🇺🇦Панночка воскресла🏳️🌈🏳️⚧️
13.04.202510:36
Знову нагадую за збір. Дуже сумний привід, але на тій останній нервовій клітині, яка в мене залишилась на сьогодні, я прошу вас закинути ще трошки, аби закрити хоча би вартість окулярів.
Вони мають страждати.
Посилання
Вони мають страждати.
Посилання
Пераслаў з:
Уладзік Бохан | Владислав Бохан
01.04.202505:42
Вот вам и правые политики: выпендривался, выпендривался, и вдруг осознал, что он не Виктор, а женщина Марина
21.03.202516:56
‼️ Збір ‼️
Підрозділ аеророзвідки 123 бригади ТрО, якому я вже декілька разів збирала на обладнання, знову потребує допомоги!
На цей раз придбати треба FPV-окуляри, зарядний пристрій та інші додаткові штуки для виконання бойових задач.
Тепер збираю не я, але звіти теж надам за потребою!
🪙 Мета: 30.000₴
📍Посилання на банку
📍Номер картки банки:
4441 1111 2227 8306
Тут має бути заклик до дії, тому — несіть гримні скоріше 👀
Підрозділ аеророзвідки 123 бригади ТрО, якому я вже декілька разів збирала на обладнання, знову потребує допомоги!
На цей раз придбати треба FPV-окуляри, зарядний пристрій та інші додаткові штуки для виконання бойових задач.
Тепер збираю не я, але звіти теж надам за потребою!
🪙 Мета: 30.000₴
📍Посилання на банку
📍Номер картки банки:
4441 1111 2227 8306
Тут має бути заклик до дії, тому — несіть гримні скоріше 👀
03.03.202517:32
Пʼятниця
Я їду в магазин за хлібом, сорок хвилин в один кінець, аби тільки кудись поїхати, аби відчути вітер на обличчі і мати змогу вдихнути, відволіктись. Трафік жахливий, і місцевий чоловік переходить дорогу, обережно крокуючи вперед між байками, випроставши перед собою руку, ніби тамує хижого звіра.
Субота
Я на перерві між уроками сиджу на пекучому сонці, думаю що в Україні холодно і люди носять шапки, а в мене плюс тридцять пʼять, йобані пальми навколо. Дивлюсь, як великі чорні мурахи біжать біленою стіною, тропочкою одне за одним.
Новини такі, ніби світ хоче мене добити, але українці неймовірні, і їхня єдність сьогодні тримає купи.
Мене розриває від любові, я не знала, що вмію любити ось так.
Вночі співають жаби. Я прикриваю набряклі очі роздертими в мʼясо пальцями. Ця любов в мені, я відчуваю її постійно, вона сяє, гріє, штовхає через темряву.
До дір передивляюсь кружечки, крім яких більше нічого не маю, жодної інформації, і власна тривога заповнює інформаційну тишу. Я опираюсь, але її так багато.
Неділя
Господи, він залізний.
Мені болить недосипом, сльозами, втомою. Я хапаюсь за його толстовку як за рятівне коло, коли відчуваю що тону.
А ще я роблю все повільніше, здається я розумію чому кажуть, що горе гне до землі.
Увечері мене тримає за руку, обіймає дивовижна дівчина, вона довго говорить зі мною, я тягнусь назустріч, мені тепло.
Моя психологиня каже, що раціональне і емоційне не мають замінювати, глушити одне одного — тому я пробую не заспокоювати біль думками і доводами, а просто приймати, бути в ньому. Зрештою не можна просто захотіти і прийняти, має пройти час. Я даю йому пройти.
Зрештою ми обоє стаємо міцнішими.
Понеділок
Долати кожен день тепер стало складніше. Хочеться водночас щоби час плинув швидше, і щоби не плинув зовсім, бо в майбутньому може бути ще гірше.
Болить серце.
Я друкую важкий крок на біговій доріжці. Присідаю з гантелею. Сиджу і дивлюсь на себе в дзеркало в танцювальному залі. Мабуть це поверне в реальність.
Майже заплакала, коли говорила з подругою. Кількість підтримки, яку я маю і про яку не боюсь просити, вражає: мене гладять, тримають за руки, годують і діляться своїм — це дійсно допомагає триматися. Навіть коли мені кажуть дурниці. А заплакати при іншій людині — це прогрес. Наодинці гірше.
Ми розійшлися спати, я досі сиджу в неї під дверима і слухаю, як у стовбурі дерева, порослому ліанами, в нічній тиші тьохкає пташечка.
Я їду в магазин за хлібом, сорок хвилин в один кінець, аби тільки кудись поїхати, аби відчути вітер на обличчі і мати змогу вдихнути, відволіктись. Трафік жахливий, і місцевий чоловік переходить дорогу, обережно крокуючи вперед між байками, випроставши перед собою руку, ніби тамує хижого звіра.
Субота
Я на перерві між уроками сиджу на пекучому сонці, думаю що в Україні холодно і люди носять шапки, а в мене плюс тридцять пʼять, йобані пальми навколо. Дивлюсь, як великі чорні мурахи біжать біленою стіною, тропочкою одне за одним.
Новини такі, ніби світ хоче мене добити, але українці неймовірні, і їхня єдність сьогодні тримає купи.
Мене розриває від любові, я не знала, що вмію любити ось так.
Вночі співають жаби. Я прикриваю набряклі очі роздертими в мʼясо пальцями. Ця любов в мені, я відчуваю її постійно, вона сяє, гріє, штовхає через темряву.
До дір передивляюсь кружечки, крім яких більше нічого не маю, жодної інформації, і власна тривога заповнює інформаційну тишу. Я опираюсь, але її так багато.
Неділя
Господи, він залізний.
Мені болить недосипом, сльозами, втомою. Я хапаюсь за його толстовку як за рятівне коло, коли відчуваю що тону.
А ще я роблю все повільніше, здається я розумію чому кажуть, що горе гне до землі.
Увечері мене тримає за руку, обіймає дивовижна дівчина, вона довго говорить зі мною, я тягнусь назустріч, мені тепло.
