Минуло три роки. Одинадцять років. Цілі століття боротьби. І ми досі стоїмо. Досі виборюємо своє право бути вільними, говорити рідною мовою, плекати свою культуру, бути собою. Це не просто боротьба — це існування, яке доводиться виборювати щодня.
І хай хто що думає — ми були, є і будемо сам на сам із цією війною. Світ швидко забуває чужий біль, і з кожним днем це стає дедалі очевидніше. Але не забуваємо ми. Ми пам’ятаємо, хто наш ворог, ми знаємо, чого він хоче. Ми знаємо, чому не можемо зупинитися. Бо ми ще тут. Ми ще боремося.
І за це – безмежна вдячність нашим воїнам. Тим, хто щодня стоїть між життям і смертю, щоб ми могли жити: щоб ми гуляли вулицями наших міст, читали улюблені книжки, слухали музику, будували плани на майбутнє. За кожен наш мирний ранок хтось платить своєю мужністю, своїм потом, своїм життям.
Подяка й тим, хто бореться в тилу: хто донатить останні гривні, хто стоїть із плакатами під меріями, хто збирає допомогу, плете сітки, ремонтує автівки, поширює правду. Бо кожен із нас – це Україна. І всі ми разом – один міцний фронт.
Ми вистоїмо. Ми переможемо. І ми обов’язково очистимо свою землю від усього бруду, що тягнеться за нами з минулого.
Слава Україні! Героям Слава!
Слава нації! Смерть ворогам!
