях із Майдану Незалежності вирушили перші 500 добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Вони мали спільне бажання захищати Україну разом із побратимами, з якими стояли пліч-о-пліч на барикадах Революції гідності.
Навесні того ж року виникла низка інших добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю – відомі спортсмени, зірки, науковці, люди різних професій.
До українських добровольців доєдналися й іноземні добровольці, які відгукнулись на заклик спільної боротьби за мир і демократію в Європі та всьому світі.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!
12.03.202514:05
Путівник українськими телеграм-каналами про культуру!
Книги, історія, мова, музика, кіно, мистецтво, - це не просто традиція. Це наша культурна броня, зібрана в одній теці.
Підписуйся на велику культурну добірку - підтримай українське, збережи своє.
Книги, історія, мова, музика, кіно, мистецтво, - це не просто традиція. Це наша культурна броня, зібрана в одній теці.
Підписуйся на велику культурну добірку - підтримай українське, збережи своє.
08.03.202509:28
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
11.03.202512:48
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
«Готуй нових борців, Холодний Яре!». Ці слова, за спогадами Юрія Горліса-Горського, вигукнув Головний отаман Гайдамацького полку Холодного Яру Василь Чучупак перед тим, як пустити собі кулю в скроню, щоб не здатися чекістам живим. За ним та іншими холодноярськими отаманами полювали не один місяць, але тільки зрада місцевих дала можливість більшовикам вийти на слід.
Василь був третім із п`яти синів Степана Григоровича Чучупака та Оксани Сидорівни Лівицької. Народився він 130 років тому, 11 березня (27 лютого) 1895 року, в селі Мельники Чигиринського району. Батьки були неписьменними, але всім синам спромоглися дати освіту. А ще – відчуття господаря на своїй землі й мужність її захищати.
Василь вивчився на вчителя, але займатися улюбленою справою випало недовго. Спочатку його мобілізували в царську армію на білоруський фронт Першої світової війни. Пізніше він повернувся в школу, але знову довелося міняти зошити й книжки на коня і шаблю та ставати на захист свого краю – від німців, денікінців і червоних окупантів.
Їхній Гайдамацький полк Холодного Яру, який виріс із невеликого загону самооборони, створеного для захисту Мотрониного монастиря від пограбувань, став потужною бойовою одиницею, яка в окремі періоди налічувала до 4 тисяч бійців. Очолював його Василь Чучупак, начальником штабу був його брат Петро, ще два брати теж воювали. Петрова дружина Ганна пошила чорний прапор повстанців, на якому срібними нитками вишила слова «Воля України або смерть». Загалом полк налічував біля 400 багнетів. Вітанням між холодноярівцями було гасло «Слава Україні!». Про збір та небезпеку сповіщав дзвін Мотрониного монастиря.
Холодноярівські гайдамаки давали відсіч і більшовикам, і білим, тримаючи в селах свою українську владу. Холодноярівський полк підтримав повстання отамана Григор’єва, допомагав звільнити Черкаси від денікінців, вів бої з Першою кінною армією Будьонного у спільних бойових операціях з Дієвою армією УНР під час Першого зимового походу.
Розвідка білогвардійців восени 1919 року писала про Василя Чучупака: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство, суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію».
Більшовики агітували його влитися зі своїм полком до лав Червоної армії. Однак він відповів, що йому з «совітами» не по дорозі: «Ми – вільні гайдамаки. Є в нас вільна ненька – Україна й ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку».
Він ще багато чого міг зробити, якби не підкуплені більшовиками зрадники, які попередили чекістів про нараду холодноярівців 19 лютого 1920 року на хуторі біля Креселецького лісництва, що по дорозі на Мотронин монастир. Коли червоноармійці 63-го Гороховецького полку оточили хату, холодноярівські отамани спробували вирватися. Був шанс врятуватися й у Василя Чучупака. Але, за свідченням Горліса-Горського, кобила отамана, почувши іржання червоноармійського коня, понесла Чучупака в той бік. Оточений, він лишився вільним козаком, вистріливши в скроню.