Моя психологиня каже, що раціональне і емоційне не мають замінювати, глушити одне одного — тому я пробую не заспокоювати біль думками і доводами, а просто приймати, бути в ньому. Зрештою не можна просто захотіти і прийняти, має пройти час. Я даю йому пройти.
Зрештою ми обоє стаємо міцнішими.
Понеділок
Долати кожен день тепер стало складніше. Хочеться водночас щоби час плинув швидше, і щоби не плинув зовсім, бо в майбутньому може бути ще гірше.
Болить серце.
Я друкую важкий крок на біговій доріжці. Присідаю з гантелею. Сиджу і дивлюсь на себе в дзеркало в танцювальному залі. Мабуть це поверне в реальність.
Майже заплакала, коли говорила з подругою. Кількість підтримки, яку я маю і про яку не боюсь просити, вражає: мене гладять, тримають за руки, годують і діляться своїм — це дійсно допомагає триматися. Навіть коли мені кажуть дурниці. А заплакати при іншій людині — це прогрес. Наодинці гірше.
Ми розійшлися спати, я досі сиджу в неї під дверима і слухаю, як у стовбурі дерева, порослому ліанами, в нічній тиші тьохкає пташечка.
02.02.202519:03
Нещодавно дізналась, що вбивча суміш згущонки з какао, яку я винайшла під час життя в гуртожитку — це бразильська національна страва, яка називається brigadeiro. Моя бразильська подруга відвела мене в ресторан, в який ходить вся її міська спільнота.
Там ці кульки-кошмар діабетика подавали як десерт. Я заправилась ними та чимось, схожим на квадратний чебурек, зі смаком "Ромео та Джульєтта": Ромео — це моцарелла, а Джульєтта — мармелад з гуави. Я би точно не померла з голоду в Бразилії.
В ресторані хтось танцював та гучно сміявся. Мене цілували в щоки жінки, чиї імена я одразу ж забувала. Навіть пересічна бразильська бабуся за сусіднім столиком, здавалось, має більше життєвої енергії, ніж я. Довелося делікатно нагадувати подрузі, що таксі вже чекає, бо вона захопилась обговоренням того, як класно було би влаштувати тут міні-карнавал, і як вона навіть співала би на ньому.
По дорозі додому вона спитала, як я себе почуваю. Я сказала, що явно гірше, ніж та бабуся.
— Нещодавно бачила стендап, — кажу, — від хлопця з Румунії, який виступає Європою, переважно з жартами про різницю між східними та західними європейцями. Отже, він сказав, що є одна риса, за якою можна відрізнити східного європейця: це ЖУРБА десь в глибині його очей. Неважливо, як далеко ти зайшов по життю, куди повів тебе шлях, вона буде там. Мов, наразі найвідоміша східна європейка в світі — це Меланія Трамп, і подивись на неї: воно ТАМ, в самому її погляді.
— Ми насправді дуже різні, — задумливо реагує подруга.
Каже, останні декілька поколінь бразильців були осторонь від важких історичних потрясінь, тому "we have more love to share". А в нас навпаки — кожні тридцять років якась срака, і доводиться починати спочатку, будуватися з руїн.
Викладала пару днів тому урок про bucket list — список речей, які люди хочуть зробити до того, як померти. Сиділи з ученицею, значить: її місто бомблять і знищують росіяни, рідне село в окупації, я десь в іншому куті світу балансую між відчаєм та надією, без ґрунту під ногами та розуміння, куди далі — і читали про те, як якась нашого віку німкеня мріє відпустити в небо повітряну кульку з секретом в ній.
З іншим учнем ми обговорювали нерухомість: меблі, кімнати, види будинків — на прикладі тексту про маєток в Оксфорді, в якому одна родина живе вже вісімдесят років. Він раптом вибухнув — каже, от життя в когось, власний маєток в спадщину. Я от теж будував собі дачу, і шо? Стоїть тепер біля російського кордону, закинута, нікому не потрібна — якщо взагалі ще стоїть.
Жижек на це сказав би, що східноєвропейська травма не вписується в західний споживацький менталітет. Дійсно, в підручниках англійської немає слова «біженець», «обстріли», «наступ» та «мобілізація» — мої учні дізнаються їх в міграційних центрах, новинах ВВС чи від мене, коли я питаю, як справи, а вони кажуть — «I feel… як сказати — страшно, бо обстріли, а там батьки?»
В нас — принаймні в мене — дійсно інші мрії. Про спокій, стабільне і десь навіть нудне життя, яке ніхто не відбере. Про змогу спокійно зростати, ставати на ноги. Втративши все, віднайти кут, звідки не погонять, де будуть раді і де чекатимуть.
Раптом я розумію, чого моя бабця була така зла і так визвірялась, коли їй здавалось, що я байдикую: бо вона прагнула того ж самого. Вже не для себе — для нас, мріяла вивести мене в люди та втратила рештки терпимості на цьому несправедливому, болісному шляху, який випав голодній дитині, молодшій з трьох, в повоєнному союзі. Втратила, бо не могла дозволити собі зупинитись, відчути, який є божевільно прекрасний, дивовижний цей їбаний світ навколо, як соловей заливається травневої ночі і квітне бузок, як класно заспівати і заплакати водночас. Не вміла вона отримати бодай яке задоволення через відчай, що часом не дає видихнути. Ось і не видихнула, захлинулась болем та образою.
А я можу: дивитись, слухати, дихати, і все це не заперечуючи, що болить. Може я не хочу танцювати на карнавалі, а в сімдесят років буду аж ніяк несхожа на ту бразильську бабусю — але я вмію крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, бачити чуже горе і бути поруч, підказуючи потрібні слова.
Там ці кульки-кошмар діабетика подавали як десерт. Я заправилась ними та чимось, схожим на квадратний чебурек, зі смаком "Ромео та Джульєтта": Ромео — це моцарелла, а Джульєтта — мармелад з гуави. Я би точно не померла з голоду в Бразилії.
