Не давати тирану пальця: уроки Кримської конференції
(вперше опубліковано 2015 року)
Якщо сьогодні дати тирану палець, він завтра відніме всю руку. На початку лютого 1945 року провідні демократії західного світу – Сполучені Штати та Велика Британія – пішли на поступки євразійській деспотії – Совітському Союзу – в питанні післявоєнного облаштування Європи. За обіцянку Сталіна якнайшвидше закінчити війну проти Гітлера, Рузвельт і Черчилль згодилися на компроміс щодо розв’язання «польського» та «югославського» питань, а ширше – щодо політичного устрою всієї Східної Європи.
Але угода з дияволом залишається угодою з дияволом, навіть якщо вона націлена на благородну мету: Сталін обманув партнерів, і невдовзі через весь континент пролягла «залізна завіса». Мрії мільйонів людей на світле майбутнє були принесені в жертву тирану необачними союзниками, що дозволили собі в ім’я локального успіху поступитися глобальними цінностями.
Рахунок прямих жертв панування совітів в Європі йде на десятки тисяч, скільки людських доль було скалічено – не скаже ніхто. Ціна компромісу зі Сталіним виявилася надзвичайно високою, і заплатили її зовсім не ті, хто на цей компроміс погодився.
Історія першої половини ХХ століття дала нам безліч прикладів того, як неготовність захищатися в малому обов’язково призводить до необхідності воювати за велике. Глибока стурбованість замість конкретних рішучих дій, умиротворення агресора, компроміси із тираном – ніщо з цього не в змозі гарантувати мир та стабільність нікому.
Від Мюнхенської угоди до Ялтинської конференції західний світ вчився не мати справ з диктаторами, якою б доцільною не виглядала співпраця з ними, принаймні, тимчасова. 30 вересня 1938 року Невілл Чемберлен доповів британському парламенту про результати перемовин з Гітлером: «Я вірю, що це – мир для нашого часу». 1 березня 1945 року, після угоди зі Сталіним, Франклін Рузвельт запевнив Конгрес, що він «повернувся з Криму з твердою вірою, що ми розпочали шлях до миру в світі».
Історія двічі посміялася над впевненістю обох лідерів, і безкомпромісність часів холодної війни начебто продемонструвала, що негативний урок «угодовництва» засвоєний.
Але минуло лише чверть століття після закінчення глобального протистояння, як виявилося, що деякі висновки потрібно повторити двічі. Знову треба нагадувати, що нерозв’язана вчасно суперечка на одному краю континенту цілком реально може призвести до мобілізації, роздавання протигазів та риття окопів на іншому краю.
Необхідно повторювати, що небажання вмирати за Гданськ (чи то пак Донецьк) сьогодні може викликати необхідність вмирати за Париж завтра. Заслуговує на нову увагу теза, що нація, яка з-поміж війни та ганьби обирає ганьбу, обов’язково отримає і війну на додачу.
21 березня 1945 року американський посол Аверелл Гарріман написав Рузвельту: «Ми мусимо чітко розуміти, що совітська програма – це побудова тоталітаризму, згортання особистих свобод та демократії, як ми її знаємо». Нинішнім станом речей в Криму та на Донбасі ми не в останню чергу маємо «завдячувати» тому, що 21 березня 2014 року, в день остаточної легалізації анексії з боку РФ, на Заході не знайшлося нікого, хто сказав би подібні слова щодо програми «Русского міра».
Незасвоєні уроки мають властивість повторюватися – тож невже ми знову приречені стати навчальними матеріалом для схильного до глибокої стурбованості та компромісів з диктаторами Заходу?
(ПиСи 2025 року: щось, звісно, змінилося на краще за ці 10 років, але проблема угодовства в цілому залишилася)