Більше інформації про бойовий шлях Головного отамана Холодного Яру шукайте в нашій рубриці «Історичний календар».
«Готуй нових борців, Холодний Яре!». Ці слова, за спогадами Юрія Горліса-Горського, вигукнув Головний отаман Гайдамацького полку Холодного Яру Василь Чучупак перед тим, як пустити собі кулю в скроню, щоб не здатися чекістам живим. За ним та іншими холодноярськими отаманами полювали не один місяць, але тільки зрада місцевих дала можливість більшовикам вийти на слід.
Василь був третім із п`яти синів Степана Григоровича Чучупака та Оксани Сидорівни Лівицької. Народився він 130 років тому, 11 березня (27 лютого) 1895 року, в селі Мельники Чигиринського району. Батьки були неписьменними, але всім синам спромоглися дати освіту. А ще – відчуття господаря на своїй землі й мужність її захищати.
Василь вивчився на вчителя, але займатися улюбленою справою випало недовго. Спочатку його мобілізували в царську армію на білоруський фронт Першої світової війни. Пізніше він повернувся в школу, але знову довелося міняти зошити й книжки на коня і шаблю та ставати на захист свого краю – від німців, денікінців і червоних окупантів.
Їхній Гайдамацький полк Холодного Яру, який виріс із невеликого загону самооборони, створеного для захисту Мотрониного монастиря від пограбувань, став потужною бойовою одиницею, яка в окремі періоди налічувала до 4 тисяч бійців. Очолював його Василь Чучупак, начальником штабу був його брат Петро, ще два брати теж воювали. Петрова дружина Ганна пошила чорний прапор повстанців, на якому срібними нитками вишила слова «Воля України або смерть». Загалом полк налічував біля 400 багнетів. Вітанням між холодноярівцями було гасло «Слава Україні!». Про збір та небезпеку сповіщав дзвін Мотрониного монастиря.
Холодноярівські гайдамаки давали відсіч і більшовикам, і білим, тримаючи в селах свою українську владу. Холодноярівський полк підтримав повстання отамана Григор’єва, допомагав звільнити Черкаси від денікінців, вів бої з Першою кінною армією Будьонного у спільних бойових операціях з Дієвою армією УНР під час Першого зимового походу.
Розвідка білогвардійців восени 1919 року писала про Василя Чучупака: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство, суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію».
Більшовики агітували його влитися зі своїм полком до лав Червоної армії. Однак він відповів, що йому з «совітами» не по дорозі: «Ми – вільні гайдамаки. Є в нас вільна ненька – Україна й ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку».
Він ще багато чого міг зробити, якби не підкуплені більшовиками зрадники, які попередили чекістів про нараду холодноярівців 19 лютого 1920 року на хуторі біля Креселецького лісництва, що по дорозі на Мотронин монастир. Коли червоноармійці 63-го Гороховецького полку оточили хату, холодноярівські отамани спробували вирватися. Був шанс врятуватися й у Василя Чучупака. Але, за свідченням Горліса-Горського, кобила отамана, почувши іржання червоноармійського коня, понесла Чучупака в той бік. Оточений, він лишився вільним козаком, вистріливши в скроню.
Більше інформації про бойовий шлях Головного отамана Холодного Яру шукайте в нашій рубриці «Історичний календар».
09.03.202518:05
🌾У день народження Тараса Шевченка хочемо нагадати, що культура - це опір, це наш фундамент ідентичності. Вона тримає разом у пітьмі, навіть коли навколо лише руїни.
📚 Книги, історія, мова, музика, кіно, мистецтво, - це не просто традиція. Це наша культурна броня, зібрана в одній теці.
🤝 Підписуйся на нашу культурну добірку - підтримай українське, збережи своє.
📚 Книги, історія, мова, музика, кіно, мистецтво, - це не просто традиція. Це наша культурна броня, зібрана в одній теці.
🤝 Підписуйся на нашу культурну добірку - підтримай українське, збережи своє.
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.