В ресторані хтось танцював та гучно сміявся. Мене цілували в щоки жінки, чиї імена я одразу ж забувала. Навіть пересічна бразильська бабуся за сусіднім столиком, здавалось, має більше життєвої енергії, ніж я. Довелося делікатно нагадувати подрузі, що таксі вже чекає, бо вона захопилась обговоренням того, як класно було би влаштувати тут міні-карнавал, і як вона навіть співала би на ньому.
По дорозі додому вона спитала, як я себе почуваю. Я сказала, що явно гірше, ніж та бабуся.
— Нещодавно бачила стендап, — кажу, — від хлопця з Румунії, який виступає Європою, переважно з жартами про різницю між східними та західними європейцями. Отже, він сказав, що є одна риса, за якою можна відрізнити східного європейця: це ЖУРБА десь в глибині його очей. Неважливо, як далеко ти зайшов по життю, куди повів тебе шлях, вона буде там. Мов, наразі найвідоміша східна європейка в світі — це Меланія Трамп, і подивись на неї: воно ТАМ, в самому її погляді.
— Ми насправді дуже різні, — задумливо реагує подруга.
Каже, останні декілька поколінь бразильців були осторонь від важких історичних потрясінь, тому "we have more love to share". А в нас навпаки — кожні тридцять років якась срака, і доводиться починати спочатку, будуватися з руїн.
Викладала пару днів тому урок про bucket list — список речей, які люди хочуть зробити до того, як померти. Сиділи з ученицею, значить: її місто бомблять і знищують росіяни, рідне село в окупації, я десь в іншому куті світу балансую між відчаєм та надією, без ґрунту під ногами та розуміння, куди далі — і читали про те, як якась нашого віку німкеня мріє відпустити в небо повітряну кульку з секретом в ній.
З іншим учнем ми обговорювали нерухомість: меблі, кімнати, види будинків — на прикладі тексту про маєток в Оксфорді, в якому одна родина живе вже вісімдесят років. Він раптом вибухнув — каже, от життя в когось, власний маєток в спадщину. Я от теж будував собі дачу, і шо? Стоїть тепер біля російського кордону, закинута, нікому не потрібна — якщо взагалі ще стоїть.
Жижек на це сказав би, що східноєвропейська травма не вписується в західний споживацький менталітет. Дійсно, в підручниках англійської немає слова «біженець», «обстріли», «наступ» та «мобілізація» — мої учні дізнаються їх в міграційних центрах, новинах ВВС чи від мене, коли я питаю, як справи, а вони кажуть — «I feel… як сказати — страшно, бо обстріли, а там батьки?»
В нас — принаймні в мене — дійсно інші мрії. Про спокій, стабільне і десь навіть нудне життя, яке ніхто не відбере. Про змогу спокійно зростати, ставати на ноги. Втративши все, віднайти кут, звідки не погонять, де будуть раді і де чекатимуть.
Раптом я розумію, чого моя бабця була така зла і так визвірялась, коли їй здавалось, що я байдикую: бо вона прагнула того ж самого. Вже не для себе — для нас, мріяла вивести мене в люди та втратила рештки терпимості на цьому несправедливому, болісному шляху, який випав голодній дитині, молодшій з трьох, в повоєнному союзі. Втратила, бо не могла дозволити собі зупинитись, відчути, який є божевільно прекрасний, дивовижний цей їбаний світ навколо, як соловей заливається травневої ночі і квітне бузок, як класно заспівати і заплакати водночас. Не вміла вона отримати бодай яке задоволення через відчай, що часом не дає видихнути. Ось і не видихнула, захлинулась болем та образою.
А я можу: дивитись, слухати, дихати, і все це не заперечуючи, що болить. Може я не хочу танцювати на карнавалі, а в сімдесят років буду аж ніяк несхожа на ту бразильську бабусю — але я вмію крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, бачити чуже горе і бути поруч, підказуючи потрібні слова.
09.04.202513:44
01.04.202505:42
Вибачте за мову але це дуже смішно
17.03.202512:33
03.03.202517:31
Пʼять днів тому я дізналась, що мого коханого чоловіка погано, негарно мобілізували в українське військо. Він не заслужив такого ставлення, і я відчуваю стосовно цього факту багато злості — проте зараз не про неї, з цим розберемося пізніше.
Мені страшно, і протягом цих днів мій емоційний стан змінюється, ніби хитається маятник — з однієї крайнощі в іншу: вранці гірко, боляче, «привіт, новий йобаний день, в який може статися що завгодно»; увечері сумно, але світло, «нічого, все могло бути гірше, все нормально, ми вистоїмо, дочекаємося і будемо жити нормальне здорове життя». Щодня, як у справжнього маятника, амплітуда меншає, я потроху звикаю до нової реальності.
Я пам’ятаю останні пʼять днів фрагментами, побаченими картинками, випадковими думками. Це — ті з них, що я записувала.
Мені страшно, і протягом цих днів мій емоційний стан змінюється, ніби хитається маятник — з однієї крайнощі в іншу: вранці гірко, боляче, «привіт, новий йобаний день, в який може статися що завгодно»; увечері сумно, але світло, «нічого, все могло бути гірше, все нормально, ми вистоїмо, дочекаємося і будемо жити нормальне здорове життя». Щодня, як у справжнього маятника, амплітуда меншає, я потроху звикаю до нової реальності.
Я пам’ятаю останні пʼять днів фрагментами, побаченими картинками, випадковими думками. Це — ті з них, що я записувала.
07.04.202506:41
Коли мені було пʼятнадцять, я фантазувала, що на свій шістнадцятий день народження вколюсь веретеном та засну на сто років. За ці сто років моя кімната заросте трояндами та покриється сухими шипами, а потім я прокинусь, і життя почнеться знову.
У середу мені двадцять пʼять, і зараз я нагадую собі іншу казкову персонажку. Пам’ятаєте, в казці Андерсена про Русалоньку вона поміняла хвіст на пару ніг, і морська відьма пообіцяла їй, що кожен крок буде таким, ніби вона ступає по гострих ножах?
Ось це, хоч і не настільки драматично, звичайно. Позавчора мені зняли гіпс, і тепер я намагаюсь знову вчитись ходити. Ноги відчуваються чужими, і я крокую на них дуже повільно, обережно — і знову почуваю себе частиною світу людей, які можуть рухатись, гуляти, чиї руки не зайняті милицями. Добре що за це не довелось віддавати голос, як русалоньці — лише двадцять баксів за роботу медбрата. Голос при мені.
Поки я чекала на зняття гіпсу у лікарні, спеціально приставлена до мене англомовна дівчина відвезла мене в кафетерій поснідати, і по дорозі спитала, мов, а чи ти розмовляєш місцевою? Я всміхнулась: йде восьмий місяць мого життя тут, а я тільки нещодавно навчилась вимовляти імена учнів так, щоби вони розуміли, що це я до них звертаюсь. І те не всіх. Не розмовляю, коротше, ні.
— Ну як це? Ти ж зрозуміла, коли тебе питали в кафетерії, чи тобі каву з молоком чи чорну, і ціну теж зрозуміла.
— О, то я така впевнена, тільки коли йдеться про їжу. А щодо ціни — та я знаю тільки цифру «пʼять».
Вона сміється. Я теж сміюсь. Угорську я теж почала розуміти саме з цифри «пʼять», до речі. Кому треба вчити номери, коли їх можна поступово розшифровувати, як шпигун?
На двадцять пʼятий день народження в мене знову є лише одне бажання, виконати яке може тільки одна людина у світі. Пʼять попередніх новорічних бажань збувались рівно навпаки — в двадцятому ми не поїхали за кордон, в двадцять першому і двадцять другому не здох путін, в двадцять третьому та четвертому не закінчилась війна, а в двадцять пʼятому я написала на папері просто імʼя людини, а через два місяці ця людина відʼїхала у армію. Death Note якийсь.
З днями народження так само. Бажала гроші — йобнула інфляція: тримай свій мільйон, тільки в угорських форінтах, можеш купити на нього повітря. В якийсь момент я вирішила провести експеримент і побажати, аби путін НЕ здох, раптом це так і працює. Не допомогло. Може, звичайно, він здох і зараз ним керують три карлика у плащі — якщо так і виявиться, ви знатимете, кому дякувати.
Зараз, напевно, я нічого бажати не буду. В мене все є, навіть ноги знову дві, чого ще хотіти? Загадаю щось типу «склянку пива», піду куплю собі склянку пива і започаткую рік, коли бажання збуватиму самостійно.
А якщо комусь захочеться мене привітати — ви знаєте, що робити. Дякую.
У середу мені двадцять пʼять, і зараз я нагадую собі іншу казкову персонажку. Пам’ятаєте, в казці Андерсена про Русалоньку вона поміняла хвіст на пару ніг, і морська відьма пообіцяла їй, що кожен крок буде таким, ніби вона ступає по гострих ножах?
Ось це, хоч і не настільки драматично, звичайно. Позавчора мені зняли гіпс, і тепер я намагаюсь знову вчитись ходити. Ноги відчуваються чужими, і я крокую на них дуже повільно, обережно — і знову почуваю себе частиною світу людей, які можуть рухатись, гуляти, чиї руки не зайняті милицями. Добре що за це не довелось віддавати голос, як русалоньці — лише двадцять баксів за роботу медбрата. Голос при мені.
Поки я чекала на зняття гіпсу у лікарні, спеціально приставлена до мене англомовна дівчина відвезла мене в кафетерій поснідати, і по дорозі спитала, мов, а чи ти розмовляєш місцевою? Я всміхнулась: йде восьмий місяць мого життя тут, а я тільки нещодавно навчилась вимовляти імена учнів так, щоби вони розуміли, що це я до них звертаюсь. І те не всіх. Не розмовляю, коротше, ні.
— Ну як це? Ти ж зрозуміла, коли тебе питали в кафетерії, чи тобі каву з молоком чи чорну, і ціну теж зрозуміла.
— О, то я така впевнена, тільки коли йдеться про їжу. А щодо ціни — та я знаю тільки цифру «пʼять».
Вона сміється. Я теж сміюсь. Угорську я теж почала розуміти саме з цифри «пʼять», до речі. Кому треба вчити номери, коли їх можна поступово розшифровувати, як шпигун?
На двадцять пʼятий день народження в мене знову є лише одне бажання, виконати яке може тільки одна людина у світі. Пʼять попередніх новорічних бажань збувались рівно навпаки — в двадцятому ми не поїхали за кордон, в двадцять першому і двадцять другому не здох путін, в двадцять третьому та четвертому не закінчилась війна, а в двадцять пʼятому я написала на папері просто імʼя людини, а через два місяці ця людина відʼїхала у армію. Death Note якийсь.
З днями народження так само. Бажала гроші — йобнула інфляція: тримай свій мільйон, тільки в угорських форінтах, можеш купити на нього повітря. В якийсь момент я вирішила провести експеримент і побажати, аби путін НЕ здох, раптом це так і працює. Не допомогло. Може, звичайно, він здох і зараз ним керують три карлика у плащі — якщо так і виявиться, ви знатимете, кому дякувати.
Зараз, напевно, я нічого бажати не буду. В мене все є, навіть ноги знову дві, чого ще хотіти? Загадаю щось типу «склянку пива», піду куплю собі склянку пива і започаткую рік, коли бажання збуватиму самостійно.
А якщо комусь захочеться мене привітати — ви знаєте, що робити. Дякую.
29.03.202503:33
Збір знову завмер. Наразі зібрано чверть від потрібної суми, і це непогано, але треба більше. Ні на що не натякаю, але скоро день зарплати… як щодо ранкової кави на русоріз, а потім ранкового тістечка на окуляри та зарядку на донецький напрямок?
А ще дуже треба репости основного допису, за це теж будемо дуже вдячні 🥺
А ще дуже треба репости основного допису, за це теж будемо дуже вдячні 🥺
17.03.202512:24
Моя нова викладачка з угорської каже, що я розмовляю не літературно, а розслабленим будапештським діалектом. А ще — що в липні мені треба кров з носа заговорити tökéletes — ідеально. Відчуваю, як мені жахливо не вистачає практики, бо нема де і з ким розмовляти, і як це уповільнює — але я заговорю. Я знаю, що можу це.
Я зламала ногу. Вперше в житті, йобнувшись з байку, на якому вчилась кататися, аби відволіктись від поганих думок і спробувати щось нове. Чотири тижні тепер треба жити у гіпсі — один вже минув. Настрій через це доволі поганий: я дуже повільно розмовляю, ходжу, роблю все-все — бо багато сил уходить на спроби прийняти цей новий імідж і повʼязані обмеження. Зате більше питання «господи, я кохаю українського військового» мене так не хвилює — виходить, задачу байк виконав і я таки відволіклась. Яка жорстока іронія.
Сиджу в мʼякому рожевому світлі і вдивляюсь в крону дерева над собою. Воно повільно хитається на легкому вітру і сипле рожевими квітами на бруківку. Засмагла дівчина з гарним чорним волоссям, схожа на латину, раптом звертається до свого супутника російською, і я роблю висновок, що все у світі змішалося і я вже нічого не розумію — а потім добиває, відповідаючи на телефон місцевою мовою, вкрай марсіанською і дуже іншою. В моїй склянці кава з соком юдзу — гадки не маю, що таке юдзу, але смак нагадує про одне вдале побачення в японському стрітфуд ресторані з попереднього життя, з раменом одним на двох і лимонадом з юдзу: солодке і трошки грайливо коле язик. Дивлюсь, як за сусіднім столиком хлопець курить кент з мʼятною кнопкою, і зупиняюсь від того аби стрельнути — хто відмовить хворій панночці in trouble? Тільки я сама.
Місцеві витріщаються. Заїбали витріщатися, якщо чесно — тепер моя нога це власність суспільства. Друзі кажуть — це тому що вони не звикли, що білі люди теж мають проблеми. Ношу довгі спідниці, бо штани не налазять на гіпс, і одного разу охоронцю в моєму будинку було так цікаво, що він обережно наблизився до мене, а потім задрав спідницю, аби подивитись на гіпс. Дуже пристойно — тільки до коліна. Якби це сталося деінде, я би здуріла від такого нахабства, а тут тільки посміятись можу через фейспалм — який же це соковитий абсурд…
Наближається період, коли мені треба активно рухатись — знову бігати, збирати документи, подаватись на чергову нову візу. Що завгодно може піти не так у який завгодно момент, і це розуміння наповнює мене гарячою пекучою тривогою, ніби я проковтнула гострий тайський перець і він застряг десь у грудях, — і я намагаюсь просто співіснувати з цим відчуттям, дихати і робити, робити і робити незважаючи на нього. Якось воно буде. Іншого вибору, ніж витягнути, просто немає.
Я зламала ногу. Вперше в житті, йобнувшись з байку, на якому вчилась кататися, аби відволіктись від поганих думок і спробувати щось нове. Чотири тижні тепер треба жити у гіпсі — один вже минув. Настрій через це доволі поганий: я дуже повільно розмовляю, ходжу, роблю все-все — бо багато сил уходить на спроби прийняти цей новий імідж і повʼязані обмеження. Зате більше питання «господи, я кохаю українського військового» мене так не хвилює — виходить, задачу байк виконав і я таки відволіклась. Яка жорстока іронія.
Сиджу в мʼякому рожевому світлі і вдивляюсь в крону дерева над собою. Воно повільно хитається на легкому вітру і сипле рожевими квітами на бруківку. Засмагла дівчина з гарним чорним волоссям, схожа на латину, раптом звертається до свого супутника російською, і я роблю висновок, що все у світі змішалося і я вже нічого не розумію — а потім добиває, відповідаючи на телефон місцевою мовою, вкрай марсіанською і дуже іншою. В моїй склянці кава з соком юдзу — гадки не маю, що таке юдзу, але смак нагадує про одне вдале побачення в японському стрітфуд ресторані з попереднього життя, з раменом одним на двох і лимонадом з юдзу: солодке і трошки грайливо коле язик. Дивлюсь, як за сусіднім столиком хлопець курить кент з мʼятною кнопкою, і зупиняюсь від того аби стрельнути — хто відмовить хворій панночці in trouble? Тільки я сама.
Місцеві витріщаються. Заїбали витріщатися, якщо чесно — тепер моя нога це власність суспільства. Друзі кажуть — це тому що вони не звикли, що білі люди теж мають проблеми. Ношу довгі спідниці, бо штани не налазять на гіпс, і одного разу охоронцю в моєму будинку було так цікаво, що він обережно наблизився до мене, а потім задрав спідницю, аби подивитись на гіпс. Дуже пристойно — тільки до коліна. Якби це сталося деінде, я би здуріла від такого нахабства, а тут тільки посміятись можу через фейспалм — який же це соковитий абсурд…
Наближається період, коли мені треба активно рухатись — знову бігати, збирати документи, подаватись на чергову нову візу. Що завгодно може піти не так у який завгодно момент, і це розуміння наповнює мене гарячою пекучою тривогою, ніби я проковтнула гострий тайський перець і він застряг десь у грудях, — і я намагаюсь просто співіснувати з цим відчуттям, дихати і робити, робити і робити незважаючи на нього. Якось воно буде. Іншого вибору, ніж витягнути, просто немає.
26.02.202509:19
Історія про те, як я провела двадцять четверте лютого. Неприємна.
Цілий день сиділа на самоті і без сил. Думала небагато, бо інакше на шматки розірве. Хотілось натомість провести час серед людей, які би розуміли. Помовчати чи покричати разом.
Акцій в цій країні немає, бо влада тяжіє до автократії, а за мітинги іноземцям не подовжують візу. Українці в моєму місті збираються по барах, тишком-нишком раз на місяць, говорять про своє та розходяться. Мене на таких заходах бачити не хочуть, я питала — ок, сумно, але валідно. Переживу.
Тому цілий день провела в ліжку, то спала, то просто.
Під вечір побачила цікаве: відкритий мікрофон, який влаштовують російські фем-активістки. Анонімний, онлайн і «антивоєнний», приходьте і діліться тим, що сьогодні болить: хочете — вірші читайте, хочете — просто розповідайте, як почуваєтеся. Подумала — а хулі, змога висловитись є змога висловитись, мені це потрібно.
Підключилась і спочатку слухала, як дівчатам сумно і безсило, але українцям звісно гірше; як хтось співає, і відома в вузьких твітерських колах неприємна особисто мені поетеса читає свій вірш про ланцюг солідарності: ми такі-сякі, нам страшно, холодно, але ми стоїмо — за тих, хто сидить в тюрмі. Було і щось, що сподобалось, але вже не згадаю.
Взяла слово. Розповіла про власну ненависть, розчарування і відмову будь-що робити для Росії. Прочитала вірш про те, що відчула, коли вибухнув склад російських дронів. Вірш був українською, і я не певна, що хтось зрозумів. Мені було страшно розповідати, бо здавалося, що я прийшла з ненавистю, а в них там якась суцільна християнська любов і прийняття. Голос тремтів, бо я казала як є, як зазвичай не кажу, без помʼякшень.
Мову не зрозуміли, але подякували «за українські слова» — мов, «я сама наполовину українка з Москви, мови не знаю, але мені важливо її чути».
Мені здалося, що українство для цієї спільноти, як три роки тому, так і зараз — це щось сакральне, позбуваюче почуття провини, недосяжне але таке бажане, що хочеться будь-яким чином торкнутися його і очиститися. Ніби доля української крові в людині позбавляє від відповідальності, надає певну моральну недоторканість. Мені було смішно. За те, що я віднайшла в собі снагу принести в цей простір ненависть, теж хтось подякував.
Почали за ідентичність і те, кого що підтримує. Я знову взяла слово. Криза ідентичності — це моя улюблена тема, тому я вирішила поділитися досвідом: раптом когось підтримає думка, що неважливо насправді, хто ти, важливо тільки що робиш, як поводишся.
Говорила багато: про відчуття приналежності до простору і до спільноти, про прийняття, про віру в себе і правильність своїх дій, почуття провини, волонтерство. Захопилась, бо рідко про таке хтось слухає, а воно мені болить.
В процесі монологу мені нагадали про регламент. Виявляється, весь цей час існувало ніде не означене правило, згідно з яким говорити можна тільки три-чотири хвилини за раз. Мені ніби перекрили кисень: миттєво зник голос, я захлинулась, вибачилась і передала слово.
Мені переважно самотньо тут, немає з ким поговорити про те, що болить, тому я говорю зрідка, але розлого. І обмеження в часі, про яке я не знала, чітко влучило в «закругляйся, ти зайва, нікому не цікаво». Як стара, що яка розповідає онукам історію власного життя, про змагання, жахи і виклики, про весь свій біль, — а їм похуй. Я думала, що в мене вийде зайняти стільки простору, скільки потрібно, а виявилось, що так не можна.
Неприємна твітерська поетеса почала читати вірш про те, як буде класно, коли звільнять політвʼязнів. «О, моя збірка в Україні? Як круто!». На мій монолог ніхто не відреагував. Мені стало боляче і неприємно, і я мовчки залишила це свято любові.
В кімнаті було тихо, висів на стіні прапор, в чашці остигав чай. Я зосталась ще більш наодинці з собою, ніж на початку вечора.
Російська опозиційна движуха — це як повернення до абʼюзивного колишнього. В точності знаєш, де і як буде погано, бачиш всі червоні прапорці, але лізеш з надією, що воно помінялося і на цей раз буде краще. Нє, не буде. Да і пішли вони всі нахуй.
Добре, що хоча б тут немає «регламенту». Дякую за це.
Цілий день сиділа на самоті і без сил. Думала небагато, бо інакше на шматки розірве. Хотілось натомість провести час серед людей, які би розуміли. Помовчати чи покричати разом.
Акцій в цій країні немає, бо влада тяжіє до автократії, а за мітинги іноземцям не подовжують візу. Українці в моєму місті збираються по барах, тишком-нишком раз на місяць, говорять про своє та розходяться. Мене на таких заходах бачити не хочуть, я питала — ок, сумно, але валідно. Переживу.
Тому цілий день провела в ліжку, то спала, то просто.
Під вечір побачила цікаве: відкритий мікрофон, який влаштовують російські фем-активістки. Анонімний, онлайн і «антивоєнний», приходьте і діліться тим, що сьогодні болить: хочете — вірші читайте, хочете — просто розповідайте, як почуваєтеся. Подумала — а хулі, змога висловитись є змога висловитись, мені це потрібно.
Підключилась і спочатку слухала, як дівчатам сумно і безсило, але українцям звісно гірше; як хтось співає, і відома в вузьких твітерських колах неприємна особисто мені поетеса читає свій вірш про ланцюг солідарності: ми такі-сякі, нам страшно, холодно, але ми стоїмо — за тих, хто сидить в тюрмі. Було і щось, що сподобалось, але вже не згадаю.
Взяла слово. Розповіла про власну ненависть, розчарування і відмову будь-що робити для Росії. Прочитала вірш про те, що відчула, коли вибухнув склад російських дронів. Вірш був українською, і я не певна, що хтось зрозумів. Мені було страшно розповідати, бо здавалося, що я прийшла з ненавистю, а в них там якась суцільна християнська любов і прийняття. Голос тремтів, бо я казала як є, як зазвичай не кажу, без помʼякшень.
Мову не зрозуміли, але подякували «за українські слова» — мов, «я сама наполовину українка з Москви, мови не знаю, але мені важливо її чути».
Мені здалося, що українство для цієї спільноти, як три роки тому, так і зараз — це щось сакральне, позбуваюче почуття провини, недосяжне але таке бажане, що хочеться будь-яким чином торкнутися його і очиститися. Ніби доля української крові в людині позбавляє від відповідальності, надає певну моральну недоторканість. Мені було смішно. За те, що я віднайшла в собі снагу принести в цей простір ненависть, теж хтось подякував.
Почали за ідентичність і те, кого що підтримує. Я знову взяла слово. Криза ідентичності — це моя улюблена тема, тому я вирішила поділитися досвідом: раптом когось підтримає думка, що неважливо насправді, хто ти, важливо тільки що робиш, як поводишся.
Говорила багато: про відчуття приналежності до простору і до спільноти, про прийняття, про віру в себе і правильність своїх дій, почуття провини, волонтерство. Захопилась, бо рідко про таке хтось слухає, а воно мені болить.
В процесі монологу мені нагадали про регламент. Виявляється, весь цей час існувало ніде не означене правило, згідно з яким говорити можна тільки три-чотири хвилини за раз. Мені ніби перекрили кисень: миттєво зник голос, я захлинулась, вибачилась і передала слово.
Мені переважно самотньо тут, немає з ким поговорити про те, що болить, тому я говорю зрідка, але розлого. І обмеження в часі, про яке я не знала, чітко влучило в «закругляйся, ти зайва, нікому не цікаво». Як стара, що яка розповідає онукам історію власного життя, про змагання, жахи і виклики, про весь свій біль, — а їм похуй. Я думала, що в мене вийде зайняти стільки простору, скільки потрібно, а виявилось, що так не можна.
Неприємна твітерська поетеса почала читати вірш про те, як буде класно, коли звільнять політвʼязнів. «О, моя збірка в Україні? Як круто!». На мій монолог ніхто не відреагував. Мені стало боляче і неприємно, і я мовчки залишила це свято любові.
В кімнаті було тихо, висів на стіні прапор, в чашці остигав чай. Я зосталась ще більш наодинці з собою, ніж на початку вечора.
Російська опозиційна движуха — це як повернення до абʼюзивного колишнього. В точності знаєш, де і як буде погано, бачиш всі червоні прапорці, але лізеш з надією, що воно помінялося і на цей раз буде краще. Нє, не буде. Да і пішли вони всі нахуй.
Добре, що хоча б тут немає «регламенту». Дякую за це.
04.04.202518:25
Якщо у вас, як в мене, є потреба конвертувати лють в донати, то нагадую про збір.
Також дуже прошу про ваші репости, зараз це особливо актуально.
Аби розбавити безкінечні пости про збір, скоро щось красиве напишу, але поки що нічого не йде в голову, є тільки бажання щось робити, робити і робити, аби втамувати лють і заглушити втому.
Також дуже прошу про ваші репости, зараз це особливо актуально.
Аби розбавити безкінечні пости про збір, скоро щось красиве напишу, але поки що нічого не йде в голову, є тільки бажання щось робити, робити і робити, аби втамувати лють і заглушити втому.
25.03.202506:59
Нагадую за те, що збір все ще триває!
Дуже треба ваші 10, 30 чи 50 гривень, панове
Дуже треба ваші 10, 30 чи 50 гривень, панове
10.03.202510:06
Обʼєктивно все в порядку. Мене навіть хвалила моя психологиня: каже, я приклад того, як правильно проживати такі шокуючі ситуації, швидко прогресую і взагалі молодець. Я додаю: та я в цілому дуже розумна — і сміюсь. Вона теж сміється.
Рівно не буває, буває хвилями: зараз все добре, а через хвилину залипаю в стіну і провалююсь в суцільний декаданс, в якому надії нема, справедливості нема і всі помруть. Чи просто ридаю, незрозуміло від чого. Здається, від усього одразу.
Багато думаю про любов, спорідненість, близькість. Аби відволіктись від занепаду, розповім одну з нещодавніх думок.
***
Як повʼязані моє сприйняття любові і Скрябін.
Нещодавно зрозуміла, що ще з років інституту, себто в попередньому житті, ще в Росії, влаштовувала потенційним кавалерам тест на мос… «на вайб», тест на вайб. Чітко пам’ятаю сцену, як в двадцять першому році, на початку березня (рівно чотири роки тому, який жах) їхали з одним файним легенем в московському метро під час першого справжнього побачення. Їдемо, слухаємо музику в спільних навушниках, і так добре мені, розслаблено, і я кажу — а нумо я тобі дещо дам послухати!
І вмикаю Скрябіна «Говорили і курили». Знаходжу текст, кажу, мов, українською, нічого? Нічого.
Гортаю текст, спостерігаю за реакцією, в процесі пояснюю, що таке генделик, решту наче розуміє.
Ця пісня для мене — маніфест того, як я сприймаю любов взагалі. Змога бути щирим, не запарюватись щодо того, як виглядаєш. Розслабитись одне з одним настільки, аби бути смішними, незграбними, справжніми. Щось дуже, дуже побутове. Розливне пиво з чебуреками, перекур на балконі вночі під шурхіт листя, спільні щонедільні закупи, які перетворюються на пригоду, ніч у потязі і мак-сніданок о шостій ранку, коли я дрімаю на твоїх колінах півгодинки, а потім ти на моїх, і ми вирушаємо далі в ранкове сонце.
Для мене це дуже коштовний момент — коли я відчуваю баланс між довірою та повагою. Тобто справжній комфорт виникає, коли я можу бути з тобою звичайною: розслабленою, спонтанною, хворою чи невиспаною, — і при цьому ти не полізеш до мене з неприємними коментарями, діями, тощо. Ти просто будеш поруч, і теж — собою. Не те що з піднятим заборолом, а взагалі без шолому.
Перед очима постає моя мама. Ми на морі, вона в смішній кепці, на згорілих плечах хустка, і ми сидимо на пластикових стільцях в кафе, де треба відстояти величезну чергу за гарячим шоколадом і молочним коктейлем для мене, а потім за чебуреками і пивом в пластиковому посуді для дорослих — і ось, воно, воно! Їй все одно, як вона виглядає, коли в неї жирні руки, згорілі плечі і ніс в кремі від засмаги, в цьому царстві пластику та пошлості, на літніх канікулах, їй все одно — і вона дуже щаслива в компанії мене та свого хлопця.
Чи її інститутські фото з пікніків, чужих весіль чи посиденьок в гуртожитку ХПІ — тут хтось пʼє спирт, тут дехто лежить на похилому стовбурі дерева з бутербродом в руці, звісивши ноги, тут корчить рожицу. Це теж про любов. Зовсім необовʼязково бухать спирт, аби повернутися в цей стан — достатньо просто не вдавати з себе нічого.
В Будапешті є один особливий для мене заклад. Я туди ходила лише з колишнім та з одним любим другом — вночі влітку, коли ми були трошки пʼяні і змерзлі, бари вже зачинилися, а поговорити ще кортіло. Млинцева! (Блинна? Млинна? Palacsintázó, коротше) Цілодобова забігаловка з напоями і десятками різних смаків млинців, пошкрябаними лакованими меблями і написами типу «Орші + Золтан» чи «Дебрецен 2013» на столешницях. Чомусь там ніколи не було порожньо, навіть глибокої ночі: студенти, туристи, сумні дядьки — всі приходили за млинцями. Там мутні вікна, а у вбиральню треба лізти навпочіпки. Це місце — як той самий генделик з пісні, куди можна виринути з метро і сидіти, і сидіти, і сидіти.
Простота, щирість, душевність — це для мене є величезна складова любові. Простір, де не треба вдавати з себе щось, фізичний чи емоційний. Дім. Скрябін дає мені відчуття дому, і я приводжу туди інших, аби вони теж це відчули.
Рівно не буває, буває хвилями: зараз все добре, а через хвилину залипаю в стіну і провалююсь в суцільний декаданс, в якому надії нема, справедливості нема і всі помруть. Чи просто ридаю, незрозуміло від чого. Здається, від усього одразу.
Багато думаю про любов, спорідненість, близькість. Аби відволіктись від занепаду, розповім одну з нещодавніх думок.
***
Як повʼязані моє сприйняття любові і Скрябін.
Нещодавно зрозуміла, що ще з років інституту, себто в попередньому житті, ще в Росії, влаштовувала потенційним кавалерам тест на мос… «на вайб», тест на вайб. Чітко пам’ятаю сцену, як в двадцять першому році, на початку березня (рівно чотири роки тому, який жах) їхали з одним файним легенем в московському метро під час першого справжнього побачення. Їдемо, слухаємо музику в спільних навушниках, і так добре мені, розслаблено, і я кажу — а нумо я тобі дещо дам послухати!
І вмикаю Скрябіна «Говорили і курили». Знаходжу текст, кажу, мов, українською, нічого? Нічого.
Гортаю текст, спостерігаю за реакцією, в процесі пояснюю, що таке генделик, решту наче розуміє.
Ця пісня для мене — маніфест того, як я сприймаю любов взагалі. Змога бути щирим, не запарюватись щодо того, як виглядаєш. Розслабитись одне з одним настільки, аби бути смішними, незграбними, справжніми. Щось дуже, дуже побутове. Розливне пиво з чебуреками, перекур на балконі вночі під шурхіт листя, спільні щонедільні закупи, які перетворюються на пригоду, ніч у потязі і мак-сніданок о шостій ранку, коли я дрімаю на твоїх колінах півгодинки, а потім ти на моїх, і ми вирушаємо далі в ранкове сонце.
Для мене це дуже коштовний момент — коли я відчуваю баланс між довірою та повагою. Тобто справжній комфорт виникає, коли я можу бути з тобою звичайною: розслабленою, спонтанною, хворою чи невиспаною, — і при цьому ти не полізеш до мене з неприємними коментарями, діями, тощо. Ти просто будеш поруч, і теж — собою. Не те що з піднятим заборолом, а взагалі без шолому.
Перед очима постає моя мама. Ми на морі, вона в смішній кепці, на згорілих плечах хустка, і ми сидимо на пластикових стільцях в кафе, де треба відстояти величезну чергу за гарячим шоколадом і молочним коктейлем для мене, а потім за чебуреками і пивом в пластиковому посуді для дорослих — і ось, воно, воно! Їй все одно, як вона виглядає, коли в неї жирні руки, згорілі плечі і ніс в кремі від засмаги, в цьому царстві пластику та пошлості, на літніх канікулах, їй все одно — і вона дуже щаслива в компанії мене та свого хлопця.
Чи її інститутські фото з пікніків, чужих весіль чи посиденьок в гуртожитку ХПІ — тут хтось пʼє спирт, тут дехто лежить на похилому стовбурі дерева з бутербродом в руці, звісивши ноги, тут корчить рожицу. Це теж про любов. Зовсім необовʼязково бухать спирт, аби повернутися в цей стан — достатньо просто не вдавати з себе нічого.
В Будапешті є один особливий для мене заклад. Я туди ходила лише з колишнім та з одним любим другом — вночі влітку, коли ми були трошки пʼяні і змерзлі, бари вже зачинилися, а поговорити ще кортіло. Млинцева! (Блинна? Млинна? Palacsintázó, коротше) Цілодобова забігаловка з напоями і десятками різних смаків млинців, пошкрябаними лакованими меблями і написами типу «Орші + Золтан» чи «Дебрецен 2013» на столешницях. Чомусь там ніколи не було порожньо, навіть глибокої ночі: студенти, туристи, сумні дядьки — всі приходили за млинцями. Там мутні вікна, а у вбиральню треба лізти навпочіпки. Це місце — як той самий генделик з пісні, куди можна виринути з метро і сидіти, і сидіти, і сидіти.
Простота, щирість, душевність — це для мене є величезна складова любові. Простір, де не треба вдавати з себе щось, фізичний чи емоційний. Дім. Скрябін дає мені відчуття дому, і я приводжу туди інших, аби вони теж це відчули.
02.02.202519:09
Тепер я пишу full-blown есе, дожили
Паказана 1 - 17 з 17
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.